НАШ НОБЕЛІВСЬКИЙ ЛАУРЕАТ. ВІВАТ!
Народженому в українському Золочеві на Львівщині, і врятованому тут українцями від нацистів вченому, лауреату Нобелівської премії Роальду Гоффману минулого року виповнилося 80! Він не лише видатний хімік, а й… цікавий поет, автор п’яти збірок поезії та кількох п’єс.
Між небом і землею – завдяки українцям
Його доля – це майже неймовірна історія про те, як можна стати великою людиною, маючи небагато шансів навіть просто вижити, а ще– це красномовне свідчення того, як українці, ризикуючи собою, врятували майбутнього лауреата Нобелівської премії.
Коли в 1937 році у Золочеві, в родині Гілела та Клари Шафранів народився син, батьки назвали первістка Роальдом– на честь видатного норвезького полярного дослідника Амундсена. Хлопчику ще не було двох років, коли цю територію окупував Радянський Союз, а потім захопила нацистська Німеччина.
Молоду родину Шафранів, як і більшість місцевих євреїв, гітлерівці відправили до гетто, а потім – до концентраційного табору. Коли почалися масові знищення євреїв у січні 1943-го, Клара разом із сином втекла з табору та знайшла притулок на горищі школи в селі Унів – від самого початку смертельної небезпеки їх рятувала родина вчителя Миколи Дюка, його дружина Марія та їх троє малих дітей, що жили у приміщенні школи, як тоді нерідко траплялося.
Роальд Гоффман пригадує, що йому було п’ять з половиною років, коли вони з мамою зайшли на горище і сім – коли спустилися. Спочатку їх там було четверо – він, його мама, її брат та сестра, пізніше до них приєднався ще один дядько. П’ятнадцять місяців хлопчик провів на горищі, де навіть не було заскленого вікна. Вікно на вулицю було забите дошками, а у внутрішній двір – завішене ковдрою.
«Мені не дозволяли вдень ходити на ту частину горища, під якою були ро
зташовані класи, аби ніхто не почув моїх кроків. Я пам’ятаю, я дивився на дітей, які гралися у шкільному дворі під час перерви. Вони були вільні. Я їм заздрив. Я не міг вийти. Але я був тихою дитиною», – згадує Гоффман.
Ще таке недавнє зізнання видатного американця: «Я дуже щасливий, що народився в Україні. Я щасливий, що влада в Золочеві та Уніві визнала, що це моя батьківщина. Якщо б я залишився, то, можливо, став би хорошим психіатром у Львові. Великі шанси, що я став би лікарем. Але моя доля – інша. Я тут. У мене вдала кар’єра. У мене чудова родина. Я щасливий. І безмежно вдячний родині Дюків. Мене б тут не було, якби не самовідданий вчинок Миколи та Марії Дюків».
Пам’ять про дитинство, тим більше про таке, терпка і гостра: «Я пам’ятаю, ми сиділи біля вікна і читали. Розглядали старі підручники з географії. Це була школа і на горищі було багато старих підручників. І моя мама постійно вигадувала ігри. Я пам’ятаю, вона у мене запитувала – як би я проїхав із Золочева до Сан-Франциско? Я казав: я б сів на потяг у Золочеві, доїхав до Львова, потім ще на одному потязі – до Варшави, до Ґданська і на судні – до Сан-Франциско. І я мав назвати кожне море, через яке ми би пропливали. І це був час вчитися читати. Моя мама – вчителька і вона була готова це робити. Я пам’ятаю, ми грали в ігри на папері з олівцем – такі саме ігри, в які діти грають сьогодні, як от «морський бій».
Спуститися з горища означало початок шляху під землю – це розуміли і малий Роальд, і його мама, і вся родина вчителя Миколи Дюка, включаючи навіть його трьох дітей.
Після війни Клара разом з сином зазнали ще чимало поневірянь, були біженцями – в Польщі, Чехословаччині, Австрії, Німеччині. Мати Роальда знову вийшла заміж, також за біженця, який втратив під час Голокосту дружину. Роальду було 11 років, коли вже з новим прізвищем – Гоффман – родина переїхала до США. Вчений згадує, що англійська була вже восьмою мовою, яку він вивчив дитиною. Оцінки хлопця у середній школі були настільки високими, що його майже одразу було зараховано до школи для обдарованих дітей в Нью-Йорку.
Скільки насправді українців серед Праведників миру?
Гадаю, варто зробити важливий неліричний відступ. 14 років тому у Берліні мені випало познайомитися з ізраїльським генералом Іцхаком Арадом. Він – людина незвичайна, був офіцером радянської, польської армій, потім створював ізраїльську, коли народилася його країна, а вийшовши на пенсію, створював знаменитий музей Яд Вашем, який і очолював 10 років. Я тоді ще не знав, що пан Іцхак, народжений в Західній Україні в багатодітній єврейській сім’ї, вижив лише один із дванадцяти своїх братів та сестричок. Але, коли я заговорив з ним про те, у яких країнах найбільше Праведників миру, шановний генерал практично одразу погодився з моїм твердженням, що Україна насправді посідає не третє місце в світі, як подавала одна статистика, і не друге, як стверджувала інша – а саме перше за кількістю праведників-рятівників. Серед головних моїх доводів були такі: тисячі з тих, хто рятував євреїв у Центральній чи Західній Україні, потім були депортовані в сталінські табори й переважно знищені. Інші тисячі, яким вдалося того уникнути, знаючи наскільки довгі вуха в НКВС, навіть сусідам чи близьким людям дуже рідко розповідали, що врятували євреїв. Як власне роками вже після війни мовчали про це вчитель Микола Дюк та його дружина Марія з дітьми.
До речі, є ще одне підтвердження моєї думки – сьогодні пані Любов Дюк, дружина найстаршого з синів Дюків Ігора, констатує, що тоді Миколі та Марії Дюкам вдалося зберегти таємницю про свій героїчний вчинок через усю Другу світову, і «навіть після війни вони неохоче ділилися подробицями з односельчанами та власними дітьми».
А генерал Іцхак Арад тоді в Берліні відповів мені приблизно так: «Я схиляю свою сиву голову перед Україною, бо я її пам’ятаю з дитинства, схиляю голову перед вашими Праведниками, яких дійсно, мабуть, було найбільше в світі!».
Невідомо, чи знав 14 років тому сивочолий генерал і про цей золочівський випадок, але, погодьтеся – далеко не в кожній країні знайдеться пара людей, які врятували Нобелівського лауреата, і не в кожній є цілі села-праведники миру, які порятували євреїв десятками! Тому, коли сьогодні ниці російські пропагандисти-головорізи намагаються Ізраїлю та усьому світу «втюхувати» брехні про жорстоких українських «бандєровцев», світ вже повинен навчитися відрізняти чорне від білого – і приклад родини Дюків та нобелівського лауреата Роальда Гоффмана є яскравим на те доказом.
До речі, ця історія теж могла залишитися нікому не відомою! Пан Роальд Гоффман розповідає, що лише через випадкове знайомство його дядька їм вдалося відновити зв’язок з Дюками через 10 років після війни. Родини почали листуватися, крім того, Гофмани постійно намагалися віддячувати Дюкам хоч якоюсь підтримкою, яка в роки загарбницького Союзу переважно не добиралася до України та Золочева. «Ми надсилали пакунки. Ми їх відправляли, а вони ніколи не доходили. А потім ми зрозуміли, що треба йти у консульство Радянського Союзу у Вашингтоні і, втричі переплачуючи, відправляти одну з трьох вже спакованих бандеролей – з кавою, милом, шоколадом, горіхами», – розповідає пан Роальд.
Одного разу, у 1975 році, Марія Дюк попросила Клару Гоффман прислати їй нитки для вишивання. Клара вибрала найкращі, що були в Америці, надіслала Марії, і в Золочеві витворився рушник… Через багато років, коли Гоффмани приїхали в Україну, діти Дюків дістали зі скрині той рушник, який потім «перелетів» через океан, щоб знайти своє місце в родинній скарбниці пана Роальда. «Це більше, ніж вишита матерія. Це – зв’язок між нашими двома родинами», – каже нобелівський лауреат.
Поезія-алхімія
Поезія вперше прийшла до видатного хіміка Гоффмана, коли йому було вже сорок років. На мою думку, поезія – це теж якщо не хімія, то алхімія й чаклунство. Сам пан Роальд зізнається: «Поезія – це інший світ. Коли я пишу наукову статтю, у половині випадків її надрукують в журналі, в якому я хочу. А з віршами важче. Часом я надсилаю вірш у 10-15 журналів, чекаю, поки його приймуть до друку, якщо взагалі приймуть. І мої наукові досягнення тут мені абсолютно не допомагають. Що є добре».
В деяких його віршах згадуються українські реалії, рідні місця, як наприклад, у вірші «Камені бруківки моляться про іншу долю»:
Ми повернулися – моя мати
та я – повернулися в Золочів,
де українські дівчата,
вдягнуті у червоне
з чорним, співають пісні,
пропонують нам хліб та сіль,
бо ми ж гостюємо
в місті, чи не так? Але
наші очі у землю втупилися,
м’який липень
перетворився на грудень,
сніг почав падати,
подряпини стали виднішими
на кам’яних плитах бруківки,
що зробило їх літерами
єврейського алфавіту.
Ми стоїмо на мінному полі.
Мати моя
погано бачить крiзь сніг.
(переклад Антона Пугача)
Роальд Гоффман також є автором трьох драматичних творів. Остання п’єса «У нас є щось, що Вам належить» – про його дитинство та зв’язок з Україною.
«Майже все, що відбувається у п’єсі в 1943 році, – говорить автор, – сталося з нами… У п’єсі йдеться про зв’язок єврейської родини, яка втекла в США, із українською родиною, яка врятувала їх під час війни. Цей сюжет – теж справжній».
Нобелівську премію з хімії «за розробку теорії протікання хімічних реакцій» Роальд Гоффман отримав ще у 1981 році разом із японським вченим Фукуі Кеніті, зробивши внесок в усі ділянки цієї науки. Незабаром після цієї події з’явився вірш новоспеченого нобелівського лауреата, який називається «Svoloсh» – про те, як його обшукували в московському аеропорту Шеремет’єво та конфіскували три томи Василя Аксьонова, касету з віолончельними концертами Гайдна у виконанні Ростроповича тощо…
До речі, пан Роальд гаряче підтримує Україну в її європейських прагненнях та готовий всіляко сприяти батьківщині на цьому шляху. Здається, час вже нашій владі навчитися запрошувати до співпраці наших видатних земляків.
В минулому році українська тележурналістка Тетяна Ворожко створила в США телесюжет про вченого-земляка, що був показаний на одному з наших телеканалів. Сподіваємося, це лише початок. На мою думку, варто було би видати поетичні твори Роальда Гоффмана в перекладі українською, розповісти про його непересічну долю. Нам треба повертати це ім’я на батьківщину – у повному обсязі та у відповідному масштабі. Повертаймося до правди знань!