Самоненависники
Із циклу “Джихад третьої світової”
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
Якщо Господь хоче когось покарати, він позбавляє його розуму.
Важко не погодитися з цією думкою. І за прикладами ходити далеко не треба. Ось нещодавно одна жаліслива пані в Ізраїлі дуже перейнялася долею “бідних арабських пастухів”, які нібито постійно страждають від агресії єврейських поселенців. Вона рішуче кинулася їм на допомогу. І справді, побачивши гостю, яка прибула до них на авто, “нещасні пастухи” вельми зраділи. Ось тільки не тому, що вона очікувала. “Стражденним” сподобався її автомобіль. І витягнувши мадам з машини, вони її сильно побили, а потім поїхали геть на захопленому авто.
Цій пропалестинській активістці дуже пощастило, вона залишилася жива. А от інша, яка всю свою політичну діяльність виступала на підтримку “пригноблених” палестинців, була ними ж жорстоко вбита 7-го жовтня . І випадки такої самогубної любові до тих, хто прагне знищити тебе, твій народ, не поодинокі. Тож не варто дивуватися, що навіть після звірств хамасівців у той страшний жовтневий день серед учасників галасливих пропалестинських мітингів у Гарварді та інших університетах США можна було зустріти і євреїв.
Як це? Чому? Яким чином? Давайте спробуємо розібратись.
В історії єврейського народу таких “абрамів, що не пам’ятають кревності”, на жаль, було чимало. Хто вони, євреї, які забули про те, що говориться в Торі, та ігнорують вагомий внесок свого народу в розвиток світової цивілізації?
Частину з них називають євреями-самоненависниками. Це насамперед суб’єкти, які у певний момент свого буття, під впливом певних обставин і устремлінь, починають не тільки ненавидіти народ, до якого належать, а й виступати проти нього.
У чудовому оповіданні Олександра Купріна “Гамбрінус” є мерзенний персонаж – вихрест Мотька Гундосий, який біг із ломом у руках у перших рядах погромників. Так от, його було списано з реального негідника. Однак, якщо мова зайшла про євреїв-самоненависників, давайте згадаємо про, можливо, найзнаменитішого з них.
…Но друг и учитель –
алкаш в бакалее –
сказал, что семиты –
простые евреи…
Не сильний розумом антисеміт із пісні Володимира Висоцького був неправий. Євреї – дуже непростий народ. Про нього і в Святому Письмі сказано – “жорстоковиїй”, тобто впертий, норовливий. І бувають євреї різні, і почути про них можна всяке.
Ось, наприклад, таке: “Терпіти не можу євреїв. Єгипет вигнав їх, тому що вони були “прокаженими”, найбруднішою расою, яка розмножується, як мухи”.
Це не цитата з “Майн кампф”. Цей злісний вислів належить онукові двох ортодоксальних рабинів. При народженні він отримав ім’я Мозес Мордехай Леві. Але коли його батько, відомий юрист, з метою просування по службі перейшов у лютеранство, він хрестив і своїх дітей. І хлопчик став Карлом Генріхом. А весь світ знає його під ім’ям Карл Маркс.
Перетворення Мордехая на Карла багато що дало в житті майбутньому засновнику комуністичної ідеології. Завдяки хрещенню він зміг вступити до престижного університету і одружитися з красунею баронесою фон Вестфален. Усе це, однак, зовсім не зобов’язувало його так бридко відгукуватися про народ, що дав йому життя. Наприклад, у тій же Німеччині було чимало вихрестів, які нічого поганого про єврейство не говорили, той же Генріх Гейне. Напевно, для того щоб зрозуміти, що коїлося у свідомості молодого Карла, нам потрібно було б звернутися до праць іншого знаменитого єврея – Зигмунда Фрейда. Він, до речі, хоч і не хрестився, але до іудаїзму ставився без пієтету, по суті будучи агностиком. Мабуть, у підсвідомості Маркса, як і в душі багатьох інших вихрестів, відбувалися процеси, які потребували обґрунтування зробленого ними вибору. І ця душевна боротьба підступно підводила їх до думки, що вибір зроблено ними правильно, бо єврейство є вселенським злом.
Так чи інакше, але в статті “До єврейського питання”, написаній Марксом у 28-річному віці, він украй негативно висловився про євреїв і єврейство.
За радянських часів образ засновника комуністичних догм насаджували як канонічний тип аскета – подвижника ідей, яких має наслідувати вдячне людство. Насправді ж Мавр, як називали його друзі, був не дурень випити, славився як завзятий картяр і бабій та регулярно брюхатив гувернанток своїх дочок. Але тут його завжди виручав Енгельс – вірний друг Фредді постійно каявся перед фрау Маркс у чужих гріхах. Женні була не тільки вродлива, а й розумна, і тому робила вигляд, що вірить. Крім того, вона явно мала літературний талант. Саме Женні вигадала метафоричний початок до доволі нуднуватого тексту “Маніфесту Комуністичної партії”: “Привид бродить Європою. Привид комунізму”. Що називається, талантом її Бог не обділив.
Так, про Бога. У своєму огидному ставленні до власного народу Маркс найменше оппонував безпосередньо іудаїзму. З тієї простої причини, що був войовничим безбожником і зневажав будь-яку релігію, зокрема й християнство.
Багатьом його висловлювання про віру в Бога відоме за вільним трактуванням головного героя знаменитого сатиричного роману Ільфа і Петрова. В оригіналі ж воно звучить так: “Релігія – це зітхання пригнобленого створіння, серце безсердечного світу, подібно до того як вона – дух бездушних порядків. Релігія є опіум народу”.
Що ж, сказано цілком у дусі політика, який пристрасно хотів, щоб той, хто був нічим, став усім. Навіть якщо анітрохи не заслуговував на це.
Утім, Маркс безсумнівно був обдарована людина. Зроблений ним аналіз сучасного йому капіталізму, безумовно, цікавий. Однак, як і переважна більшість учених та економістів того часу, він не передбачав гігантського науково-технічного прогресу в ХХ столітті. І тому висловлені ним ідеї соціально-економічного розвитку світової цивілізації виявилися практично неспроможними. А крім того, прекраснодушна комуністична ідея всесвітнього братерства людей праці за принципом “від кожного за здібностями, кожному за потребами”, як показала практика, на жаль, вельми далека від дійсності. Це і довів невдалий досвід побудови ідеального суспільства в СРСР.
Однак ближче до кінця життя антиєврейський запал Маркса можливо згас. Ба більше, якось Енгельс у листі до одного з послідовників, який дозволив собі антисемітську риторику, висловив невдоволення цим – ай-яй-яй, як недобре, товаришу, тим паче що наш вождь Маркс і сам єврей. На що від Маркса жодних заперечень, у всякому разі публічних, не було. Можливо, щось він усе ж зрозумів, хоч і пізно.
Проте мерзенна юдофобія Маркса, виражена в роботі, написаній у молоді роки, залишилася для нього своєрідною “візитною карткою” з “єврейського питання”. І, мабуть, невипадково вірний марксист Микита Хрущов, який з якогось переляку оголосив, що комунізм прийде до Радянського Союзу вже 1980 року, був антисемітом. Як і велика частина “членів із політбюро” та дрібніших комуністичних бонз.
Не маю наміру нікого із самоненависників відбілювати, але трапляється, що проблема деяких із них – психічні порушення. Американський єврей Роберт Джеймс Фішер був шаховим генієм. Але вже в юнацькому віці, коли він почав виступати на міжнародних турнірах, за хлопцем помітили дуже великі дивацтва. А в зрілому віці він примудрився вляпатися в якусь секту харизматів, де йому у вуха влили чимало лайна, що застрягло в голові. І Боббі став віщати про євреїв, як запеклий нацист. За його популярності у світі це було далеко не безневинно. Він рано пішов із життя, залишивши в сучасників по собі дуже різні почуття.
Однак підліше й огидніше, коли самоненависниками стають зі шкурних, корисливих мотивів. Мені в житті довелося зустрічатися з такими дрібними людцями з числа самоненависників.
Якось наша телепрограма робила сюжет про одного харківського бізнесмена, що організував невелику єврейську громаду. Під час інтерв’ю він тоді говорив дуже правильні слова. Але як згодом виявилося, свою організацію цей типчик створив для того, щоб тягнути гроші з багатих, як йому уявлялося, хасидів. А коли надії не справдилися, він взявся на чому світ стоїть лаяти хасидів, а потім і євреїв узагалі. Склепав і видав кілька книжок про “єврейське лиходійство”, став популярний серед юдофобів, але потім знітився і зійшов нанівець.
А ще доводилося спілкуватися з одним євреєм-істориком. Десятиліттями він паплюжив Ізраїль. Які в нього на це були причини? Тут, думається, слід зауважити, що в Канаду з СРСР його випустили тоді, коли навіть відомих відмовників ще не відпускали. І тому цілком можна припустити, що він завжди працював на “контору”. Цієї ж думки дотримуються і деякі мої колеги.
Можна було б ще продовжити список, але, напевно, досить.
Ось і сьогодні самоненависники завзято підтримують маячню про те, що нібито звірства хамасівців – це всього лише “відповідна реакція на утиски палестинців”. Або що ЦАХАЛ у Газі навмисно вбиває жінок і дітей. Усе це бридко і дико. Трохи заспокоює тільки те, що самоненависників не так уже й багато. Набагато більше євреїв-ліваків. Вони ніби не відхрещуються від свого єврейства, проте дуже не люблять “ізраїльських колоніалістів”.
Але про цю строкату і галасливу публіку поговоримо наступного разу.
P.S. А як продовження теми – вірш відомого поета і барда Олександра Городницького:
Предатели, к вам обращаюсь я,
Изгои и моральные уроды,
Чьи лица исказились от вранья,
От ненависти к своему народу.
По ближним и далёким берегам
Неся антисемитские идеи,
За что вы продались его врагам?
За должности? За звания? За деньги?
Профессора, учёные мужи,
Что отческого недостойны праха,
Откуда в вас потоки злобной лжи?
От алчности? От зависти? От страха?
Тлетворным ядом ваш наполнен дух.
Зловещей тучей он над нами реет,
Антисемитов ублажая слух,
Что в мире есть продажные евреи.
Прислужники в кровавом их пиру,
Чьё рабское мышление убого,
Как смеете вы открывать Тору?
Как смеете вы обращаться к Богу?
Среди забот сегодняшних земных,
Вам подлая надежда душу греет,
Что, если отречётесь от своих,
То вам простится, что и вы евреи?
Так Анелевич, что со славой пал
И о народе думал постоянно,
Свой бой в Варшавском гетто начинал,
Не с немцев, — с юденратовской охраны,
Которая, верша свой грязный труд,
Своих собратьев предавала тоже,
Прекрасно зная, что и их убьют,
Но, может быть, хотя бы на день позже.
И, что бы ни кричали вы сейчас,
Как долго вам ни жить ещё на Свете,
Пятно лежит пожизненно на вас,
Вас презирают все — и те, и эти.
(Далі буде)
