В’ячеслав Верховський: Моє життєве кредо – до мети не прагнути, а прогулюватися…
В’ячеслав Верховський дуже не любить, коли його називають письменником, гумористом чи сатириком. Сам себе він називає людиною, якій цікаво писати: спостерігати, помічати, фантазувати, причому в роботу іноді йдуть навіть сни.
Проза, мініатюри і короткі фрази Верховського публікувалися і публікуються в журналах “Магазин” Михайла Жванецького, “Дикое поле” (Донецьк), “Фонтан” (Одеса), “Радуга” (Київ), у колективних збірках і антологіях. Він – автор книги “Я і Софі Лорен”.
Журнал “Фонтан” дав йому таку характеристику: “В’ячеслав Верховський – борець. Він вічно розривається між любов’ю до себе і любов’ю до людей. Коли перемагає перше – стає сумний, коли друге – починає жартувати. Незрозуміло, як це все в ньому уживається?!”
У цьому гумористичному спостереженні присутній важливий момент, серцевина творів В’ячеслава Верховського – чаплінське поєднання смішного і сумного, замішане на густій самоіронії.
Ось характерний зразок цієї самоіронії:
1961-й
– Усе життя страждаю комплексом неповноцінності. Я народився в рік, коли наклав на себе руки Ернест Хемінгуей.
– До чого тут?
Я зітхнув:
– Нерівноцінна заміна!..
А ще Верховський дуже не любить говорити про себе, зокрема – давати інтерв’ю. В принципі, всі його твори написані від першої особи і з них можна отримати досить повне уявлення про автора. Але він же сам не без лукавства зазначає, що не слід повністю ототожнювати його ліричного героя Славу з реальним В’ячеславом Верховським. Та й елемент вигадки, фантазії в його творах присутній.
Але оскільки він – людина не розмовного, а письмового жанру і цікавий насамперед своїми творами, є сенс розбавити пряме мовлення розмови з кореспондентом ЕО безпосередньо текстами Верховського, які приблизно підходять за темою того чи іншого питання.
Ось ще зі сфери самоіронії:
Чому прокинувся серед ночі? Мені наснилася дошка оголошень. Оголошення: “Купимо. Недорого”. І моя фотографія. Те, що “купимо” – звісно, лестило. А от “недорого”… Мені стало не до сну.
– Кожна людина десь і від когось народилася і десь і на когось вчилася. Що це було у вашому випадку?
– Я народився в Донецьку в типовій радянській єврейській родині – інженера і вчительки. Мій батько, випускник Донецького політехнічного інституту, все життя пропрацював на ДМЗ (Донецькому металургійному заводі), а мама, випускниця Донецького педагогічного інституту (згодом – університету), викладала в школі російську мову та літературу.
Із маси дитячих спогадів наведу першу поїздку в піонерський табір – в Анапу, звідки я приїхав додому в чужому одязі. На мамине запитання “чому?” я відповів, що одяг – мій, тому що всі його предмети підписані “Слава В.”. На моє щастя, в нашому загоні було чотири хлопчики з такими показниками (один із них, зокрема, був Слава Вайншток), і кожному з них батьки підписали деталі гардероба “Слава В.”, вважаючи, що їхня дитина – єдина у своєму роді.
Я хотів стати будівельником і після школи закінчив МІСІ – тільки не Московський, а Макіївський інженерно-будівельний інститут за спеціальністю “цивільне будівництво”. Оскільки в нашому виші не було військової кафедри, після завершення навчання мені довелося відслужити півтора року в Радянській армії, у будівельних військах.
– А чи довелося попрацювати за фахом?
– Рівно один день. Мене взяли виконробом на будівництво висотного житлового будинку. Він уже був майже готовий до здачі. І в ніч після мого першого робочого дня з будівництва зник сторож і разом із ним пара десятків цільнотягнутих ванн чеського виробництва. Я був у жаху, не знав, що робити. Заявити в міліцію? Так мене ж і посадять. І в розпачі я вирішив звернутися в газету – часи були ще радянські.
Я прийшов до редакції регіонального відділення “Комсомольской правды” і, розмазуючи сльози, розповів свою ситуацію. Редактор нічого не зрозумів з моєї схвильованої мови і попросив викласти суть справи письмово. Тут на мене зійшло натхнення, і я описав історію зникнення ванн з будівництва, додавши від себе деякі нюанси. Текст так захопив редактора, що він пустив його в номер, назвавши “Крадіжка століття”, а мені запропонував іти до них на роботу. Так я з будівельника став журналістом. Цікаво, що після виходу статті її прочитали в міліції, зацікавилися, провели розслідування, знайшли зниклого сторожа і повернули викрадені ванни. Вийшло прямо як у рубриці “Газета виступила – що зроблено?”
Другим моїм матеріалом стала стаття про з’їзд товариства сексуальних меншин – таким було редакційне завдання. Я працював над нею довго й уважно, багато спілкувався з фігурантами і дуже просив редактора нічого не змінювати в тексті. Мені пішли назустріч і в тексті нічого не чіпали, але змінили назву. У мене в оригіналі було “Нехай розквітають сто квітів”, а в газеті вийшло під заголовком “Мужики, бережіть тили!” Після цього представники сексуальних меншин на мене страшенно образилися.
І я став працювати в “Комсомольской правде”, багато писав на різні теми, зробив безліч інтерв’ю, з яких мені найбільше запам’яталася стара співачка Алла Баянова, зірка російської еміграції, яка заснула просто під час бесіди…
– Коли і як у ваше життя увійшла єврейська тема?
– Чесно кажучи, не знаю: мене якось само собою прибило до єврейства. Наче так завжди й було. Я до трьох років думав, що в мене інше прізвище. Коли моя бабуся Берта Ааронівна Гольдштейн на весь двір на мене кричала: “Сімішечій, цидрейтор!” – я й думав, що моє прізвище – Слава Цидрейтор. І навіть у дитячому садку “Волошка” на запитання, як моє прізвище, відповідав: Цидрейтор. І хтось сказав: напевно, ти іноземець. Ну, напевно.
А справою життя єврейська тема для мене стала в 90-ті роки, коли мене несподівано запросили працювати в газету єврейської громади “Наше життя”, її повна назва була “Наше життя в діаспорі і вдома”. На той час я сильно втомився від потогінної системи роботи в “Комсомольской правде”. Дізнавшись, що єврейська газета виходить двічі на місяць, а не тричі на тиждень, я з радістю погодився і перебазувався в синагогу. Примітно, що в той час донецькі євреї зовсім не горіли бажанням, щоб їм додому доставляли єврейську газету, побоюючись, що це буде сприйнято сусідами як якийсь компромат. Ми відправляли нашу газету у великих конвертах…
Паралельно з газетою я працював у бібліотеці громади. Така робота передбачала спілкування з великою кількістю людей, серед яких траплялися дуже цікаві персонажі. Одна така цікава пані на ім’я Роза, зовні схожа на розмальовану повію, свого часу працювала покоївкою в готелі “Україна”, найцентровішому готелі Донецька, де зупинялися найзірковіші гастролери. Роза багато розповідала мені про різні ситуації з готельного життя знаменитостей. Я записав деякі її розповіді, додавши дещо від себе, і в один із приїздів до Москви показав цей текст Ігорю Іртеньєву. Він тоді редагував журнал Михайла Жванецького “Магазин”. Текст йому сподобався, він надрукував його в журналі і надіслав мені поштою гонорар. Я ще кілька разів друкувався в “Магазині”, а потім Іртеньєв порекомендував мене Валерію Хаїту, який почав випускати в Одесі журнал “Фонтан”. Починаючи з п’ятого номера, у кожному номері “Фонтана” регулярно виходять мої опуси. Так євреї дали мені шлях у літературу.
Сусідка, ласкава добра старенька, перемагаючи страшну незручність:
– Я давно хотіла вас запитати…
– Так-так, звичайно!
– Ви, Славочко, єврей чи на вас наговорюють?
Я б міг зізнатися (що єврей), але побачив: вона вся наштукатурена. Якщо здригнеться – тут же й осиплеться…
Загалом, я збрехав, що наговорюють.
– Що за народ! – обурюється старенька. – Обмовити таку людину!
– Ви були випускником престижної програми Банчер для єврейських общинних лідерів. Як ви туди потрапили?
– Можна сказати, випадково. До Донецька приїжджала співробітниця Джойнта Ася Глузман, координатор книжкових проектів. Вона відвідала синагогу, їй дуже сподобався зразковий порядок у моїй бібліотеці, і вона порекомендувала мене для участі в програмі Банчер. До речі, гроші на закордонний паспорт мені дав сам Юхим Звягільський, який тоді очолював у Донецьку товариство “Україна-Ізраїль”. Коли я пробрався до нього в кабінет директора шахти імені Засядька – просто пощастило, що в приймальні нікого не було – і виклав своє прохання, Юхим Леонідович, не дивлячись, розірвав мою заяву з проханням про допомогу, дістав із кишені стопку купюр і вручив мені. Перерахувавши гроші в коридорі, я побачив, що сума втричі перевищує необхідну. Я попросив секретарку віддати Звягільському різницю, але він грошей не взяв, сказавши, що таких сум поки не потребує.
Мені ще пощастило і на самій програмі. Після трьох тижнів цікавого навчання та екскурсій по всьому Ізраїлю; після того, як я захистив свій проект із розвитку общинного життя, Ася Глузман запропонувала мені попрацювати над комплектацією книжок на складі Джойнта. І я провів в Єрусалимі ще півтора місяця, за які обходив усе місто пішки, щодня приходячи з готелю на склад і назад різними маршрутами. І жодного разу не заблукав – при тому, що тоді не було ні смартфонів, ні Гугл-карт!
– Волею історичних подій ви виявилися двічі біженцем – змінивши Донецьк на Бердянськ, а Бердянськ на Київ…
– Влітку 2014 року ми з батьками залишили Донецьк і поїхали в Бердянськ. Чому в Бердянськ? Думали, що все це закінчиться за пару-трійку тижнів, а ми цей час проведемо біля моря. Пам’ятаю, коли ми їхали туди, нам назустріч по трасі їхала колона танків під синьо-жовтим прапором, і ми їм радісно махали рукою.
У Бердянську ми прожили майже п’ять років. Там помер і був похований батько. Велику підтримку нам надали співробітники бердянського хеседу на чолі з Олександром Дроздовим, яким я щиро вдячний.
Я обходив Бердянськ уздовж і впоперек, добре вивчив це симпатичне приморське місто. Багато часу провів у музеї художника Ісаака Бродського, уродженця Бердянська, і в залі місцевого краєзнавчого музею, присвяченому великому епідеміологу, творцеві вакцин проти чуми і холери Володимиру Хавкіну, чиї дитячі роки пройшли в Бердянську.
Але смерть батька і якесь передчуття подальших нехороших подій спонукали нас із мамою переїхати до Києва.
Уже в Києві мені довелося поховати маму. П’ятий рік я живу в Києві і осягаю це дивовижне, красиве історичне місто. Хоча стати киянином у такому віці і за такий термін неможливо, можу сказати, що я і це місто уважно вивчив, пройшовши його пішки, включно з найдальшими околицями і новими спальними районами. Вулиці, двори, під’їзди Києва – це особливий універсум, з яким можна знайомитися все життя.
Судження про вік Києва – найсуперечливіші. Але за моїми останніми дослідженнями, Київ Києвом назвали – щойно люди навчилися говорити. До речі, він існував і до того. Але зрозуміло, що за замовчуванням.
*
Досконально вивчивши анатомію і фізіологію київських вулиць, дійшов несподіваного висновку: Київ величезний, а точніше, безкрайній. Розумом не осягнути, а душі не вистачає. І все ж…
У кожного міста світу – своя формула. Існує своя й у Києва. Збивши всі ноги об його історію та географію, я вирішив, що відкрив її, універсальну формулу, яка дійсна для Києва на всі часи: “Якщо довго йти – тут все поруч!”
– Є ностальгія за Донецьком?
Ні – як відрізало. Тільки дуже шкода квартиру і артефакти, що залишилися в ній. Наприклад, архів письменниці Естер Паперної, однієї з творців знаменитої збірки літературних пародій “Парнас дибки” (1927). Цей архів із 228 листів дістався мені від племінниці Паперної, що жила в Донецьку, якій я одного разу допоміг перейти вулицю.
Ось одна зі свіжих київських замальовок Верховського з натури (грудень 2023):
Здивуванню моєму немає меж: уже півтора дня на бульварі Шевченка з п’єдесталу намагаються сколупнути Щорса – а ні хріна. Добре сидить! Уже нагнали техніки – на моїх очах, я був свідком… Нагнали техніки – і знову ні хріна. Просто-таки зразок цехової солідарності: Щорс тримається за коня, кінь за п’єдестал, а п’єдестал вріс у землю так, що через це псувати глобус – якось не наважуються.
Чесно, це якась “ріпка”: тягнуть-потягнуть – витягнути не можуть. Напевно, я подумав, шукають мишку. Але, видно, у Києві з мишами напруга…
Загалом, зроблено на совість, на століття.
Але до вечора зі Щорсом було покінчено.
Ламати – не будувати, далі вам відомо.
А вчора я проїжджав і що побачив. На п’єдесталі що залишилося? Від Щорса і коня. Його підкови. Не одна, не дві, а цілих три! Що вселяє непідробний оптимізм. Як відомо, підкова – на щастя. Ось і виходить, що у київського щастя запас міцності – потрійний.
І це головне!
І на закуску – ще один самоіронічний текст В’ячеслава Верховського:
Для мене – успіх неймовірний!
Якщо позаминулого року мене з Новим роком привітали всього-на-всього три людини, торік – помітне зростання – вже п’ять, то цього, 2024-го, тьху-тьху, щоб не наврочити, аж дванадцять!
І, Боже, так тепло і так душевно!
Ось тільки одне з цих привітань: “Славочко, з Новим 2024-м! Бажаю, щоб ти був неушкоджений, здоровий і щасливий згідно з правилом: хоч би якою сволотою людина була, вона створена для щастя”.
Золоті слова! Я був зворушений.
Бесіду вів і тексти підбирав Йосип ТУРОВСЬКИЙ
