Матвій Вайсберг: Значний художник завжди несе стан тривоги
У київській галереї “Дукат” пройшла виставка відомого художника Матвія Вайсберга “Передчуття”. Роботи були створені переважно напередодні війни і сьогодні сприймаються як відображення тривоги майстра перед історичними подіями.
Примітно, що ЕО публікував інтерв’ю з Матвієм Вайсбергом незадовго до війни. Тепер ми зустрілися з художником у галереї “Дукат” і поговорили про те, як війна вплинула на його творчість. Сам він не любить слово “творчість” стосовно своєї роботи, вважаючи його пишномовним, але в цьому контексті воно доречне.
Матвій Вайсберг – художник зі світовим ім’ям, його виставки проходили у Венеції, в Нью-Йорку, в Лондоні, у Варшаві, в Гаазі та багатьох інших містах. Його роботи надихають: тільки за воєнний 2022-й рік він встиг створити кілька серій картин, присвячених війні. Його живопис і графіка відлітають з аукціонів, створених на допомогу Збройним силам України.
Матвій Вайсберг – дуже розумний і цікавий співрозмовник, який чітко й афористично формулює свої думки. Недарма мистецтвознавці зазначають, що його картини “наскрізь пронизані літературою”, що він часто користується прийомами, які більш притаманні літературі, ніж живопису.
Загалом, кореспонденту ЕО було і що подивитися, і що послухати. Пропонуємо фрагменти нашої бесіди: Матвій Вайсберг від першої особи.
Передчуття
Виставка, де ми зараз перебуваємо, називається “Передчуття”, тому що частина робіт були зроблені напередодні війни. Потім я поїхав з України ненадовго, а картини поїздили по світу кілька років. І коли вони повернулися, я був вражений тим, як рука й око випередили мозок. Я абсолютно не міг собі уявити, що таке може трапитися – у сенсі війни.
Я не став конкретизувати в назві, передчуття чого саме – на відміну від Далі з його “Передчуттям громадянської війни”. Але він-то, до речі, свою назву дав заднім числом. І моя серія теж спочатку назви не мала: просто улюблені краєвиди і місця Києва.
Коли картини повернулися, я побачив у них відчуття тривоги. Я не люблю містики, говорячи про передчуття. Але один із моїх учителів Ігор Диченко говорив: хороший, значний художник завжди несе стан тривоги.
Із серії “Дорожній щоденник”
Війна
Я прокинувся за півгодини до першого вибуху. Коли бахнуло, зрозумів: це війна. Потім ми пішли в магазин купити води і в аптеку за ліками. Тоді ж зателефонували друзі й сказали, що в нас є сорок хвилин: вони виїжджають і заберуть нас із собою. Я відмовився, мовляв, нехай їде сім’я. А сім’я відмовилася їхати без мене. Тож ми вирушили в дорогу і пережили те, що пережили всі тогочасні подорожні. Їхали чотири доби, на Житомирській трасі вже відбувалися перестрілки.
Кілька разів мені хотілося втекти. У Львові я навіть зателефонував друзям і попросив допомогти. Крім проблем дороги, черг, незрозумілої перспективи мучило ще й те, що мої роботи залишилися в Києві. А що таке художник без своїх робіт?
Я заспокоював себе тим, що вони “в різних кошиках”: у майстерні, в галереї “Дукат”, щось висить у мене вдома. Думав, якщо прилетить до моєї квартири в Ролитівському будинку (письменницький дім на Богдана Хмельницького, Роліт – “робітники літератури”, – ЄО), то найбільше мені буде шкода однієї роботи – автопортрета з сином за грою в шахи. Я розумів, що так цю картину ніколи більше не намалюю.
Розумієте, ми виїжджали з Києва на два-три дні, не взявши з собою ні речей, ні грошей. Страх на відстані завжди більший. Можливо, якби я залишився в Києві, мені було б простіше. Але, можливо, я поїхав саме для того, щоб намалювати свій “Дорожній щоденник”.
Цей проєкт почався з ідеї моїх друзів. Справа була в польському місті Вісла, у Південній Сілезії. Друзі подивилися на мене, мій стан і запропонували поїхати в магазин “Koh-i-Noor” за матеріалами. Я сидів цілими днями в гаджеті, друзі помітили це і вирішили, що мені треба працювати.
Я був у стані майже істерики і не знав, чим буду малювати. Накупив фломастерів, грифелів, пастелі… У мене немає упереджень щодо різних технік. Я ж був вуличним художником і малював усім, що малює. Серед усього іншого я того дня в “Koh-i-Noor” купив 100 аркушів чорного паперу. Подивився на них і з жахом зрозумів, що повернуся додому, коли вималюю весь цей чорний папір. Так воно і сталося.
Малювання було моїм головним способом врятуватися. І також я вирішив, що цей мій спосіб бути співучасником того, що відбувається в Україні. Я сподівався, що є люди, які, незважаючи на воєнні обставини, чекають на мої малюнки, які я публікував у соцмережах – я дуже мережева людина. Тоді кількість лайків мені показала, що це може бути важливо. Коли ми повернулися, у Києві відбулася виставка, тут у “Дукаті”, я переконався в тому, що люди чекали на мої роботи.
Потім історія з “Дорожнім щоденником” переросла в інші серії…
Три місяці в Мюнхені
Із Польщі ми поїхали в Мюнхен. Мене туди запросив німецький друг, великий дипломат. А знайома німкеня Мануела, також із Мюнхена, просто зателефонувала і сказала: ключі від моєї квартири візьмеш у сусіда. Я був приголомшений таким ставленням, так навіть родичі не чинять.
Я малював. Малював літаки: мені здавалося, що кожен літак летить додому. Малював і дивувався, що тут небо безпечне, а вдома небо воєнного часу несе загрозу. Я малював залізницю, бо вона веде додому, бо Земля ж кругла.
Згодом я почав ходити музеями – і ці сюжети також проявилися в моїх малюнках. Я з дитинства люблю перемальовувати картинки, зокрема твори класиків. Але зі своїми варіаціями, звісно.
У Мюнхені я пішов у стару Пінакотеку. Коли побачив величезного Сезанна – заплакав, чесно. Я ніби згадав, що є інше життя. Але того разу мені були потрібні не улюблений Сезанн і не найулюбленіший Ван Гог, а роботи, створені в непевні часи – у Середньовіччі. Майже все Середньовіччя було страшним. Весь час були війни. Люди бачили повішених, закатованих – це було на порядку денному, вони жили з цим. Я, єврей, зовсім не релігійна людина, дивився на “Розп’яття” Альдорфера і розумів, що це одна з універсальних трагічних тем у мистецтві. Що страсті Христові – це історія про людську гідність.
Я повернувся до Києва через три місяці, за першої ж можливості. Галерист Леонід Комський, власник аукціонного дому “Дукат” проводив аукціон на користь ЗСУ. Він зателефонував мені і запропонував намалювати і передати до Києва Ангела ЗСУ. Я відповів: приїду і намалюю. І повідомив німецьким друзям про те, що ми повертаємося.
“Тонка червона лінія”
Наприкінці перебування в Мюнхені син запропонував піти в музей Стародавнього Єгипту. Я був скептиком, бо навряд чи після Лувру чи Британського музею щось могло мене здивувати в цьому сенсі. Але це виявився просто чудовий музей. І я побачив там старі побиті часом голови, які одразу ж почав замальовувати. Мене зацікавила їхня недостатність, їхня фізична неповнота. Десь немає вуха, десь носа… але вони все ж дійшли до нашого часу.
Я був дуже схвильований – без такого драйву немає сенсу навіть починати малювати. Вирішив зробити їх більше, намалював перші три… А наступного дня потрапив у черговий музей – античної скульптури, яку я добре знаю, всі ці маски я перемалював ще в художній школі. Але в музеї була дивовижна експозиція того, що від тих скульптур залишилося: окремо ноги, тулуби, голови, руки. Але це воїни! Вони в строю вже три тисячі років. Вони борються. І я відразу подумав про наших героїв Азовсталі…
Я почав малювати цих воїнів – на аркушах чорного паперу. Їх треба було на щось поставити, суто формально, на малюнку. Спочатку провів білу лінію, мене це не влаштувало, бо це було ні про що. І я намалював червону лінію олівцем. А вже потім з’ясувалося, що “Тонка червона лінія” – це крилата фраза, стійкий мем часів Кримської війни, що позначає незламність і героїчну оборону. Вона апелює до Балаклавської битви та відваги шотландських солдатів, які стояли у своїх червоних мундирах. Так я зрозумів, що знову щось зійшлося: художній твір набув ще одного, найважливішого сенсу.
Балет “Елегія воєнного часу”
Так сталося – хоча нічого випадкового в цьому світі немає – що трагічні роботи 2022 року із серії “Тонка червона лінія”, про поранене тіло і нескорену душу, стали частиною балету “Елегія воєнного часу” в постановці нашого всесвітньо відомого балетмейстера Олексія Ратманського. “Елегія” кілька днів тому вкотре пройшла в Національній опері, а прем’єра відбулася в Сіетлі у вересні 2022 року. Там така історія часів війни, яка варта того, щоб про неї розповісти.
У березні 2022 року в Мюнхені я, напівбожевільний тоді, майже нічого не бачив довкола себе окрім українських прапорів, якими рясніла Німеччина. Один із прапорів майорів над Мюнхенською Оперою. Я його сфотографував і виклав в інтернет. Буквально за кілька хвилин мені написав Олексій Ратманський: “Ти де?” “У Мюнхені”, – відповів я. Він пише: “Поки ти фотографуєш Оперу зовні, я всередині даю репетицію, приходь у суботу на генеральну, зустрінемося”.
Ми зустрілися після репетиції, яка закінчилася виносом на сцену величезного українського прапора. Очі в мене були, що називається, на мокрому місці. Мені здалося, що в Олексія теж. Ми обнялися.
“Я хочу запросити тебе до співпраці, – сказав Ратманський, – наприкінці вересня в Сіетлі відбудеться прем’єра мого балету про війну”. Я відповідаю: “Льоша, ти знаєш, я не театральний, я Мельпомени трохи боюся”. “Мені потрібні твої картини, – сказав Олексій, – а кому адаптувати їх для театру, у мене є”.
На цьому й погодилися. У травні 2022 року я повернувся до Києва. Зрештою Олексій обрав роботи із серії “Тонка червона лінія”, яку я присвятив захисникам Маріуполя; він хотів показати їх на сцені разом із творами геніальної Марії Приймаченко. Її роботи ілюстрували народну музику балету, а мої – музику великого Валентина Сильвестрова.
Єдине, що Олексій попросив, щоб я намалював Ніку – богиню Перемоги. “Немає питань, – відповів я, – буде нам Богиня Перемоги”. За основу малюнка я взяв “Ніку Пеонію” (“Олімпійську”) – античну грецьку статую. Побита, понівечена, але непереможна – такою постала для мене ця дівчина, яку я потім назвав “Ніка Маріупольська”.
І ось, нарешті, червень 2024-го, прем’єра в Київський опері. Поранений, але нескорений воїн-захисник і Ніка Маріупольська, яких я намалював білим і червоним олівцем на аркушах чорного паперу, майоріли на величезному екрані над сценою, на якій давалося балетне дійство…
Бабин Яр
Роботи із серії “Тонка червона лінія” у травні 2023 року стали частиною виставки “Exodus: Шлях із небуття” в Бабиному Яру. Ініціатором і куратором проєкту виступила директорка Національного історико-меморіального заповідника “Бабин Яр” Роза Тапанова. Він об’єднав роботи литовського художника Даумантаса Тодесаса (серія дерев’яних масок “Мандри Мойсея”) та українського художника Матвія Вайсберга.
“Шлях із небуття” починався у спорткомплексі “Авангард” на колишній вулиці Мельникова, розташованому на місці старого єврейського кладовища. Саме туди 1 березня 2022 року влучила російська ракета. Тоді загинуло шестеро українців, і таким чином, це місце стало пам’ятником уже нових воєнних злочинів.
Для виставки я дав серію “Пам’яті Бучі”. Вона дуже органічно виглядала в спортзалі з понівеченими, здибленими тренажерами, куди прилетів хвостовик від ракети, що вибухнула в Бабиному Яру. Коли робили ремонт, там залишили підлогу з прогрітим паливом і чорну стелю…
Також частиною виставки в заповіднику “Бабин Яр” стали три мої монументальні панно загальною площею близько 120 квадратних метрів. На них я зобразив Ангела ЗСУ, менору і тризуб, вписаний у зірку Давида.
Співпраця з Розою Тапановою триває. У січні цього року в заповіднику “Бабин Яр” було презентовано виставковий проєкт “По живому”, створений спільно з українським художником Олександром Животковим. Роботи художників і документальні відеоархіви представляли зв’язок історичного минулого Голокосту з сьогоденням України.
Для цієї спонтанної, але потужної виставки я надав картини “Цвинтар міста Бердичів” і “Птах над Біркенау” та цикл “Сім днів” кінця 1990-х років. На Бердичівському цвинтарі лежать мої родичі, зокрема, прабабуся, яка загинула в Бердичівському гетто. Що ж до птаха над Біркенау – я побачив його в небі над Аушвіцем, коли був там на “Марші життя”. Намалював його я вже в Києві: в Освенцимі творити не виходить, неможливо.
Але я вірю, що мистецтву іманентна цілющість: воно лікує і тебе самого, і тих, хто це бачить. Вищим компліментом для мене стала розповідь правозахисника Максима Буткевича про те, як він, перебуваючи в російському полоні, згадував мою “Птаха над Біркенау”.
Спонтанні проекти
Сьогодні я по-іншому дивлюся на актуальне мистецтво і сприймаю слова Сальвадора Далі: “Не бійтеся бути несучасними, у вас це не вийде”. Ще є поняття – мистецтво прямої дії. Я знаю, що це таке: за моє мистецтво сьогодні на фронті їздять кілька бусиків.
А ідеї та імпульси до створення робіт приходять з різних сторін. Будучи в Одесі, я не збирався малювати море, яке я дуже люблю – як людина, що виросла біля річки. Але якось я побачив на горизонті яскравий розсип кораблів: це був той самий “хлібний караван”, кораблі із зерном. І я створив серію “Караван”.
У Варшаві пройшла дводенна виставка, там була моя графічна серія “Хроніка війни”. Її мені замовив Сергій Фоменко, лідер гурту “Мандри”, як ілюстративний ряд для свого фільму “Люди зі сталі”, про захисників Маріуполя. Його вразили мої ілюстрації до оповідань Варлама Шаламова, якого я пристрасно люблю. Шаламов мені близький ще й тому, що я два роки прослужив в армії в будбаті в Читі – такий собі ГУЛАГ лайт. Виставка пройшла в музеї історії польських євреїв Полін: тобто, я представив геноцид одного мого народу в музеї геноциду іншого мого народу. Зазначу, що сьогодні моя українська ідентичність вища, ніж єврейська.
Зараз, коли у мене немає інших сюжетів, я малюю серію “Реквієм за горобцями”: ці птахи стали зникати з міста. А по неділях ходжу на малювання оголеної натури: життя ніхто не відміняв. Але все інше у мене зараз – про війну.
Так, одна моя важлива картина згоріла в будинку під Києвом, разом із будинком. Але я не відчуваю жалю: у картин своя доля. Зате люди живі. Якби я міг своєю картиною врятувати когось від поранення – без роздумів пожертвував би картинами.
Про сім’ю
Я з шахової родини. Моя бабуся по батькові Берта Йосипівна Вайсберг, уроджена Грінберг, була семиразовою чемпіонкою України – єдина з таким показником. Її старша сестра Роза Клігерман була дворазовою чемпіонкою України. Мій батько також займався шахами, почасти вимушено: він хотів стати істориком, але закінчив школу 1948 року, у розквіт антисемітської істерії, боротьби з безрідними космополітами, коли євреям дорога до київського вишу була замовлена. Він багато років вів створений ним шаховий клуб при Товаристві сліпих, виконуючи і спортивну, і гуманітарну місію. Попри те, що він не мав вищої освіти, це була найерудованіша і найначитаніша людина з усіх, кого я зустрічав. Сьогодні, коли я на десять років старший за нього, я нерідко веду з ним уявні діалоги і дискусії, уявляючи, що він сказав би з тієї чи іншої теми, яка мене хвилює.
Звісно, бабуся і тато долучили мене до шахів, але коли я почав серйозно вчитися живопису, на шахи вже не залишилося часу й енергії…
А ось мама, яка мала пробивний характер, таки вивчилася на мистецтвознавця. Зіграло свою роль і те, що вона була донькою поета на ідиш Мотла (Матвія) Гарцмана, відомого в літературних колах, який товаришував із Сосюрою, був знайомий із Тичиною, Рильським. Він жив у письменницькому будинку, де сьогодні живу я. Він загинув на війні, як і другий мій дід по батькові, у минулому комісар у війську Котовського. На згадку про дідуся Матвія я отримав своє ім’я.
До речі, мій прадід по батькові, батько бабусі Берти, був купцем першої гільдії, володів у Києві борошномельним заводом. При цьому його не дуже ображала радянська влада, бо він 1902 року допоміг грошима організувати втечу з Лук’янівської в’язниці Баумана і Литвинова. Але з будинку, що належав йому на нинішній вулиці Шота Руставелі, йому залишили тільки одну кімнату в комуналці. Він помер 1936 року – можна сказати, зіграв на випередження…
З Матвієм Вайсбергом розмовляв Лев ЛАЗЕБНИК
