Ще раз про Мациха

| Номер: May 2024

Ігор ЛЕВЕНШТЕЙН

 18 травня виповнилося 70 років від дня народження Леоніда Мациха, видатного вченого, просвітителя, педагога. На жаль, ювіляр покинув цей світ дванадцять років тому, отже слово про нього звучить у мінорі, а дієслова стоять у минулому часі.

Не так давно я вже писав у ЄО про мого друга Леоніда з приводу 10-літньої річниці його смерті (стаття “На межі геніальності”, вересень 2022 року https://jew-observer.com/lica/na-grani-genialnosti/). Але, по-перше, пропустити круглу дату було б недобре стосовно його пам’яті, а по-друге, особистість його була настільки значною, а вплив на багатьох людей – таким сильним, що говорити про нього можна було б набагато частіше і більше, ніж раз на два роки.

Не бажаючи повторюватися щодо відомостей про Леоніда Мациха, відсилаю публіку до Вікіпедії, до згаданої статті в ЄО (https://jew-observer.com/lica/na-grani-genialnosti/#more-26386) або до мого біографічного нарису на персональному сайті Леоніда (http://www.luckymirror.ru/biografiya/biografiya-leonida-aleksandrovicha-maciha-ot-igorya-levenshtejna).

Ну, а якщо ходити за посиланнями ліньки, я тільки пунктирно позначу, що йдеться про уродженця Києва, який виріс у Запоріжжі, жив і працював у Москві, потім в Ізраїлі; який зробив дві дисертації – з французької словесності та з біблійних текстів; який працював у “Джойнті” – академічним директором з країн СНД і Балтії; який два роки вчився у Нью-Йорку в Єврейській теологічній семінарії, а потім п’ять років працював у Києві проректором Соломонова університету з іудаїки та міжнародних зв’язків.

І поговорити зараз я хотів би саме про вплив Леоніда на тих, кому пощастило спілкуватися з ним особисто, або ж зустрітися з його лекціями в Інтернеті. Письмових текстів він залишив дуже мало: надавав перевагу усному слову, у чому був неперевершеним майстром у силу дотепності, чарівності, реакції.

У пізні перебудовні роки на центральній площі Запоріжжя – Фестивальній регулярно збиралися політичні мітинги й тусовки. Я часто крутився там, і одного разу мав цікаву бесіду з якимось національно стурбованим типом, явно з числа прихильників товариства “Пам’ять”. Цей мужик переконував мене, що всі євреї плетуть підступи і плани захоплення влади в країнах свого проживання. Коли я став йому заперечувати, що, мовляв, ось я єврей, але ніяких планів не будую, і взагалі про єврейство знаю мало, він мені заявив: до кожного єврея в певний момент його життя приходить посланник, який наставляє його на єврейський шлях.

Я відійшов і задумався. Задумався про свого друга Льоню Мациху, який свого часу справді багато в чому перевернув моє світосприйняття – але, щоправда, власне єврейський компонент там був присутній у невеликих дозах. Однак той мужик із площі Фестивальної мені запам’ятався – саме в контексті Леоніда. Може, він, Льоня, і був таким посланцем?

Для мене і безлічі інших молодих людей радянської епохи Леонід став людиною, яка перевернула уявлення про світ. Більшість із нас інтуїтивно недолюблювала радянську владу і розуміла, що світ влаштований не так, як нам розповідали і вчили. Ми слухали ворожі радіоголоси і читали самвидав, але системні висновки робити просто боялися. Але саме Леонід сміливо називав речі своїми іменами. Багато часу ми провели, міряючи кроками довжелезний проспект Леніна в Запоріжжі та розмовляючи про життя. Чудово пам’ятаю фразу Льоні: “Соціалізм суперечить людській природі”. Це був шок. Він говорив дуже сміливо, точно й образно. Блиск викладу додавав переконливості. Він називав Радянський Союз “країною узаконеного лицемірства”. Причому активним дисидентом він не був, хоча запорізький КДБ виявляв до нього щирий інтерес.

Він був переконаним противником тоталітаризму, послідовним демократом і розумним лібералом. При цьому згодом він не любив ідіотську політкоректність. Але найбільше він ненавидів невігластво. І все життя був справжнім просвітителем.

Потім, уже зрілим ученим, він на іншому рівні, але з не меншою силою перевертав уявлення людей про життя. На його кабалістичному семінарі в Києві я запам’ятав одну симпатичну дівчину, тележурналістку, яка після першого ступеня відмовилася йти на другий, чесно зізнавшись, що дуже боїться, що її віра в Христа може сильно ослабнути.

Відмотуючи плівку назад і намагаючись комплексно оцінити Леоніда, я спробую відзначити його основні якості.

Це блискучий розум, чудова пам’ять, величезна ерудиція. Він прекрасно володів кількома мовами. Французька мова була професією випускника інязу. Я застав час, коли Леонід ще не знав англійської, тільки починав вчити. Потім, уже після двох років життя в Нью-Йорку, не переймаючись вимовою, він читав англійською приголомшливі лекції. По телевізору він слухав тільки американські новини і дуже любив на французькому ТБ дивитися передачі з ведучим Бернаром Пиво.

Дуже вразив і запам’ятався такий епізод. Ми дивилися в його київській квартирі фінал футбольного чемпіонату світу 2006 року Італія – Франція. У нього була плазма з величезним екраном. Дивилися по якомусь іноземному каналу без коментарів. У якийсь момент показали крупним планом Зінедіна Зідана, який щось гнівно говорив тренеру Раймону Доменеку. Леонід усміхнувся і переклав. Він зрозумів по губах Зідана, що той сказав: “Ось, чому вони нас мають” (дієслово було міцніше).

Іврит він вивчив по максимуму. Володів не тільки сучасною лексикою, а й досконало – біблійною мовою. Без сумніву він був найкращим перекладачем (усним) з івриту на російську. У його перекладі будь-який спікер звучав набагато розумніше і яскравіше, ніж це було насправді.

Він читав тексти латиною та арамейською. Коли йому довелося з’їздити до Бразилії, він брав уроки португальської і розмовляв португальською з бразильськими інтелектуалами в Ріо-де-Жанейро. А прекрасне знання української мови збагачувало його російську.

Це сміливе і нестандартне мислення. Він не боявся переосмислити й піддати сумніву й аналізу навіть найбільш фундаментальні та усталені поняття й підходи.

Це неповторний гумор, дотепність, артистизм, реакція. Ці якості робили його неперевершеним оратором, оповідачем, лектором, ватажком, гідом. Він був блискучим імпровізатором, образність його промови нагадувала про найкращі тексти Ільфа і Петрова, Зощенка, Жванецького.

Це внутрішня свобода. Пам’ятаю, одного разу влітку, коли ми гуляли проспектом Леніна, Льоня виявив, що одягнув футболку (помаранчеву махрову) навиворіт. Він зупинився і, анітрохи не бентежачись, зняв футболку, спокійно вивернув її і знову надів. Ми з товаришем були шоковані: у ті часи так було не прийнято. Але Льоня не бачив нічого сенсаційного в хвилинному видовищі голого чоловічого торсу, нехай навіть у самому центрі великого міста. Це був урок, який запам’ятався.

Це самоіронія. Хто ще міг говорити про себе “повітовий вошивий Мацих”? Хто міг, даючи характеристику кравцю, сказати: “Це справжній геній, уявляєш: він примудряється шити пристойні штани на мою криву сраку!” Він завжди знав собі ціну, але ніколи не позначав її перед іншими, і ніколи нікого не принижував, щоб самому здаватися кращим. Треба сказати, що в молоді роки, будучи досить бідним, він ніколи не переживав з приводу неможливості модно одягатися, купити джинси тощо. Він принципово вважав, що його справжні переваги оцінять і без яскравої упаковки. “Я одягаюся з-під Бобика”, – говорив він. Але при цьому найкращі дівчата були його, вражені його дотепністю і гумором. Також він ніколи не приховував і не соромився свого єврейства, але при цьому не був одержимий манією єврейської величі й обраності. І своїх пихатих і дурних одноплемінників зневажав від душі.

Це щирий інтерес до людей і допитливість. Рідкісна товариськість і компанійськість. Він умів з перших фраз викликати прихильність до себе співрозмовника – від академіка і посла до водія і офіціанта. Його розповіді про поїздки світом вражали масою деталей.

Це любов до тих, хто був йому симпатичний, і навпаки. Він не був добряком і душкою, який прагне неодмінно всім сподобатися. Позитивне враження він справляв природним чином, не напружуючись спеціально. Якщо йому хтось подобався, він не шкодував компліментів. Але якщо вже він когось не злюбив, то його гострий язик був нещадний, нерідко навіть несправедливий. Його теж любили далеко не всі. Були заздрісники, були манірні псевдоінтелігенти, яких шокувала, наприклад, його лайлива лексика. Але він подумки плював на них із висоти свого зросту (194 см). Одним із його вбивчих визначень було “смердючий напівсвіт”. Його не надто шанувало начальство: плазувати і підлабузнюватися він не міг за визначенням. Однією з наймерзенніших якостей для нього була сервільність.

Це етика. Леонід любив життя в усіх його проявах: добре поїсти, зі смаком і багато випити, позалицятися до симпатичної дівчини, смачно вилаятися. Але при цьому він був людиною міцної моралі. Не брехав, не лицемірив, не догоджав, не обмовляв, не ображав слабких і не підлещувався до сильних. Обожнював дружину і сина, чиї інтереси для нього завжди були на першому місці. Був вірним другом, завжди готовим прийти на допомогу.

У його домі була величезна бібліотека з книжок п’ятьма мовами: наукових (філософія, історія, релігієзнавство, юдаїка, лінгвістика, етнографія), художніх, країнознавчих. Причому він тримав удома тільки ті книжки, з якими реально мав справу.

Якби Леонід не став ученим-гуманітарієм, то, напевно, став би дуже хорошим лікарем. У нього був безсумнівний талант до медицини. Син лікаря, він виріс серед книжок і довідників із медицини та розмов на медичні теми. Він був чудовим діагностом, чудово знав, що і чим лікувати. Не боявся крові і пишався тим, що в армії розкривав панариції.

Як фахівець зі священних текстів, Леонід прекрасно знав Теїлім (Псалми), де в Псалмі 90 говориться: “Зазвичай час життя нашого – сімдесят років, якщо міцні ми – вісімдесят років…” На жаль, Б-г не відпустив йому звичайного терміну, покликавши до свого престолу всього-то в неповні п’ятдесят вісім. Будемо вважати, що не в покарання за гріхи, а для того, щоб скоріше наблизити до себе такого блискучого і веселого співрозмовника. А ще – вберегти його від сумної картини російської агресії в рідній Україні; ну, і зберегти його образ від старечого зів’янення. Сподіваюся, самому Леоніду така версія припала б до смаку.

Як же його не вистачає…