Нателла Андрющенко: Я почала вчитися єврейства разом зі своїм сином
Нателлу Андрющенко добре знають у єврейському світі України. Знають як главу єврейської громади Білої Церкви, як керівника навчального комплексу “Міцва-613”, як активну учасницю безлічі проєктів, ініціатив і заходів, як товариську й чарівну людину.
ЄО поспілкувався з Нателлою про її долю та її проєкти, про умови роботи у воєнний час, про плани та проблеми.
– У кожного з нас, радянських євреїв, був свій шлях до єврейської самосвідомості та до роботи в громаді. Яким він був у вас?
– Чесно скажу, ніколи не думала, що прийду до єврейства. Так, я чистокровна єврейка з дівочим прізвищем Шапіро. Але двадцять п’ять років тому я була асимільованою молодою єврейкою, яка нічого єврейського, окрім таких понять, як Песах і Ханука, маца і хануке гелт, не знала. У жодних єврейських тусовках я не брала участі, і мої батьки думали, що єврейська традиція в нашій родині закінчиться на них…
– Ким і звідки були ваші батьки?
– Мої батьки, на жаль, покійні, обидва були білоцерківчани, класичні містечкові євреї. Я не вкладаю в слово “містечковий” жодного зневажливого сенсу, і про себе з гордістю кажу: я – містечкова єврейка. Наша Біла Церква свого часу була містом, де половину населення становили євреї, де до революції знаходилось 18 синагог, і я ще застала на вулицях людей похилого віку, які спілкувалися їдишем…
Мій тато був виконробом на будівництві, він раптово помер в 54 роки. А мама, лікар-гінеколог, була дуже відомою в Білій Церкві акушеркою.
– Де вони пережили війну? Як торкнувся вашої родини Голокост?
– Батьки пережили війну в евакуації. Дід Лев з боку батька загинув на фронті. А мамина тітка Хана, одна з трьох сестер моєї бабусі, залишилася з дітьми в Києві, і всі вони загинули в Бабиному Яру. Бабуся з мамою, слава Б-гу, виїхали в евакуацію і жили в Ташкенті.
– Ви сказали, батьки думали, що єврейська традиція закінчиться на них…
– Так, у той час долучення до єврейської культури і традиції було небажаним і практично неможливим. Замість цього в наші дитячі голови міцно вбивали поняття радянського інтернаціоналізму. Що, втім, не позбавляло від проявів побутового антисемітизму. Я теж стикалася з цим, як багато хто. Пам’ятаю, як прийшла записуватися в міську бібліотеку, де сувора тітка заповнювала на мене формуляр і запитала про національність. За мною стояли в черзі дві дівчинки, і я тихо сказала: єврейка. А тітка навмисне голосно змусила повторити. Я сказала “єврейка”, і почула за спиною смішки, потім зловила на собі косі погляди. Таке не забувається… Але подібне нагадування про походження, звісно, жодним чином не долучало до єврейської традиції та культури.
– А як це сталося?
– Я закінчила Київський педагогічний університет імені Драгоманова за спеціальністю “вчитель початкових класів”. Працювала в школі, встигла зробити два випуски, була на хорошому рахунку, перемагала в конкурсі “Учитель року”.
Двадцять вісім років тому в Білу Церкву приїхали рабини Хабада, які планували запустити освітній проєкт. Вони шукали керівника, зрозуміло, з євреїв. І їм порадили мене. Я вагалася: з одного боку, завжди любила нове, цікаве, незвідане, а з іншого – про єврейську освіту тоді не мала жодного уявлення і не була впевнена, чи впораюся. Але мене підтримала сім’я – мій неєврейський чоловік сказав: нашому синові йти в перший клас, зроби школу для нього. Я ризикнула і таким чином почала вчитися єврейства разом зі своїм сином.
Власне, це така прикмета нашого пострадянського часу: коли через вимушений розрив традиції в нас не старше покоління навчало дітей бути євреями, а навпаки – діти й онуки долучали й долучають дорослих до нашої великої спадщини.
Так і мій син Ігор, який взяв після бриту ім’я Міхаель-Іцхак, по-справжньому пробудив у моїй душі єврейське начало. Шкода, що його дід, мій улюблений тато, не побачив, як його онук одягає тфілін і читає молитви. Ігор дружив із сім’єю Головного рабина України та Києва Моше Асмана, особливо – з його старшим сином Йоелем, який був у нього сандаком на брит-мілі. Сьогодні він живе в Нью-Йорку, йому вже 29 років, він одружений з єврейською дівчиною, з якою познайомився в літньому єврейському таборі, де був мадрихом. У них росте шестирічний син Лев, я – щаслива бабуся.
А наш освітній комплекс, школа-дитсадок “Міцва-613” став моєю долею.
– Розкажіть про школу докладніше. Чи можна сказати, що для Білої Церкви вона стала ключовою структурою громади – як це відбувалося в низці інших українських міст?
– Наша школа починалася як маленький релігійний освітній заклад в рамках системи “Ор Авнер”. На перших порах довелося докласти чимало зусиль, щоб зібрати професіоналів-педагогів і людей, які переживають за майбутнє громади. Згодом її взяв під крило рав Моше Асман, який надав істотну підтримку. Це призвела до того, що наша школа “Міцва-613” стала успішним проєктом, привабливою школою, зокрема, і для неєврейських дітей міста. Причому, не тільки нашого міста: до нас приїжджають учні з інших місць і навіть із Києва.
Школа “Міцва-613” щільно інтегрована в освітню мережу шкіл Білої Церкви, сьогодні ми входимо в топ-трійку найкращих шкіл міста. Уже в епоху ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання, – ред.) у нас був чудовий епізод, коли начальник відділу освіти сказав: “Ну, не можу я вголос вимовити, що найкращі результати тестування з української мови та літератури продемонструвала єврейська школа “Міцва-613”. На що я йому жорстко відрізала: “Вам доведеться це вимовити. Причому не тільки вимовити, а й привітати нас із цим успіхом”. Що він таки й зробив.
Школа пройшла певні етапи розвитку. В якийсь момент ми переросли формат релігійної школи, і рав Асман із розумінням поставився до нашого рішення співпрацювати з проєктом Міністерства освіти Ізраїлю та Сохнуту “Хефциба”. Ми зберегли в школі кошерну кухню і всі базові основи традиції.
Як я вже зазначила, наша школа стала дуже привабливою, зокрема й для неєвреїв. Ми приймаємо деяку кількість таких дітей – але за залишковим принципом: якщо в класах залишилися вакансії після набору єврейських дітей. Беремо тих, хто хоче вчити іврит, цікавиться Ізраїлем як країною, єврейською традицією. Такі діти точно не виростуть антисемітами.
А школа, звісно ж, приваблива: і за найкращими в місті педагогами, і за сучасними методиками та програмами, і за оснащенням комп’ютерною технікою, і посланці з Ізраїлю в нас працювали до війни. А головне – за єврейським ставленням до дітей: турбота й увага кожному.
Ось уже вісім років при школі працює пансіон для дітей із проблемних родин, він називається “Каланіот” – це квітка, що пробивається крізь каміння.
У школі та дитячому садку сьогодні навчаються до двохсот дітей, а в пансіоні “Каланіот” – до п’ятнадцяти. Але зараз, під час війни, кількість дітей у пансіоні зросла за рахунок переселенців: там ідеться вже не про проблемні сім’ї чи про сиріт, а про те, щоб надати можливість батькам-переселенцям повноцінно працювати, знаючи, що їхні діти п’ять днів на тиждень живуть у комфорті й забезпечені всім необхідним.
Що стосується школи як центральної структури громади, то це справді так. Чверть століття тому в місті було набагато більше євреїв, але в центрі уваги громади були люди похилого віку. Саме навколо них будувалося єврейське життя – з акцентом на гуманітарну допомогу від хеседа та інших організацій. І ще, звісно, була активність Сохнуту для тих, хто хотів репатріюватися. Але для молодих євреїв програм практично не було, можна сказати – ціле покоління провалилося в цьому плані.
Пам’ятаю, коли ми почали робити школу, то збирали учнів за списками бабусь із хеседу: це були їхні онуки й онучки. На тому етапі відсотків сімдесят наших євреїв не прагнули долучатися до єврейства, не хотіли згадувати про те, що вони євреї. Але коли школа запрацювала і розгорнулася, коли паралельно з освітнім процесом ми стали проводити лікнеп для батьків, влаштовувати тусовки, організовувати позакласні заходи, – то громадське життя в місті вийшло на інший якісний і демографічний рівень.
Ось уже шість років, як мені довелося очолити єврейську громаду Білої Церкви, і сьогодні всі проєкти громади реально будуються і здійснюються навколо школи.
Одним з таких проєктів стало відкриття чотири роки тому, в серпні 2019-го, в самому центрі міста меморіалу жертвам Голокосту і Праведникам народів світу. На ньому увічнені імена дванадцяти жителів Білої Церкви, які внесені до списків інституту Яд Вашем. Меморіал присвячений пам’яті єврейських дітей – жертв масового розстрілу. Ми зрозуміли, що не можемо віддати цей факт забуттю. Гроші збирали по всьому світу, дякуємо за підтримку організації “Християни за Ізраїль” та ініціативі Remember Us, які зробили важливий внесок у реалізацію проєкту.
Раніше, у січні 2018-го, до Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту відбулася прем’єра документально-художнього фільму “Біла Церква. Шоа. Розстріляне дитинство”, це була наша ініціатива зі збереження історичної пам’яті.
На жаль, досі жодна з колишніх єврейських будівель не була передана громаді. І школа працює в орендованому приміщенні, хоча перед війною за підтримки організації ОРТ ми запустили проєкт будівництва нового приміщення – але й воно буде належати місту, згідно з умовою донорів, які виділили грант.
Ми ведемо боротьбу за будівлю великої хоральної синагоги, де свого часу співав Гершон Сирота, один із найвидатніших канторів усіх часів, уродженець Білої Церкви. У цій історичній будівлі знаходиться техніко-економічний коледж Білоцерківського національного аграрного університету. Три роки тому нам вдалося зупинити варварський ремонт, коли будівельники понівечили історичний фасад синагоги. На жаль, війна загальмувала процес повернення і реконструкції синагоги: вже був і проєкт, і донори, і домовленість із міською владою щодо переведення коледжу в інше приміщення…
– Ви вже кілька разів згадали війну. Наскільки вона вплинула на роботу школи та громади?
– З перших днів ми долучилися до роботи – тим паче, що школа розташована на перетині всіх доріг у місті. Ми зробили зі спортивного залу бомбосховище і надали шелтер (притулок) біженцям. Фактично два місяці школа і громада працювали як база для біженців: до нас приїжджали люди з Чернігова, з Бучі, з міст південного сходу України. Ми мобілізували нашу кухню, задіяли всі запаси продуктів. Прямо з поста ДАІ до нас направляли біженців на ночівлю. Школа прихистила 12 родин єврейських біженців з Миколаєва, Бердянська, Маріуполя. Одна дівчинка з Одеси залишилася в нас і сьогодні викладає в школі іврит.
Звичайно, посланці-ізраїльтяни під час війни до нас не їздять, але наші ізраїльські партнери налагодили онлайн-консультації, надали підручники та комп’ютерні програми. Наші діти, як і раніше, беруть участь у конкурсах і програмах – там, де немає дітей із Росії. Нещодавно наші педагоги побували в Ізраїлі – на дуже цікавому і корисному семінарі від фонду “Керен Каемет Ле-Ісраель”. Саме під час війни нас відвідала делегація ОРТ, яка, побачивши нашу роботу й умови, в яких ми існуємо, вирішила допомогти з будівництвом нового приміщення школи.
Акцент у програмах громади під час війни змістився на гуманітарні проєкти: зараз не до розваг. У програмах гуманітарної допомоги нам дуже допомагає фонд Хаїма Фрідмана “Атідейну”. Взагалі я завжди намагаюся підтримувати добрі стосунки і співпрацювати з різними організаціями як єврейськими, так і християнськими – це оптимальний шлях до позитивного результату.
Громада, безумовно, втратила якусь кількість людей, але й набула нових. Чимало молодих мам залишилися в місті з дітьми, не бажаючи залишати чоловіків, які не мають права виїхати з України. У нас сформувався актив – команда волонтерів, переважно з людей, які через війну втратили роботу, але розуміють необхідність волонтерської діяльності.
Нещодавно ми запустили благодійний продаж незвичайних шевронів – жовто-блакитних з вишитим Тризубом і зіркою Давида, з написом “Україна” на івриті. Усі зібрані кошти підуть на закупівлю генераторів для ЗСУ.
На жаль, і крім війни в нас іноді виникають проблеми суто внутрішнього характеру. Так, сьогодні школа судиться з Державною судовою адміністрацією України через земельну ділянку, на якій ведеться будівництво нашого нового приміщення. Частина цієї ділянки належить Білоцерківському міськрайсуду, там розташована парковка, де судді ставлять свої машини. Тяжба забирає час і нерви, але ми впевнені в нашій правоті й перемозі. До закінчення будівництва ще півроку…
– Напевно за роки роботи в єврействі у вас були яскраві моменти, що залишилися в пам’яті. Які з них – душевні або смішні – ви могли б згадати просто зараз?
– Звичайно, всяке бувало. Якщо говорити про душевне, то це відкриття пам’ятника жертвам Голокосту в Білій Церкві. До нас тоді разом із Головним рабином Нідерландів приїхали німці. І один з них під час церемонії став на коліна і просив вибачення у присутніх людей від імені німецького народу. Цілий натовп народу ридав, це була справжня емоційна кульмінація події.
А зі смішного запам’яталося, коли я відкривала школу і виступала перед першими тридцятьма бабусями й дідусями. Я така молода й худенька, з комсомольським запалом і палаючими очима, проголосила: “Ми навчимо вас єврейської традиції!” А дідусь Байтман, який сидів у першому ряду, послухав мене, а потім попросив нагадати моє прізвище. Я сказала, і він відповів: “Прекрасне прізвище! Значить, тепер Андрющенко вчитиме Байтмана єврейства”. Усі присутні лягли від сміху.
– Удачі вам у всіх починаннях.
– Дякую. У нас все вийде.
Бесіду вів Йосип ТУРОВСЬКИЙ
