КІНЕЦЬ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

| Номер: Июнь 2021

В КИЄВІ, ПОКАРАННЯ ЗЛОЧИНЦІВ

Пауль Блобель заслуховує вирок на Нюрнберзькому процесі про айнзацгрупи, 1948 р.
Пауль Блобель заслуховує вирок на Нюрнберзькому процесі про айнзацгрупи, 1948 р.

Після того, як на початку листопада 1943 року Київ було звільнено, в місті почала працювати Надзвичайна державна комісія (НДК) з розслідування злочинів німецьких загарбників та їхніх спільників. Створена роком раніше, Комісія мала фіксувати вчинені гітлерівцями злочини та інформувати про них громадськість, однак від початку свого існування не демонструвала достатньої ретельності, а головне – діяла не самостійно, а виступала ще одним політичним інструментом влади. Не останню роль в її діяльності відігравало приховування та відволікання суспільної уваги від власне сталінських злочинів.

Для певної частини киян повернення радянської влади поставило питання про еміграцію й змусило їх евакуюватися разом з німцями. Не завжди ці люди були співучасниками злочинів нацистів, для когось це був шанс виїхати з СРСР. Для багатьох жителів міста прихід Червоної армії означав порятунок від нацистського терору, але одночасно поставив перед ними питання відповідальності за життя поза контролем більшовиків.

У Бабиному Яру НДК розкопок та ексгумації людських останків не проводила. Натомість стало відомо, що влітку 1943 року, коли фронт наближався до Дніпра, гітлерівці сформували спеціальну зондеркоманду на чолі із штандартенфюрером СС П.Блобелем, якій належало нищити сліди злочинів. Під наглядом нацистів військовополонені з Сирецького табору були змушені у Бабиному Яру, протитанковому рові та біля Павловської лікарні розкопувати тіла вбитих людей, а потім їх спалювати.

Штандартенфюрер Пауль Блобель, який керував стратами у Києві в 1941-му, наглядав й за спаленням останків жертв у 1943-му. Про це він засвідчив на Нюрнберзькому процесі 1947 року: «Під час мого візиту в серпні я особисто спостерігав за спаленням тіл у загальній могилі під Києвом. Могила була близько 55 м довжиною, 3 м шириною і 2,5 м глибиною. Після того, як верхній шар був знятий, трупи облили горючим матеріалом і підпалили. Пройшло близько двох днів, поки могили згоріли до дна. Я особисто пересвідчився, що прогоріло все до самого дна. Після цього могила була засипана, і так майже всі сліди були заметені».

Надзвичайна державна комісія підготувала і поширила серед своїх членів власний проект. «Гітлерівські бандити, – зазначалось у проекті, – скоїли масове звіряче винищення єврейського населення. Вони вивісили оголошення, в якому всім євреям пропонувалося прибути 29 вересня 1941 року на ріг вулиць Мельникова і Доктеревської, узявши з собою документи, гроші і цінні речі. Євреїв, які зібралися, кати погнали до Бабиного Яру, відібрали у них всі цінності, а потім розстріляли». У цьому проекті трагічна доля київських євреїв не приховувалася.

Підготовлений документ Комісія спрямувала до Москви, де й почалися проблеми з його переписуванням та узгодженням, відповідно до «політичної доцільності». Його текст особисто читали В.Молотов і М.Хрущов. Правив документ, безперечно, після погодження з найвищими чинами країни керівник Управління пропаганди та агітації ЦК ВКП(б) Г.Александров. Врешті з тексту було прибрано навіть побіжні згадки про євреїв. Комісія в Києві, включно із відомими українськими поетами М.Рильським та П.Тичиною, це завізувала.

Страчені нацисти. Київ, бульвар Т.Шевченка. Листопад 1943 р.
Страчені нацисти. Київ, бульвар Т.Шевченка. Листопад 1943 р.

В офіційному повідомленні Надзвичайної державної комісії, яке було надруковано в газеті «Известия» від 29 лютого 1944 року, про євреїв вже не згадувалось: «Гитлеровские бандиты согнали 29 сентября 1941 года на угол улицы Мельникова и Доктеревской тысячи мирных советских граждан. Собравшихся палачи повели к Бабьему Яру, отобрали у них все ценности, а затем расстреляли».

Радянська влада мала своє бачення проблеми співпраці з нацистами й притягувала до відповідальності досить широке коло громадян, які проживали на окупованій території. Більшість заходів виявлення та засудження військових злочинців не мали публічного характеру.

Разом із Червоною армією до населених пунктів заходили спеціальні оперативно-чекістські групи, які «по свіжих слідах» документували всі найбільш характерні факти військових злочинів. Вони опитували свідків та постраждалих, обстежували табори, камери тюрем, копіювали написи, залишені на стінах та предметах камерного інтер’єру тамтешніми в’язнями, фотографували, складали акти та інші документи. Головною метою цих заходів був пошук та ліквідація дійсних та уявних противників радянського режиму, а не лише військових злочинців. Тим не менше, така діяльність НКВС дала можливість опитати свідків розстрілів у Бабиному Яру та тих, хто вижив під час цих розстрілів, розшукати і арештувати колишніх бригадирів і сотників Сирецького табору.

У Радянському Союзі за сталінських часів діяла система надзвичайних судових органів, які мали виняткову юрисдикцію проводити розслідування у дво-триденні терміни й застосовувати вищу міру покарання. Їх вироки не оскаржувалися й виконувалися негайно. Тому першими публічними акціями сатисфакції після приходу Червоної армії у Київ були привселюдні страти.

Підсудний підполковник Труккенброд дає покази у судовій залі Будинку Червоної Армії (нині – Будинок офіцерів на вулиці Грушевського)
Підсудний підполковник Труккенброд дає покази у судовій залі Будинку Червоної Армії (нині – Будинок офіцерів на вулиці Грушевського)

Слід зазначити, що чимало відомостей про масові вбивства євреїв у Бабиному Яру з’явилися також у перебігу негайно порушених після звільнення Києва карних справ проти нацистів та їхніх прислужників – колишніх поліцейських, зрадників та інших поплічників. У ході розслідувань додатково відкрилися обставини перманентної страти німцями у Бабиному Яру військовополонених, комуністів, підпільників, а також драматичні обставини спроб рятування євреїв одними містянами та підбурювання або співучасті у нацистських злочинах проти євреїв іншими. Показовими у цьому аспекті були, наприклад, покази свідків П.Савицької, Л.Григурко, Н.Ткаченко.

17-28 січня 1946 року відбувся Київський судовий процес над німецькими військовими злочинцями. Кримінальну справу у відкритому судовому засіданні розглядав військовий трибунал Київського військового округу. Для судового засідання надали залу Будинку Червоної Армії.

Німецьких воєнних злочинців судили за скоєні ними злочини проти мирного населення, військовополонених, миру і людяності на окупованій території України та Білорусі в роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945 рр. (ст.1 Указу Президії ВР СРСР від 19 квітня 1943 р.).

До суду було віддано 15 високих чинів гітлерівської військової адміністрації – СС, СД, гестапо та жандармерії: Шеєр Пауль – генерал-лейтенант поліції, колишній начальник охоронної поліції і жандармерії Київської і Полтавської областей; Буркхардт Карл – генерал-лейтенант поліції, колишній комендант тилу 6-ї армії на території Сталінської (нині Донецької) і Дніпропетровської областей; Фон Чаммер унд Остен Еккардт Ганс – генерал-майор, колишній командир 213-ї охоронної дивізії, що діяла в Полтавській області УРСР, а пізніше – комендант головної польової комендатури №392; Хейніш Георг – оберштурмфюрер СС, колишній гебітскомісар (окружний комісар) Мелітопольського округу; Валлізер Оскар – капітан, колишній ортскомендант (місцевий комендант) Бородянської міжрайонної комендатури Київської області; Труккенброд Георг – підполковник, колишній військовий комендант міст Первомайська, Коростишева, Коростеня та інших населених пунктів УРСР; Геллерфорт Вільгельм – обершарфюрер, колишній начальник СД (служба безпеки) Дніпродзержинського району Дніпропетровської області; Кноль Еміль – лейтенант, колишній командир польової жандармерії 44-ї піхотної дивізії і комендант таборів військовополонених; Беккенгоф Фріц –зондерфюрер, колишній сільськогосподарський комендант Бородянського району Київської області; Ізенман Ганс – оберєфрейтор, колишній військовослужбовець дивізії СС «Вікінг»; Іогшат Еміль Фрідріх – обер-лейтенант, командир підрозділу польової жандармерії; Майер Віллі – унтер-офіцер, колишній командир роти 323-го окремого охоронного батальйону; Лауер Йоганн Пауль – оберєфрейтор, військовослужбовець 73-го окремого батальйону 1-ї німецької танкової армії; Шадель Серпень – оберєфрейтор, колишній начальник канцелярії Бородянської міжрайонної ортскомендатури Київської області; Драхенфельс-Кальювері Борис – вахмістр поліції, колишній заступник командира роти поліцейського батальйону «Остланд».

 Діна Пронічева виступає свідком на київському процесі. Січень 1946 року
Діна Пронічева виступає свідком на київському процесі. Січень 1946 року

У судовому засіданні було доведено вину обвинувачених у здійсненні каральних операцій і масових убивств мирного населення на окупованій території, вивезенні місцевих жителів до концтаборів та на примусові роботи до Німеччини, руйнуванні житла, нищенні економіки, розкраданні культурних цінностей тощо. Судове засідання розпочалося 17 січня. Підсудні все заперечували. Але після виступів численних свідків – засідання тривало протягом 11 днів – стався перелом.

Поет Володимир Сосюра, який був присутній на засіданні київського судового процесу, написав у ті дні:

За Бабин Яр прийшла година суду!
За нашу кров, за тьми свавільний гніт,
Це зла потвор, і безуму, і бруду
Рука відплати витягла на світ.
Судіть же їх, судіть в ім’я народу…

Діна Миронівна Пронічева – українська театральна актриса єврейського походження. Їй вдалося врятуватися з Бабиного Яру в перші дні розстрілів. Переживши страшні випробування, Діна Пронічева стала одним з головних свідків звинувачення в київському процесі над нацистськими військовими злочинцями в січні 1946 року.

«На моїх очах роздягали, били, люди істерично сміялися, мабуть, божеволіли, ставали за кілька хвилин сивими. Грудних дітей виривали у матерів і кидали вгору через якусь піщану стіну, всіх голих вибудовували по двоє-троє і вели на височину до піщаної стіни, в якій були прорізи. Туди люди входили і не поверталися … З протилежного боку їх розстрілювали з кулеметів, люди падали вниз в дуже глибоку прірву» – це спогади Діни Пронічевої, яка дивом врятувалася від смерті в Бабиному Яру у вересні 1941-го.

Підсудні (справа наліво): Борис Драхенфельс, Ганс Ізенман та інші на процесі у справі про звірства німецьких загарбників на території УРСР. Київ, 1946 р.
Підсудні (справа наліво): Борис Драхенфельс, Ганс Ізенман та інші на процесі у справі про звірства німецьких загарбників на території УРСР. Київ, 1946 р.

Діна Пронічева стала символом мужності та незламності.

Згідно з Указом Президії ВР СРСР від 19 квітня 1943 року та керуючись ст.2 Кримінального кодексу УРСР та ст.296, 297 Кримінально-процесуального кодексу УРСР, трибунал засудив 12 осіб до смертної кари через повішення. Вирок було виконано 29 січня 1946-го прилюдно в Києві в районі сучасного Майдану Незалежності. Одного з обвинувачених було засуджено до каторжних робіт строком на 20 років, а двох – на 15 років кожного.

Указ передбачав, що виконання вироків слід «здійснювати привселюдно, при народі, а тіла повішених залишати на шибениці протягом декількох днів, щоб усі знали, як караються і яка відплата спіткає кожного, хто вчиняє насильство і розправу над цивільним населенням».

Шибеницю встановили на площі ближче до теперішньої Костельної вулиці. Зібралося близько двохсот тисяч спостерігачів. Ешафот оточила кінна міліція.

Вдень на площу з боку Хрещатика в’їхали чотири вантажівки. У кожній на соломі лежали по три злочинці в наручниках. Їх підняли, накинули на шию зашморг. Було зачитано вирок. За командою вантажівки від’їхали. Нацисти загойдалися у повітрі. Мотузка на шиї підполковника Труккенброда обірвалася. За неписаними правилами, ще з давніх часів, такому приреченому дарували життя. Проте люди цього не зрозуміли б. Тому принесли запасну мотузку і повісили вдруге…

Страта нацистів на площі Калініна (нині – Майдан Незалежності), Київ, 29 січня 1946 р.
Страта нацистів на площі Калініна (нині – Майдан Незалежності), Київ, 29 січня 1946 р.

Натовп тріумфував. Інваліди, які постраждали від нацистів, милицями лупцювали трупи повішених. Їх зняли лише надвечір та повезли ховати на спецділянці МДБ.

У 1945-1946 роках процеси над військовими злочинцями з подальшими публічними стратами проходили в різних регіонах країни – в Криму, Краснодарському краї, в Україні та Білорусії. Було повішено 88 нацистів, вісімнадцять з них – генерали. Робота по виявленню таких злочинців тривала й надалі, але страчувати засуджених незабаром перестали.

Справа в тому що в травні 1947 року було опубліковано указ Президії Верховної Ради СРСР «Про скасування смертної кари». Пункт 2 свідчив: «За злочини, карані за діючими законами смертною стратою, застосовувати в мирний час ув’язнення у виправно-трудові табори строком на 25 років».

Наприклад, на 30 січня 1944 року (архів СБ України) в Україні було арештовано 19 228 осіб. З них «офіційних співробітників гестапо» — 53, «агентури противника» — 2480, «підозрюваних у шпіонажі» — 527, «співробітників жандармерії» — 301, «співробітників поліції» — 5331, «осіб фашистської адміністрації» — 2811, «учасників антирадянських формувань» — 476 (серед яких більшість становили члени ОУН — 408), «зрадників батьківщини» — 892, «зрадників» (предателей) — 2796, «активних німецьких посібників» — 2447, «іншого антирадянського елемента» — 105231.

Діна Пронічева
Діна Пронічева

Осіб, які співпрацювали з окупантами, виявляли також під час обліку й перереєстрації населення на щойно звільнених територіях. Паспортизація і перепрописка, за задумом НКВС, мали на меті відновити облік населення, «надати сприяння судово-слідчим та адміністративним органам у розшуку необхідних осіб». За даними паспортного відділу Головного управління міліції Наркомату внутрішніх справ СРСР за 1943 рік, під час такої перепрописки в місцевостях, визволених від німецьких окупантів, органи міліції виявили 66,5 тисяч осіб, які працювали по обслуговуванню вермахту і в окупаційних установах, а також 12,8 тисяч осіб, чиї найближчі родичі відступили з ворогом.

Опріч згаданих заходів, каральні органи перевіряли поведінку на окупованій території членів та кандидатів ВКП(б), комсомольців і колишніх співробітників НКВС-НКДБ. Серед головних аспектів перевірки були питання – чому залишився на окупованій території, чому пішов на реєстрацію в органи окупаційної влади, чи зберіг партійний або комсомольський квиток. За даними, які мав НКВС в березні 1944 року, в Київській області проживали 2563 комуніста, які залишилися в окупації, з них добровільно зареєструвалися — 917 осіб. У місті Києві виявили 1495 комуністів, які залишилися живими після відступу німецьких військ. В результаті перевірки цих партійців було арештовано 20 комуністів і 29 комсомольців як «агентів німецьких розвідувальних органів та каральних органів», 72 комуніста і 80 комсомольців як «зрадників Батьківщини, учасників ОУН та інший антирадянський елемент». Спеціальній перевірці підлягали учасники партизанських і підпільних груп, проводилися розслідування діяльності партійних зв’язкових, яких направляли в німецький тил для проведення різноманітної диверсійної та розвідувальної роботи.

У період з 1943-го по 1953 рік за співпрацю з німцями було заарештовано понад 320 тисяч радянських громадян.

Якщо порівняти це число із приблизно 100 тисячами німців та австрійців, засуджених по всій Європі та в Радянському Союзі як воєнні злочинці, то стає очевидним, що кількість громадян СРСР, засуджених за військові злочини у часи німецької окупації, є значно більшою.

Пошук та переслідування військових злочинців, зокрема причетних до масових страт євреїв в Україні, не стали єдиним і головним завданням діяльності радянських спецслужб на звільнених територіях. Робота органів НКВС-НКДБ була зосереджена в першу чергу на відновленні радянської влади, придушенні будь-якого спротиву дійсних та потенційних її опонентів на територіях, які на певний час вийшли з-під контролю комуністів.