Василь Расевич: «Глорифікація учасників нацистських формувань в наш час є неприпустимою»
В часи, коли розпався Радянський Союз, на теренах української історичної науки, на жаль, замість неправди радянських часів запанувала інша – відверто націоналістична. І що цікаво – її провідниками стали колишні завідуючі кафедрами наукового комунізму, які швиденько перефарбувалися в ультранаціоналістів. І лише з часом в українській історичній науці стали з’являтися справжні дослідники та порядні люди. До когорти саме таких вчених, на нашу думку, належить історик та публіцист Василь РАСЕВИЧ, бесіду з яким ми сьогодні пропонуємо вашій увазі.
***
– Василю Васильовичу, існує думка, що будь-якому народу задля розбудови власної держави потрібен історичній міф. Чи це дійсно так? Можливо, якщо ми будуємо не імперію і не тоталітарне суспільство, а демократичну країну, нам потрібна історична правда, а не міф?
– Я дуже обережно ставлюся до твердження «історична правда». Насправді існує дуже багато проблем із дефініцією і зокрема з тим визначенням, чим насправді є історія. Суб’єктивізм історичних досліджень полягає в тому, що їх не можна підтвердити експериментально. Історія – це сукупність інтерпретацій. А якщо такі інтерпретації належать окремим дослідникам, то це означає, що ми маємо сукупність суб’єктивних оцінок та різного роду сміливих версій, які годі й поєднати під назвою «історична правда», оскільки вживання такого визначення передбачає, що остаточний, найбільш «правдивий», варіант є можливим. І на це хтось отримав свого роду патент. Ким він виданий – також є питанням. Революційною доцільністю, партійною домінацією чи національним інтересом – неважливо. Важливо, що існує центр прийняття «єдино правильних» рішень. Таким чином відбувається, можна так сказати, інструменталізація історії. Найчастіше історію інструменталізують з пропагандистською метою. Зазвичай її використовують для підтвердження законності своєї присутності та права на реалізацію намірів. Такий різновид інструменталізації історії був дуже характерний для початку ХХ століття, коли розвалювалися імперії, а замість них поставали національні держави. Тому створення національних метанаративів було надзвичайно важливим. Як з точки зору легітимізації своєї присутності, так і з точки зору національної мобілізації. Спробою створення такого метанаративу є написання Михайлом Грушевським фундаментальної, спільної для всіх українців «Історії України-Руси». Проте в наш час так зване історичне право активно використовується Росією в її агресивній зовнішній політиці. Надаючи собі якесь ексклюзивне «історичне право», Росія намагається відібрати право на існування окремих народів і націй та втримати їх у своїй імперській парадигмі.
І щодо історичних міфів. Міфологізовані знання насправді знаннями не є. Це, радше, віра у саме такий спосіб підбору та складання історичних фактів та подій. Український випадок не унікальний, але дуже особливий. В нашому випадку не можна написати лінійну історію як історію держави або нації. У нас найбільш прийнятним є інклюзивний варіант – тобто варіант історії земельного простору і людей в рамках теперішніх кордонів держави Україна. Інакше історична наука весь час потраплятиме у конфлікт із регіональними та груповими проявами національної пам’яті, які в силу обставин, як правило, є у нас антагоністичними. Тут ще довго можна і треба говорити про те, що в Україні зазвичай сприймають історію і пам’ять як тотожні речі. А це категорично не так. Тому продумана і філігранна політика пам’яті нашій державі вкрай потрібна.
– Після того, як розпався Радянський Союз, на жаль, замість однієї історичної неправди в Україні поступово запанувала інша. Чи не трапилось це тому, що колишні співробітники кафедр марксизму-ленінізму раптом стали затятими націоналістами?
– Знову ж таки, я не стану оперувати поняттями «правда/неправда» стосовно історії. Як я вже говорив, історія в радянський час була складовою велетенської пропагандистської машини, коли об’єктивні (незалежні від панівної ідеології) дослідження були неможливими. Правду кажучи, в окремих дослідженнях, наприклад, в медієвістиці частіше траплявся конкретний предмет дослідження. Що стосується більш «ідеологічних» періодів – це була суцільна пропаганда і агітація. Історичні факультети університетів та інститутів випускали навіть не вчителів історії, а «бійців ідеологічного фронту». Історики робили «партійну» або наукову кар’єру не завдяки особливим знанням та володінню аналітичними здібностями, а завдяки умінню доводити свою потрібність пропагандистській машині. Саме тому ціла плеяда радянських істориків-ленінців практично за ніч встигла перефарбуватися на захисників національної держави. Щиро кажучи, інтелектуальний ефект від цього служіння «ідеї» – як тоді, так і тепер – є мізерним. Наведу приклад. На початку 1990-х колишній парторг одного з університетів, завідувач кафедри наукового комунізму написав підручник з політології із дедукцією: «Національному відродженню України присвячується». Потім за цим підручником вчилися кілька поколінь студентів.
З НАШОГО ДОС’Є:
Василь Расевич (нар.1966) – український історик та публіцист, старший науковий співробітник відділу нової історії України Інституту українознавства ім.І.Крип'якевича НАН України.
Випускник історичного факультету Львівського національного університету ім.Івана Франка (1991). В 1995 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Українська національно-демократична партія 1899-1918 рр.».
Сфера наукових інтересів – історія Галичини на зламі ХІХ-ХХ ст., історична політика, політика національної пам’яті.
Проблема полягає не в тому, що вчорашні палкі комуністи раптом стали завзятими націоналістами. Адже з цим «перефарбуванням» для них нічого не змінилося – вони не були насправді науковцями тоді, не стали й тепер. Такі люди підсвідомо, а дехто й свідомо, відчувають, що вони можуть бути затребуваними лише у випадку, коли будуть обслуговувати ідеологічну систему, коли стануть певною мірою «підручними засобами» для будівничих держави і для борців за національну державу. Прикладом такої професійної гнучкості є колеги, що залишилися на окупованих територіях в Криму і на Донбасі – вони так само швидко заходилися давати історичне підґрунтя для ефемерної Новоросії та навіть для терористичних утворень в ОРДЛО. Тому я дуже чекаю на той час, коли українська держава перестане фінансово утримувати пропагандистів. Тоді для справжніх істориків з’явиться шанс.
– Як ви оцінюєте діяльність Інституту національної пам’яті – за В’ятровича та зараз? Чи згодились би ви очолити цю установу, якби вам це запропонували? Що б ви змінили в її роботі?
– Це, напевно, найлегше з усіх запитань. Діяльність УІНП часів директорства Володимира В’ятровича завдала українському суспільству непоправної шкоди. Справа в тому, що пан В’ятрович перетворив державну установу на інституцію з глорифікації діяльності бандерівського крила ОУН. Він здійснив спробу за допомогою державних важелів нав’язати всій країні єдиний героїчний наратив, де головна скрипка – українські націоналісти. Він під виглядом формальної декомунізації – а така декомунізація очевидно була потрібна на глибокому ідейному рівні – провадив свого роду дерусифікацію. Саме тому це викликало неймовірне збурення у східних та південних регіонах, оскільки там є достатньо громадян, які не будучи симпатиками сучасної Росії, почуваються носіями російської культури. Все це разом – глорифікація радикальних націоналістів, затушовування важливості радянського періоду для становлення українського модерного проекту та дерусифікація під виглядом декомунізації – продемонструвало, наскільки шкідливими можуть бути подібні інституції.
І про власне інститут. УІНП був задуманий «батьками-засновниками» як установа, що визначатиме «правильні» напрямки в історичних дослідженнях (як певним чином ідеологічний відділ ЦК), що розроблятиме методичні матеріали, за допомогою яких держава виховуватиме справжніх патріотів-воїнів, які будуть готові захищати Вітчизну – все це, ясна річ, на прикладі незламних історичних героїв. Також одним з найголовніших завдань інституції було дбати про визнання українців ексклюзивною жертвою комуністів, нацистів – тобто нацією, перед якою всі винні, і нібито завдяки цьому вона має право диктувати всім свої умови. Можна було б назвати таку позицію наївною, якби вона не призвела Україну до різного роду скандалів та конфліктів із Польщею, Ізраїлем та іншими державами.
Я дуже високо ціную кваліфікацію та реформаторські наміри нового директора УІНП Антона Дробовича. Але досвід показує, що цю інституцію не змінити, тим більше з тим складом працівників, що дістався йому у спадок. На мою думку, що б там не намагатися робити – а в результаті вийде як не ідеологічний відділ ЦК, то відділ пропаганди. Цікава ідея з архівами, але, думаю, ними також має опікуватися інституція без слів «національна пам’ять» в своїй назві. Тому я виступаю за ліквідацію УІНП.
– Так склалося, що патріотичний, національно свідомий український інтелігент майже стовідсотково має бути ксенофобом, закомплексованою особою, ображеною на всіх. Чому ви не є таким?
– Це насправді кліше. І я з цим борюся. Справа в тому, що будь-які узагальнення завжди кульгають. Ви так полестили мені своїми оцінками, відділивши мене від українського патріотичного середовища, але я також вважаю себе українським патріотом. В іншому випадку я би давно умив руки та насолоджувався би природою свого рідного Полісся. І таких, як я, досить багато. Також правда полягає в тому, що в українському суспільстві існує каста «патентованих» патріотів, які мало що знають, а ще менше вміють. Вони насправді бояться, що будуть викриті у своїй безпорадності та непотрібності, що вони з когорти тих, хто «не сіє, не оре, не будує». Саме тому з боку таких людей постійно лунає вереск про загрозу від чужинців, про те, що володарі певної «національної» крові мають користуватися більшими правами. Насправді вони добре усвідомлюють, що не витримають й мінімальної конкуренції – тому намагаються запатентувати свій статус в державі та в суспільстві. Мене ж конкуренція не лякає. Для мене важливим є розмаїття поглядів, досвіду, людей – так працювати цікавіше.
– Як ви почуваєте себе у якості «білої ворони» в сучасному середовищі істориків та політологів України?
– Не думаю, що я «біла ворона». Коли я почав публікувати свої критичні статті, то у відповідь отримував суцільні бруд, лайку та погрози. Але за майже 12 років нам вдалося до деякої міри виховати певну культуру дискусії. Я про це міг би цілу книжку написати – адже був свідком того, як наївно спочатку люди обурювалися моїми текстами, проте на той час вони ще були готові чути контраргументи. Так, потім у нас з’явилися на сайті «ольгінські» тролі. Я їх знав під ніками, мене дивувало, що під одним й тим самим ніком в різний час доби пишуть зовсім різні люди. Пізніше з’явилися наші «рідні» українські ботоферми, що фінансуються конкретними політиками. Неприємно було спостерігати, як добре знайомі колеги при зустрічі говорять одне, а потім анонімно пишуть різні брудні паскудства. Я поки що не готовий відкрити таємницю, як я довідувався, що це є одні й ті ж самі люди.
Бути публічним непросто. Особливо це стосується інтернет-середовища, коли автор виходить на публіку зі своїми думками та під своїм справжнім іменем. Войовничі та агресивні коментатори, як правило, анонімні. Я їх порівнюю з анонімами на сайтах знайомств, де можна дати волю фантазії і репрезентувати себе як високого синьоокого блондина, з тілом Ганімеда та магічною привабливістю. Але, як і в будь-якій фантазії, рано чи пізно настає час знайомства з реальністю – і вона виявляється для них шокуючою та жорстокою.
– Яке ваше ставлення до того факту, що за всі роки існування львівського музею «Тюрма на Лонцького» в ньому не знайшлося місця бодай для стенду про страшенний єврейський погром початку липня 1941 року? І це в той самий час, коли пам’ятні дошки на честь колишніх вояків підрозділів Ваффен-СС постійно відкриваються у західноукраїнських містах.
– Це один з саме тих музеїв, де дуже мало професійних людей і дуже багато пропагандистів. Тамтешній багаторічний директор, на жаль, не бачить нічого поганого у пропаганді та й взагалі не є обізнаним з елементарними засадами сучасної музейної справи. Такий висновок я роблю з його публікацій, інтерв’ю та власне музейної експозиції. Тут ми знову стикаємося з неймовірним бажанням представити українців ексклюзивною жертвою, чому є безліч доказів у текстових матеріалах музею. Якщо комусь цікаво, то у мене є окрема стаття, присвячена саме цій темі.
Щодо використання в політиці комеморації військових, які служили в дивізії СС «Галичина». Це насправді багаторівневе питання. З одного боку ініціатива надходить з боку нащадків цих людей в діаспорі. З другого – навіть виконавці цієї політики чи то часто «гублять» у написах літери «СС», чи то називають це формування Українською дивізією, притому що «українською» вона стала лише в квітні 1945 року. До того часу там було заборонене використання будь-яких українських національних символів.
Я нічого поганого не бачу в тому, коли відбуваються перезахоронення полеглих військових. Мене обурює, коли, накопавши кісток до певної історичної дати, організатори влаштовують справжнє шоу за участю військової варти та представників державних органів. Крім того, такі перформанси частенько нагадують травесті-шоу, коли в почесній варті стоять перевдягнуті в есесівську форму реконструктори. І все це дійство супроводжується християнською літургією, участю священників та державних чиновників.
– Чим ви можете пояснити дике історичне невігластво людей, які називають себе політичною елітою, і при цьому, не моргнувши оком, сповіщають з телеекрану про те, що нібито існували єврейські дивізії СС?
– Це історичні невігласи. І їх скрізь не бракує. Мене в таких історіях турбує дещо інше. А чому історичні події у нас обов’язково мають інтерпретувати політики або державні чиновники? Чому телевізійні канали так наполегливо намагаються зіштовхнути лобами протилежні табори саме на історичному полі? Справа в тому, що кожен політик або чиновник мають так чи інакше відповідати за зроблену роботу. А от з історичними подіями ситуація дещо інша – ними можна пишатися, приписувати себе до тих чи інших історичних формацій та в результаті отримувати виборчі дивіденди виключно за слова. За історію у нас нема відповідальності. Інструменталізована історія приносить чиновнику лише дивіденди – у формі виборчих голосів та просування по адміністративній лінії.
Решта з кола невігласів – або погано освічені та непрофесійні люди, або морально «еластичні» негідники.
– На кого, на вашу думку, розраховані твердження, що дивізія Ваффен-СС «Галичина», якою насправді командували німецькі есесівські офіцери, нібито була суто українською і боролася за свободу своєї країни?
– Дивізія Ваффен-СС «Галичина» була галицькою формацією, до лав якої рекрутувалися галицькі українці. Українською вона була тільки за основним своїм складом. Натомість її походження та заснування заслуговують на довшу розмову. Тут лише зазначу, що йдеться про дистрикт «Галичина». Справа в тому, що німецькі нацисти розділили території, де проживали українці, на різні адміністративно-окупаційні зони. Дистрикт «Галичина» зі Львовом приєднався до земель окупованої Польщі, тобто до Генеральної губернії. Землі від Бресту та до Криму зі столицею в Рівному були виділені в рейхскомісаріат «Україна». Окремо існували прифронтові території та частина, що відійшла до Трансністрії. До слова, українські націоналісти були обурені таким «розшматуванням» України. Політика нацистів у всіх тих утвореннях кардинально відрізнялася. Стосовно ж Галичини частково спрацювала теорія Альфреда Розенберга – нібито за 150 років під правлінням Габсбургів місцеві українці достатньо «цивілізувалися», щоб їх можна було у важкий час призвати на військову службу в СС. Саме цим й пояснюється те, що для німців це була не українська, а галицька дивізія.
Але це аж ніяк не знімає відповідальності з групи «мельниківців», які чи то від бажання вишколити власне військо (попередній досвід засвідчував, що німці не дозволять української державності), чи то під тиском обставин погодилися оголосити всенародну мобілізацію до лав дивізії. Таким чином дивізія СС «Галичина» воювала проти українців Червоної армії. І разом з вермахтом зазнала поразки в Другій світовій війні. Натомість українці-червоноармійці після війни розбудовували УРСР, яка стала базою та основою для незалежної держави Україна. Здається, тут не може бути жодних сумнівів в оцінках.
Відповідно, глорифікація учасників нацистських формувань в наш час є неприпустимою.
– Чи вплинули враження від візитів до Ізраїлю на вашу наукову та політичну позицію? Якщо так – то як саме?
– За ті п’ять разів, що я відвідував Ізраїль, в мене накопичився велетенський досвід. Найбільше він стосується провадження історичної політики та політики пам’яті. Вважаю цей досвід унікальним. Особливо це стосується різних етапів діяльності Яд Вашем. Вразила історія із додаванням до назви музею слова «героїзму». Вважаю цей крок докорінним поворотом в історичній політиці Ізраїлю, коли народ перестав позиціонувати себе виключно як пасивну жертву, але й показав себе борцем – що додало руху вперед цілій державі.
Важливим досвідом відкритого і чесного діалогу між українцями та євреями щодо найбільш болючих питань спільної історії стала для мене участь у щорічних семінарах на тему Голокосту, які ось вже протягом чотирьох років відбуваються в Ізраїлі під орудою організації «Ізраїльські друзі України» за підтримки канадського фонду Ukrainian Jewish Encounter. В рамках цього проекту ми маємо живий і відвертий діалог між українськими та ізраїльськими істориками, між українцями та євреями – і я вважаю дуже важливим зберегти цю успішну платформу для історичного порозуміння обох наших народів.
– Ваша думка щодо ситуації з меморіалом у Бабиному Яру?
– Ситуація з цим меморіалом є вкрай політизованою. Не тільки через те, що в ній заангажовані надто різні учасники. Але перш за все тому, що в певний період під прикриттям боротьби з «путінськими» олігархами одна зі сторін захотіла зредукувати єврейське місце пам’яті, розширивши його стражданнями українських націоналістів. А це неправильно – бо не можна однаково шанувати пам’ять невинних жертв та тих колабораціоністів, що на певному етапі стали непотрібними окупантам.
Бесіду вели Лев Лазебник та Михайло Френкель
