“Насамперед я відчуваю себе євреєм!”
Едуард Тополь – відомий письменник, визнаний майстер політичного детектива, сценарист, кінорежисер, продюсер і публіцист. Його романи, що стали бестселерами, перекладені багатьма іноземними мовами. У жовтні 1978 р. емігрував з СРСР до США, з 2017 р. живе в Ізраїлі в місті Нетанія.
– У відкритому листі до суддів Міжнародного суду ООН, який фактично звинуватив Ізраїль у геноциді в секторі Газа, ви порушили важливі питання, що стосуються міжнародного права і справедливості. Чи була реакція ЗМІ на ваше звернення і чи вплине воно на громадську думку за кордоном?
– У російськомовній пресі були позитивні відгуки на мій лист, але наскільки він може вплинути на громадську думку, не знаю. Адже я не пишу на івриті або англійською і мало стежу за коментарями. Вважаю за краще не братися за перо, якщо немає такої необхідності. Але бувають ситуації, коли емоції переповнюють і мовчати неможливо. З несправедливістю необхідно боротися, і тоді я починаю писати, у цьому мій журналістський принцип.
– Чи існує, на ваш погляд, розв’язання палестинської проблеми чи протистояння палестинців та ізраїльтян ніколи не припиниться?
– Вижити Ізраїлю, що перебуває в багатомільйонному оточенні ворожих арабських країн, може допомогти тільки диво. Утім, є спосіб, який допоможе нам вистояти. Ми живемо у XXI ст., а наша військова техніка має бути на рівні XXII ст. Наведу такий приклад: у 1945 р., після капітуляції Німеччини, Сталін всерйоз розраховував окупувати всю Європу, в якій тоді перебувало приблизно 7 млн. радянських солдатів та офіцерів, що мали величезний військовий досвід. Червона армія в півтора рази перевишувала за чисельністю війська США і Великобританії в Європі. У серпні 1945 р. американці скинули атомні бомби на японські міста Хіросіму і Нагасакі. Америка виявилася попереду планети всієї, і її військова міць уберегла світ від третьої світової війни. Тому тільки військова перевага Ізраїлю врятує його від знищення. Непогано було б винайти гуманніший спосіб – засіб, що пригнічує агресивність наших сусідів; деякі фахівці вважають, що це можливо.
– Протиріччя між Росією і НАТО з кожним днем посилюються. Наскільки велика ймовірність ядерної війни – війни, в якій не може бути переможця?
– Агресивність Росії зростає, візьміть хоча б гасла “Крим наш!”, “Можемо повторити!”. Незрозуміло тільки, що повторити. Розв’язати нову війну? Ще Герцен з приводу Кримської війни писав, що вся Росія охоплена сифілісом патріотизму. Як виявилося, хвороба ця в Росії не лікується. Її підтримують на державному рівні і в ЗМІ. У Путіна немає виходу: почавши війну в Україні, він не може відступити, не досягнувши перемоги, інакше його влада завалиться. Свої обіцянки, як мені здається, він виконує і, опинившись у безвихідній ситуації, може натиснути на ядерну кнопку. Чи буде виконано його наказ – це вже інше питання.
– Перенесемося в часи вашого дитинства. Ви народилися в Баку. Існує думка, що в такому багатонаціональному місті антисемітизму не було. Це справді так?
– Його не було за часів юності моїх батьків. Коли брати Нобелі заснували в Баку велику компанію з видобутку і переробки нафти, з різних кінців Російської імперії сюди хлинуло безліч робітників, і місто стало багатонаціональним. Після революції радянські республіки почали поступово націоналізуватися, і коли в середині 1950-х рр. я спробував вступити до Бакинського інституту на філологічний факультет, мене двічі зрізали. Навіть не тому, що я єврей, – і до інших національностей ставлення було прохолодне. В Азербайджані хотіли висувати насамперед свої національні кадри, хоча на багатьох керівних посадах працювали вірмени та євреї. Мене все-таки прийняли на заочне відділення з правом відвідування занять. Але за рік призвали в армію, і в інститут я вже не повернувся.
– Як ви прийшли в журналістику і чи допоміг накопичений вами досвід у подальшій літературній роботі?
– Після армії мене взяли на роботу в газету “Социалистический Сумгаит”, на той час мої вірші з’явилися в журналах “Юность”, “Нева”. Потім був “Бакинский рабочий”, де я писав фейлетони та нариси. Робота була дуже напружена, і ці газети стали для мене справжньою школою журналістики. Звичайно, отриманий досвід позитивно вплинув на мою майбутню літературну роботу. Через багато років мене попросили прочитати лекцію в МДІМВ, із 20 осіб було 19 дівчат, а під вікном стояли їхні лімузини. По простоті душевній я сказав, що якщо ви хочете стати журналістами, то починати найкраще із заводської газети, у якій ви писатимете щодня і набудете необхідних навичок. Більше мене не запрошували виступати в цьому інституті.
– Сподіваюся, під час вступу до ВДІК проблем у вас не виникло?
– В інститут кінематографії, на сценарний факультет (майстерня Йосипа Маневича), я вступив з другої спроби. Навчався погано, пропускав заняття. Вважав, що раз мене прийняли з таким прізвищем (справжнє ім’я Едуарда Тополя – Едмон Топельберг, – Ред.), то я геній і вчитися мені не треба. Якось після занять Маневич сказав мені залишитися. Він замкнув аудиторію на ключ, підійшов до мене і поставив запитання: “Як ти можеш так погано вчитися? Вступала велика кількість талановитих євреїв, я вибрав тебе. А тепер мені соромно, що ти мій учень”. Повернувся і пішов. Уявляєте, як після цього я став вчитися?! Через багато років дочка Йосипа Михайловича подарувала мені його книгу, видану після смерті батька. У мемуарах він написав, що пишається трьома своїми учнями: Василем Соловйовим, Геннадієм Шпаліковим і Едуардом Тополем. Урок, який дав мені вчитель, я добре засвоїв.
– Як почався ваш роман із кінематографом? Чи можна назвати його вдалим?
– За радянських часів за моїми сценаріями було поставлено сім фільмів. Два з них були провальними, третій – “Відкриття”, в якому грали багато популярних радянських акторів, – стерпним. Через різні обставини відхилення від сценарію було великим. Як говорили мені чудові сценаристи Дунський і Фрід, кожен фільм – це кладовище сценарію. До своїх удач можу зарахувати такі фільми, як “Юнга Північного флоту” і “Неповнолітні”, кожен з яких подивилося близько 50 млн. глядачів. Два фільми – “Любов з першого погляду” і “Помилки юності” – були покладені на полицю, і глядачі побачили ці картини тільки через кілька років.
– Але чому їх заборонили? Хіба в них було щось антирадянське?
– “Любов з першого погляду” – лірична комедія про юнацьке кохання, але режисер вставив епізод, коли в одному з бакинських дворів ріжуть барана, а один із росіян зачитує, як треба це робити. Такий епізод розцінили як знущання над російським народом, але режисер відмовився вирізати його. “Помилки юності” – фільм, де головний герой, який приїхав на північне будівництво, показане зовсім не з героїчного боку, робить не зовсім обдумані вчинки. Картину ніде не хотіли знімати, зважилися тільки на “Ленфільмі”. Коли фільм був знятий, режисера Бориса Фруміна, редактора “Ленфільму” Фріжетту Гукасян і мене викликав на килим заступник голови Держкіно. Він обрушився на нас із гнівною промовою, супроводжуючи її ударами кулаком по столу. “На кого ви працюєте?!” – запитував чиновник. Картину не просто заборонили, плівку було змито. На щастя, директор фільму Євген Волоков викрав одну копію і закопав у залізному ящику на дачі тещі. У роки перебудови стрічку вдалося відновити, але кіно швидко старіє, і картина стала не такою цікавою, як у роки її створення.
– У 40-річному віці, вже будучи досвідченим кіносценаристом і журналістом, ви емігрували до США. Ймовірно, це було ризиковане рішення? Воно було виправдане?
– Залишаючись у СРСР, я мав би працювати на радянську владу, про що мені сказали відкритим текстом, але це мене не влаштовувало. Крім того, я прожив 12 років у Москві без прописки, а знімати квартиру, не маючи прописки, було важко. Консультантом фільму “Неповнолітні” був заступник міністра МВС генерал Борис Шумілін, який обіцяв мені допомогти купити кооперативну квартиру. У Спілці кінематографістів написали чудового листа, з якого випливало, що без мене радянський кінематограф просто не може жити. Шумілін передав листа голові Мосради Промислову. Через деякий час до мене з пляшкою коньяку приїхав ад’ютант Шуміліна. Він розповів, що комісія старих більшовиків Мосради визнала недоцільним дозволити купити мені кооперативну квартиру в Москві. Але є вихід – можна придбати квартиру за 101-м кілометром. Наступного дня я повернувся в Баку і подав документи на виїзд.
– До “Горбачовської трилогії” увійшли три ваші романи про останні роки в СРСР: “Червоний газ”, “Кремлівська дружина” і “Завтра в Росії”. А вам доводилося зустрічатися з Михайлом Сергійовичем?
– Так, у мене навіть зберігся номер його телефону, прибрати який рука не піднімалася. Я довго уникав зустрічі з ним, оскільки передбачив ГКЧП у книжці “Завтра в Росії” ще за чотири роки до тих подій. Роман “Кремлівська дружина” розлютив дружину Горбачова Раїсу Максимівну, і вона наказала закрити журнал, який почав його друкувати. Одного разу ми несподівано зіткнулися з Горбачовим на одній з художніх виставок; у цей час він уже не був президентом СРСР. У мене були із собою два примірники книги “Роман про кохання і терор, або Двоє в “Норд-Ості””, які я щойно отримав у видавництві. Підійшовши до Горбачова, сказав, що хочу подарувати йому свою нову книгу. Книжку він узяв, а потім, перейшовши на “ти”, обійняв мене і каже: “Краще, ніж про мене, ти ніколи не написав і не напишеш”. Потім попросив мене взятися за сценарій про його кохання з Раїсою, запросив у свій фонд і обіцяв надати всі потрібні матеріали. Сценарій я не написав, але це вже інша історія. З Михайлом Сергійовичем ми залишалися в добрих стосунках.
– Як вам пишеться зараз і чи буде ваша нещодавня книга “Кремль кримінальний. 57 кремлівських убивств” видана в Росії?
– У мене є сторінка у Facebook, я друкуюся в інтернет-виданні Континент (kontinentusa.com). У моєму телеграм-каналі (він називається “Вчора, сьогодні, завтра”) я пишу і читаю свої оповідання, публікую статті. “Кремль кримінальний” видадуть, коли впаде існуючий режим і почнеться чергова перебудова. Але зараз, звісно, ні. Думаю, що цю книжку рекомендуватимуть для позакласного читання старшокласникам. Вона розповідає про вбивства, які сталися в боротьбі за кремлівську владу. “Кремль кримінальний” видано в Ізраїлі невеликим накладом, знайшлася людина, яка організовує мої виступи, вона зібрала необхідну суму грошей.
– Але ж у Росії ви не визнані іноагентом?
– Ні, але я перебуваю в “чорному списку”, і в РФ мене не видають. До мене приїжджали кінопродюсери, які хотіли екранізувати мої книги, але в Держкіно їм у цьому відмовили. Мене не можна назвати іноземним агентом, адже я і так іноземець. Видавництво АСТ, яке 30 років публікувало мої книги, тепер цього не робить. Навіть мої дитячі книжки перестали видавати. Я пережив кілька етапів творчої біографії і сподіваюся, що коли-небудь “Россия вспрянет ото сна” і нас знову почнуть видавати.
– Які основні відмінності між роботою над сценарієм і написанням прози?
– Для мене практично ніяких відмінностей немає. Єдине, що зараз з’явилися спеціальні програми для написання сценарію. За часів моєї кінобіографії в літературних сценаріях автор описував те, що хотів побачити на екрані. Коли я приїхав до Америки, то всі мої, особливо перші, романи написані як літературний сценарій. Події в них розвиваються динамічно, стрімко, щоб читач пропускав свою станцію метро; іде потік прямої дії, і майже немає авторських відступів. Як виявилося, саме так, у такому стилі пишуть багато західних авторів. Тому мої книжки користуються популярністю і на Заході, їх перекладено іноземними мовами в 19 чи 20 країнах. Це майже всі європейські країни, а також США, Південна Корея, Японія… Є й піратські переклади. Але багато в чому успіх книги залежить від якості перекладу. Деякі мої романи видано не тільки у твердій, а й у м’якій обкладинці, тираж для таких книжок у США починається з 500 тис. примірників. Я бачив у нью-йоркському метро пасажирів, які читають мої книжки, і це незабутнє відчуття, воно зворушує до сліз.
– Який загальний тираж ваших книжок?
– Важко сказати. Коли мені було 70 років (зараз Едуарду Тополю 86, – Ред.), керівники видавництва АСТ повідомили, що тираж моїх книжок становив у Росії 10 млн. Близько 2 млн. видано піратським способом. Думаю, за найскромнішими підрахунками, тираж становить близько 20 млн. примірників.
– Якою мірою ваша творчість є відображенням реальності? Як ви ставитеся до критики ваших книг?
– Критика мене мало цікавить, на негативну намагаюся не звертати уваги. Найпозитивніша критика – це коли моя дружина читає і каже, що не може зупинитися. Вона – головний критик і перший редактор моїх книжок. Усі її зауваження я, підкаблучник, намагаюся враховувати (сміється). Я багато разів давав читати друзям свої рукописи, просив їх щось виправити, написати, де стало нудно, але ніхто не відгукнувся. А ось дружина може прямо сказати, що їй не сподобалося. Щодо реальності подій, які відбуваються, то, як уже говорив, за своєю закваскою я журналіст. Я не вмію вигадувати і, хоча написав два напівфантастичні романи, при цьому спирався на факти. Коли задумав роман “Бісмарк. Російська любов Залізного канцлера”, то 12 років збирав матеріал про нього. У бібліотеках Нью-Йорка, Москви, Берліна не залишилося книжки про цю людину, яка б не пройшла через мої руки. Я не читаю німецькою, тому користувався послугами перекладачки, якій платив гроші. Про Бісмарка знаю не менше, ніж його професійні біографи. А коли взявся за роман “Чуже обличчя”, мені потрібно було описати підводний човен, на якому я ніколи не був. У Нью-Йорку розшукав двох радянських підводників, які втекли з підводного човна; у мене в квартирі ми випили ящик горілки, і вони розповіли мені масу цікавих речей. Ви знаєте, як розважалися радянські моряки на підводному човні, який шість місяців перебував у зануренні?
– Мені важко це уявити.
– Вони влаштовували тарганячі перегони. Придумати такий факт неможливо, тому для кожного епізоду необхідно знайти достовірний матеріал, що я завжди намагаюся робити.
– Чи знайоме вам почуття професійної заздрості?
– Коли я читаю твір якогось талановитого автора, мені хочеться написати не гірше, ніж він. Нещодавно прочитав дві сторінки Муракамі і сів писати своє оповідання. Я пишу по-своєму, але прагну робити це так, щоб не було соромно. Розумію, що писати, як, наприклад, Булгаков, не вийде, і тоді можу відчувати заздрість. Але у творчості в мене була завжди висока планка, на яку я орієнтуюся.
– Ким ви себе насамперед відчуваєте: російським письменником, американцем чи ізраїльтянином?
– Насамперед я відчуваю себе євреєм! Так я відчував себе завжди: і в Росії, і в Америці, і, звісно, в Ізраїлі. Географія, відмітка в паспорті, зрештою, не змінює моїх відчуттів.
– Доводилося читати, що перед вами вибачалися такі відомі й різні люди, як Кіссінджер і Солженіцин. Це справді так?
– У 1983 р. опублікували мій роман “Красная площадь”, який став бестселером, і голлівудська кіностудія Universal Pictures вирішила екранізувати його. Зі мною підписали договір, я почав писати сценарій, але несподівано продюсер перестав відповідати на мої дзвінки. Як виявилося, почесним членом ради директорів кіностудії був Генрі Кіссінджер, він виступив проти екранізації роману, в якому йшлося про розслідування вбивства першого заступника голови КДБ. У той час намітилося посилення співпраці з Москвою, і Кіссінджер не хотів псувати стосунки з Андроповим. Проєкт, на який виділили 20 млн. доларів, було зірвано. Ми зустрілися з Кіссінджером на художній виставці в Москві, коли він був гостем Горбачова. Я попросив Михайла Сергійовича познайомити нас, а потім, звернувшись до Кіссінджера англійською, сказав, що я автор роману “Красная площадь”. Він на мить замислився, а потім сказав: “Вибачте, сер. У той час я не міг вчинити інакше”.
Схожа історія сталася і з Солженіциним. У 1978 р. я емігрував до США, у Нью-Йорку мене обрали президентом Культурного центру російської творчої інтелігенції. Через деякий час до мене звернулися два підприємці, які хотіли відкрити в Нью-Йорку російське приватне радіо і телебачення, і запропонували мені стати головним редактором. У мене був невеликий штат високопрофесійних співробітників, і вони зробили радіопостановку за “Раковим корпусом”. Я послав аудіокасету із записом радіовистави Солженіцину у Вермонт, він там жив у ті роки. У листі висловив ідею: перекинути, використовуючи різні можливості, сотню таких касет у СРСР, де вони розійдуться по всій країні. Через деякий час отримав відповідь: “Я не можу дати такий дозвіл, оскільки зайнятий і не можу цим займатися”. Мені стало зрозуміло, що він не хоче мати справу з єврейською радіостанцією. Касету я викинув, про що зараз шкодую, і радіовистави ніхто не почув. Через багато років у Московській консерваторії відзначали 80-річчя Солженіцина, потім був банкет, на який мене запросив мій друг Слава Ростропович. Його дружина Галина Вишневська представила мене Солженіцину, і він сказав приблизно так: “Вибачте, тоді я не міг вчинити інакше”. І, взявши під руку дружину, пішов із банкету, організованого на його честь.
– Чи дивитеся ви російське ТБ? Чим можете пояснити успіхи російської пропаганди, чи впливає вона на ізраїльтян?
– Я не дивлюся російське телебачення, у мене немає телевізора. Ми з дружиною дивимося фільми, використовуючи кінопроектор. Інформацію отримую по радіо та інтернету. Я мало цікавлюся подіями, що відбуваються в Росії, – занадто давно покинув її. Але є євреї, які нещодавно виїхали з Росії, вони не знають ні івриту, ні англійської та постійно дивляться російське ТБ. Звичайно, воно чинить на них вплив. Пропаганда влаштована так, що, якщо будь-яку брехню повторювати без кінця, в неї починають вірити.
– Чи можете ви виділити проблему, яка хвилює вас зараз?
– Таких проблем безліч… У мене є історичний роман “Юність Жаботинського”. Цей знаменитий сіоніст у 1936 р. приїжджав до Польщі, попереджав євреїв про небезпеку нацизму і закликав їх терміново виїжджати до Палестини. Його підняли на сміх, називали зрадником і провокатором. А потім усе завершилося Голокостом. Зараз відбувається історичний процес – мусульманізація Європи. Я думаю, що діти й онуки євреїв, які проживають у Європі, наражаються на велику небезпеку. Є тільки одна країна, яка здатна захистити єврейський народ, – це Ізраїль.
Розмовляв Олександр ОСТРОВСЬКИЙ
