Ілля Шлайфер: Ми представляємо історію зброї в контексті історії розвитку людства
Понад двадцять років у Запоріжжі існує унікальний Музей історії зброї, заснований 2004 року на базі приватної колекції Віталія Шлайфера, директора фірми “Діана-92”, історика, письменника, краєзнавця.
Понад десять років роботою Музею після смерті Віталія Шлайфера (2014) керує його син Ілля. Після початку повномасштабної війни робота Музею в прифронтовому Запоріжжі була поставлена на стоп. Сьогодні Ілля Шлайфер працює над проектом релокації Музею до Києва. Під час чергових відвідин Києва він розповів ЄО про Музей, його історію, проблеми та перспективи. І не тільки.
– Як глибоко ваше родинне коріння сягає в запорізьку землю?
– Рівно на одне покоління. Мій батько народився в Грозному, а мати – у Хабаровську. До Запоріжжя вони потрапили зі своїми батьками в перші повоєнні роки. Мій дід по батькові, Герш Шлайфер, був військовим лікарем і приїхав на роботу до військового госпіталю, а дід по матері, Іван Ковальов, військовий політпрацівник, приїхав працювати редактором багатотиражки одного із заводів. Картина типова для Радянського Союзу – з його армійським ухилом і змішанням різних народів.
Герш Рувимович (у миру – Григорій Романович) Шлайфер походив із містечка Дунаївці, нині – Хмельницької області. Із цього селища тоді можна було виїхати, отримавши паспорт, тільки в трьох випадках: піти в армію, вступити до інституту або вийти заміж. Дід вступив до Проскурівського медичного інституту (до 1954 року Хмельницький називався Проскурів – авт.), а одна з його сестер вийшла заміж. Тільки вони двоє під час Голокосту вціліли з усієї великої родини. У Дунаївцях створили гетто, де в кілька прийомів знищили до 12 тисяч євреїв. Не знаю точно: чи розстріляли моїх родичів у лісі, чи скинули живими у фосфоритну шахту…
Діду Гриші залишалося довчитися один курс, і його з іншими студентами відправили в евакуацію в Махачкалу. І в тамтешньому медінституті, де його прискорено довчали на військового терапевта, він познайомився з моєю бабусею, також студенткою-медиком. Клара-Хая Шамунівна (Клара Семенівна) Рабіханукаєва походила з родини горянських євреїв Дербента. Її батько був відомим садівником і благочестивим традиційним євреєм. Дізнавшись, що Клара збирається заміж за єврейського хлопця, чиєю рідною мовою був ідиш, Шамун Рабіханукаєв з радістю дав благословення на шлюб.
Підполковник медслужби, командир санбату Григорій Шлайфер приїхав після війни до Грозного, де Клара працювала за розподілом. Там у липні 1946-го народився їхній первісток – Віталій. А 1947 року вони приїхали до Запоріжжя…
Мої тато з мамою вчилися в одній групі в радіотехнікумі. Мама була комсоргом, а тато – дисидентом-початківцем. На цьому ґрунті в них стався конфлікт: коли мама виключала тата з комсомолу. Він пообіцяв їй помститися – і через рік вони одружилися…
– Звідки у вашого батька з’явилася ідея створити музей історії зброї?
– Відмотуючи плівку назад, можна говорити про те, що в основі цієї ідеї лежали два пристрасних захоплення Віталія Григоровича. Любов до зброї прийшла від полювання, до якого він пристрастився за сім років роботи на Крайній Півночі (мис Челюскін, острів Діксон). А любов до колекціонування – від книжок, які він читав у великій кількості, і зібрав величезну бібліотеку, отримавши при цьому навички купівлі, обміну, подарунків.
На початку 90-х батько, радіоінженер, працював у відділі держприймання на заводі, що випускав магнітофони “Весна”. В обстановці розвалу Союзу і хаосу в економіці, коли зарплату працівникам часто видавали не грошима, а продукцією, в епоху бартеру – батько якось з’їздив із партією магнітофонів у Тулу на збройовий завод і обміняв магнітофони на партію мисливських рушниць ТОЗ. Надалі він розвинув цю тему і прийшов до думки про створення комерційної структури – так з’явилося ТОВ “Діана-92”. Зрозуміло, чому “Діана”, від богині полювання. А цифра 92 у назві з’явилася після того, як у відділі реєстрації підприємств Запорізького міськвиконкому батькові сказали, що вже є дві “Діани”. 92 – рік створення, дуже просто. Так у Запоріжжі з’явився магазин, який торгував зброєю. Це був сімейний бізнес, де поруч із Віталієм Григоровичем перебували його молодший брат Михайло, майстер спорту з боротьби, і син Ілля, ваш покірний слуга.
Розвиток бізнесу і колекціонування батьком зброї йшли паралельно. Спочатку це була саме колекція, що почалася з багнетів часів Другої світової війни. Але поступово асортимент став розширюватися, причому в усі боки – і за часом, і за географією, і за видами зброї.
Колекція розросталася, і Віталій Григорович прийшов до ідеї створення на її базі музею. Так нерідко бувало в історії створення світових музеїв, зокрема, найзнаменитіших. Наприклад, Національний історичний музей імені Яворницького в сусідньому із Запоріжжям Дніпрі був створений на базі приватної археологічної колекції Олександра Поля.
Принцип у тому, що колекції найчастіше існують у закритому від масової публіки режимі і тішать своїх власників, а музеї звернені до найширшої аудиторії. При цьому для батька було важливо не просто збирати і представляти різні види зброї – таких колекціонерів і зібрань в Україні чимало. Його захоплювала ідея представити історію зброї в контексті історії розвитку людства. Бо саме зброя, на глибоке переконання Віталія Григоровича Шлайфера, зробила людину людиною. Адже вперше взявши до рук палицю або камінь для того, щоб добути їжу або захистити своє життя і своє житло від сильнішого ворога, людина надала цій палиці або цьому камінню місію зброї. В історії розвитку зброї безпосередньо відображаються як технічні навички, рівень технологічного розвитку, так і естетичні погляди та тенденції різних епох і різних регіонів планети.
Тому в нашому Музеї історії зброї зібрано експонати в максимально широкому хронологічному охопленні – від прадавніх часів, епох кам’яної доби, міді та бронзи аж до середини XX століття. Тобто, у нас представлений найширший діапазон зброї – від кам’яних сокир неандертальців і яничарських ятаганів до мушкетерських шпаг і автоматів Другої світової війни.
Розділи експозиції Музею представляють зброю кам’яного віку, мідної та бронзової доби, ранньої залізної доби, раннього Середньовіччя та Київської Русі, середніх віків і раннього нового часу, періоду запорізького козацтва. Представлено зброю Османської імперії, Індо-Іранського регіону та Середньої Азії, Східної та Південно-Східної Азії, Японії, Кавказу, Африки, Російської імперії та СРСР, зброю армій різних країн ХХ століття.
За видами зброї експозиція виокремлює: кортики, парадні та мисливські кинджали; шаблі, шпаги і палаші; бойові ножі, кинджали і тесаки; байолети і багнети; вогнепальну зброю; артилерію.
Можу сміливо стверджувати, що приватний запорізький Музей, який відкрили в липні 2004 року, на сьогодні практично не має собі рівних ні в Україні, ні на території країн пострадянського простору.
– Можете навести приклади найцікавіших експонатів?
– Звичайно. Зброя, як відомо, ділиться на серійну та унікальну. Але іноді предмет серійного виробництва може бути ціннішим за якийсь авторський виріб. Усе залежить від епохи та історичних обставин.
З нашої колекції я б назвав меч-зульфікар із подвійним клинком, який належав знаменитому британському розвіднику Лоуренсу Аравійському. У нас є маузер Павла Дибенка, першого наркома в морських справах радянської Росії – подарунок його дружини Олександри Коллонтай.
І ми пишаємося тим, що маємо найбільшу колекцію скіфських мечів-акінаків.
– Чи були в Музеї інші напрямки, крім власне експозиції зброї?
– Так. Для Віталія Григоровича важливими моментами були соціальна та культурна місії Музею історії зброї. Він активно розвивав і відстоював ідею про те, що зброя сама по собі не є чимось негативним, а навпаки – завжди в людській історії була рушієм прогресу. У культурному аспекті для нього, інтелектуала, книголюба, письменника, було величезним задоволенням демонструвати людям зброю, про яку вони читали в улюблених з дитинства книжках: ось, якими мечами билися гладіатори в Римі, а ось, якими піками атакували ворогів запорізькі козаки, а ось із яких пістолетів билися на дуелі дворяни початку XIX століття…
Зрозуміло, занурення в тему на серйозному науковому рівні вимагало вивчення літератури, консультацій з фахівцями. З цієї діяльності розвинулися нові напрямки роботи Музею. Віталій Григорович у 2008 році почав видавати альманах “Історія зброї”, для якого і сам писав статті. Альманах став платформою для істориків, зброєзнавців, археологів, краєзнавців, які займаються дослідженнями і вишукуваннями, пов’язаними зі зброєю різних епох і народів.
Ще одним напрямком стала Майстерня авторської зброї, де майстри-умільці створювали за ідеями Віталія Шлайфера унікальні композиції: ножі, мечі, булави з декоративними елементами, сповненими смислового навантаження, виготовленими з використанням дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, екзотичних матеріалів (бивні мамонта, раковини, червоне дерево тощо).
Якщо при створенні музею експонувалося близько 2000 експонатів, то з часом у колекції набралося понад 3000 одиниць зброї всіх часів і народів світу. Іноді відвідувачі Музею на знак подяки і вдячності автору колекції залишали свій внесок: так, наприклад, Ігор Губерман подарував Музею низку наконечників стріл найдавніших часів…
– А чи є у вашому зібранні єврейська зброя?
– Дивіться, далеко не всі народи і війська виробляли власну зброю. Найчастіше купували або використовували трофейну. Так, до речі, чинили запорізькі козаки, які воювали польською, угорською і турецькою зброєю.
Зброя, якою воювали стародавні євреї Ізраїлю та Іудеї, до нас не дійшла. Нерідко до сегменту єврейської зброї зараховують зброю хазарських племен, зокрема, їхні знамениті серповидні ножі. Але ось чого у нас немає – того немає. Зате є сучасна ізраїльська зброя – пістолет-кулемет “Узі”. Він безумовно є єврейським.
– Як надалі розвивалася ситуація з Музеєм?
– У квітні 2014 року Віталій Григорович Шлайфер помер у Єрусалимі. Він поїхав туди лікуватися – але онкологія виявилася швидкоплинною. Моя сестра Лілія, дружина відомого сьогодні ізраїльського військового експерта Григорія Тамара, живе в Ізраїлі з початку 90-х. Вона зробила все можливе для лікування батька, але незабаром їй уже довелося докладати зусиль до того, щоб поховати його в Єрусалимі.
Після смерті батька я виявився продовжувачем справи його життя. При цьому я зіткнувся з проблемою: батько не залишив даних щодо провенансу та атрибуції безлічі експонатів. Тобто, йдеться про походження та історію володіння експонатом (провенанс) і про визначення його автентичності, авторства, часу і місця створення (атрибуція). Він цим займався захоплено, а я в цю тему вникав мало. Тому довелося і ще доведеться вдаватися до допомоги істориків та експертів.
Але я спрямував свої зусилля на інші аспекти роботи музею: виставки, виїзні експозиції, різні заходи та акції. Дозволю собі ще один спеціальний термін – партиципація, участь у діяльності музею немузейних працівників. Так, наприклад, було у виставках за участю добровольців АТО.
Також я продовжив роботи зі створення авторської зброї: за роки після відходу батька наші майстри створили 31 тематичну композицію.
Увічнення пам’яті засновника Музею також стало одним із напрямів діяльності. Ми облаштували в Музеї кімнату, де представлені фото, документи, матеріали, особисті речі, пов’язані з життям і діяльністю Віталія Григоровича. Провели низку меморіальних заходів, зокрема – п’ять традиційних турнірів “Універсальний стрілець”, турнір історичного фехтування на острові Хортиця, зробили публікації в пресі, телевізійні програми тощо. На жаль, не вдалося домогтися перейменування однієї з вулиць Запоріжжя на честь Віталія Шлайфера – а він уже точно гідний цього.
– Що попереду в долі Музею? Які плани і перспективи?
– Практично в перші дні повномасштабної війни публічна робота Музею припинилася, і вся експозиція була законсервована і закрита на замок. Ось тут проявився позитивний момент від перебування в підвальному приміщенні, яке свого часу було бомбосховищем. Ми не боїмося обстрілів, які вже мали місце в достатку в районі знаходження Музею: зовсім поруч із Дніпрогесом. А будинок, у якому ми перебуваємо, побудований 1938 року, під час Другої світової війни витримав два вибухи Дніпрогесу: у серпні 1941 року – військами НКВС під час відступу, та в листопаді 1943-го – німцями під час їхнього відступу.
Але я хочу, щоб Музей жив, працював і розвивався. Тому сьогодні працюю над тим, щоб перевезти Музей до Києва. Для успішної роботи потрібні партнери, потрібне приміщення, потрібні ресурси і кадри. Я бачу Музей як комплекс, у якому є не тільки власне музейні експонати, а також інтерактивний і діджитальний напрямки. Де проводяться різні заходи: виставки, екскурсії, лекції, зустрічі, фестивалі зброї тощо. Де працюють магазин сувенірів і кафе. Де надаються сервіси віртуальної та доповненої реальності, що дають змогу користуватися можливостями Музею через Інтернет людям з усього світу. Плюс хороший вебсайт, звісно. Себе я бачу керівником інтерактивного напряму. Керувати музейною частиною має хороший історик, а діджитальним напрямком – класний айтішник.
Моїм гаслом у роботі є теза батька: “Найкраще з минулого – з собою в майбутнє!”.
Бесіду вів Йосип ТУРОВСЬКИЙ
