Вам Натів від Мордехая
Есе замість інтерв’ю
Ігор ЛЕВЕНШТЕЙН
Минулого року мені дали редакційне завдання: зробити інтерв’ю з Марком Довевом, головою представництва Натіва в Україні. Ось, що з цього вийшло.
Оскільки пан Довєв – особа офіційна, дипломат (радник Посольства Ізраїлю в Україні), мене попросили надіслати запитання для інтерв’ю і попередили, що і сам факт інтерв’ю, і текст, пропонований до публікації, потрібно буде заздалегідь узгодити в Єрусалимі. Що ж, порядок є порядок. Усе нормально.
Запитання я чесно склав і надіслав. Звичайні, чергові запитання. Щодо викликів, які сьогодні стоять перед Натівом: інформації про Ізраїль стало повно, є Інтернет, люди їздять взад-вперед тощо. А головне – війна, як працювати в екстремальних умовах? Ну, там перспективи, стратегія, взаємодія з єврейськими громадами України. І трохи про себе: завжди ж цікаво, яким був шлях, що привів людину на ту позицію, з якої вона дає інтерв’ю “Єврейському оглядачеві”.
Відправив і добре. Тихо в лісі. Гаразд, тим паче, що у зв’язку з війною Марк Довєв не сидить постійно в Києві, а буває наїздами. Раптом мені телефонують і запрошують в Ізраїльський культурний центр (ІКЦ) на якийсь захід. Заодно і з паном Довевом познайомитеся і поспілкуєтеся. От і славно.
І в ІКЦ на вулиці Коновальця (колишньої Щорса) не був я давно: востаннє ще до пандемії ковіду приходив на презентацію книжки з історії євреїв в Україні, одним з авторів якої був мій старий друг-земляк професор Зеев Ханін. Чому ж не сходити.
Більше справи, менше слів
Зізнаюся чесно: йшов я в ІКЦ без особливих очікувань і інтересу. Тридцять років роботи в єврейській сфері в різних якостях – зокрема і в системі Натіва – неминуче привели мене до серйозної профдеформації. Я вже стільки всього в єврейському світі бачив, сам організовував, писав, що чогось живого і нового не чекаю. У плані медійному, коли йдеться про відомства, часто нариваєшся на формат старого партгоспактиву: самозвіти, самовихваляння, мінімум конкретики, те, що нинішні молоді журналісти називають “піар голимий”. А в плані контенту нерідко стикаєшся з черговою давно приївшоюся “хаванагілою” в тому чи іншому вигляді. Не дуже надихає.
Але тут, несподівано для себе я, що називається, перейнявся. Захід був випускною презентацією робіт учасників програми в рамках проекту “Українсько-ізраїльський дискурс”. Суть програми, наскільки я зрозумів, полягала в навчанні групи українських інтелектуалів різних єврейських моментів у контексті української історії та київського краєзнавства: від архітектури Подолу і Євбазу до кухні та живопису. Точно не скажу. Але було жваво, пізнавально, жодного разу не банально, на високому інтелектуальному рівні, з прекрасною атмосферою, з чудовими обличчями й очима хороших людей.
Був там цілий глава Натіва Алон Шохам – випадково, звісно. І сам Марк Довєв, люб’язний і доброзичливий. Часу на довгі бесіди у нього, зрозуміло, не було, але домовилися якось при нагоді…
Уже тоді я відчув його ідею: розповісти про Натів не словами, а справами. І правильно: чоловік і час зекономив, і предмет показав наочно та яскраво.
Вставка. Моя історія з Нативом
Коли діяльність Натіва посилилася на пострадянському просторі, такого слова ми тоді не знали (до речі, “натів” на івриті означає “шлях”). Робота велася у форматі Ізраїльських культурно-інформаційних центрів (КІЦ), директори яких, як правило, мали статус консулів Ізраїльського посольства.
Потім зазвучав термін “Лішкат а-Кешер” (Бюро зі зв’язків). Йшлося про установу при канцелярії прем’єр-міністра Ізраїлю, яка займалася зв’язками з євреями спершу Радянського Союзу, а потім – держав, що утворилися на пострадянському просторі (а також – країн Східної Європи). І вже через кілька років відкрилося власне ім’я цього самого Бюро зі зв’язків – Натів.
Саме в системі КІЦ розпочалася 1993 року моя кар’єра “професійного єврея”: коли з общинного активіста (був я тоді заступником голови Запорізької обласної єврейської ради) став я найманим працівником – директором ульпана (курсів івриту) від Ізраїльського КІЦ (Дніпропетровськ). Завдання не обмежувалися тільки івритом: я і заходи влаштовував, і гостей приймав. Одним із таких гостей був тодішній голова Натіва Яків Кедмі, нинішній проросійський пропагандист, щоб йому луснути…
А рік потому мене запросили в систему Джойнта: відправили на крутий семінар – програму Банчер, звідки повернувся я вже майбутнім директором хеседу. Цього року запорізький “Хесед Міхаель” відзначить своє 30-річчя…
Кілька місяців я просидів на двох стільцях, а потім тодішній директор КІЦ Данні Гехтман сказав, що так бути не може, і ласкаво зі мною попрощався. Гумор історії полягає в тому, що за десять років той самий Данні Гехтман, уже як представник Джойнта в Києві, звільнив мене з Джойнта з нагоди закриття общинного центру “Соняшник”, директором якого я працював у Києві. Потім під час зустрічей із Данні ми завжди сміялися над такою його похмурою роллю в моїй кар’єрі: він же виконував вказівки згори, стосунки збереглися прекрасні.
З якогось моменту Ізраїльські КІЦ перетворилися на ІКЦ – Ізраїльські культурні центри. І це було абсолютно правильно, оскільки інформації про Країну стало повнісінько, наші люди в чималих кількостях їздили до Ізраїлю, і запитань ставало дедалі менше. Ізраїльтян перестали сприймати як інопланетян, та й багато відвідувачів Центрів давно самі стали ізраїльтянами.
Тобто, на перший план вийшла тема культури. І ось саме на цьому полі сьогодні блискуче грає в Україні виходець із Дніпропетровська Марк Довєв.
Вистава. Агнон. Лоєв
Потім Марк уже особисто запросив мене в ІКЦ на зустріч “Мистецтво під час війни”, де в центрі уваги були відомий київський художник Матвій Вайсберг і Регіна Шафір, ізраїльська художниця і майстер анімації. Знову було цікаво, якісно, красиво і душевно.
Інтерв’ю не пахло, але Марк залишався на зв’язку. Наступного разу він запросив мене на виставку фоторобіт учасників міжнародного культурного проекту “Київ, євреї, сіонізм і ХХ століття”. Власне, це і виявилася та програма, випускників якої я дивився і слухав у свій перший візит до ІКЦ. А тепер справа відбувалася в театрі “Сузір’я”, у приголомшливому старовинному особняку на Ярославовому Валу, знаменитому будинку Леоніда Родзянка. І знову було здорово!
Під час тієї виставки Марк проанонсував наступний захід – сучасні ізраїльські читання за романом нобелівського лауреата Шмуеля Йосипа Агнона “Нічний гість”, спільно з театром “Сузір’я”, в авторській постановці головного режисера театру Олексія Кужельного.
І невдовзі Марк запросив мене – тепер до Будинку актора (колишньої караїмської кенаси), навпроти будинку Родзянка. Читання відбулися 23 грудня 2024 року, причому дійство затрималося – через чергову тривогу в Києві.
Театральному дійству передувала виставка картин Матвія Вайсберга “Чужі будинки” у фойє. Низка фотографій цих картин була задіяна в оформленні вистави.
Так, це була повноцінна вистава, а не просто “читання”. Хоча два актори справді читали текст роману Агнона з аркушів, а не декламували його напам’ять. А ще – кілька цитат із Танаха прочитали на івриті посол Ізраїлю в Україні Міхаель Бродський, заступниця глави Натіва Юлія Дор і сам Марк Довєв. Вельми вражаючий вставний номер.
Взагалі все було класно: лаконічна сценографія з ханукією в центрі сцени, на якій актор-мім запалював свічки після кожного фрагмента тексту; клезмерське тріо, яке супроводжувало читання; шестеро акторів-статистів, які виходили в паузах між фрагментами з електричними ліхтарями, виконуючи хореографічні композиції. Усе продумано, гармонійно і збалансовано.
Окремо вражали картинки, які постійно проєктували на стіни – картини Матвія Вайсберга та слайди, представлені Музеєм Шолом-Алейхема. На них були краєвиди єврейських містечок, хати, люди – все, що чудово ілюструвало сумну розповідь Шая Агнона про поїздку ізраїльського (тоді – палестинського) єврея в рідне українське містечко, з якого майже всі євреї поїхали після погромів і війн…
На мене особливо подіяли фото старих будинків єврейської бідноти. У такій самій приблизно халупі жив колись у білоруському містечку Лоїв мій прадід із материнського боку Йосип-Хаїм Туровський із дружиною Двойрою і дев’ятьма дітьми – шестеро синів і три доньки. Середня була моя бабуся Гіта. Прадід був меламедом у місцевому хедері та кантором у місцевій синагозі. Його фотографій не збереглося, але він стовідсотково виглядав, як старі євреї зі слайдів, що супроводжували виставу.
Моє єврейське ім’я – Йосеф, на згадку про прадіда. Ну, радянський варіант Ігор – для хлопчика, який народився через рік після ХХ з’їзду КПРС (1957), на якому викрили культ особи одного знаменитого Йосипа. Неактуальним було тоді таке ім’я…
Але ось уже тридцять років мене викликають у синагозі до читання Тори як Йосефа. А Марка Довєва – як Мордехая, звісно. На Йом Кіпур він молився в синагозі, куди я ходжу. Молився зі знанням справи і був викликаний до Тори як Мордехай бен Моше.
Ось вам і робота Натіва на сьогоднішньому етапі у воєнній Україні. І немає потреби відволікати Марка Довєва від хороших і важливих справ. Достатньо хоча б зайти на сторінку ІКЦ Натів у Фейсбуці і просто потонути у стрічці від великої кількості анонсів і звітів про цікаві заходи – змістовні, функціональні, результативні.
Реб Йосеф завжди буде радий бачити реб Мордехая в нашій синагозі. А якщо раптом захочеться формального інтерв’ю – я завжди на місці.
