Олександра Уралова: Любов до слова для мене близька любові до життя

| Номер: October 2022

Лауреатом премії імені Шолом-Алейхема 2022 стала Олександра Уралова за переклад книги Аврома Суцкевера «Із Віленського гетто. Зелений акваріум».

З досьє «ЄО»:

Премію імені Шолом-Алейхема засновано 2009 року, присуджується за найкращі літературно-мистецькі твори, які популяризують духовно-культурне надбання українського та єврейського народів, сприяють поширенню позитивного іміджу України у світі.

Попередніми лауреатами премії імені Шолом-Алейхема були Григорій Фалькович (2012), Валерія Богуславська (2014) та Маріанна Кияновська (2018).

Лауреат 2022

Олександра Уралова – київський філолог, поет, прозаїк, автор пісень, екскурсовод, перекладач, викладач, науковий співробітник Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства у НаУКМА. Олександра за освітою – богеміст і германіст (чеська та німецька філологія), вивчала мову та літературу їдиш у провідних фахівців з Києво-Могилянської академії, Центру єврейської культури у Варшаві, Міжнародного центру їдишу Всесвітнього єврейського конгресу у Вільнюсі, організації Der Arbeter Ring Нью-Йорк).

З 2018 року Олександра викладає їдиш: спочатку на міждисциплінарній сертифікатній програмі з юдаїки в НаУКМА, а з 2020 року — в рамках Їдиш-проекту Української асоціації юдаїки (УАІ), де вона також проводить дискусійні клуби з Їдишу та семінар з розшифровки рукописів і мацев.

В перекладі Олександри Уралової з їдишу вийшли наступні книги: перший повний переклад українською мовою без купюр твору Шолом-Алейхема «Тев’є-молочник» (2017); перший переклад на українську незавершеного роману Шолом-Алейхема «За часів Машиаха» (2020); перший переклад на українську фрагменту з твору Іцика Мангера «Надзвичайний життєпис Шмуеля-Аби Абрево» (2020); перший переклад на українську книжки творів Аврома Суцкевера «З Віленського гетто. Зелений акваріум. Оповідання» (2020); перший переклад на українську мемуарів Йосипа Бухбіндера «Еммануїл оповідає: Сторінки життя єврейського письменника» (2021).

Олександра також професійно перекладає з англійської та німецької мов, володіє кількома іншими європейськими мовами.

За переклад «Тев’є-молочника» Олександра Уралова була відзначена премією Української асоціації юдаїки імені Мартена Феллера та Жанни Ковби (2020).

До книги Аврома Суцкевера, яка виграла премію Шолом-Алейхема, увійшли книга нарисів «З Віленського гетто» та збірка віршів у прозі «Зелений акваріум». Темою першої книги, написаної одразу після Другої світової війни, стала доля євреїв Вільнюса під нацистською окупацією. Друга поєднує різночасні та різноманітні за тематикою тексти, в яких автор робить спроби осмислити різні періоди свого життя.

Розмова з лауреатом

– Чому ви, філолог, знавець кількох європейських мов – германських, слов’янських, – раптом зацікавилися їдишем? У вас є єврейське коріння?

– По-перше, їдиш — це теж пристойна європейська мова. Головне, що це одна з мов Києва – моєї рідної території. Я дуже люблю своє Місто, рідну землю, і я не могла пройти повз мову, якою тут говорили багато років.

Що ж до єврейського коріння… Моя бабуся в дитинстві говорила двома мовами – їдишем і чеською. Я пам’ятаю, що вона лаялася на їдиш. Тобто, їдиш для мене навіть не маме лошн (материнська мова), а бобе лошн (бабусина мова). А як же пробуджувати інтерес до мов, якими говорили твої предки? Взагалі любов до слова для мене близька любові до життя.

– А де ви вчили їдиш, та ще й так, що вийшли на найвищий рівень знання мови – переклад?

– Я почала вчити їдиш, мабуть, у найкращий для цього час. Був 2014 рік, рік боротьби, протесту, коли було сильне відчуття єднання людей, їхнього інтересу один до одного, інтересу до Міста. В цьому плані їдиш має багаті традиції – Бунд, протестні рухи. Однією з перших пісень на їдиші, яку я вивчила, була знаменита пісня «Долой поліцей!».

Їдиш я вивчала в Києво-Могилянській академії у Тетяни Батанової, чудового викладача та перекладачки. Зараз вона займається юдаїкою в бібліотеці Вернадського.

– Іврит на той момент знали?

– Так собі. Я почала вчити іврит раніше за їдиш, відвідувала курси при посольстві Ізраїлю. Але пішло не дуже, і я зробила перерву. А до Могилянки прийшла саме за їдишем. В якомусь сенсі я людина столітньої давності – знаю їдиш краще, ніж іврит. Свою позитивну роль в успішному вивченні їдишу відіграла й німецька, і слов’янські мови. Взагалі слов’янофонам їдиш дається легше: схожі логіка, інтонування, вимова, положення слів у реченні, вигуки, слова-паразити – те, що робить мову мовою.

А щодо перекладу, я відразу йшла в переклад. Знаєте, ось люди в дитинстві мріють стати космонавтами чи акторами, а я з дитинства мріяла переписувати старовинні книги та розбирати рукописи маловідомими мовами. Тобто їдиш чудово ліг у цю формулу.

Я швидко почала перекладати пісні. Першою була пісня на слова Аврома Суцкевера «Хто лишиться? Що лишиться?» (Вер вет блайбн, вос вет блайбн). Це досить відома пісня, яку неодноразово перекладали, але я зробила свій авторський переклад українською та відчула, що Суцкевер – мій поет! Так буває з поетами чи поетесами, коли зустрічаєш рядок і розумієш – це на все життя.

Першою великою роботою у прозовому перекладі був Шолом-Алейхем, «Тевье-молочник». Саме тоді в мене з’явилася манера складати примітки до тексту. Мені казали, що я намагаюся все коментувати – у дусі єврейської перекладацької традиції, яка сходить до Талмуду. Але мені справді хотілося розповісти історію Тев’є тим, хто не до кінця розуміє всі реалії. Щоб у людей не залишалося відчуття недомовленості, щоб їм не треба було щось домислювати. Мені самій було дуже цікаво: чому в ранніх перекладах Шолом-Алейхема українською мовою багато моментів мають інші назви, наприклад, чому Песах іменується Пасхою. А потім я з’ясувала, що сам Соломон Нохумович (Шолом-Алейхем) хотів, щоб його твори розуміли якнайбільше людей, і тому заохочував такий шлях перекладу. Тоді, на початку ХХ століття, переклад взагалі мав інший вигляд, це був скоріше переказ. Але я пішла своїм шляхом: оригінал та примітка.

– До речі, ваш переклад книги Суцкевера рясніє розгорнутими, дуже цікавими примітками…

– І не лише цієї книги. Примітки – це додатковий наратив, моя фірмова ознака. А тим більше книга Аврома Суцкевера про реалії, що перегукуються з Києвом, у ній багато персонажів, особливостей міста. Все це вимагає додаткової інформації, коментаря, пояснення.

– Як відбулася ваша друга зустріч із творчістю Аврома Суцкевера?

– Виник Суцкевер сам собою, містичним чином. Мені дали його книгу «З Віленського гетто», я подивилась, і в мене тьохнуло серце… Це були дуже насичені півтора року, я відвідувала Вільнюс, в якому бувала й раніше, і який дуже полюбила. Він нагадує мені Київ, мені здається, що між нашими містами є зв’язок, є між нашими пагорбами якийсь невидимий замок. Я їздила до Вільнюса, щоб прочитати історію Суцкевера через територію міста і щоб прочитати місто через цю історію.

Історія, звичайно, дуже важка, але я не люблю працювати з легкими та поверхневими історіями. Важкі історії роблять людину глибшою. Краще, коли вони не трапляються в реальному житті, лише залишаються на сторінках книг. Але я взялася за історію Суцкевера, яку автор пережив і виступив як автор нарисів, взялася – щоб ця історія залишилася.

Крім того, історія Віленського гетто – це історія тихого гуманітарного подвигу людей, яка залишилася за рамками оповідання Суцкевера, яка не потрапила ні до виданої в СРСР книги «З Віленського гетто», ні до «Чорної книги» Еренбурга та Гроссмана. І зрозуміло, чому. Це була історія Папірбригаде (Паперової бригади): коли Вільнюса було окуповано, там організували два гетто для євреїв плюс гетто для книг. Туди звозили артефакти єврейського, польського, литовського народів – книги, скульптури, картини, партитури, листи. За задумом німців, кілька «розумних євреїв» мали розбирати ці артефакти, щоб потім найцінніші відправити до Німеччини, а решту знищити. Члени Папірбригаде під страхом смерті таємно виносили те, що могли, у своє гетто і ховали. Частина матеріалів збереглась у Вільнюсі, і хлопці лівих політичних поглядів думали, що з приходом Рад все буде гаразд і буде створено єврейський музей. Але за фактом виявилося, що матеріали знову почали вивозити, тільки тепер уже не до Берліна, а до Москви. І папірбригадівцям довелося знову ховати єврейські культурні цінності та через Львів переправляти їх за кордон. Багато що з врятованих таким чином матеріалів потрапило до ІВО (Інститут мови їдиш, Нью-Йорк). Ця історія залишилася на полях книги Суцкевера, але вона дуже важлива.

– Як вплинула на вас робота над цією книгою?

– У мене раніше не було такого глибокого входження до чужої біографії. Тут довелося мобілізувати й історичні, й літературознавчі навички. Коли знайомишся з письменником через його мемуари, коли для того, щоб підготувати якісні примітки, поринаєш у чужий світогляд, вивчаєш кожного, хто проходить через цю історію, через ці вулиці, складається враження, ніби ти медіум, що викликає духів. До речі, так називали й самого Суцкевера. В процесі перекладу цієї книги у мене виникло відчуття більшого співчуття – ніби у мене був колись такий дуже добрий друг. А після цієї книги я перекладала мемуари Йосипа Бухбіндера, в’язня ГУЛАГу. Певна наступність: війна – гетто, після війни – ГУЛАГ. І в мене виникло враження, ніби через моє серце простягли стару сентенцію, що метою будь-якої влади завжди буде насильство. Раніше я це більше розуміла через мозок, а тепер – на глибшому рівні. І ще – після цих робіт у мене дуже виріс інтерес до радянського їдишу.

– Щодо їдишу. Вам довелося перекладати Шолом-Алейхема з Києва, Іцика Мангера з Бессарабії, Аврома Суцкевера з Вільнюса. Це, безумовно, різні варіанти їдишу. Які відмінності, нюанси, проблеми ви відчули в процесі перекладу?

Це не лише різні краї, а й різні періоди. Шолом-Алейхем — іноді їдкий, іноді сентиментальний класик. Його їдиш — це не голос простого народу, а мова високоосвіченого рабина, людини з вищого суспільства, з великою кількістю гебраїзмів і германізмів.

Мангер – представник тривожної доби, прикордоння, його їдиш — більш фольклорний. А Суцкевер – європейський сучасний поет, близький до Америки. Як і Мангер, Суцкевер — поет, і це відрізняє їх обох від Шолом-Алейхема з його прозаїчнішою мовою. Мова Суцкевера ритмована, він любив складне й тонке мистецтво, але при цьому сповідував ліві погляди. Проте – помірковано ліві, він дружив з комуністами, але в партії не був. Його мова була двоїста: з одного боку, мова радянської епохи, але з іншого – повна фантазії. Вона являла собою поєднання гуркітливого радянського їдишузі складною, плутаною мовою, що переосмислила Тору і мідраші. Суцкевер – складний і глибокий письменник, шукач тіней, археолог та хранитель пам’яті. Він класик другої половини ХХ століття, нарівні з Агноном.

– Переклад книги Суцкевера – сюжет дворічної давнини. А над чим ви працюєте зараз? Що в планах?

– На майданчику їдишу в мене великий вибір, і все таке смачне. У 20-му томі академічного журналу Judaica Ukrainica (видання Української асоціації юдаїки) виходить мій переклад незакінченого роману Шолом-Алейхема «За часів Машиаха», це такий сіоністський, політичний роман, який раніше ніколи не перекладався українською. Потім збираюся попрацювати над книгами Іцика Мангера та Іцхака-Лейбуша Переца. Ну і з іншими мовами теж є проєкт.

Бесіду вів Йосип Туровський