Роза Тапанова: Щоб пам’ятати — не обов’язково зводити пам’ятники
Бесіду вів Йосип ТУРОВСЬКИЙ
Вже п’ятий рік Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр» очолює Роза Тапанова. Заповідник постійно проводить цікаві заходи, і одним із найсвіжіших прикладів стала виставка «Коли руйнується світ», організована спільно з музеєм-майстернею АРВМ. Цей документальний проєкт, що розповідає про роботу творчого тандему Ади Рибачук і Володимира Мельніченка над меморіалом трагедії Бабиного Яру у 1965 році, відкрили 29 травня.
ЄО поспілкувався з пані Тапановою про діяльність заповідника, його завдання та плани, про виклики меморіалізації Бабиного Яру, про історичну пам’ять, про те, чому культурні проєкти посідають настільки важливе місце в сьогоднішній роботі установи, — а також про війни: ту та нинішню.
Роза Тапанова — директорка Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр», юристка та менеджерка.
З 2021 року вона очолює заповідник і впроваджує сучасний підхід до збереження пам’яті про трагедію Бабиного Яру, роблячи акцент на чесній розмові про історію та боротьбі з маніпуляціями.
Після початку повномасштабної війни ініціювала нову модель роботи — таку, що поєднує пам’ять про Голокост із роздумами про нинішні травми й втрати. З її ініціативи на території заповідника було відкрито виставковий центр «Жива пам’ять» — простір для історичних і мистецьких виставок, діалогу та культурної взаємодії.
– Розо Асхатівно, перш ніж ми поговоримо про заповідник, Голокост та інші справи, я хотів би поставити вам національне питання. Вибачте, але за радянських часів людей з таким ім’ям і такою зовнішністю називали «нацмени» та «неросійські». Дозвольте мені на правах також нацмена і неросійського поцікавитися вашим етнічним корінням.
– У мого батька татаро-казахське походження, у мами — російсько-українське. Майже з народження я жила в Таджикистані, потім ми переїхали до Херсона — вже як біженці, коли почався розпад СРСР. Думаю, саме тоді, після особистого зіткнення з порушенням прав людини, в мені заклалося внутрішнє прагнення до справедливості. Воно згодом і привело мене в юриспруденцію, хоча до того я вчилася у класі з хіміко-біологічним профілем. Рішення їхати до Києва вивчати право спершу не зустріло підтримки з боку батьків.
– Якщо вже мова зайшла про юриспруденцію, скажіть, будь ласка: як поєднується адвокатське минуле з керівництвом історико-меморіальної організацією? І, до речі, чому ви перебуваєте у статусі в.о. гендиректора – ось уже понад чотири роки?
– Мене призначили на цю посаду в розпал пандемії — у статусі в.о. Згодом почалась повномасштабна війна, і статус не змінився. Проте це жодним чином не заважає мені виконувати обов’язки.
Юридична освіта дає дуже чітке розуміння, що таке права людини і що таке геноцид. Це сфера, де теж ідеться про справедливість: її порушили — її треба відновити, і на історичному рівні також. Бабин Яр — саме той випадок. До того ж юридична логіка допомагає будувати стратегічне бачення, мислити системно.
– Ви розпочали роботу за рік до війни. Що було на початку шляху і що стало потім?
– На момент мого призначення стан справ був досить сумним. Бабин Яр сприймався здебільшого як поле конфліктів і суперечок. Я сама жила поруч і роками бачила це місце як хаотичне поєднання пам’ятників, фастфуду і рідкісних церемоній раз на рік.
Після призначення я почала розмовляти з людьми в парку — і більшість не знали, що це місце трагедії. Соціологія підтверджувала: у 2021 році лише 55% українців знали, що Бабин Яр розташований у Києві; 26% — взагалі не знали, де він.
Усе це — наслідки «короткої пам’яті», яку нам прищепила радянська влада. Місце злочину забудовували, закладали телевежу, стадіони… Як тут знати і пам’ятати?
На першому етапі, ще до початку повномасштабної війни, нам довелося вирішувати багато організаційних і господарських питань. Земельна документація, застарілі проблеми зі спорткомплексом «Авангард», який розташований безпосередньо поруч із заповідником.
Паралельно ми почали працювати над тією стратегією Бабиного Яру, що була розроблена українськими істориками та громадськими діячами. А під час повномасштабної війни, враховуючи нові виклики, ми з командою розробили детальнішу стратегію, за якою ми уже й працюємо.
Стратегія діяльності заповідника «Бабин Яр» охоплює чотири сектори: історико-дослідницький, культурно-освітній, соціально-державний і загальну меморіалізацію. Її суть — не просто зберігати пам’ять, а й переосмислювати її.
Ми дивимося на трагедію Бабиного Яру крізь призму п’яти ліній втрат, через які нацисти проводили людей перед убивством. Розповідаючи про них, ми нагадуємо, що подібне ніколи не повинно повторитися.
Перша лінія — втрата свободи: коли тоталітарні режими позбавляють людей свободи — думки, слова, вибору. Друга лінія — втрата надії: коли жертв позбавляють майбутнього і віри в те, що воно можливе. Третя лінія — втрата сили: коли тортури й нелюдські умови забирають у людей фізичну й духовну витривалість. Четверта лінія — втрата себе і віри в себе: коли знецінюється життя жертв і їх позбавляють гідності. І п’ята лінія — втрата життя: коли людей знищують десятками тисяч, як це було в Бабиному Яру.
Наша діяльність спрямована на те, щоби розповідати про цей шлях втрат, залучати суспільство до діалогу, допомагати осмислювати травматичну історію, використовуючи мову мистецтва, культури, відкритості.
Ми нагадуємо, що свобода, право на пам’ять — це не абстракції. Це цінності, даровані нам від народження, і їх потрібно захищати.
– Як вплинула на роботу заповідника війна?
– Повномасштабна війна поставила перед усією країною і, зокрема, перед заповідником нові питання і виклики.
Ми зрозуміли: пам’ять не може бути лише об’єктом — як пам’ятник чи музей. Вона має бути суб’єктом — жити серед нас, бути частиною діалогу і рефлексії. Так народилася концепція «живої пам’яті». Така памʼять повинна постійно бути присутньою в суспільстві, а не виникати напередодні чергової дати.
Формування «живої памʼяті» стало ядром стратегії заповідника «Бабин Яр», тим більше, що війна перестала бути явищем далекої історії, а постала перед нами в реальності – зокрема, коли 1 березня 2022 року російська ракета влучила на територію телецентру та спорткомплексу «Авангард».
Ми відійшли від стереотипів, що головними меморіальними об’єктами мають обовʼязково бути або помпезні монументи, або музейні інституції. Щоб памʼятати, не обовʼязково ставити памʼятники. Ефект «живої памʼяті» досягається через освітні та культурні програми.
Безумовно, ми бачимо заповідник як національний центр для документації, вивчення, розробки проєктів і програм меморіалізації, дослідження культури та єврейської спадщини в Україні і памʼяті про мільйони людей, знищених під час Голокосту й у радянські часи.
Тому в перспективі — створення світового музею в будівлі колишньої контори Лукʼянівського єврейського кладовища на вулиці Юрія Іллєнка, 44. Ядром цього музею, безумовно, стане колекція Іллі Михайловича Левітаса — відомого громадського діяча, Героя України, голови Єврейської ради України та Ради національних громад України, засновника і керівника фонду «Памʼять Бабиного Яру».
Це понад сто тисяч унікальних експонатів і матеріалів: документи, картотеки, особисті речі та фотографії загиблих у Бабиному Яру, матеріали про людей, які рятували євреїв, безліч історій, масив аудіозаписів. Разом із Музеєм Голокосту у Вашингтоні та компанією «Архівні інформаційні системи» ми займаємося оцифруванням архівів Іллі Левітаса. Я вважаю, що ці архіви мають стати спадщиною ЮНЕСКО.
Але роботи з ремонту будівлі та облаштування музею потребують часу і коштів. Робота триває, але водночас ми зосередилися на культурних та освітніх проєктах. Для цього ми створили простір — виставковий центр «Жива памʼять». Це була покинута трансформаторна підстанція «Авангарду», ми її відремонтували на кошти меценатів і облаштували простір для культурних подій: виставок, дискусій, творчих зустрічей, перформансів.
У процесі роботи нашого виставкового центру в нас як у інституції зʼявилося багато друзів із художнього середовища. Насамперед це Матвій Вайсберг (інтервʼю з ним читайте в березневому номері ЄО за 2025 рік, — авт.), людина, яка має історичний звʼязок із Бабиним Яром, де були вбиті його родичі. Він дав нам низку цінних порад і створив неймовірні мурали, на яких зображені янгол ЗСУ, зірка Давида та тризуб. Окрім естетичного ефекту, ці мурали показують, що Україна завжди була багатонаціональною та міжконфесійною.
Лише від початку повномасштабного вторгнення ми реалізували майже два десятки заходів — це і є постійне нагадування, що формує звичку. Люди самі вже знають про нас і приходять. Хочеться масштабувати цю культуру.
«Оживлення памʼяті» означає розширення аудиторії тих, хто приходить до Бабиного Яру, а також зміну мотивації такого візиту. Не заради памʼятної дати, а заради розуміння того, що значить бути людиною — і що значить людиною не бути.
– Які з арт-проєктів ви б назвали особливо успішними?
– Ми з гордістю приймали виставку Вашингтонського музею Голокосту «Хтось був сусідом», що нагадує: страшне стало можливим через байдужість і мовчання звичайних людей. Ця співпраця стала для нас знаковою та інституційним визнанням.
Також я б відзначила виставку «Бахмут. Обличчя геноциду 1942/2022», яка відкрилася у нашому виставковому центрі 1 серпня 2023 року. Цей проєкт був покликаний провести паралелі між трагедією Голокосту 1942 року, під час якої в Бахмуті було знищено понад 3000 мирних жителів, переважно євреїв, і свідомим руйнуванням міста російськими окупантами у 2022–2023 роках.
Бахмут став місцем двох геноцидів, між якими вісімдесят років, скоєних двома подібними тоталітарними режимами — нацистською Німеччиною та сучасною Росією. Жертвами в Бахмуті 1942-го і 2022-го, у Бабиному Яру 80 років тому і в нинішній війні ставали і стають громадяни України — незалежно від своєї етнічної належності. Це — наша спільна трагедія і біль. Наша спільна історія. Виставка про Бахмут їздила до Литви, експонувалася в Каунасі, у музеї IX форту.
Знаковою була й мультимедійна документальна виставка «Бабин Яр: Дзеркала смерті», присвячена 82-й річниці трагедії. Вона була відкрита восени 2023 року. Виставка дала змогу глядачеві пройти шляхом, яким ішли у свою останню дорогу київські євреї 29 вересня 1941 року. У часи Другої світової війни в Бабиному Яру загинуло близько 100 тисяч людей: євреїв, українців, ромів… Але виставка була не тільки про них. У численних дзеркалах глядач міг побачити відображення долі жертв Голодомору і Маріуполя, депортованих кримських татар і розстріляних ромів, в’язнів ГУЛАГу, Сирця і Ягідного, військовополонених, убитих у Катині, Дарниці та Оленівці…
Це лише кілька прикладів у гідному ряду.
– Не можу не спитати вас про Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» — недержавну структуру, яку раніше називали «проєктом російських олігархів». Як ви співіснуєте з цим Центром, які у вас стосунки?
– Будь-які організації, які реально щось роблять для вшанування пам’яті про трагедію Бабиного Яру, про Голокост в Україні, можна тільки вітати. Об’єкти, облаштовані Центром на території Бабиного Яру, працюють і приваблюють туристів. З початком повномасштабної війни Центр зосередився переважно на архівній діяльності.
При цьому я щиро переконана, що пам’ять і меморіалізація такого важливого для нашої історії місця, як Бабин Яр, мають бути винятковою прерогативою держави. Флагманом роботи в цьому напрямі має бути державна інституція, яка не залежить від зміни влади чи настрою спонсорів.
Громадські організації можуть посилювати й доповнювати цю роботу, але стратегія — справа держави.
– Що для вас сьогодні Бабин Яр як місце роботи? Чи відчуваєте ви, як ви змінилися за час роботи тут?
– Хтось назвав Бабин Яр брамою пекла. Звісно, історично це важке місце. Але коли ми з командою бачимо, як воно змінюється, ми сприймаємо його інакше й прагнемо наповнити світлом. Приємно бачити, як багато людей сьогодні гуляють у Бабиному Яру, і він для них став місцем певного спокою й знаходження відповідей на запитання.
У сенсі внутрішніх змін, напевно, це свого роду профдеформація: перебуваючи в різних країнах і містах, навіть у вільний час, не по роботі, я й члени моєї команди обов’язково ходимо по музеях і спілкуємося з тими, хто їх створював, з керівниками, обговорюємо професійні питання. Постійно думаємо, як застосувати й адаптувати підходи й методики до умов України. Це процес, який не зупиняється.
А зовсім поруч із Бабиним Яром, на Лук’янівському цвинтарі, спочиває мій рідний брат Ренат Тапанов, який у перші дні війни пішов добровольцем на фронт і за три місяці загинув на Донеччині. І я часто приходжу до нього й подумки розмовляю з ним…
– Щоб не завершувати на сумній ноті… Чи є у вас особиста мрія як у керівниці заповідника «Бабин Яр»?
– Так, є. Моя мрія — організувати велику виставку, де будуть зібрані створені після 1944 року роботи українців, присвячені Бабиному Яру та іншим важливим подіям, які тоді замовчувалися. Я щиро вірю, що мистецтво лікує, і саме завдяки йому можна було говорити без слів про те, що болить, коли не можна було ставити пам’ятники, відкривати меморіали й говорити відкрито. У цьому контексті мені дуже близький коментар Матвія Вайсберга до висловлювання Бертольта Брехта, який написав: «Що ж це за часи, коли розмова про дерева здається злочином, бо вона містить мовчання про звірства!». Матвій відповідає на це: «Може, я помиляюся, але в наші часи розмова про дерева може стати криком».
Мені важливо, щоб історію Голокосту не забували, бо вона є і частиною історії України. Я об’їздила багато місць і розумію, що потрібно працювати з громадами, розповідати, що відбувалося в їхніх містах у часи Другої світової війни. Поставити пам’ятник — мало. Щоб за цим місцем доглядали, щоб туди приходили, ставилися до нього з повагою — треба мати необхідні знання. Історія Голокосту — це не лише історія євреїв, а й усієї України, як і історія виселення кримських татар чи Голодомору. Відвідування таких місць має бути в загальній культурі народу.
