Рабин та війна
Рабин армії України: «Пам’ятаю, коли мені раптом стало дуже лячно»
Марк КОТЛЯРСЬКИЙ
Його називають «рабин-партизан» та «людина без кордонів» – тому що 43-річний Гілель Коен проникав туди, куди, здавалося б, неможливо було потрапити звичайній людині. З початку російського вторгнення він допомагав ізраїльтянам повернутися з України додому, рятував біженців, допомагав українським солдатам. А на початку війни рабин Коен провів два обряди обрізання («брит-мила»), присвятивши таким чином до єврейство двох бійців ЗСУ.
«Я добре пам’ятаю момент, коли раптом мені стало дуже страшно, – розповів він. – Це було у Молдові, у прикордонному пункті Паланка. Туди привозили біженців з України. Одної ночі у мене пролунав дзвінок: повідомили, що мають приїхати автобуси з людьми похилого віку, близько 300 осіб віком від 70 до 95 років. Сім автобусів.
Вони запізнилися на 12 годин – спочатку затрималися в дорозі, потім стояли у страшній черзі на прикордонному переході. Прибули під ранок. Я п’ять годин провів разом з усіма цими старими, вислуховуючи їхні розповіді, заспокоюючи, приводячи до тями. Кожен із них пройшов через таке, чого я ворогові не побажаю. Тепер вони хотіли тільки одного: повірити, що врятувалися, що немає більше того жаху, який переслідував їх останнім часом. Для мене це була найстрашніша ніч».
Рабин Гілель Коен, ізраїльтянин, батько дев’ятьох дітей, уже 23 роки працює в Україні, у представництві «Зака». Він очолив організацію «Ацала Україна», яка надає термінову медичну допомогу паломникам та діє по всій Україні. Наразі він став військовим рабином ЗСУ України.
Тут слід уточнити: попри численні публікації в українських та ізраїльських ЗМІ, Гілель Коен не є головним армійським рабином. Справа в тому, що закон про капеланів поки що не затверджений Верховною Радою, хоч і поданий на її розгляд. До цього керуються наказом МО України № 685, згідно з яким капеланом може бути людина, яка має духовну освіту, входить до складу зареєстрованої в Україні релігійної організації, має досвід богослужіння не менше трьох років, а також володіє державною мовою. Так з армією працюють і мусульманські, і православні священнослужителі – без процедури призначення.
Коен згадує, як кілька місяців тому міністерство оборони РФ раптом заявило, що синагога в Умані використовується як призовний пункт націоналістів та місце для переправки зброї. «Я знаю Умань вздовж і впоперек і саме тоді перебував в Умані. І я відразу заявив, що синагога – святе місце, ніхто не вимагав її у нас і ніхто не використовував з якоюсь іншою метою», – говорить Коен. Відразу після початку бойових дій він відправив свою сім’ю до Ізраїлю і тепер розривається між двома країнами: кілька днів проводить Ізраїлі, а потім знову повертається.
– Для мене нічого несподіваного не сталося, я від початку війни як рабин працював із солдатами-євреями, мотався по всій Україні, – зізнається Коен. – Якось відбулася в мене зустріч із армійськими священнослужителями, православним та мусульманським, і ми вирішили, що діятимемо спільно, реалізовуватимемо різні міжконфесійні проекти. Після чого я став налагоджувати контакти з армійським командуванням, щоб вирішувати різні проблеми і мати можливість контактувати безпосередньо з солдатами-євреями.
– За статистикою, в українській армії сьогодні із 800 тисяч військовослужбовців – не менше тисячі євреїв, всі у різних частинах. Така оцінка вірна?
– Мені точно відомо про 400, я знаю майже всіх їх особисто. Але постійно з’являються нові дані, оцінка зростає, і тому я думаю – так, певно, приблизно тисяча набереться.
– Чому вас назвали «рабином-партизаном»?
– скоріш за все тому, що я діяв нерідко «партизанськими методами», коли треба було витягувати звідси ізраїльтян, або терміново відправляти автобуси з біженцями до кордону, або доставляти допомогу постраждалим.
– Як, на вашу думку, розвиватиметься ситуація?
– Я такими прогнозами не займаюсь. Живу зараз виключно сьогоднішнім днем, моментом, намагаюсь бути корисним зараз, допомогти тим, хто потребує на допомогу. Що буде завтра – ніхто не знає. Передбачити це неможливо, оскільки, як мені здається, російський президент просто збожеволів. Мені боляче й сумно це бачити, особливо як єврею, який знає, чим такі «ігри» закінчуються або чим можуть закінчитись – і не лише для Росії та України, а й для всього людства.
– Як живеться релігійному єврею в Україні?
– Я 23 роки тут. Ходжу в кіпі, два роки жив на Оболоні і звідти ходив пішки по суботах молитись у синагогу на Поділ. Розпускав пейси, вдягав сюртук і йшов – і жодного разу косого погляду в мій бік не помітив, жодного антисемітського вигуку не чув. Щосуботи дві години туди і дві години назад.
Ми роздаємо кіпи з написом «Євреї захищають Україну», вони дуже популярні, їх просять навіть українські солдати-неєвреї, надягають їх.
Або ось: днями мені дзвонить один із моїх підопічних-солдатів і повідомляє: «Знаєте, я знайшов тут одного бійця на прізвище Коган. Можливо, він ваш родич? Надсилає мені знімки документів цього хлопця, і з’ясовується, що він не лише Коган, а й його бабуся – дружина знаменитого цадика. Ось які євреї служать в українській армії! Втім, справа в іншому: я тепер розумію, що якщо ми не знали таких людей, значить, недостатньо працювали раніше. Можна собі тільки уявити, скільки на нас чекає відкриттів.
– Ви у постійних роз’їздах?
– Саме так, від початку війни чи не щодня. У п’ятницю був у Львові, зустрічався там із капеланом-мусульманином, потім вирушив до Польщі, до табору біженців, а з вами зараз я говорю з Базеля, сюди приїхав зранку відвідати біженця з Києва – він важко хворий, проходить хіміотерапію. Далі вирушаю в аеропорт і лечу до Румунії, де на мене чекають біженці з Одеси.
Я весь час у дорозі, доводиться працювати через телефон. Відправляю кіпи, тфіліни, спілкуюся з людьми. Нещодавно побував у Харкові та Дніпрі. Життя там, звичайно, не для людей зі слабкими нервами. Неможливо навіть самому собі сказати, що з побаченого більше шокує: руйнування, поранені, люди, що залишилися без даху над головою, осиротілі діти – це страшно, невимовно страшно. Таке відчуття, що над усім панує смерть, а не життя.
У мене багато ключів від різних квартир – мені люди їх дали, коли тікали від війни, довірили своє майно. І ось заходиш, щоб перевірити, чи все гаразд, і бачиш на столі недопиту ранкову каву… І розумієш, що люди не були готові до такого перебігу, вони залишали будинок поспіхом, змушені були тікати.
Я побудував у Києві мікву, куди щоранку приходило п’ятдесят чоловіків, а днями, опинившись в українській столиці, побачив її порожньою – жодної людини. Це не просто порожня міква, це символ війни, символ занепад.
У Молдові, в тому прикордонному пункті Паланка, я підійшов до старого років під дев’яносто і запитав його, чи не хоче він їсти, а він благально мені каже: головне – заберіть мене звідси, я більше нічого не хочу!
– Ви часто зустрічаєтеся із солдатами-євреями. Що ви їм кажете? За що вони борються? Хіба у них немає своєї держави, за яку треба боротися?
– Так, є своя держава, це правда. Але євреї є скрізь, і вони роблять свій вибір, обстоюючи насамперед свободу. Тому я нікому не раджу, що робити – їхати чи залишатися. Людина повинна вирішувати за себе сама, де жити, як жити, воювати чи не воювати, їхати чи не їхати. Не моя справа лізти людині в душу, але, якщо вона зробила вибір і вирішила боротися за Україну, я маю допомогти їй. Якщо він ще й віруючий, то забезпечити його тфіліном. Підбадьорити солдатів словом мені допомагає книга висловів рабі Нахмана, видана українською та івритом (а українською мовою єврейських книг практично немає). І я роздаю ці книги, розуміючи, що слово може часом зробити дуже багато. Більше, ніж зброя. Моє завдання – донести це слово до солдатів, добрий намір, оскільки, на мою думку, ми воюємо проти зла.
А ще хочу провести в Україні всесвітню конференцію військових рабинів. Ми вже почали активно працювати над цим планом.
