Марат Страковський: Нашим підопічним не вистачає газети «Еврейский обозреватель»

| Номер: September 2022
Марат Страковський

Війна суттєво змінила життя в Україні та специфіку роботи єврейських організацій. Так, Київська міська єврейська громада практично повністю переключилася з культурних проектів на роботу з надання гуманітарної допомоги.

Про нинішню діяльність організації й не лише ЄО поговорив із членом Президії та Ради громади Маратом Страковським. Наша розмова відбулася у приміщенні Всеукраїнського благодійного фонду «Заради тебе», партнера громади, де Марат займається волонтерською роботою щодня.

– Почну з актуального та невеселого питання: чому ви залишились у Києві?

– У кожного своя відповідь на це запитання та свої особисті обставини, та причини досить стандартні. Я не міг залишити батьків похилого віку. Але власну сім’ю, дружину і двох дітей, 15-річних різностатевих двійнят, я в березні відправив до Ізраїлю. Таке рішення ми ухвалили після того, як на власні очі побачили приліт ракети в будинок на Лобановського. Мої рідні виїхали через Молдову, звідти полетіли до Ізраїлю першим прямим рейсом (до цього переправлялися Румунією). Нині вони мешкають у місті Ноф а-Галіль на півночі. В їхній евакуації мені дуже допоміг рабин Рафаель Рутман, якому я щиро вдячний.

Ну, а я залишився, і спочатку, як і багато киян, не знав, куди себе подіти і що робити, окрім турботи про батьків. Але дуже швидко з’явилась можливість зайнятися волонтерською роботою та приєднатися до діяльності фонду «Заради тебе». Громада створила з фондом та «Форумом добрих справ» спільну гуманітарну місію, об’єднавши зусилля та ресурси. Я з головою пірнув у цю діяльність, перебрався з Відрадного до батьків на рідну Куренівку і тепер ходжу на роботу пішки.

– В чому суть цієї роботи?

– Ми надаємо різні види благодійної допомоги людям, які не в змозі допомогти собі самі, – мешканцям Києва та області, а останні місяці й численним переселенцям, які втікали до Києва від війни. За допомогою наших спонсорів та партнерів наш гуманітарний центр формує, розподіляє та доставляє людям продуктові набори, речі побутової хімії, медикаменти, дитяче харчування, засоби гігієни, навіть корм для тварин. Вся діяльність здійснюється зусиллями волонтерів, представників різних сфер і верств – від наукової та творчої інтелігенції до активістів-добровольців. Це небайдужі люди, яким під час війни не хочеться сидіти та весь час стежити за новинами. Саме вони займаються і формуванням наборів, і їхньою доставкою, і багатьма іншими справами, вони і вантажники, і експедитори, і піарники, і психологи. І в процесі роботи зникає страх, з’являється адреналін та сила.

Цільовою аудиторією фонду «Заради тебе» завжди були насамперед самотні люди похилого віку, інваліди, хворі діти та особлива категорія – Праведники світу. Причому не лише євреї, це залежало від конкретних спонсорів. А вже під час війни будь-які критерії за національними чи релігійними ознаками перестали працювати. Звичайно, мацу на Песах ми пропонували євреям, а ось паски на Великдень – усім за бажанням, як смачний бісквіт без ідеологічного навантаження.

– Як ви знаходите людей, і як люди знаходять вас?

– Перш за все, фонд «Заради тебе» мав свої довоєнні списки підопічних. Причому, працюючи в тісному контакті з хеседом, ми не допускаємо дублювання наданою допомогою, зате приходимо туди, де критерії хеседа обмежують можливості допомогти тим, хто реально потребує.

Потім є соціальні мережі, є сарафанне радіо, яке ми якраз не дуже вітаємо. І є державні структури соціальної роботи, з якими співпрацюємо. Підопічних вистачає, тим більше що аудиторія зросла за рахунок біженців зі сходу України.

– Які робочі моменти за цей час справили на вас найбільше враження – як хороше, так і навпаки?

– Головне враження – це море позитиву від подяки людей, яким ми допомагаємо. Особливо великим був вибух позитивних емоцій у березні, коли в Києві з’явились величезні проблеми із постачанням та відсутністю транспорту. Адже в той час навіть люди похилого віку, які мали гроші, не мали змоги придбати продукти та ліки.

Зрозуміло, в нашій роботі трапляється всяке. Буває і моральна напруга, і фізична – іноді доводиться годинами стояти зігнувшись в низькому бусику, тягаючи і видаючи важкі пакети. У таких ситуаціях мене рятує спортивне футбольне минуле, що допомогло зберегти міцний організм. А позитив, задоволення від відчуття того, що виявилися корисними нужденним людям, відновлює і лікує краще за будь-які ліки.

Але, звісно, бувають і неприємні ситуації та негативні емоції. Чисто по-людськи мені дуже не подобається, коли до нас звертаються люди, які залишили Україну і залишили тут своїх літніх родичів, з проханням, щоб ми їми опікувалися.

А ще я дуже не люблю таку совкову поведінку, коли нам гучним тоном заявляють «ви повинні, ви зобов’язані». Ми нікому нічого не зобов’язані, будучи приватним фондом, який працює від приватних спонсорів. Але деякі люди цього не розуміють, і їхня поведінка не сприяє тому, щоб викликати в нас бажання надати їм допомогу.

Загалом у нашій державній системі гуманітарної допомоги об’єктивно негативні моменти пов’язані з тим, що міська влада співпрацює з різними благодійними структурами. У цих структур різні донори та різні можливості. І іноді буває так, що люди, які потребуютьдопомогу і живуть у сусідніх кварталах, отримують непорявняно різні за обсягом і асортиментом продуктові набори. Потім обмінюються враженнями, і настрій псується. Це несправедливо та недобре.

Щодо роботи державних органів не можу не згадати два полярні приклади – наші виїзди до постраждалих місць Київської області. У Бородянці нас просто вразила чітка та злагоджена робота місцевої влади щодо організації отримання людьми гуманітарної допомоги: списки, оповіщення, логістика – місце та умови видачі наборів, все було на найвищому рівні. А ось у Горенці та Гостомелі все вийшло з точністю до навпаки: через байдужість та бездіяльність місцевих чиновників ми зіткнулися з тим, що за допомогою прийшли не ті, хто значився у наших списках, а взагалі якісь «ліві» люди, які стояли в різних чергах і поводилися потворно – штовхалися, лаялися. Це було огидно.

Є й суто внутрішні технічні обставини, що іноді викликають негатив. Наприклад, коли одним донорам достатньо одного фото підопічного, який отримав допомогу, із пакетом. А інші вимагають цілого натюрморту з усіма продуктами, які були вручені людині. Це суперечить негласному етичному кодексу надання гуманітарної допомоги. Але ж зі спонсорами сперечатися не будеш.

Проте, повторюю: весь цей негатив повністю нейтралізується позитивними емоціями від розуміння користності нашої роботи, та ще й у чудовому колективі чудових волонтерів.

– У кожного з нас був свій шлях до єврейства. Який він був у вас?

– Я долучився до єврейського життя завдяки своїм племінникам, які навчалися в єврейській школі №299. Я брав активну участь у їхньому вихованні, тому в школі бував часто і познайомився з Головним рабином України та Києва Яковом Блайхом.

2004 року мене залучили до організації великого концерту на Пурім у палаці «Україна», такі концерти традиційно проводив рав Блайх з Київською міською єврейською громадою. Я допомагав у різних технічних та логістичних питаннях. Ще раніше я так само допомагав в одному з шабатонів, єврейських міні-таборів громади. Добре пам’ятаю, як їхав у тісному бусику, віз апаратуру для концерту, а поряд зі мною сиділи дві співачки, майбутні зірки – Іра Розенфельд та Таня Ліберман, нині всім відома як Тіна Кароль.

Отак я втягнувся у волонтерську діяльність Київської міської єврейської громади. Це збіглося з таким моментом у моїй трудовій біографії, що я змінив рід діяльності: пішов з фірми (торгова мережа «Секунда»), де пропрацював десять років, почав 90-х і доріс до заступника директора. Саме в паузу, яку я взяв для себе, з’явилася єврейська активність. А потім я почав працювати в бібліотеці імені Ошера Шварцмана та міцно пов’язав себе з громадою.

– Працювати в якості кого? Хто ви за фахом?

– О, у мене можна сказати, унікальна професія. Свого часу я закінчив професійно-технічне училище при заводі «Кристал», здобувши спеціальність «наладчик технічного обладнання електронно-обчислювальної техніки». При цьому я був одним з двох випускників, які отримали диплом з відзнакою та 4-й розряд. Усього ж людей, які здобули таку спеціальність, було дев’яносто за весь час – оскільки училище незабаром припинило своє існування.

У бібліотеці я займаюся питаннями комп’ютеризації в масштабах усієї бібліотечної системи Шевченківського району. А також беру участь в організації всіх заходів, як зараз кажуть, івентів. Більшість із них здійснюється спільно з Київською міською єврейською громадою, де я активно волонтерив, а згодом став членом Ради.

– Давайте згадаємо основні напрямки довоєнної роботи громади.

– Із задоволенням і деяким зрозумілим сумом. Душою та мотором діяльності громади є її директор Анатолій Петрович Шенгайт. Зараз він перебуває в Німеччині, куди вивіз 96-річного батька. Звідти він продовжує займатися справами громади і шукає для нас джерела підтримки в Європі.

За минулих часів Київська міська єврейська громада здійснювала низку цікавих та важливих проектів. І не лише в Києві, а й у далеких регіонах України. Наприклад, повернення місцевій громаді єврейського цвинтаря в Острозі або облаштування меморіального парку пам’яті жертв Голокосту у Самборі. Над цим проектом ми працювали разом із канадським юристом Марком Фрейманом (ЕО публікував інтерв’ю з ним у червні 2019 р., – авт.) та організацією Ukrainian Jewish Encounter (Українсько-єврейська зустріч). І коли почалася війна і ми перейшли на соціальні програми, наші партнери дозволили перевести гроші проекту на наш гуманітарний центр.

Працювали ми зокрема над проектом відкриття в Умані міжнародного аеропорту для паломників. А скільки було чудових культурних проектів спільно з друзями та партнерами громади – бібліотекою імені Ошера Шварцмана чи музеєм Шолом-Алейхема! Скільки концертів, вистав, круглих столів, тематичних вечорів! Театр “Нешоме”, театр “Studio Ш-А”…

21 лютого, в день рідної мови, ми провели вечір «Маме лошн», в якому мав брати участь відомий бард Еміль Крупник (ЕО публікував інтерв’ю з ним у травні 2019 р., – авт.). Але він не зміг через хворобу. Втім, доля його спіткала в цьому сенсі: він сьогодні перебуває в Німеччині, у тому самому місті, що й Анатолій Шенгайт, у Бад-Хомбурзі, і там вони разом активно виступають перед членами громади.

А 24 лютого я мав зустрітися у синагозі на Щекавицькій із бухгалтером громади для завершення річного звіту. Але з певних причин ця зустріч не відбулася. Що ж, звітуватимемо вже після перемоги. Скільки планів зламалося, скільки справ довелося відкласти…

До речі, зауважу: дуже шкода, що ваша газета «Еврейский обозреватель» через війну перестала виходити у друкованому вигляді. Сьогодні дуже багатьом нашим підопічним її не вистачає, і тим паче прикро, що ми могли б розвозити їм газети разом з наборами гуманітарної допомоги. Але така вже реальність. Розумієте, я маю особливий сентимент до газет, бо в нашій бібліотеці імені Ошера Шварцмана зберігаються підшивки практично всіх основних єврейських видань України.

Але війна неодмінно закінчиться, і ми з радістю повернемося від гуманітарних програм до наших творчих проектів.

Розмову вів Йосип Туровський