…А вся спина біла
Першоквітневі спогади про добрі мирні часи
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
Рано вранці, десь о пів на сьому, з неприхованою зловтіхою я стукав у двері свого сусіда Подкукуєва – бовдура і нехлюя, який щороку першого квітня обрушує на мене один-єдиний жарт: “У тебе вся спина біла”.
Стукав довго. Але добудився. Заспаний Подкукуєв у несвіжій майці й трусах відчинив двері й протер очі:
– Чуєш, Подкукуєв, – гаркнув я, – душа горить, а нема з ким поділитися. Хочеш, щось тобі розповім?
– Давай, розповідай, – неохоче буркнув він. До речі, що це тебе давно не було видно?
– Так про те й розмова. Ти знаєш, де я був?
– Ну, де? На дачі, чи що, валандався?
– Так, на дачі. П’ятдесятиповерховій.
– Що-що?
– То-то. У Маямі я був.
– Придурок, я пам’ятаю, що сьогодні перше квітня.
– А ти на мене подивися. – Із цими словами я зробив крок із темного коридору в освітлену сонцем кімнату і, скосивши ліве око, подивився на себе в дзеркало. Там я побачив, що й очікував: обличчя засмаглої людини. А ось Подкукуєв цього явно не очікував побачити.
– От мати… – тільки й вимовив він. І після паузи додав: – Давай, розповідай.
– Ти пам’ятаєш Костю Смака? – почав я.
– Того, що в школі у всіх по кишенях шмонав? Так він же, по-моєму, зараз п’ятий строк мотає.
– У тому-то й річ, що не мотає. Він років три тому вийшов і тепер бізнесом займається.
– Та знаю я цей бізнес: “Гоп-стоп, ми підійшли з-за рогу”.
– Нічого подібного. Він господар міжнародної мережі ресторанів. І взагалі в порядку. Так от, три тижні тому я зустрів його біля одного з цих ресторанів. Я на роботу біг, а він зі свого “мерса” вилазив. Відразу й не впізнав його. Козирний такий, вальяжний. І вже трохи напідпитку. “Гриша, – каже, – друже, радий тебе бачити! Скільки років, скільки зим! Давай зайдемо до мене в ресторан, посидимо. Я пригощаю!”
А що, думаю, Бог із нею, із цією роботою, зайду.
Зайшли. Сидимо, випиваємо, закушуємо. Офіціантки довгоногі туди-сюди шмигають. Послужливі такі: “Вам налити? Чим будете закушувати?” А як же, сам господар гуляє!
І тут, розумієш, Смак зовсім захмелів і раптом каже: “Гришо, друже, совість замучила мене. Я тебе в школі ображав, гроші забирав…” – “Та що то за гроші – копійки були,” – відповідаю. Щоправда, про себе думаю, і зараз зарплата – копійки.
“Е, ні, ні, – надривається Смак, – ображав. І ось тепер вирішив борги віддавати. Давай махнемо зі мною в Маямі. Я тут з однією шалавою хотів поїхати, але пішла вона… Краще зі старим другом провітрюся”.
– А я, скажу тобі, Подкукуєв, уже й сам добряче набрався. Махнув рукою і погодився: “Гаразд, поїхали. Тільки у мене і паспорта-то закордонного немає”. “А це вже моя справа”, – усміхнувся Смак. Узяв із рук охоронця мобілку і голосно так у слухавку вимовив: “Івана Іпатійовича мені”. І після паузи: “Ваня, чуєш, це Костик. Тут потрібно терміново дипломатичний паспорт спорудити. Для кого? Для Петрушка Григорія Степановича. Ага… Ага… Коли ксива готова буде? Післязавтра? Чудово! Я в боргу не залишуся, ти ж знаєш…”
Тут я зупинив свою розповідь і глянув на Подкукуєва. Викотивши очі, він потихеньку сповзав зі стільця. “Ага, діє!” – подумав я. І продовжив:
– Ну, що сказати, Подкукуєв. Якщо тобі говорили, що Маямі – казка, то тобі нічого не говорили. Усі Шахерезадині вигадки меркнуть. Уяви собі: сидиш на березі в шезлонгу, теплий океан омиває твої ступні. Поруч на столику – мартіні, сигари, фрукти. А на колінах у тебе смаглява дівчинка Наомі воркує. Ось, дивись.
Я ліниво витягнув із кишені картку (грубий фотошоп, зроблений за сотню Ваською з “Міського кур’єра”) і сунув під ніс Подкукуєву, який уже втрачав свідомість.
– А-а-а-а… – тільки й стогнав він. – Це ж Наомі Кемпбелл!
– А хто її знає, Кемпбелл чи Бемпбелл, – цинічно хмикнув я. – Але в ліжку витворяє таке!…
При цих словах Подкукуєв нарешті знепритомнів. А я сходив на кухню, набрав у каструльку холодної води і виплеснув йому на обличчя. Подкукуєв розплющив зенки.
– Лох, – сказав я йому. – Я все вигадав. Спи спокійно, дорогий товаришу.
– А як же фотка? – не вірячи своєму щастю, прошепотів Подкукуєв.
– Груба підробка.
– А засмага? – уже бадьоріше запитав він.
– Крем із ваксою.
– Ні. Ти просто мене втішаєш, – промимрив Подкукуєв.
Тоді я повернувся до нього тилом і задер до голови сорочку:
– На, дурко, дивись. У мене вся спина біла!..
