В’ячеслав Зіпман: Колись половину населення Василькова становили євреї
Сьогодні більшість українських євреїв проживають у великих містах. Але в минулі часи, в епоху межі осілості, картина була іншою: євреї в переважній більшості жили в маленьких містах – знаменитих містечках.
Одним з таких містечок був Васильків, нинішнє передмістя Києва (до столиці близько 20 км). У 1897 році, на момент першого Всеросійського перепису населення, в повітовому місті Василькові Київської губернії проживало понад 5000 євреїв, що становило 40% населення міста. У 1909 році у Василькові працювали талмуд-тора і при ній початкове жіноче училище, а також два приватні училища. У повіті були офіційно зареєстровані 4 синагоги і 34 молитовні будинки з 4 рабинами.
Але сьогодні у Василькові живе всього лише близько сотні євреїв. Погроми громадянської війни, Голокост, еміграція критично скоротили єврейське населення міста. Але єврейське життя у Василькові триває, зареєстрована в 1998 році єврейська громада стабільно працює – хоча не має багатих спонсорів і сюди не їздять закордонні делегації.
Про єврейський Васильок ЄО поговорив з головою громадської організації «Єврейська громада м. Василькова» В’ячеславом Зіпманом.
-Як сьогодні живе і працює єврейська громада у Василькові?
– Сьогодні в нашій громаді перебувають на обліку 86 осіб. Ми працюємо в орендованих приміщеннях: питання про повернення колишніх єврейських будівель ніколи не піднімалося – немає ні коштів, ні людей. В останні роки ми орендуємо малий зал ресторану «Консул» (колишній «Колос»). Там регулярно проводимо шабати, а також відзначаємо єврейські свята. До війни у нас бували концерти та лекції, але зараз з цим стало складно. Іноді їздимо до Києва – в синагоги або в театри.
Люди у нас переважно літні. Вони прагнуть спілкування, та й про єврейське коріння згадують часто з роками, через життєві обставини. Деякі пам’ятають щось зі свого дитинства: як батьки збиралися на єврейські свята, а вони, діти, стояли «на шухере», стежили, чи не зверне хтось увагу на небажане зібрання євреїв; або як в будинку був окремий комплект посуду – на Песах.
Члени громади приносять із собою книги, обмінюються, влаштовують літературні читання. Наприклад, нещодавно обговорювали роман «Галина» про польську жінку, яка рятувала євреїв у роки Голокосту.
– А що в плані соціальних програм?
– Соціальну підтримку нашій громаді надає київський хесед «Бней Азріель» і благодійний фонд «Хабад Любавич малих і середніх громад Центральної та Західної України». Також нам допомагають деякі християнські організації – фінансами на оренду та ліками.
– Але колись все було інакше?
– Так. На початку минулого століття у Василькові з 17-тисячного населення дві третини становили євреї. Кожен українець знав, яке у сусідів сьогодні свято і у чийого сина бар-міцва. Чотири синагоги і талмуд-тора ніколи не пустували.
Але після жовтневої революції 1917 року все змінилося. Під час громадянської війни містечком прокотилося кілька хвиль погромів, а після встановлення радянської влади у євреїв відібрали синагоги: в одній відкрили Будинок піонерів, дві інші перетворили на школи, а в найбільшій синагозі влаштували залізничний вокзал…
А потім була війна. Німці почали бомбити Васильків уже в перші дні війни, а частини вермахту зайняли місто на початку серпня 1941-го. Незабаром з’явилися оголошення: «Всім жидам Василькова зібратися на критому ринку» (зараз на цьому місці будинок культури). Ходили чутки, що євреїв переселяють на нове місце проживання. А людей зібрали і відвезли в Покровський яр, де розстріляли 105 осіб. Це був перший, але не єдиний розстріл євреїв Василькова.
– Потім була історія з увічненням пам’яті жертв. Розкажіть про це, будь ласка.
– Відразу після визволення Василькова в листопаді 1943 року євреї, які повернулися з фронту та евакуації, за допомогою місцевих жителів ідентифікували місця розстрілів.
Отримавши відповідні дозволи в міськкомі партії і санстанції, євреї ексгумували останки і перепоховали їх на єврейському кладовищі. З 105 тіл вдалося впізнати 40, тоді це ще можна було зробити. Євреї звернулися до влади з проханням дозволити встановлення скромного пам’ятника і таблички з іменами та прізвищами жертв. Міськком дав добро за умови, що буде проведено антифашистський мітинг, а за пам’ятником буде суворий контроль з боку партійних органів.
Коли пам’ятник був готовий, перший секретар міськкому прибув на місце, подивився на табличку з іменами і обурився: якого біса тут одні єврейські прізвища, якщо нацисти розстрілювали і українців, і росіян. Ніяких заперечень чиновник слухати не став і пригрозив: «Табличку прибрати! Інакше знесу пам’ятник!».
На питання, який текст його влаштує, секретар сказав: «Тут поховані жертви фашизму». І тоді євреї перевернули табличку, на зворотному боці зробили «кошерний» напис і прикріпили її до стели.
Серед учасників тієї операції був Ісер Тамаркін, який у 1960 році взяв зі свого п’ятнадцятирічного сина Яші обіцянку, що коли прийде час, і євреї перестануть боятися своєї національності, він переверне табличку і очистить викарбувані на ній імена.
На той час старе єврейське кладовище Василькова, яке знаходилося практично в центрі міста, перенесли в інше місце – у зв’язку з будівництвом льотного технічного училища. Ті, хто зміг, перенесли могили своїх близьких на нове кладовище; перенесли туди і стелу з меморіальною табличкою.
Минув час. Яків Ісерович Тамаркін, який став заступником голови єврейської громади Василькова, три роки оббивав пороги районної адміністрації і писав звернення з проханням встановити пам’ятний знак, щоб кожен міг вшанувати пам’ять убитих і помолитися за їхні душі.
Коли табличку демонтували, її зворотний бік був абсолютно гладкою цементною поверхнею. Довелося шліфувальним кругом акуратно зняти шар цементу, поки не з’явилися вигравірувані літери. З кожної такої букви Яків Ісерович Тамаркін виколупував цемент, а потім заливав чорною фарбою. В результаті було відкрито 40 імен і прізвищ, пам’ять про які не змогла стерти радянська влада. У вересні 2017 року табличку з іменами встановили на стелі.
Потім Яків Тамаркін, вже як голова громади, клопотав перед міською владою про встановлення пам’ятного знака біля Покровського яру. Після збору коштів і різних непростих процесів (не всім ідея припала до душі) в липні 2021 року відбулося урочисте відкриття нового пам’ятника жертвам Голокосту у Василькові. Монумент виконаний у вигляді розкритої книги. На мітингу були присутні мер Василькова Наталія Баласинович (яка надала велику підтримку у виділенні землі та будівництві), рабин Еліягу Гергель, представники посольства Ізраїлю, єврейських організацій України.
На жаль, наше єврейське кладовище сьогодні знаходиться в жалюгідному стані. Ми періодично там проводимо роботи – прибираємо, косимо, чистимо, але цього недостатньо. А меценатів і коштів у нас немає…
– Розкажіть трохи про себе. Який шлях привів вас на посаду голови єврейської громади Василькова?
– Я – корінний житель Василькова. Я, як і мій батько, Ізраїль (Ігор) Лазарович Зіпман, народився у Василькові, куди до війни з Одеси приїхав мій дід Лазар Лейбович Зіпман.
– До речі, ви знаєте, що означає ваше прізвище?
– Так. «Зіпман» – це людина, яка швидко говорить. Від ідишського слова «зупн».
– А що привело одесита Лазаря Зіпмана до Василькова?
– Дід приїхав вступати до танкового училища. Після війни це училище перепрофілювали на льотне, і наслідки цього Васильків сьогодні відчуває у вигляді частих обстрілів російськими ракетами і дронами.
Але повернемося до діда. Він, будучи курсантом, одружився з місцевою дівчиною Рахілою Львівною Гольдіною, у них до війни народилося двоє дітей – старша дочка Фріда і мій батько. Коли почалася війна, дід як механік-водій танка пішов на фронт і під Жмеринкою згорів у танку. Бабуся Рахіль з дітьми евакуювалася до Казахстану, де працювала бухгалтером. Після війни вона повернулася до Василькова, на накопичені в евакуації гроші купила будиночок і все життя прожила тут.
Мій покійний батько після закінчення технікуму все своє трудове життя провів на знаменитому заводі холодильників ВЗХ, працював майстром ремонтного цеху. Свого часу у Василькові були синагоги і талмуд-тора, а потім були й електромеханічні заводи, і нафтобаза, і завод холодильників – все в минулому…
Батько давно помер, а моя мати Віра Степанівна, українка з Переяслав-Хмельницького, слава Богу, жива. Як і тітка Фріда, сестра батька, яка давно живе в Ізраїлі.
– Як ви потрапили до громади?
– Я займався приватним підприємництвом. У 2022 році, коли почалася війна, я залишився без роботи і в якийсь момент звернувся до громади за допомогою. Нам з дружиною там сподобалося, і я швидко втягнувся в життя громади, став активістом. І досить скоро люди обрали мене головою – замість Якова Ісеровича Тамаркіна, який вже в літах і не найкращого здоров’я. Він за кілька років до цього змінив на посаді голови громади Юхима Семеновича Завадського, а той свого часу став головою громади замість Тетяни Маркусівни Розенберг.
– Передача керівництва відбувалася мирно чи з конфліктами – як це часто у нас буває?
– Ні, у нас все було спокійно. Ніхто не лаявся і не погрожував втопити печатку в туалеті. Люди старіли, ставало менше сил і енергії для роботи в громаді, і відбувалася ротація. А конфліктів не було, мабуть, тому що ділити було нічого, не було з чого ворогувати. Всі згадані мною колишні керівники громади сьогодні продовжують бути її членами, приходять на заходи, коли дозволяє самопочуття.
– Що ж, залишається побажати єврейській громаді Василькова успіхів. І всім нам – мирного неба.
– Дякую. Звичайно, сьогодні мир для нас – найголовніше.
Бесіду вів Лев ЛАЗЕБНИК
