Борці за збереження пам’яті про Бабин Яр
Продовження. Початок дивись у № 2 (338), лютий 2021 р.
«24 вересня 1966 року, в 25-ті роковини розстрілів в Бабиному Яру, –згадує ініціатор зібрання Еммануїл Діамант, – на стіні огорожі зруйнованого єврейського кладовища, розташованого над Бабиним Яром, ми повісили полотнище. Ми оголосили всім, до кого могли тоді звернутися, що в призначений час ми будемо біля входу на старий єврейський цвинтар, і просили всіх приєднатися до нас. І люди прийшли. О п’ятій годині вечора, як було домовлено, зібралися біля входу на кладовище чоловік п’ятдесят-шістдесят (ніхто їх тоді не підраховував). Але самі ми, звичайно, такого «аншлагу» не очікували! Плакат наш був сюрпризом для всіх. Російською та єврейською мовами там було написано (великими літерами): «Бабин Яр», нижче, конкретніше – «вересень 1941-1966», а зверху, по центру, вже зовсім дрібно – «Ізкор (на івриті – пам’ятай) 6 мільйонів». Скромний успіх мітингу 24.09.66 спонукав нас спробувати повторити цю нашу спробу, на цей раз за участю В.П.Некрасова. «Приходьте на мітинг 29.09.66 р. – буде Некрасов!». Це звучало набагато більш переконливо і багатообіцяюче. До того ж, полотнище на стіні кладовища, яке ніхто не знімав, надавало легітимність поширюваним чуткам… Фотографії мітингу 24 вересня було зроблено оператором Укркінохроніки Едуардом Тімліним. Йому вдалося приховати 80 метрів плівки, все інше було відібрано КДБ і пропало назавжди…»
Із спогадів Рафаїла Нахмановича, який працював тоді режисером на студії хронікально-документальних фільмів: «До нас прийшла подруга моєї дружини і розповіла, що молоді єврейські хлопці збираються відзначити роковини розстрілу в Бабиному Яру. Я на другий день попросив її зв’язати мене з ініціатором цієї справи. Їх, хлопців, було кілька, але головним закоперщиком був один хлопець… Звали його Еммануїл Діамант. Чому я хочу про нього сказати – тому що я вважаю, що, вибачте мене за гучні слова, це невідомий герой Бабиного Яру. Ніхто про нього не знає. Тому що – такий час був. Кваліфікувалося це на Банковій і на Володимирській як сіоністське збіговисько з приводу подій в Бабиному Яру…».
Зранку 29 вересня до Бабиного Яру поодинці і групами почали сходитися люди, зібралося близько тисячі осіб – переважно євреї. Але також і українці, росіяни та інші, котрі відчували моральну потребу продемонструвати євреям свої співчуття та солідарність у боротьбі проти антисемітизму. Серед них були літератори В.Некрасов, І.Дзюба, Б.Антоненко-Давидович, філософ Є.Сверстюк. Спеціально на мітинг з Москви приїхали письменник В.Войнович, редактор видавництва «Советский писатель» В.Фогельсон, літературний критик Ф.Свєтов. Фільмували подію документалісти Р.Нахманович і Е.Тімлін.
«Усі навколишні горби і пагорки обліпили численні і спершу розрізнені групки людей, – описує Іван Дзюба, – але ця некерована стихія була немовби одна жива істота. На їхніх обличчях застигло страждання, а очі були нетутешні. Вони дивилися в глибінь часу і бачили моторошну картину того, що не стало і ніколи не стане для них минулим. Тінь давнього жаху і якоїсь людської загубленості витала над Бабиним Яром. Тисячі безмовних у закам’янілій збуреності людей були немовби втіленим німим зойком цілого народу. Люди мовчали. Але це було вимогливо-запитливе мовчання. І коли полинула чутка, що «приїхали письменники», до нас кинулися, нас розтягли в різні боки. Кожного обступили тісним натовпом і вимагали: «Скажіть хоч щось!». Довелося імпровізувати – хоч говорилося про знане й наболіле».
Імпровізований пристрасний виступ Дзюби хтось записав на магнітофон, і за кілька днів текст з’явився у самвидаві. Згодом цей текст долучили до його кримінальної справи. Про друк подібних текстів тоді не могло бути й мови – надруковано його було вже в наш час.
Через три тижні в Бабиному Яру з’явився гранітний камінь. На ньому було вибито: «Тут буде споруджено пам’ятник радянським людям – жертвам злодіянь фашизму під час тимчасової окупації міста». Надалі несанкціоновані збори до пам’ятної дати відбувались щороку. Аби відвернути від них увагу, влада влаштовувала у ці дні власні мітинги з наперед підібраною «масовкою».
Донедавна навіть серед фахівців єврейський національний рух сприймався лише через призму окремих конфліктів. Проте, вже в 1950-х роках він являв собою потужну силу, здатну відстояти свою честь і гідність, боротися за свої права і свободи.
Не останню роль в розгортанні національного руху відіграло також утворення в 1948 році Держави Ізраїль, яка стала своєрідним символом відродження єврейської нації. Органи КДБ при Раді Міністрів УРСР зафіксували в своїх зведеннях низку важливих моментів, що свідчили про зростання активності єврейського національного руху.
Особливої гостроти в Україні, де єврейська діаспора була однією з найбільш чисельних, набула проблема еміграції. В другій половині 1960-х заяви на виїзд подали 5762 євреї, що проживали в Україні.
Глибоким внутрішнім змістом була відзначена поширена самвидавом стаття киянина Бориса Кочубієвського «Чому я сіоніст?», написана в 1968 році. В ній автор констатував: «Антисемітизм не загинув разом з третім рейхом, йому не досить шести мільйонів знищених єврейських життів. Він ще чекає на свій час! Змінилася лише назва. Антисемітизм пристосувався до нових часів…».
29 вересня 1968 року після закриття офіційного мітингу залишилось близько 100 євреїв, які, вшанувавши пам’ять загиблих, виступили з критикою національної політики правлячого режиму. Наприклад, старший інженер СКБ заводу «Радіоприлад» Борис Кочубієвський в своєму виступі навів конкретні факти дискримінації євреїв в Радянському Союзі. «Коли б мені, – заявив він, – дали можливість вийти на трибуну, я розповів би всю правду про це, але мене не допустять до трибуни, бо вони (владні структури) бояться цього».
Оскільки в радянському кримінальному кодексі не було передбачено спеціального покарання за «сіоністську діяльність», сіоністів зазвичай звинувачували в «антирадянській агітації і пропаганді».
Бориса Кочубієвського було заарештовано 4.12.68 р., суд відбувся 13.05.69 р. – термін три роки за статтею 187-1 УК УССР «Поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад», покарання відбував в Установі ЯЭ 308/26, Жовті Води, Українська РСР.
Фельдман Олександр Дмитрович як активний учасник руху українських євреїв за право виїзду до Ізраїлю та за участь у численних демонстраціях був неодноразово затриманий органами міліції та КДБ, його квартиру було двічі обшукано каґебістами. 18 жовтня 1973 року Олександра Фельдмана заарештували на вулиці, звинувативши у «злісному хуліганстві». Всю цю «справу» було абсолютно інспіровано. Олександра Фельдмана судили у листопаді 1973 року в Дарницькому районі Києва, причому суд влаштували у приміщенні клубу одного з заводів. Туди не пустили ані рідних, ані друзів Олександра Фельдмана. Не допустили до залу суду і письменника Віктора Некрасова. Все було вирішено заздалегідь ще до суду. Олександр Фельдман отримав три з половиною роки таборів посиленого режиму. Після звільнення О.Фельдман виїхав в Ізраїль.
В 1971 році в Бабиному Яру було проведено кілька помітних публічних акцій. У День Катастрофи і Героїзму єврейського народу, який того року відзначався в Ізраїлі 22 квітня, київські сіоністи спланували покладання вінків і квітів до пам’ятного знаку, про що негайно дізналися чекісти. Напередодні чотирьох із активістів викликали до обласного управління КДБ на «профілактичну розмову», а фактично – для залякування. Проведений допит у всій своїй повноті продемонстрував не лише світоглядну прірву між совєтською владою і молодими активістами єврейського руху, а й також повну відсутність страху перед системою з боку останніх та їхню рішучу готовність активно боронити свої права. За спогадами одного з допитаних, активіста О.Фельдмана, з ним особисто спочатку розмовляв «чоловік у цивільному», який представився майором Овчаренком, а після нього прийшов заступник начальника або начальник обласного управління КДБ:
«Потім мене запитали: Яку акцію ви намітили на завтра?
– Ніякої акції ми не намічали. Якщо вас цікавить, що я особисто збираюся робити завтра, то я можу сказати: я хочу піти до Бабиного Яру і покласти вінок у пам’ять євреїв, загиблих там у 1941 році.
– Чому ви відзначаєте пам’ять тільки євреїв? Адже там поховані радянські люди і інших національностей?
– Але тільки євреї гинули за те, що належали до певного народу. Це був геноцид. Замовчувати це – значить відбілювати фашистських убивць. Окрім того, коли ми приходимо на кладовище, то підходимо до могил своїх близьких. Хіба це означає неповагу до інших могил? Ми сумуємо про всі жертви нацистів, але не приховуємо, що найбільше наша душа болить через загиблих євреїв. Хіба це не природно?».
У середині 1970-х років влада в Україні мусила повернутися до питання про спорудження монумента в Бабиному Яру. У листі в ЦК КПУ 18 вересня 1974 року перший секретар Київського міського комітету партії Олександр Ботвін пояснював актуалізацію цього питання так: «У зв’язку з тим, що зараз особи єврейської національності, так звані відказники, виношують ідею створити громадський комітет зі збору коштів на спорудження пам’ятника в Бабиному Яру, в газеті «Вечірній Київ» напередодні 29 вересня буде опубліковано матеріал про проект пам’ятника та його будівництво».
17 лютого 1975 року Київська міськрада рішенням №166 затвердила проект пам’ятника і передбачила його фінансування (скульптори М.Г.Лисенко, А.П.Вітрик і В.В.Сухенко, архітектори А.Ф.Ігнащенко, Н.К.Іванченко і В.Н.Іванченков).
В інтерв’ю «Бабин Яр: Трагедія про трагедію» (газета «Дзеркало тижня» № 39, 26 вересня 1997 р.) архітектор Анатолій Ігнащенко зокрема сказав: «Згідно тоді пануючої у нас ідеології всі жертви Бабиного Яру не заслуговували народної пам’яті: українці – націоналісти, військовополонені – підлі боягузи і зрадники. З приводу євреїв існувала думка – що це за нація, якщо не чинячи опір фашистам, за першим покликом окупантів прийшла у Бабин Яр на розстріл… Про тисячі військовополонених замовчували – хіба могли солдати, офіцери, генерали доблесної радянської армії тисячами здаватися в полон?!».
2 липня 1976 року відкрили монумент із написом: «Пам’ятник радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, які загинули від рук німецько-фашистських окупантів у районі Сирецького масиву м. Києва». Поруч із пам’ятником встановили бронзову плиту з написом українською мовою: «Тут у 1941-1943 роках німецько-фашистськими загарбниками було розстріляно понад сто тисяч громадян міста Києва і військовополонених».
Головними виступаючими на відкритті цього партійного мітингу були члени Політбюро ЦК компартії України М.М.Борисенко, О.П.Ботвін, О.П.Ляшко, В.О.Сологуб, В.Ю.Маланчук, перший секретар ЦК ЛКСМУ А.І.Корнієнко та інші.
Газета української діаспори в США «Свобода» з цього приводу писала: «Відкриття пам’ятника жертвам гітлеризму перетворили на пропагандистський мітинг. Бабин Яр став могилою для кількадесят тисяч жертв гітлерівського злочину народовбивства. Добру половину цих жертв становили особи єврейської національності. Про них у совєтських газетах згадується тільки мимоходом, поміж іншими національностями…».
Таким чином, протягом усього післявоєнного періоду комуністичний режим фактично прагнув витіснити спогади про євреїв-жертв Бабиного Яру на маргінес суспільної свідомості та тієї колективної пам’яті, яку комуністи вважали за потрібне формувати, перебуваючи при владі. Відкриття 2 липня 1976 року у Бабиному Яру бронзового монументу з офіційною назвою «Пам’ятник радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, які загинули від рук німецько-фашистських окупантів у районі Сирецького масиву м. Києва», з одного боку, завершило певний етап боротьби громадськості за встановлення на цьому місці пам’ятника жертвам розстрілів. З іншого – пам’ятник став приводом для глибокого розчарування єврейської громади та опозиційно налаштованої до влади української інтелігенції, оскільки представлені в ньому художніми образами ідеї зовсім не відповідали духу трагедії Бабиного Яру, не кажучи вже про нівеляцію єврейських жертв.
Німецький історик Гвідо Кнопп написав, що Голокост був у німецькій історії, був у його власній історії, а ми відповідальні за свою історію. Але найважливіше, пише він, що ми не відповідальні за минуле, ми відповідальні за пам’ять про минуле.
Сьогодні ця відповідальність потрібна й важлива для українського суспільства.
Автор: Михайло Гутор, завідувач архівного відділу НІМЗ «Бабин Яр»
