НАЙБІЛЬША СПОРТИВНА ПЕРЕМОГА
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
Легкий сніжок кружляв і падав, але небо було ясне й сонячне, ніби наголошувало, що сьогодні велике православне свято Різдво.
На нашій комунальній кухні було досить багатолюдно. Зіна варила кутю, Аня смажила котлети, ми із Зойкою відчайдушно різалися в доміно, а Єлизавета Захарівна з лагідною посмішкою спостерігала за нашим боєм.
Цю ідилічну картину перервала поява Старої. Так ми називали сестру нашої сусідки, дуже релігійну бабусю. Побіжно глянувши на всіх нас, вона вже була попрямувала до дверей кімнати сестри. Але в цей час Єлизавета Захарівна зробила пару кроків у її бік і якомога променисто посміхаючись привітала:
– Христос воскрес!
Зіна і Аня після цих слів забилися в судомах, намагаючись не розреготатися вголос. Однак Стара, нічим не видавши своїх емоцій, сухо кивнула Захарівні і пройшла далі. Коли ж вона зникла за дверима, Єлизавета Захарівна розвела руками й зовсім по-одеськи запитала:
– І що?
– Ти б, мамо, — перевертаючи котлетку на сковорідці, сказала Аня, — її ще й з Першотравнем привітала.
Після спільного сміху, що послідував за цим, Зіна почала пояснювати Захарівні відмінність Різдва від Великодня. А ми із Зойкою зібралися розпочати нову партію. Але в цей час прийшов Марік і покликав мене до клубу грати у шашки.
Тут треба зауважити, що в дитинстві та юнацтві я займався у секціях таких рухливих видів спорту, як футбол, волейбол і навіть дзюдо. Причому із дзюдо мені пощастило найбільше. Не в сенсі особистих успіхів, а в тому, що цілком випадково я відразу ж потрапив не в групу новачків, а в компанію до іменитих майстрів. Тренував нас сам головний тренер збірної України Ярослав Іванович Волощук. Тому, коли через роки я прийшов до нього брати інтерв’ю з приводу майбутнього чемпіонату Європи в Києві , він мене впізнав і розмовляв, як зі старим знайомим. До речі, згодом ми з ним зробили кілька матеріалів, найпопулярнішим з яких виявилася бесіда про те, хто сильніший, дзюдоїсти чи каратисти. На неї в редакцію прийшла сила-силенна відгуків.
Я дуже любив футбол та волейбол. Однак найбільших успіхів досяг у шашках. Щоправда, спочатку займався шахами, але потім почав грати в шашки. Я не випадково написав “грати”, а не “займатися”. Тому що любив грати, а не відвідувати теоретичні заняття. Зрозуміло, що без знання теорії, вивчення різних варіантів досягти великих успіхів було неможливо. Проте до кандидата у майстри спорту я «дослужився». А найбільший мій спортивний успіх стався… Ні, ви не подумайте, що вигадую, але він відбувся саме на рідному Євбазі.
Шахово-шашковий клуб спорттовариства «Авангард» розміщувався на початку вулиці Володарського (нині Златоустівської). Тренером шашистів був гросмейстер Володимир Каплан. Він виявився наполегливим та вимогливим педагогом. Крім нас, хлопчаків, у клуб досить часто приходили корифеї шашкової гри Борис Бліндер, Ерлен Померанець та інші. Але, звичайно ж, найбільшу нашу увагу викликала поява найвідомішого шашиста на планеті, семиразового чемпіона світу зі стоклітинних шашок Ісера Купермана. Як правило, він приходив у супроводі своїх двох дочок, таких самих високих і худорлявих і дуже схожих на батька обличчям. Ми навіть спочатку думали, що вони близнюки, але виявилося, що погодки. Обстановка в шашковій секції була невимушена, і вже незабаром багато хто з нас перестав бентежитись перед великим чемпіоном. І навіть намагалися заперечувати йому під час розбору турнірних партій.
Забігаючи на роки вперед, скажу, що Куперман разом із дочками виїхав до США. Певно, жити йому там було не так уже солодко, мабуть тому, що шашки в Америці були менш популярні, ніж у СРСР та Європі. А потім у родині сталося горе: померла одна з дочок. Ісер Йосипович дуже переживав. І одного разу я, вже будучи редактором газети «Хадашот», несподівано отримав листа. Адресу мою йому підказали спільні київські знайомі. Куперман писав, що дуже нудьгує за Києвом і дуже хотів би приїхати, але грошей на дорогу немає. Він запитував, що як редактор єврейської газети я, мабуть, спілкуюся з багатими людьми і, можливо, можу попросити в когось із них профінансувати його поїздку до України.
Я чесно намагався допомогти йому. Але, на жаль, жоден із заможних євреїв, до яких я звертався, не відгукнувся на прохання. Пам’ятаю, я ще гірко жартував, що якби Куперман був чемпіоном світу з футболу, тоді б вони обов’язково допомогли. Втім, якби він був футбольним чемпіоном, то точно не потребував би фінансової допомоги. Серед цих хлопців бідняків нема.
А невдовзі я отримав звістку з Америки, що Ісер Йосипович помер. Я дуже шкодував про це, він був видатний майстер.
Однак повернімося в часі назад. Так уже вийшло, що наша секція як би підтверджувала поширені міркування, ніби шахи та шашки – «єврейські» види спорту. У зв’язку з цим згадаю кумедну історію.
1971-го року Каплан повіз юнацьку збірну України до Риги на матч із командою Латвії. Зустріч, що проводилася на багатьох дошках, завершилася перемогою наших хлопців. Це, мабуть, так засмутило тренера латишів, що він дозволив собі висловити не зовсім політкоректну тираду:
– Ну, що це за збірна України! Одні ж євреї – Вугінштейн, Красноштейн, Штейнзессер, Бухман, Барський. Лише Файбишенко — українець.
Треба зауважити, що про цю історію мені розповів саме Владик Файбишенко, чистокровний єврей, який нині мешкає в Нью-Йорку.
Так сталося, що в Америку поїхав і сам гросмейстер Каплан, і багато його учнів — Сашко Вугінштейн, Толік Штейнзессер, Мишко Рахунов, який встиг стати перед цим чемпіоном СРСР з шашок на 64-клітинній дошці, та інші хлопці. В Києві, здається, залишилися лише я та Льоша Безвершенко. На відміну від мене, він присвячував шашкам левову частину свого часу, був сильним майстром, а згодом навіть працював у республіканському спорткомітеті.
А ще Олексій — чудовий знавець історії. Але те, що я вам зараз розповім про нього, пов’язане не зі світовою Історією, а з історією набагато меншого розмаху та значення, зате дуже кумедною.
Якось наш спільний товариш, майбутній чемпіон Європи Ростик Лещинський перейшов площу Перемоги і намірився піднятися бульваром Шевченка до метро Університет. Але тут його зустріла четвірка хуліганів, які почали всіляко ображати і відбирати гроші. Ледве втікши від них, Ростик знову з’явився в клубі і поскаржився на гадів Льоші. Уважно вислухавши скривдженого приятеля, Олексій, котрий займався, крім шашок, ще й боротьбою, запропонував піти поговорити з кривдниками. Незабаром Ростик і Льоша постали перед нахабною четвіркою, що вмостилася на бульварній лаві. Тут слід сказати, що Олексій — син двох народів, українського та єврейського. Однак при цьому зовнішність Льоші залишає мало сумнівів у його приналежності до Мойсеєвого народу. Крім того, він під час розмови ще й злегка грасує. Так що самі розумієте: коли Льоша став чемно пояснювати мордатим пацанам, що недобре кривдити людей, вони спочатку вкрай здивувалися, а потім порадили «жидам» забиратися додому. На це Льоша відповів рішучою відмовою, після чого хулигання накинулося на нього.
Сутичка тривала недовго. Незабаром вся четвірка валялася на землі, а громадянин Безвершенко продовжив свої перервані настанови. Цього разу пацани вислухали їх з величезним розумінням та повагою. І пообіцяли надалі поводитися добре. Звісно, вони свої обіцянки навряд чи виконали. Але Ростика відтоді на бульварі ніхто не чіпав…
Гросмейстер Каплан продовжив в Америці тренерську роботу. Серед його учнів несподівано виявилося чимало емігрантів з острова Гаїті, шашки їм дуже подобалися. А через деякий час Каплан помер.
«Коли я прийшов до синагоги попрощатися з учителем, — розповів мені Влад Файбишенко, — то здивовано побачив там чимало гаїтян. На їхніх обличчях був смуток. Габай почав надгробну промову. Він вів її англійською, очевидно для того, щоб усі присутні його розуміли. Виступаючий, як і личило нагоді, багато говорив про Бога, що покликав покійного до себе. І раптом у середині промови зі свого місця зірвався недбало одягнений гаїтянин і, підскочивши до габая, закричав:
– Що ти нам твердиш про якогось Бога? Ось наш Бог!
З цими словами він підскочив до труни і почав цілувати обличчя покійного, а потім з криками вибіг геть із синагоги. Приголомшений габай деякий час не міг прийти до тями. Але потім схаменувся і закінчив надгробну промову».
Ось, виявляється, який пієтет може викликати класний шашист…
Тому мені тільки й залишається, що перейти до розповіді про свій найбільший спортивний успіх. Тут знову згадаю Олексія Безвершенка. Кілька років тому я прогулювався містом зі своєю майбутньою дружиною. Біля кінотеатру «Кінопанорама» нам несподівано зустрівся Льоша. А він – людина прониклива, тому відразу зрозумів, що я йду під ручку не просто зі знайомою дамою, і з місця в кар’єр каже:
– А я тут, Мишко, на днях згадував твою партю с Мутулісом. Ото був номер!
Задоволений, я підхопив тему і почав розповідати супутниці, про яку саме подію згадав мій приятель.
1968 рік. У Києві відбувається молодіжний шашковий чемпіонат Всесоюзної центральної ради профспілок (фактично першість СРСР). Я серед учасників. У перших трьох турах в мене всього порівну — нічия, поразка та перемога. І тепер я маю битися з учнем чемпіона світу Андріса Андрійко, чемпіоном Прибалтики серед молоді Янісом Мутулісом. Цей хлопець, на вигляд — класичний прибалт, яких зображували в радянських кінофільмах: високий, худорлявий, сіроокий блондин, трохи повільний у рухах і розмовляє російською мовою з легким акцентом. Майбутньому поєдинку я був не дуже радий, оскільки розумів, що чемпіон Прибалтики апріорі не може бути слабким суперником.
Почали гру. Він наступає, явно дотримуючись якоїсь схеми. Я ж, який регулярно пропускав теоретичні заняття, цієї схеми не знаю і відчайдушно намагаюся за допомогою розмінів припливти до нічиєї гавані. І раптом, ближче до ендшпілю, бачу карколомний варіант. У мене виникає альтернатива: або я роблю грамотний хід, що дає хороші шанси на нічию, або дуже ризикую, заманюючи суперника в пастку. Якщо він помітить мою підступність і зробить правильний хід, моя позиція стає вкрай непривабливою. Але якщо ні… Тут треба сказати, що у стоклітинних (міжнародних) шашках є три додаткові правила, що відрізняють їх від гри на 64-клітинній дошці. Одне говорить: якщо гравець побив шашку противника і його шашка опинилася в дамках, але повинна бити ще шашку, що стоїть на сусідній горизонталі, то вона не має права бити її як дамка, тобто куди завгодно, а знову стає простою шашкою і б’є лише одну клітину.
Ось на це правило я, зробивши ризикований хід, і заготував пастку. Суперник на неї попався! Тоді, ще не вірячи своїй удачі, я зробив новий хід, і тепер опонент мав побити чотири мої шашки, а у відповідь я б’ю сім його шашок і проходжу в дамки. Побачивши це, Мутуліс після секундної паузи зупинив годинник і в абсолютній тиші голосно, на весь зал, без жодного акценту промовив «легендарну» російську фразу «Е… твою мать!» І тут у наш бік вражено обернулися всі учасники турніру…
Льоша, сміючись, дуже образно розіграв перед моєю подругою цю сценку і додав:
– На жаль, я зараз не пам’ятаю ту позицію. Пройшло ж п’ятдесят років.
А мені було ще прикріше, що Льоша, який на пам’ять знає безліч позицій, саме цю, на жаль, забув. А я її ніколи не запам’ятовував. Справа в тому, що моя партія була визнана однією з двох найкращих на чемпіонаті, і Каплан помістив її у всесоюзному журналі “Шашки”, а також у відомому голандському спортивному журналі. В ті роки шашки в Нідерландах були дуже популярні. Там проживали два чемпіони світу — Харм Вірсма та Тоні Сейбрандс. Голандський журнал Володимир Михайлович мені лише показав, а один екземпляр вітчизняного подарував. У його коментарях до партії мене особливо розчулювало те, що в них говорилося, ніби я з самого початку партії задумав цю комбінацію.
Журнал довго зберігався у квартирі, де жила моя мама. Я кілька разів збирався забрати його туди, де мешкав із першою дружиною та дочками, але так і не зробив це. А коли мама померла, під час ремонту квартири робітники через незнання викинули старі, непотрібні, як їм здалося, книги, а разом із ними й заповітний журнал. От невдача! Адже так чудово було б опублікувати діаграму переможної позиції із цим розділом. Але не судилось…
Натомість я радий, що доля подарувала мені найбільшу спортивну перемогу не десь, а на рідному Євбазі.