ПЕРШИЙ В ГАЛЛЬСЬКОМУ СЕЛІ
з циклу «Справа була на Євбазі»
(дуже лірична глава)
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
«Краще бути першим у галльському селі, ніж останнім у Римі», – сказав Гай Юлій Цезар. Найзнаменитіший з древніх римлян розумівся на тому, що означає слава і влада. Втім…
Нещодавно веселі журналісти-приколісти брали інтерв’ю в одного перспективного футболіста. Серед інших питань запитали, чи він знає, хто такий Юлій Цезар. Трохи подумавши, майстер дриблінгу та навісу у штрафний майданчик відповів, що якщо існує салат «Цезар», то це той, хто даний салат винайшов.
Ну, гаразд, хай буде так. Але все ж таки божественний Юлій, як називали його давньоримські історики, мав рацію. Я відчув це на власному досвіді. Коли мені було 15 років, я деякий час був «першим у галльському селі». У ролі цього села виступив піонерський табір «Сосновий бір». Він був мені майже рідним будинком. Починаючи з восьми років, я щороку влітку відпочивав у ньому. Причому нерідко усі три зміни.
Перші дві були «піонерські» – повні пісень, веселої гармидеру та футболу. А третя мала назву «комсомольська». На неї допускалися хлопці та дівчата віком до 19 років. І тут уже починалося щось крім пісень і футболу. Від декого з цих «піонерів» вечорами на танцях пахло алкоголем, а в кущах відразу ж за табором можна було натрапити і на використані презервативи. Втім, скандали траплялися рідко. А того літа, про яке хочу розповісти, у «Сосновому бору» сталося чимало кумедних подій…
Мы советскому флагу
Пионерский салют отдаем!
Молодую отвагу
Мы в груди своей юной несем!
З дружнім співом наш третій загін пройшов повз трибуну, на якій стояла старша піонервожата Поліна Сергіївна, і по команді зупинився навпроти флагштока, увінчаного червоним прапором країни. Наступну секундну тишу порушили звуки, що витягував баяніст Миколай з свого інструменту. Маестро трохи фальшиво виконував гімн Радянського Союзу, а біля підніжжя флагштока голова ради дружини Аллочка розгойдувалася в такт.
Аллочка коливалась не те щоб з лінією партії, але дуже енергійно і задерши голову на стяг. Тому вона й не помітила, як біля її ніг опинився Джек. Він був одним із дружної команди, яку в таборі нишком називали «Три боксери». А все було просто: у директора табору, колишнього майстра шкіряної рукавички Івана Дем’яновича, крім боксу, було ще одна любов — собаки. Причому, звичайно, улюбленої породи. І тому разом із директором в його апартаментах жили два чотирилапих друга породи боксер — Пальма та Джек. Пальма припадала Джеку рідною матір’ю, що не заважало синочку, що подорослішав, час від часу нахабно займатися з нею інцестом на очах у юних піонерів. Крім цього, в обох директорських друзів улюбленим заняттям було наздоганяти піонерів, які бігли на ранкову зарядку на стадіон, і хапати їх за п’яти. Дуже вони нікого, загалом, не кусали. Але паніку на молоду поросль наводили порядну. Однак хто ж нарікатиме і заводитиметься з двома боксерами, коли їх заохочує такий впливовий третій?
Джек лінивою ходою наблизився до Аллочки, обнюхав і несподівано задер лапу. Тієї ж секунди на білосніжні капці дівчинки обрушився дзвінкий струмінь. Аллочка була розумною і врівноваженою істотою. Тому вона не стала смикатися і скандалити, а лише почала перебирати ніжками, намагаючись, щоб не потрапляли бризки. Уся лінійка вибухнула сміхом. Втім Джек упорався швидко і не став, як завжди, патріотично підвивати виконанню гімну, а задріботів у кущі.
Тут можна було тільки позаздрити витримці Поліни Сергіївни. З незворушним виглядом нудним голосом вона почала свої звичайні настанови підконтрольним їй юним душам. Цього разу вона говорила про те високе моральне обличчя, яке має бути у майбутніх будівельників комунізму. Про дружбу і кохання, яке зовсім не одне й те саме з почутою нею вчора в розмові піонерів першого загону похабщиною. Як уже згадано, хлопців із першого загону лише умовно можна було зарахувати до піонерів.
Нудні настанови «вождиці» піонери слухали нетерпляче. Усім дуже хотілося на сніданок. Особливо ж хвилювалися ми, хлопці з третього загону. Відразу ж після сніданку нам чекав одноденний похід. Хлопчикам не терпілося, бо вожатий Гришка обіцяв повести нас до старих зруйнованих дотів — опорних точок оборони лінії Києва. Але ось, нарешті, Поліна закінчила свої настанови. Микола вжарив «Єгерський марш», і прямо з лінійки всі помчали до їдальні.
Похід вдався на славу. Григорій підготувався добре. І прямо в похмурих стінах дотів, що віддавали вогкістю, розповів нам, що укріплення зовсім не були зруйновані в дні війни. Їх висадили в повітря ще до її початку. Цю лінію оборони створював командувач київським військовим округом Іона Якір. Вона вважалася майже неприступною. Але за кілька років до війни Якіра заарештували, звинуватили у шпигунстві та розстріляли. Звісно ж, на «самому верху» обгрунтувалася думка, що «шпигун» видав ворогові всю схему укріплень. Саме тому їх і підірвали. Вже після смерті Сталіна з’ясувалося, що ніяким шпигуном Якір не був і його посмертно реабілітували. А доти так і залишилися стояти зруйнованими ще через багато років після того, як їх підірвали.
У табір повернулися на вечерю. І раптом виявили, що кудись зникла Тетянка. Це небесне створіння, симпатична блондинка з блакитними очима, була улюбленицею загону за добрий характер і дзвінкий голос, яким вона першою заводила не тільки піонерські, а й ближчі до життя пісні.
– Ось що, хлопці, – схвильованим голосом звернувся Григорій до чоловічої частини загону, – розбиваємось на трійки і йдемо шукати Таню.
Ніхто не відмовився.
Смеркало. Семен, Тарас і я, тримаючи в руках підібрані в лісі сучкуваті палиці, пробиралися крізь зарості дикого малинника, що оточував територію табору. Раптом нам почувся десь за кущами жіночий стогін. Зупинились. Прислухалися. Стогін повторився. Не говорячи один одному ні слова, помчали на голос. У кущів, через які лунали стогін, зупинилися, щоб визначитися, як діяти. Обережно визирнули і…
На галявині в останніх променях вранішнього сонця ми побачили чоловічу і жіночу фігури в позі, здатної прикрасити крутий порнофільм. Втім, на той час ми таких кіношок ще не бачили. З полегшенням ми переконалися, що це була не Тетянка, а… Поліна Сергіївна і з нею здоровань Федько з першого загону.
Далі спостерігати пікантну сцену ми не стали і рушили назад до табору. Біля порога їдальні застали дівчат із нашого загону, які суворо вичитують (слава тобі, Господи!) Тетянку за безладність. Як виявилося, вона, захопившись збиранням дикої малини, заблукала і насилу знайшла дорогу в табір.
Цей пікантний епізод із піонерського життя я навів зовсім не для того, щоб додати розповіді «полунички». А ось чому. Наступного ранку, стоячи на лінійці і слухаючи черговий спіч піонервожатої про високу мораль будівельників світлого майбутнього, я раптом виразно відчув, що останні залишки віри в те, що говорять з трибуни і телеекрана, у мене зникають назавжди.
А за кілька днів настала моя зоряна година. Юні спортсмени нашого табору готувалися до змагань Святошинського «куща» (досі не розумію, чому «куща», але ці змагання саме так і називалися). Наша футбольна команда мала зустріч із гравцями із сусіднього табору, про яких було відомо, що багато з них займаються у спортшколах. Тож ми готувалися серйозно. І тут раптом від майбутніх суперників надходить пропозиція провести перед офіційною грою товариський матч. Наші стратеги подумали-подумали і дійшли думок, що хитрі опоненти хочуть провести розвідку боєм, щоб з’ясувати рівень гри нашої команди. І було вирішено їх перехитрити: надіслати в бій не основу, а другий склад. Ось так я, п’ятнадцятирічний, вийшов на поле зі старту в компанії вісімнадцятирічних партнерів та баяніста Миколи. Наші здогади виявилися вірними: суперники також виставили дублерів.
…Перший тайм добігав кінця. Ми програвали 0:1. Але отримали право на кутовий. Його пішов подавати наш бравий баяніст. Я встав неподалік воріт і обернувся обличчям до Миколи, а він, розігнавшись, направив м’яч у бік воріт.
…Я прийшов до тями і відчув, що лежу на спині. А у вухах чи то дзвін, чи бурхливі овації. Повернув голову у бік ворожих воріт і побачив спрямовані на мене здивовані погляди суперників і особливо їхнього воротаря. Нічого не зрозумів. Але тут до мене підбіг Микола і почав допомагати мені піднятися зі словами: «Вставай, Пеле, треба грати далі». Я все ще нічого до ладу не розумів. Але трибуни тріумфували, а гості розпочали гру з центру поля. І тільки тут дійшло, що я, очевидно, забив гол. Так воно й виявилося, але тільки в перерві мені пояснили, який «голішник» я створив. Виявляється, коли м’яч після подачі кутового пролітав наді мною, я несподівано для всіх і, чесно зізнаюся, для себе самого, високо підстрибнув і пробив у падінні через себе. І це було настільки дивно для всіх, що воротар та захисники суперників, відкривши роти, лише спостерігали, як м’яч встромився у ближню «дев’ятку». Взагалі-то за рік до цього я десь місяців зо два відвідував секцію тодішнього метра київського дитячо-юнацького футболу Михайла Борисовича Корсунського. Заняття проходили на запасному полі стадіону СКА. Але вся справа в тому, що, виявивши у мене хорошу реакцію, тренер вирішив з’ясувати мої воротарські здібності, і всі тренувальні заняття я простояв у «рамці». Тож жодних навичок акробатичних ударів по воротах у мене абсолютно не було. Потім почалося літо, а повернувшись до Києва, я вирішив випробувати себе у волейболі. Але любов до футболу залишилася надовго. Понад 40 років я писав про футбольні баталії у різних виданнях. Але це вже зовсім інша історія.
А я повертаюся до того пам’ятного піонерського літа. Матч ми виграли з рахунком 3:2. Але це дрібниці. Вже одразу після закінчення гри на мене обрушилася слава. Вона обіймала мене, як улюбленця. Мене вітали, тиснули руку, хвалили без міри. Хіба тільки на руках не віднесли до їдальні. А дехто з дівчат другого загону (панянки 16-18 років) запитували, чи я буду ввечері на танцях. Градус поваги до мене ще більше зріс, коли досвідчений фізрук Федосєїч сказав, що такий гол він бачив у кінохроніці про гру бразильської збірної. Ось так ото!
І тут моя розповідь про футбольну славу м’яко перетворюється на ліричне русло. Дня через три виявилося, що до мене виявляє знаки уваги найцентрове дівчисько в таборі. Красуня, комсомолка, ось тільки не спортсменка. Натомість солістка молодіжного ансамблю, який відпочивав і репетирував у «Сосновому борі» вже другу зміну поспіль.
Словом, усе було, ніби свій класний гол я забив десь на Маракані і одразу став другом всіх бравих хлопців у сомбреро і красунь-мулаток. Нахлинула популярність мені, звичайно, була страшенно приємна. А щодо прихильності «центрової», то був, на жаль, один нюанс. Взагалі я закохувався часто. Вперше кохання вразило мене в 5 років. До нас до дитсадкового гурту прийшла дівчинка Ліля і вразила мене наповал своїми кучерями. Згодом закоханості було чимало. При цьому одна особливість мого характеру страшенно заважала мені вдаритися в донжуанство. А полягала вона в тому, що якщо я був закоханий у якусь дівчинку, то всіх інших для мене ніби не існувало, навіть якщо вони були дуже гарні. Хотілося б пояснити цей факт моєю високою моральністю, але це було б неправдою — я досі не знаю, чому так відбувалося.
І саме тоді я був сильно закоханий в одну свою однокласницю. Тому був безініціативний по відношенню до «центрової». Тоді красуня взяла ініціативу до своїх рук. На вечірній дискотеці вона запросила мене на «білий» танець, і ми з нею збацали такий «Twist again», що вся тусовка була в захваті. Здавалося б, після цього… Але я, як і раніше, поводився, як теля. І, напевно, роман так і не почався, якби не бійка. І не маленька така бійка, скажу я вам. Ні-ні, я не бився із суперниками за свою дівчину. Чесно кажучи, я взагалі того дня не бився. У бій пішли одні “старі” – зовсім дорослі хлопці. Наші євбазовські проти хлопців з Бессарабки. І билися вони, здогадайтеся одного разу, через кого? Через ту саму майстриню комуністичного виховання юнацтва Поліни. Вона виявилася дуже веселою дамочкою і закрутила аж ніяк не платонічне кохання відразу з двома хлопцями — з Феліксом з Бессарабки та Федькою з Євбаза. З якої іскри там усе спалахнуло, не пам’ятаю. Але Серьогу, головного у євбазовських, я застав у їдальні в розгубленості. Бессарабські вже насувалися, а він не знав, де шукати своїх хлопців. А я знав, де вони: братва в малиннику різалася в карти.
– Сергію, – сказав я, – хлопців покликати можу.
Він недовірливо подивився на мене.
– Шерый, се, – перейшов я тоді на наш євбазівський жаргон, – я шойсво.
– Шобро, до, – кивнув він, – шавай да. Шистро би.
І я помчав у малинник. Євбазовські, встигнувши до початку бійки, перемогли у ній. Потім пішли на річку Ірпінь відмивати кров із сорочок. Мене взяли з собою. Я тепер був остаточно свій. Саме тому, коли через пару днів я проходив повз лавку, на якій сидів Серьога, він мене гукнув:
– Чуєш, Мишко, мені тут хлопці наспівали, що ти остерігаєшся гуляти з цією красунею з ансамблю через те, що побоюєшся старших пацанів, які до неї підбивають клини.
-Та ні, – розгублено відповів я. – Просто я…
– Гаразд, нічого не пояснюй. Але якщо хтось наїжджає, скажи мені — і все буде окей.
Після цього діалогу мені взагалі стало «невдобно». І на наступній дискотеці я вже запросив її на танець. А потім, зухвало взявшись за руки, ми пройшли через запасні ворота в малинник, де цілувалися ще довго після відбою.
Бувалий журналюга, я вислухав у своєму житті чимало цікавих любовних історій. І тому знаю, як мужики вміють прибрехати про свої перемоги. Хотілося б і самому. Але ні, нічого, крім поцілунків та «зажимболу», у нас з нею не було. Втім, поцілунки були дуже гарячі. А надто пристрасні — увечері на святі закінчення зміни. На прощання вона тісно притиснулася до мене і не без смутку сказала:
– Ти все-таки, Михасю, ще хлопчисько. Чоловіком станеш нескоро.
Моя подружка помилилась. Чоловіком, у тому сенсі цього слова, яке вона в нього вкладала, я став уже через рік на спекотному південному курорті.
Нещодавно я прочитав останню книгу письменника, який вже пішов із життя. Його творчість я любив за нестандартність думки та завжди притаманний йому класний гумор. Та й сатиру теж. Цікавою виявилась і ця книга. Злегка збентежили лише два епізоди, у яких він у дуже пікантних подробицях описує бурхливий секс. “Ну і що? – скажете ви. – Напевно, ти, хлопче, ханжа, якщо це так тебе зачепило». Та ні, ханжею я ніколи не був. Тільки річ у тому, що книга — автобіографічна, і автор у яскравих фарбах описував свій інтим із своєю дружиною.
Ех, мабуть, до повної розкутості великого майстра мене не вистачає. Тому не розповідатиму, що тоді вночі зі мною, шістнадцятирічним, трапилося в студентському таборі ростовських педагогів неподалік будинку відпочинку, де я перебував. А це був не простий заклад відпочинку трудящих, розташований біля легендарного міста Сочі. Тут відпочивала від праць праведних радянська еліта. «Секретні» фізики з Дубни, співробітники луб’янської «контори», які доглядали за ними , ректори інститутів, чиновники високого рангу, герої праці. Звичайно, я потрапив до цього раю відпочинку зовсім випадково. Моя мама служила касиром у великому будівельному управлінні. Робітники її любили. Не в останню чергу тому, що вона на їхнє прохання видавала гроші в борг, за рахунок майбутньої зарплати. До речі, за всі довгі роки її роботи в управлінні ніхто не підвів маму. Ось чому, коли муляр, який отримав елітну путівку, герой праці, не зміг нею скористатися, він віддав її шановній Кіті Григорівні. А любляча мама замість себе відправила на шикарний на той час курорт мене.
Як я вже сказав, про свою любовну пригоду розповідати не буду. Але як же про життя на курорті не розповісти щось пікантне! І ось вам одна з численних історій, що відбувалися там.
У кімнаті будиночка прямо біля моря нас мешкало троє. Крім мене: Микола Іванович, головний інженер великого челябінського заводу, і шахтар-стахановець Петро, могутньої статури донбаський хлопець. Петро зазвичай починав ранкову, як він говорив “зарядку” з соточки горілки. Але це для нього було наче склянка кефіру. Він завжди був у повній нормі. А крім того, Петро вже в перші дні завів собі подругу — даму в тілі, старше за нього років на 15. Як виявилося, подругу він вибрав собі «за профілем»: вона була дружиною заступника міністра вугільної промисловості.
– Це випадково так вийшло! – виправдовувався Петро на наші іронічні репліки. – Просто потоваришували.
Щоранку Петро вивозив свою даму на човні далеко за буйки, і вони там активно «товаришували». Отака була міцна спайка пролетаріату та партійної номенклатури по лінії вугільної промисловості.
Я ж ділив свій час між пляжем та волейбольним майданчиком. На той час я вже більше року займався волейболом у юнацькій спортивній школі.
Мені пощастило. Коли я в день приїзду відразу прийшов до майданчика, одного з волейболістів команди, яка заступила грати, дружина потягла на пляж.
– Зможеш зіграти? – глянувши на мене, спитав капітан команди.
– Звичайно! – радісно відповів я.
Ми виграли першу партію. До мене зауважень не було. А ось у мене, молодика, що зарвався, вони були. І я у короткій перерві підійшов до одного з наших гравців. Це був молодик років під 30, явно спортивної статури. Грав він енергійно, але трохи неправильно: при блоці ударів супротивника вистрибував, відштовхуючись від землі однією ногою. А це, по-перше, може призвести до того, що блок виходить неточним, а по-друге — можна запросто влетіти в сітку, а це — втрата м’яча.
– Слава! Слава! – кричали йому ми. – Обережніше!
Дуже жваво я розповів нюанси гри своєму партнеру. Але під час розмови раптом охопила мене підозра, що я десь його вже бачив. Причому абсолютно точно. Що таке дежавю, я тоді не знав, але був певен, що його обличчя мені знайоме. Слава вислухав мої слова терпляче та з добродушною усмішкою. Ми повернулися на майданчик. Мої настанови не пропали даремно, я був гордий. Нам удалося виграти і другу партію. Однак майданчик був один, а бажаючих пограти багато. Тому ми разом із тими, хто програв, залишили ристалище і вирушили на пляж. Дорогою я весь час згадував, де я бачив цього хлопця. Може, він – кіноактор? І тільки-но прийшовши до моря, раптом згадав: мій недавній партнер був ніхто інший, як знаменитий хокеїст В’ячеслав Старшинов. Того 1964 року на Зимових олімпійських іграх в Іннсбруку збірна СРСР стала чемпіоном. І чималий внесок у її перемогу зробила трійка нападу: В’ячеслав Старшинов та брати Борис та Євген Майорови. Популярність цих хлопців у всьому Союзі просто зашкалювала.
“Нічого собі! – подумав я. – Значить, це я, пацан з ДЮСШа, щось втовкмачував олімпійському чемпіону, і він не послав мене подалі, а вислухав і навіть прислухався до поради!» І я, затятий у ті роки хокейний уболівальник, став поважати його ще більше. Як несхожий він був на нинішніх молодих футболістів та хокеїстів, які знімаються зі своїми подружками у фривольних позах на Мальдівах та Сейшелах. Так, інші були часи…
Сам же я, хоч ще одного разу в матчі двох команд НДІ знову забив бісеклетою, ніколи не сподівався, що це принесе мені славу. Завжди намагався жити за принципом «роби, що мусиш, і будь що буде». До речі, вперше цю формулу висловив ще один знаменитий римлянин — Марк Аврелій, який, втім, як і старий Гай Юлій, ніякого салату, на радість ерудитам-футболістам, так і не винайшов.
