Ян Приворотський: Моя душа в Києві, а серце в Єрусалимі
9 лютого поточного року відзначатиме свій ювілей (60) Ян Приворотський, відома людина в єврейському світі Києва і не тільки – історик, екскурсовод, викладач, гравець у “Що? Де? Коли?” і “Брейн-ринг”. ЄО поговорив з ювіляром про його життєвий шлях і різні цікаві моменти.
– З чого починався шлях, який привів вас до сьогоднішнього статусу?
– Народився я в славному місті Києві, коли при владі ще був Хрущов. Щоправда того ж року на жовтневому пленумі його змістили, але мені, піврічному немовляті, тоді було не до того. У нас була звичайна радянська сім’я, батьки – ІТП, звичайна єврейська пара. Тато повернувся 1956 року із заслання, де провів 19 років як член сім’ї зрадників батьківщини. Мого дідуся Янкеля розстріляли 37-го року. В доносі на нього, який мені вдалося роздобути 1990 року, було написано, що будучи членом ВКП(б), громадянин Приворотський зберігає вдома релігійну літературу (Талмуд) і накладає філактерії (тфілін), виявляє в такий спосіб дводушність, і з цим потрібно розібратися. У серпні 36-го діда заарештували, наступного року розстріляли, а мені дісталося його ім’я – Янкелем у 64-му році вже дітей не називали, а Ян – це те, що мені дісталося.
У мене було звичайне шкільне дитинство. Щоправда, у старших класах пощастило взяти участь у Малій академії наук, де у нас були дуже хороші вчителі історії та російської мови. Майже вся кафедра словесності складалася з єврейок, яскравих, тих, що чудово володіли російською мовою – звідси мені дісталася бездоганна вимова, орфографія, правильне вибудовування речень. І так пощастило, що наша класна, математичка, сказала мені: “Хочеш бути істориком – будь ласка, тільки не нахабствуй: якщо ти притягнув величезний том російських літописів, то не треба його витягати з дипломата. Відкрив просто в дипломаті – сиди і так читай”. Я вивчив старослов’янську мову, в дев’ятому класі вивчив на пам’ять “Слово о полку Ігоревім” – навіщо? А потім, під час вступу до педінституту, мені не вистачило півбала, як у нас кажуть, “і балом не вийшов”. Поїхав до Чернігова, спробував вступати там, але мені сказали, що “потрібні національні кадри”. Рік пропрацював чорноробом на фабриці “Поліграфіст” у мами. Там працював удень, а вечорами підробляв у товаристві “Знання”, куди приїжджали лектори з Ленінграду і Москви, з провідних музеїв Союзу – майстри слова. Цикл лекцій “Прославлені шедеври музеїв світу” я прослухав безліч разів, показуючи слайди – тепер слайди вже показують мені. Майстерність лектора у мене звідти, від тих людей, які прекрасно вміли вибудовувати тематику, півтори години тримали зал у повній напрузі. Ось тоді, у 82-83 роках, дивишся на екран: найкращі музеї світу, Британський музей – Боже, адже це так недосяжно! А сьогодні ось уже шість разів я відвідував Британський музей у Лондоні, водив людей як гід. Музей Уффіці, музей Пітті – будь ласка, Флоренція – немає проблем. Музей Риму – 12 разів, і спеціальна нічна екскурсія Римом часів Нерона, авторська розробка. Колись я попросив Всевишнього: можна я подивлюся, як живуть люди там, за бугром? І Всевишній, витримавши певну паузу, сказав: “Хочеш? На”. Сорок разів – Скандинавія, 12 разів – Італія, 6 разів – Британія, 12 країн, 69 міст.
– Повернемося до навчання.
– Після невдалого вступу до педінституту я вступив до університету на історичний, де мені чітко, прямим текстом декан сказав: “Дивись, цього року в нас є одне місце для вас. Але якщо буде трійка – навіть не двійка – це для тебе ризик вилетіти з університету без відновлення. І прогулювати не можна”. Жодного прогулу, червоний диплом після університету. Із цим червоним дипломом я прийшов у педагогічний до того професора, який мене завалив, показав йому червоний диплом і сказав, що я їду в Ізраїль. Професор Хижняк сказав: “Так я ж казав, що всі ви поїдете. Тому вас і не брали сюди”. Щоправда, педін імені Горького перетворився на педун імені Драгоманова, а в мене з’явилася педагогічна освіта, і ще коли я був студентом, у моїй рідній 164-й школі звільнилося місце вчителя історії. Директор Алла Григорівна Русакова запросила мене і сказала: “Ти педпрактику пройшов. Публіку, школярів, ще відчуваєш – сам недалеко від них пішов. Уперед”. І ось, моїм учням зараз уже під п’ятдесят, і я їх зустрічаю в районі: “Здрастуйте, Яне Валерійовичу”, ось так. Часи змінюються, а добрі стосунки з колишніми учнями залишилися.
– Чи довелося відслужити в армії?
– Так, під час навчання в університеті були два роки Радянської Армії – натуральне звичайне рабство. Війська особливого призначення, радіоперехоплення. Таких, як я, туди не брали. Але тоді нікому було служити: був недород у 80-ті роки, хлопців вигрібали з усіх вишів. Гарний слух, англійська – наша частина контролювала польоти натовських літаків по всьому світу. Усі спілкувалися англійською мовою, і в мене відтоді в англійській залишилася південноамериканська говірка льотчиків НАТО, які працювали в транспортній авіації у 80-ті роки.
Чому я кажу – рабство натуральне. Коли я був в учебці, нас старшина продавав на різні роботи типу розвантаження вагонів. Південне місто Баку. Я назавжди запам’ятав доброту бакинців. – Солдат, сюда іді, шинел снімай. – Навіщо? – Снімай, гаварю. Хурма, фейхоа, горіхи, мандарини, апельсини… – Узел завязуй, своіх накормі, подєлісь – но толко чесно. – Чому? Як? – Моєго сина, может, тоже кто-нібудь сейчас вот так угощаєт… Чуйні, добрі люди – ніхто не міг подумати, що через якісь сім-вісім років у Баку спалахнуть такі страшні заворушення… Я у звільненнях бував рідко, але пам’ять про це прекрасне стародавнє місто збереглася назавжди. Мрію коли-небудь знову побувати в столиці Азербайджану.
– Як ви прийшли до роботи в єврейському світі?
– Розпався Радянський Союз, і тоді я відчув, що гімн, який ми співали, “Союз нерушимый”, виявився справжньою туфтою. Усе захиталося й завалилося – разом із Перебудовою і прискоренням. Почалися “національні перегони”, як це зараз називають. І 1993 року я потрапляю на КВК трьох єврейських команд, куди мене запросили абсолютно випадково. Там були громада Атіква, Бейтар і Бней Аківа. Для мене ці слова тоді нічого не говорили, але я там познайомився з одним товаришем із Сохнуту, який сказав: “Скоро буде Пурим, потрібен пуримшпіль”. Я подивився на нього і кажу: “Це що?”. Він каже: “Ти що, про Пурим нічого не знаєш?” – Ну, знаю, бабуся пиріжки з маком пекла, на Хануку гроші давали – п’ять рублів, і маца у нас завжди є. Ось і все моє єврейство. Він каже: “Ось тобі книжка про Пурим – напиши сценарій на пуримшпіль”. З цього почався мій шлях у єврейство, і до кінця 93-го року я вже був такий просунутий єврей, запрошений працювати в Ізраїльський культурний центр (ІКЦ).
Ми вирішили провести “Що? Де? Коли?” на єврейську тему – до Хануки. Грудень 93-го року, приїжджають команди з інших міст – Одеса, Дніпропетровськ, Харків. Дніпро виграв тоді Кубок Хануки, у тій команді грав нинішній директор київського Хеседа, мій друг Григорій Колодач. Єврейські питання тоді виглядали приблизно так: “Євреї дуже люблять чай. Тому на китайській чайній церемонії прийнято…” і далі за текстом. Таких типу єврейських запитань у нас було багато. Спочатку ми тихо потішалися, але потім вирішили робити вже справжні єврейські запитання. Я впритул захопився цією справою. До речі, в ті роки я отримав запрошення в елітарний клуб ЩДК у команду Георгія Жаркова, 1994-95 роки. А в “Брейн-рингу” я брав участь ще з 1990 року.
– Які цікаві історії запам’яталися вам з того часу?
– Паралельно я працював у проєкті “Відкритий університет Ізраїлю в Україні та Молдові” в ІКЦ. У 1995 році на відкриття центру на Лесі Українки, 34 приїхав прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабин. Він привіз із собою багато міністрів, солдатів ЦАХАЛу. І ось він пішов відкривати виставку єврейського срібла в Музеї коштовностей у Лаврі. Я тоді супроводжував міністра у справах абсорбції Яіра Цабана, ми відставали від Рабина кроків приблизно на п’ятнадцять. На паперті біля церкви в Лаврі сиділа жебрачка, яка, дивлячись услід Рабину, вимовила фразу: “З цією людиною з червоним обличчям скоро буде щось недобре”. Я це почув, вирішив Цабану не перекладати англійською (на івриті тоді я ще не розмовляв). Рабина вбили через 45 днів. Я примчав до Лаври, знайшов цю жебрачку, поклав їй гроші – тоді ще були купони, і запитав, чому вона сказала, що з цією людиною з червоним обличчям скоро буде щось погане. Вона відповіла: “У мене телевізора нема, радіо нема. Я щось таке відчула, коли він проходив повз цей чорний хрест”. Поруч із місцем, де вона сиділа, розташована могила прем’єр-міністра Російської імперії Столипіна, убитого євреєм Богровим 1 вересня 1911 року в Києві в оперному театрі. Прем’єр, убивство, єврей – можливо, так зімкнулися небеса. Після цього я ту жебрачку там ніколи не бачив.
Коли я репатріювався в Ізраїль, я приїхав у кіббуц Манара, де зустрівся із сестрою Рабина Рахеллю і розповів їй цю історію. Чому я вирушив до неї? Тому що справжнє прізвище Іцхака Рабина – Рабічев, це прізвище моєї мами, мого дідуся. Я знайшов в архіві запис про те, що Нехемія Рабічев, батько Іцхака Рабина, народився в селі Сидоровичі, це 107 кілометрів на північ від Києва, нині – Чорнобильська зона. Я привіз їй фотографії дідуся, дійсно дуже схожого на Іцхака Рабина. Вона каже: “Нам писали дуже багато людей – Рабини, Рабіновичі, навіть Рябініни, але жодного Рабічева не було, ти перший”. Але я не хочу виглядати сином лейтенанта Шмідта – тим паче, що Рабин із лівої партії Авода, а я дотримуюся правих поглядів. Тому таким родичанням особливо не хизуюся, але приємно знати, що твій далекий родич – історична особистість, людина, яка брала участь і в штурмі Єрусалима під час Війни за Незалежність, і була прем’єр-міністром. І хоч він підписував угоди Осло, які сьогодні сприймаються як ганебні, але все одно є лауреатом Нобелівської премії.
– А можна ще про те, як відбувалося занурення в єврейську тему?
– У 90-ті роки життя кипіло. З’явилося товариство “Меркурій”, комерційна структура, на чолі якої стояли євреї, я з нею деякий час співпрацював. А 1997 року мене перевели з ІКЦ до посольства Ізраїлю, де я попрацював як прес-аташе. Це був один із найважчих моментів, тому що відповідальність була колосальна. Там я познайомився з інтернетом – в особливій кімнаті, секретній, із паролем, який я пам’ятаю досі, але не назву. Я страшенно боявся івриту, а там були тільки івритомовні співробітники, які не знали російської або української. Тодішній консул мені сказав: “Якщо хочеш отримати зарплату – тільки коли скажеш фразу на івриті: “Ані роце лекабель маскорет шелі аль ходеш а зе” (Я хочу отримати свою зарплату за цей місяць). Якщо не скажеш – зарплату не побачиш”. Мені довелося вивчити цю фразу, і я переконався, що іврит не такий страшний, як його малюють. Далі стало легше, і сьогодні мій іврит, можливо, і не досконалий, але його можна витерпіти. Я воджу екскурсії на івриті; мені доводилося бути гідом на візитах дружини президента Реувена Рівліна, нинішнього президента Ізраїлю Іцхака Герцога я теж водив Києвом, різні офіційні та неофіційні делегації, міністрів – зокрема, Ар’є Дері. Моя спеціалізація екскурсовода – це тема “Єврейські адреси Києва”. Мій наставник – Михайло Кальницький, давній друг ще з 1978 року, коли я школярем потрапив на його екскурсію. Він написав прекрасну книжку “Єврейські адреси Києва”. І Бабин Яр, звісно. Сьогодні багато говорять про проєкт меморіального центру. Я не влажу в політику, але був присутній на відкритті різних артефактів – чорної стіни, білих труб тощо. Як на мене, проєкт не зовсім київський, але все ж краще, ніж нічого. А дерев’яна синагога, яка складається, взагалі дуже гарна.
Перша книжка на єврейську тему, яка мені попалася, була “Стежками єврейської історії”. Я викладав історію в школі системи “Маавар”, 128-й школі біля станції метро “Лівобережна”. До речі, одним із моїх учнів був Кирило Буданов, нинішній генерал-майор, начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони. А його товаришем по парті був син моєї найкращої подруги, однокласниці, першого кохання, Юлі Певзнер – Даник Померанець. Цього року на Рош а-Шана Кирило був гостем єврейської громади “Бейт Менахем”, з якою я співпрацюю. Я підійшов до нього і запитав: “Кириле, впізнаєш?” Він відповів: “Звичайно, Яне Валерійовичу. Школа, 96-97 роки”.
У 2001 році я прийняв рішення репатріюватися. Це було як стрибнути в холодну воду: незважаючи на те, що є знайомі, друзі, однаково потрібно було зробити дуже серйозне зусилля над собою, поміняти не тільки темп і умови життя, а й узагалі повністю все життя перевернути. Я відчув Ізраїль як свою країну. Головний принцип: як ти до країни, так і вона до тебе. Я відчув, що Ізраїль – моя країна, а Єрусалим – моє місто. Я дуже багато ходив Єрусалимом пішки і водив багато різних цікавих людей. І так склалося, що знову Всевишній особисто втрутився: я працював охоронцем у магазині, повз мене проходила жінка, яка подивилася і сказала: це ж ти вів проєкт “Що? Де? Коли?”? А в той момент в Ізраїлі, у сфері неформальної освіти виникла потреба в такому проєкті. Так я потрапив до Інституту Шехтера, в організацію “Мідрешет Єрушалаїм”, де ми дванадцять років проводили ігри, допомагали дітям адаптуватися в країні. Потім був проєкт МАСА – допомога молодим євреям у репатріації.
– Чому ви повернулися в Україну?
– У Києві один п’яний виродок збив мою маму машиною і змився з місця злочину. Мій двоюрідний брат, який багато років відпрацював у службі безпеки посольства Ізраїлю, знайшов цього виродка, ми передали його справу до суду. Мені дуже хотілося його покарати фізично, але я стримався – був переддень Судного дня…
Ця катастрофа сильно вплинула на мамине здоров’я, на жаль, вона нещодавно пішла з життя. Я був із нею весь час, до кінця її останніх днів так і не розповів їй, що почалася війна: вона пам’ятала ще ту війну, 41-й рік, коли її мама, моя бабуся, вивозила її в евакуацію. Вони вісімнадцять днів їхали потягом до Ташкента. Коли вони їхали територією України, поїзди бомбили, і бабуся з мамою і моїм дядьком, якому було лише півроку, не відходила далеко від вагона і просила попутників принести їй води. Мама дуже не любила розповідати про свої дитячі роки життя в евакуації. Але в армії, де в нас служили хлопці з Узбекистану, і на них одного разу наїхали жлобуваті солдатики: мовляв, чурки, таке інше, – ми з товаришем із Харкова на правах старослужащих поставили жлобів на місце, заступившись за узбеків. Ми знали, що під час війни жителі Ташкента та інших міст Узбекистану ділилися з нашими рідними всім, чим могли: роботою, житлом, їжею, грошима…
Сьогодні я працюю в благодійному фонді Хесед Бней Азріель, а з директором фонду Григорієм Колодачем ми досі граємо в одній команді “Що? Де? Коли?”. Також я працюю в громаді “Бейт Менахем” на Саксаганського, 67. Хоча я не закінчував ні хедер, ні єшиву, базові пізнання в іудаїзмі в мене є, і я із задоволенням ділюся ними з людьми, розповідаючи про тижневі глави Тори та різні події з історії єврейського народу і Держави Ізраїль. Серце моє в Єрусалимі, а душа – в Києві.
Бесіду вів Йосип ТУРОВСЬКИЙ
