Борці за збереження пам’яті про Бабин Яр

Михайло Гутор | Номер: Февраль 2021
Василь Швець
Василь Швець

Михайло Гутор, завідувач архівного відділу НІМЗ «Бабин Яр»

«Боже ж ти мій, скільки разів мені згадували цей Бабин Яр! І у незліченних партслідчих, з якими звела мене доля, і на бюро райкомів, міськкомів, обкомів. «Розкажіть, що там у вас відбулось у Бабиному яру?!» – А нічого не відбулось. Просто я зробив те, що повинні були зробити ви – райкоми та міськкоми, ЦК у день 25-ліття загибелі ста тисяч, як ви тепер говорите, «радянських громадян», прийти і сказати те, що замість вас сказав я – буде тут пам‘ятник!»

(Віктор Некрасов)

Осмислення трагедії Бабиного Яру, документування та висловлювання її мистецькими засобами почалося ще під час війни і особливо у перші повоєнні роки. Авторами цих творів були не лише євреї, а й російські та українські митці. Характерно, що у віршах, ескізах, малюнках, музичних творах – Бабин Яр асоціювався виключно як трагедія євреїв.

Повоєнні митці представляли цю травматичну історію з перспективи людей, що самі пережили трагедію або були безпосередніми свідками. Їх твори, з одного боку, свідчили про деградацію людини, а з другого боку, стосувалися оплакування й увічнення загиблих. Чимало творців лише через багато років після закінчення війни спромоглися порушити цю тему й заговорити про найболісніший досвід.

Ось думка польської дослідниці історіографії Єви Доманської: «Будь-якою ціною ми хочемо зберегти пам’ять жертв – тих, що поволі відходять. Але кожна спроба збереження цієї пам’яті, збирання спогадів пов’язуватиметься з новим відтворенням болю тих, кого травма стосується безпосередньо. Спогади болять, болить згадування про них, але парадокс якраз, можливо, полягає в тому, що вони потрібні, аби могло відбутися хоч якесь переусвідомлення травми…».

Особливе місце в спогадах і літературних творах воєнного та повоєнного часу займає тема трагедії Бабиного Яру. Трагічні події жахливого злочину проти мирного населення окупованого Києва, коли десятки тисяч людей від маленьких дітей до людей похилого віку були знищені тільки тому що вони євреї, викликала в поезії та в літературі взагалі найбільший відгук.

Першими художніми текстами, котрі зафіксували емоційну та психологічну реакцію на трагедію Бабиного Яру, були поетичні твори Ольги Анстей (Штейнберг) «Кирилловские яры» (грудень 1941 р.), Людмили Тітової «Бабий Яр» (1941 р.) та публікації в газеті ЄАК «Ейнікайт» (з ідиш «єдність») Іцика Фефера, Давида Бергельсона, Іллі Еренбурґа, Василя Гроссмана.

Видатні українські поети не могли обійти ці жахливі події мовчанням. Поет-фронтовик Василь Швець пройшов усю війну, зазнав поранення. У його творчому доробку фронтова лірика та актуалізація досвіду війни є визначальними. В архіві митця вірш «Бабин Яр» датовано 3 березня 1944 року, тобто художнє втілення київської трагедії відбулося, так би мовити, «по свіжих слідах». Микола Бажан присвятив цій людській трагедії ХХ століття вірш «Яр» (1943 р.). З поетичними рядками, присвяченими силі та мужності єврейського народу, зверталися Володимир Сосюра, Павло Тичина, Максим Рильський.

Письменник Василь Гроссман, побувавши в Україні в 1943 році, написав нарис «Україна», надрукований 12 жовтня 1943 року, де він згадує про масовий розстріл євреїв в Бабиному Яру. Потім в газеті «Ейнікайт» (від 25.11.1943 р.) він публікує нарис «Україна без євреїв».

Починався цей нарис словами «Народ підступно вбитий», і цей вислів повторюється в тексті багаторазово. З’ясувавши, що євреї винищені майже поголовно, Гроссман з відчаєм і тугою пише: «Всі вбиті, багато сотень тисяч-мільйон євреїв в Україні. Це не смерть на війні зі зброєю в руках, це смерть людей, які десь залишили свій будинок, сім’ю, поле, пісні, книги, традиції, історію. Це вбивство народу, вбивство дому, сім’ї, книги, віри. Це вбивство дерева життя, це смерть коренів, не тільки гілок та листя. Це вбивство душі і тіла народу, вбивство великого трудового досвіду, накопиченого тисячами розумних, талановитих майстрів своєї справи та інтелігентів протягом довгих поколінь… Це знищення народу, який століттями жив по сусідству з українським народом, разом з ним працював, ділячи радість і горе на одній й тій самій землі».

Після визволення Києва від фашистів прибув до міста Володимир Сосюра, який відвідав Бабин Яр. Під впливом побаченого, пережитого, почутого від очевидців про масові розстріли українців, євреїв та представників інших народів, що їх здійснювали гітлерівські карателі, Сосюра створив глибоко патріотичний твір «Бабин Яр», що продовжує пафос його поезій «Любіть Україну», «Україна». Поезія «Бабин Яр» була оприлюднена в газеті «Київська правда» 15 грудня 1943 року, а після цього вже не публікувалася, замовчувалася. За жанром цей вірш – елегія, в якій ліричний герой Сосюри вболіває та тужить за тисячами загиблих людей у Бабиному Яру: «Я зрошую сльозами холодні ті стежки, де вів вас ворог злий, брати мої святі і сестри кароокі!…». Природа персоніфікується, оплакуючи смерть розстріляного народу: «Ридали хмари: «доки?»… Схиляли злякані голівоньки цвіти, і сльози капали з леліток їх криваві…».

Людмила Тітова
Людмила Тітова

Перші художні твори про Бабин Яр з’явилися вже під час самої трагедії. Художник-етнограф Юрій Павлович, перебуваючи в окупованій нацистами українській столиці, щодня робив замальовки олівцем з натури. Серед художників, які перебували в цей час у Києві, Павлович став єдиним, хто «помітив» сумний хід євреїв до місця страти.

Український художник Василь Овчинніков зробив перші в світі роботи, присвячені трагедії Бабиного Яру.

17 травня 1949 року на розширеному VI пленумі СРХУ було піддано жорсткій критиці творчість багатьох художників. «Рецидиви буржуазних націоналістичних тенденцій і національної обмеженості» було виявлено у творах М.Дерегуса, І.Шульги. В пейзажах М.Глущенка, В.Мироненка, Г.Світлицького, С.Шишка — реакційну романтизацію, оспівування патріархальщини. Антипатріотичною було кваліфіковано центральну картину «Дорога приречених» з триптиху В.Овчиннікова «Бабин Яр».

Пріоритет у музичному прочитанні теми безпрецедентного вбивства євреїв у Бабиному Ярі належить харківському композитору єврейського походження Дмитру Клебанову. В 1945 році, повернувшись з евакуації до визволеного від ворога рідного Харкова, композитор дізнався про масове знищення євреїв у Києві. Вражений та шокований, до глибини душі збентежений почутим, він вирішив увічнити в музиці мучеництво безневинних жертв і створив Першу симфонію з програмним підзаголовком «Пам’яті мучеників Бабиного Яру». Д.Л.Клебанов був першим з-поміж митців Радянського Союзу загалом та України зокрема, хто взяв на себе сміливість суто симфонічними засобами (без залучення будь-яких текстів із конкретними сюжетними й тематичними орієнтирами) заявити на повний голос про трагедію Бабиного Яру, розкрити людству очі на цей нацистський злочин.

Вже після перших репетицій було зрозуміло, що влада не пропустить цю симфонію до виконання. Крамола полягала в тому, що вона йшла врозріз з установкою партії про те, що в Бабиному Яру загинули не євреї, а просто «радянські громадяни». Про геноцид євреїв на радянській території вже не можна було згадувати.

У березні 1949 року на зборах виїзного засідання Спілки композиторів України у Харкові симфонія була піддана жорсткій критиці – її назвали «антипатріотичною». Дмитру Клебанову ставили в провину, що його твір «наповнений біблійними мотивами і пройнятий трагічною приреченістю», що симфонія «пройнята духом буржуазного націоналізму та космополітизму».

Композитор був звинувачений в націоналізмі, і на його професійній кар’єрі надовго був поставлений хрест. Відразу ж після заборони на виконання симфонії Дмитра Львовича відсторонили від посади голови Харківської організації Спілки композиторів та багато років не надавали йому звання професора.

Лише через 45 років після написання симфонії, в 1990 році, завдяки зусиллям диригента Ігоря Блажкова в Києві відбулася її прем’єра. Але це було посмертне виконання симфонії «Бабин Яр» – Дмитра Клебанова вже не було серед живих.

У 1959 році Віктор Некрасов пише повість «Кіра Георгіївна» та виступає в «Литературной газете» з низкою статей про необхідність увічнення пам’яті радянських людей, і в першу чергу євреїв, розстріляних фашистами в Бабиному Яру, тоді передмісті Києва, в 1941 році. Некрасова почали звинувачувати в організації «масових сіоністських збіговиськ», коли він з кількома іншими відомими діячами приходив на місце розстрілу десятків, а то й сотень тисяч людей і публічно відстоював свої погляди.

Обурений нехтуванням київської влади до пам’яті розстріляних в Бабиному Яру в роки війни та відсутністю пам’ятника на цьому місці через 18 років після трагедії, Віктор Некрасов виступив з різкою критикою київської влади, написавши статтю «Чому це не зроблено?», що була опублікована 10 жовтня 1959 року в «Литературной газете».

Редактор часопису «Новый мир» Анна Берзер в своїх спогадах відзначала, що «Бабин Яр став частиною власного життя Некрасова – особистого, громадського, громадянського та письменницького».

Юрій Павлович. «Київські євреї йдуть в останню дорогу у Бабин Яр»
Юрій Павлович. «Київські євреї йдуть в останню дорогу у Бабин Яр»

Але справжнім вибухом в СРСР, а потім й в усьому світі став вірш-реквієм Євгенія Євтушенка «Бабий Яр», який він написав у Києві. У вересні 1961 року поет прибув до України на поетичний вечір. Тоді ж Євтушенко з Віктором Некрасовим відвідав місця масових убивств людей у Бабиному Яру. Байдуже і цинічне ставлення місцевої влади до місця мученицької смерті сотні тисяч невинних людей приголомшило поета.

Емоційне потрясіння Євтушенка за кілька годин втілилося у вірш «Бабий Яр». Того ж вечора Євтушенко прочитав новий твір своїм друзям – Івану Драчу, Івану Дзюбі та Віталію Коротичу, які щиро підтримали свого однодумця. Якимось чином про вірш стало відомо як в літературному середовищі Києва, так і місцевій владі. Літературний вечір, що мав відбутися в Жовтневому палаці, влада вирішила заборонити. Поет згадував: «Мені довелося піти в ЦК партії України і просто пригрозити їм, що якщо вони скасують мій концерт, я буду розцінювати це як неповагу до російської поезії, російської літератури, російської мови. Я їм, звичайно, не говорив, що я збираюся ще щось придумати. Але вони прекрасно це знали та вирішили не зв’язуватися зі мною, і дали мені можливість прочитати цей вірш».

Виготовлені афіші літературного вечора показово не розповсюджували у відведених для цього місцях. Якусь частину афіш взялася допомогти розклеїти вчителька літератури однієї з київських шкіл разом зі своїми учнями, але чиїсь «невидимі» руки наклеювали на них інші афіші. Незважаючи на все вечір в Жовтневому палаці відбувся при переповненому залі. Євтушенко згадував: «Тоді я ще не знав, що під сценою Жовтневого палацу, який знаходиться на пагорбі, заховані таємні підвали КДБ, де було замордовано багато людей. Яка іронія історії, що вірш про безвинну кров я декламував, перебуваючи на сцені, що сама коливалася, як пліт, на крові, пролитій нашими вітчизняними фашистами».

Друге читання вірша відбулося відразу після повернення поета в Москву – 16 вересня на поетичному вечорі в Політехнічному музеї.

Дмитро Шостакович і Євген Євтушенко на прем'єрі Тринадцятої симфонії у Великому залі Московської консерваторії. 18 грудня 1962 р.
Дмитро Шостакович і Євген Євтушенко на прем’єрі Тринадцятої симфонії у Великому залі Московської консерваторії. 18 грудня 1962 р.

19 вересня 1961 року текст вірша «Бабий Яр» надрукувала «Литературная газета». Редактора газети В.А.Косолапова відразу було усунуто з посади.

Цей твір переписували від руки, і таким чином він став загальновідомим. Пізніше його було надруковано в різних засобах масової інформації за кордоном, що підтверджує тезу про міжнародний резонанс від написаного вірша.

«Бабий Яр» Євтушенка сколихнув радянське суспільство. Одні гаряче вітали та підтримували поета, інші – таврували та звинувачували його у всіх можливих й неможливих гріхах та в замаскованих протиправних намірах.

Дмитро Шостакович написав на цей вірш Тринадцяту симфонію. 18 та 20 грудня 1962 року в Москві відбулася її прем’єра, яку не транслювали, не записували, не знімали для кіно, не показували по телебаченню. Але після фіналу шалена овація публіки тривала нескінченно. Потім було три концерти в Мінську. У Києві ж перше виконання цієї симфонії було дозволено місцевою владою через майже 20 років.

У 1966 році письменник Анатолій Кузнєцов опублікував свої спогади про життя в окупованому Києві. Крім автобіографічних даних, він включив в роман «Бабий Яр» свідоцтва Діни Пронічевої та інших людей, яким вдалося уникнути загибелі у Бабиному Яру. Вперше цей роман був опублікований в часописі «Юность» в 1966 році, і навіть тоді, незважаючи на численні та грубі цензурні скорочення, справив ефект бомби, що розірвалася – так до Кузнєцова про Голокост не наважувався писати ніхто. У 1969 році Анатолій Кузнєцов таємно вивіз повну версію роману у Велику Британію, де попросив політичного притулку. Через рік «Бабий Яр» був опублікований на Заході в авторській редакції.

Перший пам’ятник жертвам фашизму Урядом УРСР планувалося встановити відразу після війни. 13 березня 1945 року була прийнята Постанова Ради народних комісарів УРСР та Центрального комітету КП(б)У «Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру».

Йшлося про тригранну гранітну піраміду із барельєфом у центрі та композицією, що нагадує обрис Бабиного Яру. Авторами були скульптор Йосиф Круглов і головний архітектор Києва Олександр Власов.

Але, як писав президент Єврейської ради України, голова фонду «Пам’ять Бабиного Яру» І.М.Левітас, «в 1949 році розгорталася боротьба з «безрідними космополітами», а фактично з євреями, і питання спорудження пам’ятника було паралізовано більш ніж на чверть століття».

У 1966 році відбулися перші вшанування жертв у Бабиному Яру – у зв’язку з 25-ми роковинами від початку розстрілів у 1941-му. Такі акції не було передбачено радянською владою. Активісти, мешканці міста та родичі жертв прийшли до Бабиного Яру самостійно. Влада відреагувала проведенням альтернативних мітингів, санкціонованих згори, проте саме цей момент став переломним у започаткуванні практик вшанування жертв Бабиного Яру.

5 липня 1965 року Рада Міністрів УРСР прийняла постанову №658 «Про проведення закритого конкурсу на створення проектів пам’ятника-монумента на честь радянських громадян і військовополонених солдатів та офіцерів Радянської Армії, які загинули від рук німецько-фашистських окупантів під час окупації м.Києва».

Згідно з даною постановою в 1965-1966 рр. було проведено два тури конкурсу. На першому турі було представлено 20 проектів, на другому – 12. Серед проектів були цікаві ідеї, лунали імена архітекторів Й.Каракіса, Б.Лєкаря, А.Мілецького, скульпторів В.Бородая, В.Швецова, В.Селібера, художників А.Рибачук та В.Мельниченка. Ідею майбутнього пам’ятника відстоювали Василь Стус, Сергій Параджанов, Віктор Некрасов. Вони наполягали на тому, щоб зберегти Бабин Яр таким, яким він є – місцем трагедії. Але жоден з проектів не був реалізований.

Архітектор Авраам Мілецький писав з приводу перипетій навколо конкурсу на створення пам’ятника жертвам Бабиного Яру: «Влада оголосила закритий конкурс проектів пам’ятника одночасно для двох місць – у Бабиному Яру і на місці табору військовополонених у Дарниці. У конкурсній програмі було написано: «Монументи повинні художніми засобами відобразити героїзм та непохитну волю нашого народу в боротьбі за перемогу великих ідей комунізму … мужність і безстрашність радянських громадян перед лицем смерті». Кращим проектом Союз архітекторів визнав пам’ятник, що зображав фігуру з прапором. Цей проект був поданий на затвердження першому секретарю Компартії України Петру Шелесту. Чи не вловивши підлабузництва Спілки архітекторів, він лише сказав: “Я думаю, що це не для Бабиного Яру”».

Пам’ятник на місці загибелі сотень тисяч киян до 25-х роковин трагедії так і не було встановлено.

Згадує дочка одного з переможців конкурсу Йосипа Каракіса архітектор Ірма Каракіс, присутня тоді на публічному обговоренні конкурсних проектів:

«Ці спогади спливають у моїй пам’яті яскравими спалахами мізансцен і персонажів, які вимовляють пристрасні слова. Вони залишаться в моїй свідомості до кінця моїх днів.

Антисемітські, з папірця, промови викривачів перемежовувалися, як у калейдоскопі, з виступами затаврованих – відомих архітекторів і письменників, в основному, євреїв. Але особливо вразив мене виступ кінорежисера Параджанова, який, знявши з руки годинник, оголосив хвилину мовчання, яка, як здалося, затягнулася секунд на сто … У гробовій тиші залу було чути ридання родичів загиблих. Ще запам’ятався виступ співробітника інституту «Променергопроект» Белоцерковіча: «Антисемітизм був! Антисемітизм є! Антисемітизм буде!».

Обговорення робіт було бурхливим. Одні напирали на те, що в Бабиному Яру загинули військовополонені, тому їх треба зобразити. Інші взагалі вважали, що сім круч в проектах Аби Мілецкого та Йосипа Каракіса – це іудейська менора, яка стала гербом Ізраїлю. Більшість офіційних осіб схилялися до того, що єврейську тему, а разом з нею і загибель цивільного населення, з меморіалу треба прибрати. Книгу відгуків, в якій поруч із записами в підтримку проектів з’явилися антисемітські висловлювання, вилучили, а конкурс анулювали».

Далі буде