Любов, сіонізм і весна
Ілюстрація: Gemini.com
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
Весняний день був ох як гарний! Улюблена середа. Чому улюблена? Та тому що вихідний. Вірніше, творчий день, коли не потрібно приходити до редакції, але слід працювати вдома. Та хто ж простежить, чи ти щось пишеш, чи просто відпочиваєш. Головне, щоб у наступний номер газети дав цікавий матеріал.
З цими роздумами Даня зі «Спідолою» в руках приземлився на бульварну лавку. Ех, як же добре! – подумав він. Повітря прозоре, сонечко світить, пташки співають…
І тут з лавки неподалік долинув скрипучий голос:
– А як би було добре, якби Рада Безпеки ООН доручила Радянському Союзу покарати Ізраїль за його агресію!
Даня повернув голову в бік, звідки пролунав голос. На одній із сусідніх лавок сиділи два громадянина пенсійного віку. В обох були пошарпані обличчя і обвислі животи. Дуже не хотілося зв’язуватися з цими злісними мудаками. Але тільки тиждень тому, завдяки золотим рукам Кешки, який переробив «Спідолу» так, що вона ловила без глушника будь-які голоси, Даня прослухав аргументований коментар по Близькому Сходу, і з нього, як не крути, виходило, що агресор – якраз не Ізраїль.
За кілька секунд він, сам того від себе не чекаючи, придумав імпровізацію, встав з лавки і підійшов до старих засранців, які продовжували нести нісенітниці про світові змови. Махнувши перед їхніми пиками червоною книжечкою редакційного посвідчення, заговоршицьки тихо представився:
– Лейтенант КДБ Колінько. Громадяни, ми розуміємо ваші справедливі почуття. Але не потрібно вголос говорити про міжнародні плани нашого уряду. Це великий секрет, і за його розголошення може послідувати суворе покарання.
При цих словах він поглянув на їхні обличчя. В очах старих гівнюків застиг жах. Даня суворим голосом попрощався і пішов вниз алеєю, задихаючись від сміху.
Прогулявшись хвилин десять, знову сів на лавку, вирішив послухати музику і ввімкнув «Спідолу». Прислухатися до «голосів» поза домом він при всьому своєму бунтарстві все ж не наважувався. А слухаючи їх, можна було дізнатися чимало цікавого і пізнавального. Ось, наприклад, днями на «Голосі Америки» після чергової порції «злостивої наклепу» на радянську батьківщину Даня почув голос все ще живого Олександра Федоровича Керенського. Старий, крім усього іншого, знову плаксивим голосом поскаржився на більшовиків, які оббрехали його. Він не тікав із Зимового в жіночому платті. Не ті-ка-в! Просто вийшов із будівлі, сів в авто і поїхав. Спочатку сховався в конспіративній квартирі, а потім у метушні тих днів вибрався з розбурханої Росії за кордон.
Ще раз посміхнувшись про себе, Даня увімкнув приймач. З нього голосно полинула весела пісня з політично дуже грамотним приспівом:
Запомни на все времена:
Любовь, комсомол и весна!
Він нервово крутнув ручку налаштування, щоб позбавити свій слух від комсомольської нісенітниці, і незабаром почув голос старовини Пола «Йес тудей». О, це – те, що треба! Даня заплющив очі. Три хвилини прослуховування улюбленої пісні минули б у повному блаженні. Але вони перервалися звуками чиїхось кроків і гучними схлипами. Він відкрив очі і побачив, що до нього наближалася плачуча Каринка. Худенька, невеликого зросту, але великоока і дуже мила. Вона була сусідкою його закадичного друга Віталька, з яким вони вчилися в одному класі. Чесно кажучи, Каринка йому подобалася. Однак не настільки, щоб за нею бігати і вмовляти. Вони бачилися час від часу на вечірках у просторій квартирі Віталія, і Дані іноді здавалося, що він їй теж небайдужий. Але нічого серйозного між ними не було. Так, танці-шманці-обжиманці, не більше.
Даня встав і взяв дівчину, яка підійшла до нього, за плечі.
– Карина, мала, що з тобою? Хто образив?
Плач її перейшов у ридання. Даня посадив її на лавку, став говорити, що він з хлопцями поб’є будь-кого, хто посмів її образити. Вона ще довго ридала. Даня обійняв її за плечі і втішав, як міг. Нарешті вона трохи заспокоїлася і крізь сльози сказала:
– Ірка назвала мене дрянью, яка зрадила батьківщину. А інші зааплодували. Ти ж знаєш, як вона завжди до мене підлизувалася. А тут…
Це було правдою. Ірка, однокурсниця Карини, через свій «зовнішній вигляд» мала прізвисько Яга-баба і постійно намагалася компенсувати цей свій недолік екстравагантною поведінкою. Даня пам’ятав, як Ірка під час однієї вечірки у Віталіка п’яна вискочила на стіл і, високо піднявши спідницю, затанцювала, підспівуючи відому одеську пісеньку «Оц-тоц-перевертоц, бабушка здорова», при цьому послизнувшись, вона влізла ногою у велику тарілку з холодцем, який мав стати основною стравою вечері. Довелося пити не закушуючи, чим далеко не всі присутні залишилися задоволені, особливо дівчата.
Ірка завжди підлещувалася перед милою Кариною ще й тому, що тільки завдяки їй потрапляла на тусовки до Віталька.
Карина майже перестала плакати і розповіла, що йде зі зборів, на яких її відрахували з інституту і виключили з комсомолу.
Даня все зрозумів. Батько Карини, кандидат мистецтвознавства Григорій Лазарович, років п’ять тому несподівано запалився ідеями сіонізму. З великим здивуванням колеги стали чути від нього міркування не про творчість імпресіоністів, а про рух сіоністів. Він говорив про них з великим ентузіазмом. Звісно, серед його інтелігентних приятелів були й «мистецтвознавці в цивільному». І одного некрасивого дня Григорія Лазаревича викликали до кабінету ректора вузу, де він викладав. Там ректор делікатно залишив його наодинці з приємним на вигляд чоловіком середнього віку. І той завів з ним душевну розмову про те, що ні Теодор Герцель, ні Зеев Жаботинський і вже тим більше ні Моше Даян не є жерцями мистецтва. То навіщо ж йому, відомому мистецтвознавцю, морочити голову друзям розмовами про їхню діяльність. У відповідь Григорій Лазаревич пообіцяв подумати, і вони розійшлися задоволені один одним.
Однак після того, як Григорій Лазаревич подумав, він взяв і подав «куди треба» заяву з проханням дозволити його родині виїзд до родичів в Ізраїль.
Насправді ніяких родичів на Землі Обітованій у Лазаревича і його дружини не було. Але хитрі сіонюги виклик йому надіслали. І тут все закрутилося! З вузу його незабаром звільнили «за скороченням штатів». Слава Богу, Риту Семенівну як висококласного фахівця на роботі залишили. Головний бухгалтер тресту Іван Степанович, судячи з усього, мав якийсь сентимент до євреїв. Такий висновок співробітники зробили тому, що на святкових міжсобойчиках він, випивши чарку-другу, любив, пускаючи сльозу, співати під гітару «Купите папиросы». Так чи інакше, але зарплата Рити Семенівни стала єдиним джерелом доходів сім’ї. Першокурсницю Карину, мабуть, отримавши якесь вказівку, в інституті теж не чіпали.
У безгрошовій відмові минуло три роки. І раптом, чи то в лісі щось здохло, чи то Брежнєв з Кіссінджером на полюванні про щось домовилися, але в дружну сім’ю нарешті прийшла радість: вони отримали дозвіл на виїзд до Ізраїлю. Радість одразу продовжилася тим, що Риту звільнили по-тихому, без скандалу. Але ось Карінці сьогодні влаштували аутодафе.
Даня все заспокоював і заспокоював Карину, а вона ревіла і ревіла. І тоді він згадав, що у нього вдома в серванті стоїть нерозкрита пляшка дефіцитного «Чорного доктора». І Даня з найчистіших, дружніх спонукань запропонував Карині піти до нього додому – випити хорошого вина, заспокоїтися і вже в такому вигляді йти додому, щоб не надто хвилювати батьків. Вона ще раз схлипнула – і погодилася.
Даня жив з мамою в однокімнатній квартирі в «хрущовці». Водити дівчат додому було складно. Але якраз сьогодні мама сказала, що поїде до старшої сестри і там заночує. З недавніх пір вона нерідко так робила після смерті чоловіка сестри, щоб не залишати її одну.
…Вони випили першу, другу, третю чарку. Даня сказав, що пошукає в холодильнику якусь закуску. Але Карина, вже захмеліла, мимоволі спародіювала героя старого кінофільму, заявивши: «Я після третьої не закушую». І тут же, підійшовши до дзеркала і побачивши там своє заплакане личко, повідомила, що їй потрібно вмитися, а краще – прийняти душ. Він провів її у ванну, а сам пішов на кухню, намагаючись все-таки знайти якусь їжу. Хвилин через п’ять згадав, що не дав Карині рушник, взяв з шафи великий махровий і поніс їй. Якось само собою вийшло, що відкрив двері ванної, забувши постукати.
Струмені води стікали по стрункому тілу Карини. Побачивши його, вона чомусь не стала з ойканням прикривати руками дівочі скарби, а посміхаючись дивилася на нього. Тоді, відкинувши рушник, Даня підійшов до неї і, піднявши на руки, поніс у кімнату.
…Відразу після близькості вона, чмокнувши його в щоку, прошепотіла: «Ось тепер мені точно потрібно під душ», – і вибігла з кімнати. А Даня увімкнув нічник і несподівано для себе виявив на простирадлі плями крові. Виходить, він був у неї першим чоловіком? А вона у нього – першою незайманою. Першою і, як показало подальше життя, єдиною. Дон Жуаном він не був, але так вже виходило, що серед його інтимних подружок переважали заміжні дами. Та й одружився він згодом на жінці, у якої вже був маленький син.
Але все це було потім. А тоді Карина, сказавши по телефону батькам, що їде на дачу до подруги, пробула у нього кілька днів. А він вмовив матір не повертатися додому, мотивуючи це тим, що… Так, загалом, нічим не мотивуючи. Але вона погодилася в надії, що синочок нарешті зібрався одружитися.
…Григорій Лазарович з дружиною і дочкою відбули на Святу Землю через три місяці. Нечисленні гості, які відвідали прощальну вечірку, проходили по двору до під’їзду, ніяково поглядаючи на найближчий паркан, на якому чорною фарбою великими літерами було написано «Жиди, забирайтеся до свого Ізраїлю».
– Ось ми і забираємося скоріше, – зустрічаючи гостей, сумно говорив Григорій Лазарович.
Зв’язок Даня і Карина вирішили підтримувати через Ніночку Нікітенко. Вона на тому нещасливому зібранні не тільки не сказала Карині жодного поганого слова, але й вмовила промовчати ще двох дівчат. Це був вчинок, і він був оцінений довірою.
Спочатку Карина і Даня писали один одному досить часто. Але не так багато, щоб підставляти Ніну. Адже «там, де треба» могли зацікавитися, чому у неї таке бурхливе листування з Ізраїлем. За цей час Даня дізнався, що вони оселилися в Бат-Ямі, що Карина пішла в ульпан, іврит їй дається легко і, вивчивши його, вона продовжить навчання в Єрусалимі. А через деякий час, підійшовши до дверей своєї квартири, побачив на порозі маму. Вона чомусь не впустила його в квартиру, а навпаки, злегка виштовхнувши на сходовий майданчик і розмахуючи якимось папером, голосно, щоб чули сусіди, закричала: «Проти мого сина, радянського журналіста, влаштували провокацію. Але нехай всі знають: ми нікуди не їдемо! Ви чуєте? Ні-ку-ди!»
Тільки після цього вона впустила Даню в коридор і вручила йому аркуш паперу. Це був виклик до Ізраїлю від неіснуючих родичів. Від кого прийшов виклик, він так ніколи і не дізнався. А мама перекреслила текст виклику синім олівцем і написала «Ми нікуди не їдемо».
Через кілька днів зателефонувала Ніна і попросила про зустріч. Вони побачилися на затемненій алеї в парку. «Як справжні сіоністські агенти», – пожартував він. Але Ніна жарт не підтримала і з сумом повідомила, що отримала диплом і розподілена на роботу в «поштову скриньку». Так в Союзі називали підприємства, що працювали на «оборонку». Ніна повинна була отримати якийсь допуск до секретності, і тому їй дійсно не можна було ризикувати, листуючись з кимось в Ізраїлі.
– Вибач, – сказала Ніна.
– Та що ти! Величезне тобі спасибі.
Так перервалося їхнє листування.
Якось на вулиці до нього підбігла Ірка і, задихаючись, затараторила:
– Ой, Данечка, як я рада тебе бачити! Як там Каринка?
– Іди ти туди, куди так любиш ходити, – зло кинув він і, не озираючись, пішов далі.
У рік розпаду СРСР Даня очолив єврейську газету. А незабаром у складі делегації відправився до Ізраїлю. Бат-Ям у їхній програмі не значився. Та й чи потрібно було їм зустрічатися… Він уже чимало років одружений, та й вона, напевно, давно заміжня. Тож він її не шукав.
Минув ще час, і на речовому ринку на площі біля стадіону він несподівано побачив Ніну, яка стояла за прилавком.
– Ти що тут робиш?
– Торгую. НДІ наш здох, а жити якось треба. Ось подруга і прилаштувала. Слухай, хочеш джинси? Справжні, американські, фірмові. Тобі, як старому другові, подешевше віддам.
Джинси йому підійшли. Обійнявши на прощання Ніну, він відійшов від прилавка. І раптом вона навздогін йому крикнула:
– Ой, Данечка, я ж забула! Мені пару днів тому з Ізраїлю зателефонувала Карина.
– Що? Що ти сказала?
– Я кажу, дзвонила Карина. Поговорили цілу годину, вона сказала, що гроші на розмову у неї є. Тебе весь час згадувала. Я розповіла їй все, що знаю: і про дружину, і про сина…
– А як вона?
– Заміжня. Дочка. Працює технологом у корпорації. На життя не скаржилася, але голос був не дуже веселий. Так мені здалося…
– А свій номер назвала?
– Так, звичайно. Ось, запиши.
Через півроку він поїхав на міжнародний конгрес журналістів до Єрусалиму. Після кількох днів засідань, напередодні шабату набрався сміливості і зателефонував.
Вона впізнала його голос одразу. Тихо сказала: «Приїжджай».
Вони зустрілися на набережній Бат-Яма біля ресторану «Горила». Карина виглядала так, ніби не минуло двадцять років. Він їй про це сказав.
– Маленька собачка – завжди цуценя, – сумно віджартувалася вона.
Трохи посиділи в ресторані, згадуючи молодість і розповідаючи один одному, як вони прожили ці роки. Потім вирішили спуститися до моря. На просторому майданчику сходів сидів чоловік і грав на акордеоні «Summertime», перед ним лежала бейсболка, а в ній виднівся гелт.
– Підтримаємо служителя музики, – сказав Данило і поклав у бейсболку 20 шекелів.
Почувши знайому мову, музикант вимовив:
– Офігенне спасибі. А вам, люди, щось зіграти?
– А знаєш, друже, – несподівано сказала Карина, – зіграй нам щось радянське, комсомольське.
Маестро у відповідь посміхнувся і заграв «Пісню про тривожну молодість», потім щось про БАМ. А ще – ту саму пісню, що звучала зі Спідоли тоді на бульварі. Хлопець грав і дуріючи співав її з фальшивим пафосом. Ось тільки приспів він переінакшив по-своєму:
– Любов, сіонізм і весна, – розтягуючи міхи акордеона, голосно виводив він.
А вони стояли обійнявшись під спекотним ізраїльським сонцем і слухали, плачучи і сміючись.
