Юрій Ліфшиць: Усі війни об’єктивно стимулюють прогрес у медицині
Юрій Ліфшиць – один із провідних хірургів України, учень і сподвижник Олександра Шалімова, медичний директор клініки “Оксфорд Медікал”. Три роки тому “Еврейский обозреватель” опублікував велике цікаве інтерв’ю з ним (лютневий номер 2020 року). Але це було, так би мовити, до війни. Війна внесла серйозні зміни в життя і роботу Юрія Ліфшиця, про що і йдеться в нашій новій розмові з видатним українським медиком.
– Юрію Зіновійовичу, як війна позначилася на вашому житті та професійній діяльності?
– За збігом обставин, я 18 лютого 2022 року полетів із Києва в Німеччину, тому що в моєї дружини була там планова операція. І початок війни я прийняв як факт, перебуваючи в Німеччині. Звісно, це було потрясіння, і мені було не зрозуміло, що робити, я був у розгубленості. Допомогли мої німецькі колеги: буквально через п’ять днів мені зателефонував мій приятель, керівник великої клініки в Золінгені, і сказав: ми хочемо з тобою зустрітися. Він запросив на зустріч зі мною бізнесменів і мера міста і сказав: “Ми хочемо допомагати Україні”. Чим допомогти – було головне питання. Я сказав, що, вочевидь, зараз найважливіше допомогти спеціальним медичним обладнанням для лікування ран та їхніх наслідків.
Перші два місяці тривав збір коштів, за підсумками якого вони дали мені чек на 200 тисяч євро, який зібрали члени Ротарі-клубу міста Золінгена. Ми з донькою поїхали на завод під Касселем, де визначили, які технології треба взяти. Свого часу я купував на цьому заводі обладнання, коли запускав клініку в Києві. Ми були дуже здивовані, коли господар заводу сказав: я ненавиджу Путіна і дам тобі все, що тобі треба. Коли я позначив, що маю обмежені суми, він зробив мені величезні знижки: скажімо, продав мені обладнання, яке коштувало 50 тисяч євро, за чотири тисячі. Апарат для повернення крові при кровотечах під час операцій вартістю 100 тисяч він віддав за п’ять тисяч. Завод “Ескулап” у Золінгені, що виробляє продукцію зі знаменитої золінгенівської сталі, випускає мерседесівські хірургічні інструменти багатьох видів, там один пінцет із затискачем може коштувати дві-три тисячі євро. Так вони нам цілу фуру таких інструментів надіслали – на вагу! Навіть не можу сказати, на яку суму там було допомоги.
Я приїхав до Києва і створив з групою колег центр лікування поранених. Сучасне лікування ран базується на трьох китах. Це нові технології, що дають змогу знімати запалення і нагноєння. Потім це бактеріологія: у поранених зустрічаються три-чотири види бактерій, які не піддаються дії антибіотиків. І третє – це реконструктивні пластичні операції. Разом із професором Сергієм Галичем, пластичним хірургом, з яким ми свого часу працювали в Шалімова, і з головлікарем лікарні “Медмістечко” Вадимом Крижевським, який колись працював зі мною, ми пішли до голови департаменту охорони здоров’я Київської адміністрації Валентини Гінзбург. Вона нас вислухала і дала добро на запуск на базі 6-ї міськлікарні (Медмістечко) пробного центру з лікування поранених, де ми застосували весь наш досвід і всі наші технології.
За цей час ми надали допомогу понад тисячі хворих. Причому найважчих поранених, буквально в безвихідних ситуаціях, ми забирали до нас у клініку “Оксфорд Медікал”, де виходжували їх безкоштовно, на волонтерських засадах. Усі, хто у нас були, вижили, всім вдалося зберегти кінцівки. Принцип наших сучасних технологій у тому, щоб зменшити кількість ампутацій на 30 відсотків. Це вимагає професійного підходу, наявності обладнання та великої витримки. Як показав досвід лікування поранених, терміни зміщуються: середній термін загоєння рани 21-25 днів, але в поранених на війні через велику енергетику, контузію тканин, інфекції термін зміщується до 8-10 місяців і потребує зовсім іншої логістики. У процесі роботи ми домоглися зниження ускладнень. Спочатку були дуже важкі пацієнти з великими проблемами; а зараз ми вже практично вийшли на довоєнний цивільний рівень ускладнень у поранених. У дуже важких і незрозумілих випадках ми проводимо телеконференції з колегами, які охоче включаються в наші справи – і з логістики, як краще організувати лікування, і з методичної допомоги. Останній випадок – поранення в живіт із множинними ушкодженнями кишківника і свищами. У таких хворих смертність висока в усьому світі. Ми провели телеконференцію, колеги надіслали спеціальне обладнання – і 31-річний хлопець врешті вижив, їсть, ходить. Такі приклади дарують нам надію і додають сили.
– Який принцип відбору пацієнтів для потрапляння у ваш центр? Хто цим займається?
– Поранені потрапляють до нас через зв’язок із військовими і з волонтерами. Люди дізнаються про нас, намагаються потрапити в наш центр на лікування. Ми маємо справу вже з хворими, які надходять до нас. Причому ми займаємося не тільки бойовими пораненнями, а й лікуванням цивільних осіб, які отримали вогнепальні поранення. У нас, наприклад, була дівчина Катя, яка закінчила університет у Канаді, отримала диплом і приїхала показати його татові з мамою в Кременчук. Пішли вони з мамою в супермаркет і потрапили під ракетний обстріл. Маму вбило, а Катя, красуня-дівчина, отримала важке поранення ноги. Перший консиліум вирішив, що треба робити ампутацію, але пластичний хірург сказав – ні. Забрав її, стали робити пластичне втручання, але почалася інфекція. Другий консиліум знову каже: треба ампутувати. Але ми забрали її в “Оксфорд” і підключили всі можливі технології. Потім я на якийсь термін загубив Катю з поля зору, а за деякий час вона з’явилася в Німеччині на реабілітації і давала там інтерв’ю, що ось – у мене є нога, і цю ногу мені зберегли на першому етапі лікування, який був виконаний у Києві дуже професійно.
Це було приємно чути.
– Чи були нові, як зараз прийнято говорити, кейси, випадки для вас у медичному плані?
– Так, звісно. Мене одразу в Німеччині попередили, що в поранених усе протікатиме по-особливому, вони потребують тривалого багатоступеневого підходу. Наприклад, ми зіткнулися з високою стійкістю бактерій до антибіотиків. Ми робимо бактеріологічні тести в найсучасніших західних лабораторіях, і тести показують, що така-то бактерія нечутлива до такого-то антибіотика. Ми даємо пацієнтові препарати два тижні, робимо тест і отримуємо такий самий результат. Тобто, бактерія в процесі своєї еволюції створює навколо себе захисну плівку. Якщо взяти бактерію окремо, антибіотик її вбиває, але проникнути за цю плівку він не може. Це давня світова проблема, не те, що ми ось саме зараз під час війни з таким зіткнулися. Ще 2012 року до мене в Київ приїжджали фахівці з Міннесоти, виробники ультразвукового апарату, який був розроблений спеціально для війни в Іраку. За їхньою порадою ми застосували цю технологію для лікування фільм-бактерій і отримали дуже гарний результат: кількість ускладнень під час лікування поранених знижується в десятки разів, зокрема з’являється можливість зберегти кінцівки від ампутацій.
Я залишився в добрих стосунках із розробниками та виробниками. Ще тоді, десять років тому, за допомогою цього приладу я вилікував гангрену в знаменитого артиста Леоніда Броньового. Коли поділився з американцями своїм результатом, вони повідомили, що у 2012-му році до клінічних випробувань приладу не дійшли, але сьогодні в Україні втрачати нічого – пробуйте. І ми почали це робити й отримали унікальні результати. Ми врятували від септичних ускладнень десятки поранених, за що я щиро вдячний колегам із Міннесоти. Тому що з тих поранених, які помирають, половина гине від власне ран, а половина – від інфекцій.
– Ми бачимо, що війна просунула вперед військові технології. А як щодо медичної науки?
– Усі війни об’єктивно стимулюють прогрес у медицині. І нинішня війна однозначно просунула: по-перше, підготовку персоналу до роботи в постійних екстремальних ситуаціях; по-друге, технології; по-третє, наукові методики.
Мушу сказати, що я завжди скептично ставився до стовбурових клітин у хірургії. Але в нас були такі поранені, з якими ми зайшли в глухий кут при лікуванні стандартними методами. І ми звернулися в Інститут генетики, до академіка Віталія Арнольдовича Кордюма, основоположника клітинної терапії в Україні. Вони дали нам матеріали, які допомогли найважчим пораненим. Поки ще рано говорити про якусь статистику, але рани, які заживають два-три місяці, стали закриватися за місяць! Ми зараз активно проводимо конференції з колегами і хочемо створити нову форму спеціального перев’язувального матеріалу.
Так, війна рухає прогрес у науці, але йому традиційно перешкоджає бюрократія: на жаль, багато розробок буксують на стадії впровадження.
– Ви заговорили про проблеми. З чим довелося зіткнутися за час роботи в умовах війни?
– Основні проблеми пов’язані з організаційними та бюрократичними моментами. Я медик і вмію вирішувати питання лікування та медичного обладнання. Але доставити вантаж, оформити необхідні документи, пройти митні процедури – все це інша спеціальність. Так, я розумію, що під час постачання гуманітарних вантажів під час перетину кордону трапляються зловживання, непорядні дії недобросовісних людей, і це створює проблеми.
Але багато що вдається робити за підтримки волонтерів, серед яких я хотів би відзначити і подякувати організації “Волонтерська сотня Україна-Світ”.
– Ви багато років пропрацювали в Німеччині. Через війну останніми роками там з’явилася велика кількість біженців з України, які діляться своїми враженнями – зокрема, від німецької медицини. Говорять про безліч проблем, зокрема – з потраплянням до фахівців, з бюрократизмом тощо. Проводять порівняння не на користь Німеччини. Що ви можете сказати з цієї теми?
– Я б зазначив, що багато проблем наших біженців пов’язані з незнанням мови і прийнятих у Німеччині процедур, а також – зі звичками, що склалися в Україні. Де в разі будь-якої, навіть мінімальної болячки, можна швидко потрапити до лікаря – якщо є гроші, звісно. У Німеччині ситуація інша. Німецька медицина багата, там є багато технологій і існує багатоступенева структура. Вона ж, ця багатоступінчастість, на мій погляд, і є недоліком: коли, скажімо, гастроскопію доводиться чекати чотири-п’ять місяців. З іншого боку, страхова медицина робить послуги доступними для всіх. У Німеччині одна з найкращих медицин у світі. Невипадково туди часто їдуть лікувати важкі хвороби і робити складні операції. Але і в німецькій медицині останніми роками з’явилися проблеми, яких не було раніше. На початку двотисячних я працював у клініці, де ми на день робили мінімум 16 великих операцій, іноді до 25-ти: о сьомій ранку заходили в операційну і о другій годині ночі виходили – з перервами на перекус і мінімальний відпочинок. А сьогодні колеги кажуть, що роблять 5-6 операцій на день – тому що не вистачає персоналу. І це при тому, що медсестра в Німеччині отримує 3-4 тисячі євро, а лікар – 7-8 тисяч. Але відлякує велика інтенсивність роботи, не можуть знайти людей.
– Дякую за бесіду. Успіхів вам у вашій благородній роботі. І перемоги всім нам.
Бесіду вів Йосип ТУРОВСЬКИЙ
