Юрій Ковальський: Серед євреїв багато людей, заряджених творчою енергією
“Еврейский обозреватель” поспілкувався з Юрієм Ковальським, головним редактором художньо-публіцистичного журналу “Радуга”, одного з найстаріших літературних видань України. На сторінках “Радуга” регулярно можна зустріти безліч єврейських авторів. Чому так виходить, як складається доля славнозвісного видання, яке незабаром відзначатиме 100-річний ювілей, та про інші цікаві речі відбулася наша розмова.
– Юрію Владиславовичу, дозвольте з ходу поставити вам національне питання. У різний час я робив для “Еврейского обозревателя” інтерв’ю з шістьма постійними авторами “Радуги”: Григорій Фалькович, Сергій Черепанов, Михайло Френкель, Сергій Тихий, Ірина Климова, В’ячеслав Верховський. І це тільки частина літераторів-євреїв, які у вас друкувалися й друкуються. У першому випуску “Радуги” за 2024 рік ми бачимо твори Олександра Володарського, Якова Лєскіна, Дениса Голубицького… В чому причина цього феномену? Пильність притупилася, як сказали б наприкінці 40-х, у період боротьби з “безрідними космополітами”?
– Знаєте, я взагалі ніколи не замислювався про національність наших авторів. І наш журнал не орієнтований на письменників якоїсь певної національності, хоча 1927 року, коли його створювали в тодішній столиці України Харкові під назвою “Красное слово”, він значився як журнал для українських письменників, які пишуть російською мовою. Чомусь було вказано не для читачів, а саме для письменників. Наше завдання – знаходити найцікавіші твори українських письменників, які пишуть російською мовою; принаймні так було до війни, що почалася 2022 року. І якої національності той чи інший громадянин України – нам байдуже. Скажімо, я дуже люблю наприкінці кожного року аналізувати статистику: скільки творів ми надрукували, з яких міст наші автори, а сьогодні – з яких вони країн, бо багато хто, на жаль, роз’їхався з України. А от якої вони національності – ніколи про це не думав і цього не вивчав і не рахував, скільки кого ми надрукували.
А чому так вийшло, що серед наших авторів, як ви кажете, багато євреїв, я вважаю, що євреї – люди активні, серед них багато талановитих. Якщо взяти 70-80-ті роки, то я думаю, що авторів єврейської національності в нас було менше – тому що тоді бути письменником було соціально й економічно вигідно, і до цієї справи прагнули багато хто. А починаючи з 90-х років заробити на життя письменництвом стало набагато складніше. Тому статус професійного письменника змінився: писати стали професіонали інших спеціальностей у вільний час. І хоча дехто каже, що євреї завжди думають про гроші – ні, просто серед них багато людей, заряджених творчою енергією, потребою створювати щось нове. Тому вони й сьогодні продовжують писати, незважаючи на життєві труднощі.
До речі, в ті ж 90-ті роки в Україні й у Росії з’явилася величезна кількість жінок-письменниць. Тому що чоловіки зрозуміли, що письменство не приносить їм грошей: люди пішли в бізнес, у різні інші справи. А жінки зайнялися літературою і наукою: у ці роки масу дисертацій захистили жінки.
Ось, мабуть, тому, що євреї – люди творчі, вони займаються літературою, незважаючи на те, приносить це гроші чи ні.
– Все-таки продовжу єврейську тему. Одного разу ви побували з творчим візитом “Радуги” в Ізраїлі. Як це було?
– Сталося так, що один із наших авторів, який тоді проживав в Ізраїлі, запропонував: давайте я домовлюся з українським посольством, щоб ви приїхали і виступили. Ми спершу побували в Єрусалимі, де виступили в одній цікавій бібліотеці: вона в роки перебудови почала активно запрошувати письменників з країн Радянського Союзу і зрештою зібрала величезну колекцію книг з автографами письменників. А потім приїхали в Тель-Авів і виступили в Українському культурному центрі. Йшли 2000-ті роки, і, на жаль, у нашій країні грошей на культуру не вистачало, втім, як завжди. Тому в посольстві нам сказали: знаєте, якби раніше – ми б вам оплатили і дорогу, і проживання, а зараз, на жаль, не можемо. Можемо тільки безкоштовно надати вам приміщення нашого культурного центру для заходу.
Нас запрошують і до Франції, і до Італії, і до США, але, на жаль, і там, як правило, кажуть: ми вас приймемо і розмістимо, але добирайтеся, будь ласка, власним коштом. Доводиться відмовлятися – з грошима туго. Але зовсім скоро, наприкінці квітня, ми їдемо до Бельгії, де буде презентація нашого журналу. Зараз у світі зріс інтерес до української літератури – як українською, так і російською мовою, тому стали кликати в різні країни, де раніше такого інтересу не було. А ми в журналі завели розділ, в якому друкуємо іноземних авторів у російських та українських перекладах. Ми виступатимемо у фламандському культурному центрі в Брюсселі, зустрічатимемось із літераторами: ми надрукували в себе в “Радуге” добірку фламандських поетів, які на нас чекають із нетерпінням.
– Практично вся ваша трудова біографія пов’язана з журналом “Радуга”. Говорячи мовою футболу, ви всю кар’єру провели в одному клубі – як Паоло Мальдіні в “Мілані” або Франческо Тотті в “Ромі”. Це не може не викликати поваги. А як так вийшло?
– Ну, якщо говорити мовою футболу, то в мене в списку ще є кілька років гри за дубль у газеті “Вечірній Київ”. Під час навчання на вечірньому відділенні факультету журналістики Київського університету ким я тільки не був у “Вечірньому Києві”: і кур’єром, і художником, і коректором, і кореспондентом відділу інформації. Потім я рік пропрацював у “Спортивній газеті”: свого часу займався легкою атлетикою, тематика спорту була мені близька. Там був прекрасний редактор Всеволод Дмитрук, дивовижна людина.
Але я відчував, що пишу не дуже швидко – і з’ясував, що є літературні журнали, де ніхто тебе не квапить. І я прийшов у “Радугу”… Є таке правило, що нібито роботу треба змінювати раз на п’ять років. Але з 1980 року, коли я почав працювати в журналі “Радуга”, я змінив безліч робіт у межах однієї структури: працював літературним співробітником, старшим редактором, заступником відповідального секретаря – у ті роки співробітників було багато; працював відповідальним секретарем, завідувачем відділу публіцистики, заступником головного редактора. У важкі часи, коли не вистачало грошей, я виконував функції кур’єра і навіть прибиральниці. А в підсумку став головним редактором.
Якийсь час, щоб у журналі “Радуга” не було нудно, ми випускали першу в Україні рейтингову газету “Десятка”. Вона була дуже цікава, але, на жаль, проіснувала недовго. Ми публікували рейтинги найкращих книжок, найсмачніших цукерок, найкращих кінофільмів, найкращих юристів тощо.
Потім, з’ясувавши, що ми не виживемо, якщо випускатимемо тільки журнал, ми створили видавництво і почали випускати книжки. І я став ще й видавцем. А зараз при журналі “Радуга” є цікавий театр “Дар”, ми весь час знаходимо собі якісь нові заняття.
Після початку війни наша редакція стала свого роду волонтерською структурою. Ми активно співпрацюємо з організацією “Янголи ЗСУ”, допомагаємо чим можемо. Тобто, я не просто випускаю журнал, а й займаюся різними іншими справами.
– Ви вказали на те, що “Радуга” під різними назвами виходить із 1927 року – тобто через три роки журналу буде сто років. Майже половину цього часу ви пропрацювали в ньому. І на вашу епоху випали великі, драматичні зміни – політичні та технологічні. Почнемо з того, що у зв’язку з російською агресією 2014-го й особливо 2022 року в Україні, зі зрозумілих причин, серйозно змінилося ставлення до російської культури й російської мови…
– У “Райдуги” взагалі досить сумна історія. Адже література завжди відображає те, що відбувається в країні, у світі. 1937 року журнал (тоді він називався “Советская литература”) було закрито з формулюванням “За перевищення значення ролі окремих особистостей в історії держави”. Після цього журнал майже двадцять років не виходив і відновив діяльність лише 1954-го. Але не як журнал, а як альманах. Тоді, у 50-х, відроджене видання під назвою “Советская Украина” (“Радугою” часопис став 1963-го) виходило нерегулярно, а вже потім щомісяця. А сьогодні ми виходимо раз на квартал і знову як альманах. Тож до проблем і викликів нам не звикати. І якщо брати чистий час існування журналу, без перерви на закриття, то моя робота в “Радуге” охоплює навіть більший період, ніж половина її історії.
Сьогодні склалася така ситуація, коли багато наших авторів, які раніше писали російською мовою, пробують писати й українською. Наприклад, наш автор Олександр Володарський свою останню п’єсу написав одразу українською. Хтось із авторів спочатку пише російською, а потім перекладає українською або просить нас, щоб ми переклали українською. Тому з початку війни журнал почав виходити двома мовами. При цьому ми не дуже стежимо, в якій пропорції – як виходить, залежить від якості матеріалів. Іноді буває й так, що ми звертаємося до якогось україномовного автора з пропозицією надрукувати його вірші в себе, а він відмовляє, бо в нас є твори російською мовою. Але ми друкуємо багато українською: в одному з останніх номерів вийшла добірка віршів Тараса Федюка, одного із засновників Асоціації українських письменників, куди входять, зокрема, Ліна Костенко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан та інші автори, які вийшли з Національної спілки письменників України. І він сказав: “Боже мій, як я радий, що ви мене запросили і що журнал “Радуга” друкує вірші українською мовою”. У другому номері за цей рік, який ми зараз готуємо, будуть вірші чудового поета Дмитра Лазуткіна, який нещодавно отримав Шевченківську премію.
Хочу наголосити: ми в жодному разі не проти української мови, ми за процес природної українізації, що вже йде повним ходом, – тому що хочемо жити в демократичній країні. Тому давайте робити так, щоб людям хотілося вчити українську, говорити і творити нею, а не гнобити російську мову та її носіїв. У цьому плані наведу приклад Чехословаччини, де люди в період Австро-Угорської імперії розмовляли німецькою, а потім усі перейшли на чеську і словацьку.
– Іншим викликом стали нові технології – поява Інтернету, соціальних мереж, електронних книг…
– Існують дивовижні легенди, які вигадують незрозуміло навіщо. Наприклад, що товсті літературні журнали – це динозаври, які скоро вимруть. Подивіться, скільки літературних журналів в екзотичній Японії, у США, у Франції. Вони прекрасно існують.
Або про те, що в епоху Інтернету люди читають тексти тільки в електронному вигляді. Це цілковита дурість. Так, коли почався коронавірус, у нас в країні читати і купувати книжки стали менше. Але в тій самій Франції або в Америці неймовірно зросли продажі друкованих книг. Люди не ходили на роботу, у них з’явився час посидіти біля каміна і почитати книжку – і вони з’ясували, що читати паперові книжки цікавіше і приємніше. Днями я розмовляв із президентом Асоціації книговидавців України Олександром Афоніним, і він сказав, що в Україні торік було продано паперових книжок на сто мільйонів євро. Я дуже здивувався, але він додав, що в Німеччині 2023 року книжок було продано на десять мільярдів євро! Тобто, сьогодні у світі продається паперових книжок значно більше, ніж книжок в електронному вигляді. Але ми чомусь цього не знаємо і про це не говоримо. У 2021 році продаж книжок у Великій Британії за доходами посідав четверте місце в країні після фармацевтики, алкоголю та кондитерських виробів.
На жаль, у нас дійсно останніми роками стали менше читати. В культуру треба вкладати гроші, щоб вона існувала. Мені дуже подобається повторювати фразу, яку я чув від одного польського економіста 2010 року. Він сказав: “Мені так шкода Україну. Ми ж у принципі з вами починали однаково: у нас у 90-ті була розруха і корупція і у вас була розруха і корупція. Тільки ви весь цей час боролися з корупцією, причому незрозуміло як. А ми побороли корупцію і піднялися за рахунок того, що вкладали якомога більше грошей у культуру й освіту. Ми привчали молодих людей читати, ходити в театри. Освіченим, культурним людям соромно займатися корупцією”.
А у нас ті гроші, які виділялися на культуру, багато в чому розкрадалися…
Безумовно, ми з “Радугой” проходили й проходимо складні часи: редакція переїжджала з місця на місце, вже під час війни ми влаштувалися в офісній будівлі на вулиці Дубровицькій – завдяки люб’язній підтримці нашого доброго друга й мецената Павла Загороднюка. Ми до мінімуму стиснули штат, скоротили періодичність і тираж, у нас практично немає можливості платити авторам гонорари – подібні проблеми переживають сьогодні всі літературні журнали України. Через відсутність коштів ми не відзначали 2017 року 90-річний ювілей журналу. Та й сторіччя хотіли б відзначити не пишними заходами, а випуском нових книжок. Ми не падаємо духом, наш девіз останніх років: “Всупереч!”
– Щоб завершити нашу бесіду на єврейській ноті, нагадаю, що саме у вашому видавництві “Ситон” нещодавно вийшла книжка головного редактора “Еврейского обозревателя” Михайла Френкеля “Дело было на Евбазе”. Спочатку це був цикл нарисів, які друкувалися в нас у газеті й у вас у журналі.
– Так, можна сказати, що це ми підбили Михайла на видання книги. Добірки його нарисів про Євбаз виходили в нас тричі й користувалися незмінною увагою та успіхом. Слава Богу, Михайлу вдалося знайти спонсорів, які допомогли з виданням, і в результаті ще однією гарною книгою стало більше. А книга Френкеля справді вийшла дуже гарна.
Бесіду вів Лев ЛАЗЕБНИК
