Дітище “Кощія Безсмертного”
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
„Земля кругла, ее круженье вечно.
И разве завтра по моей вине
В круженье том же яд других отравит?..“
Талановитий композитор Антоніо Сальєрі, як з’ясували вчені, не труїв свого друга Моцарта. Він був доброю людиною. Але ось справжні лиходії ще з давніх часів умертвляли отрутами не тільки ворогів, а й безліч безвинних людей. І нічого в підмісячному світі відтоді не змінилося.
Свого часу я мав бесіду з провідним токсикологом України академіком Ісааком Трахтенбергом. Фрагментом цього великого матеріалу була розповідь ученого про отруйників із радянських спецслужб. Сьогодні їхню злочинну діяльність продовжують російські творці “новачків” та іншої смертельної гидоти. Ось чому я вирішив опублікувати цей фрагмент для наших нових читачів.
– Уже в перші роки існування СРСР, – почав розмову Ісаак Михайлович, – низка отрут набула статусу засобів (природно, таємних) боротьби з ворогами Радянської влади.
“Є людина – є проблема, немає людини – немає проблеми” – говорив Сталін. І це було одним з основоположних принципів діяльності радянських спецслужб. Інститути, лабораторії, конструкторські бюро були залучені до створення “спецзасобів боротьби з ворожими елементами”, до яких було віднесено політичних опонентів, ідеологічних супротивників, носіїв “чужих” поглядів.
– Є відомості, що для цих цілей було створено спеціалізовану лабораторію.
– Це дійсно так. Однією з перших токсикологічних лабораторій особливого призначення, до завдання якої входило виготовлення, розробка і дослідження дії на організм людини отруйних і наркотичних речовин, у СРСР стала лабораторія, організована ще 1921 року, яка отримала конспіративну назву “Спеціальний кабінет”.
Лабораторія розмістилася під дахом (у прямому і переносному сенсі) інституту біохімії (ВІХБХ), створеного роком раніше, який розташовувався в Москві, у будинку №8 на Воронцовому полі.
Делікатну справу створення такої лабораторії могли доручити тільки перевіреній і вольовій людині, яка вміє зберігати таємницю. Нею став колишній народоволець із партійним псевдонімом “Кощей Безсмертний”. Член ВЦВК, політичний емігрант із великим партійним стажем, талановитий учений-хімік, який раніше виготовляв вибухівку для терористичної групи “Народна воля”. Свої організаторські здібності він проявив ще 1918 року при створенні Центральної хімічної лабораторії при ВРНГ РРФСР, перетвореної 1931 року на фізико-хімічний інститут ім. Карпова, директором якого він був до кінця життя, і згаданого Інституту біохімії. Щоправда, відомостей про заслуги у створенні зловісного підрозділу ми не знайдемо ні в його автобіографії, написаній 1926 року, ні у Вікіпедії. Цілком очевидно, що про нього не знала і міська влада ні Києва, ні Дніпропетровська, ні Донецька, присвоюючи вулицям ім’я академіка Олексія (Олександра) Миколайовича Баха, того самого, який у далекому 1921 році чітко виконав дане йому доручення.
Надалі таємне дітище відомого вченого справно виконувало замовлення з виготовлення отрут і психотропних препаратів для секретних операцій “Чека”, ОДПУ, НКВС.
Природно, все це відбувалося під покровом глибокої таємниці і лише в останні роки стало надбанням гласності.
У 1926 році за вказівкою тодішнього голови ОДПУ Менжинського ця лабораторія увійшла до складу групи Якова Серебрянського, на яку було покладено, зокрема, проведення секретних операцій за кордоном. З цього моменту отрути й отримали офіційний статус спецзасобів в арсеналі ОДПУ-НКВС-КДБ. Першим керівником лабораторії був учений, який очолював НДІ обміну речовин, професор І.Казаков (між іншим, як кажуть, прототип професора Преображенського з “Собачого серця”). Але 1938-го його розстріляли разом із Бухаріним у справі “правотроцькістського блоку”.
СКУШТУВАВ ТІСТЕЧКО – І ПРЕСТАВИВСЯ
Однією з перших “успішних” операцій лабораторії в новому статусі, як стверджує відома версія, стало усунення видатного вченого і медика професора Бехтерєва. Професор, який прибув до Москви на з’їзд психіатрів, несподівано і загадково помер 24 грудня 1927 року. Відомо, що в ті дні його запросили оглянути товариша Сталіна, і на запитання когось із колег, де він був, Бехтерєв необережно відповів: “оглядав одного сухорукого параноїка”. Утім, є й інша версія, висловлена правнуком ученого С.В.Медведєвим, директором Інституту мозку людини РАН: “Припущення, що мій прадід був убитий, це не версія, а річ очевидна. Його вбили за діагноз Леніну – сифіліс мозку”.
Того вечора професор відвідав Большой театр, там під час антракту він вирушив у буфет, де випив чаю з тістечком. Дорогою додому Бехтерєву стало зле, а до ранку його не стало…
– А що далі?
– У 1938 році спецлабораторія під назвою “Лабораторія Х” отримує статус окремого підрозділу спецслужб. З 1940 року на чолі її стає колишній керівник токсикологічної лабораторії Інституту експериментальної медицини воєнлікар, а згодом полковник держбезпеки професор Майрановський. Лабораторія отримує завдання розробляти отрути, які мали гарантовано вбивати, не залишаючи жодних слідів в організмі людини. Експерименти проводилися на собаках, а потім на ув’язнених, засуджених до вищої міри. Санкцію на проведення дослідів над живими людьми давав особисто нарком Берія.
Процедура введення отрути була ретельно замаскована. Новоприбулі думали, що їх привезли на звичайний медичний огляд, потім їм робили укол, нібито лікарського засобу. Трупи доставляли в лікарню Скліфосовського на розтин. Якщо отруту в організмі не виявляли, а розтин показував, що хворий помер від природної хвороби, наприклад, від паралічу серця, то введений препарат реєстрували, він отримував номер і гриф “секретно”.
Спецблок “Лабораторії Х”, який знаходився у внутрішній луб’янській в’язниці, нагадував готель. У приміщеннях, де утримували ув’язнених, були високі стелі, гарні меблі. Смачну і поживну їжу, зовсім не схожу на тюремну, приносили з їдальні НКВС. Тут були цілком стерпні умови життя. Ось тільки життя дуже швидко закінчувалося. Усі, хто потрапляв у спецблок, були приречені.
КУРАРЕ ДЛЯ ЄПИСКОПА
Після закінчення Другої світової війни смертну кару в Радянському Союзі було скасовано на кілька років на честь перемоги над фашизмом. А міністр держбезпеки Віктор Абакумов заборонив проводити експерименти над підслідними. 1951 року і самого Майрановського заарештували і помістили у Володимирську в’язницю. Утім, офіційно не за участь в експериментах над людьми, а нібито за те, що він зберігав отрути вдома.
Діяльність лабораторії до кінця сорокових років було згорнуто. Після 1953 року вона припинила свою роботу… Але тільки на папері. Насправді підрозділ змінив вивіску і став називатися “Спецлабораторія №12 Інституту спеціальних і нових технологій КДБ”.
– І як же працював цей інститут?
– Для ліквідації небезпечних для радянського режиму осіб використовували різноманітні отрути. Так, ампула з отрутою кураре, ретельно виготовлена в лабораторії МДБ СРСР під керівництвом згаданого Григорія Майрановського, знайшла свою “ціль” – 1947 року в Мукачівській лікарні помер архієпископ української греко-католицької церкви Теодор Ромжа.
У червні 1945 року Закарпаття було приєднано до СРСР, що істотно ускладнило становище греко-католиків. З лютого 1946 року тридцятип’ятирічний Ромжа став офіційно керуючим (єпископом) автономної Мукачівської єпархії. Він намагався врегулювати взаємини церкви з новими органами управління і часто здійснював поїздки сільськими парафіями, морально підтримуючи священиків і паству. Вплив єпископа Ромжі на вірян викликав різке невдоволення першого секретаря ЦК Компартії України Микити Хрущова. Разом із міністром держбезпеки республіки С.Савченком він направив донесення Сталіну й Абакумову, звинувативши єпископа у співпраці з підпільним українським національним рухом і “таємними емісарами Ватикану”, після чого отримав санкцію на вбивство. Однак організована Савченко ДТП виявилася невдалою – Ромжа вижив, хоча й потрапив до лікарні.
У своїх спогадах один із керівників терористичними операціями радянських спецслужб генерал Павло Судоплатов так описує подальші події:
“У цей час мені зателефонував Абакумов і сказав, що за тиждень до Ужгорода приїжджають Савченко і Майрановський із наказом ліквідувати Ромжу. Вони розповіли мені, що в Києві на вокзалі, у своєму залізничному вагоні, їх прийняв Хрущов, дав чіткі вказівки і побажав успіху. Два дні потому Савченко доповів йому телефоном, що до виконання операції все готово. У результаті було віддано наказ про проведення акції. Майрановський передав ампулу з отрутою кураре агенту місцевих органів безпеки – це була медсестра в лікарні, де лежав Ромжа. Вона-то і зробила смертельний укол.”.
УБИВСТВА РЕБЕТА І БАНДЕРИ
– Уже після смерті Сталіна агентом КДБ було вбито лідерів Організації українських націоналістів Льва Ребета і Степана Бандеру. Ребета було знищено 1957 року, а Бандеру 1959-го. Досі до кінця не зрозуміло, навіщо було здійснювати ці “акції” тоді, коли активний збройний опір радянській владі на Західній Україні вже було придушено?
– Це так. Але факт залишається фактом. Обидва лідери українських націоналістів були вбиті одним і тим самим агентом і однаковим способом.
Серед улюблених “технологічних спецзасобів” лабораторії були синильна кислота і рицин. В обох випадках знаряддям вбивства слугували ампули з ціанідом, поміщені в пристрої для їх миттєвого розкриття. При цьому відбувалося миттєве розпорошення отруйної речовини. Жертва гинула при надходженні парів і аерозольних частинок отрути через дихальні шляхи. Пристрій потрібно було направити прямо в обличчя жертви. Пари отрути швидко розсіювалися, і ймовірність отруєння вбивці була мізерно мала, але про всяк випадок він отримав антидот у вигляді таблеток і аерозольного балончика. Для вбивства Ребета було виготовлено одноствольний пристрій, а для вбивства Бандери – двоствольний. Левка Ребета було вбито 12 жовтня 1957 року. Його смерть не викликала підозр поліції. Він був уже людиною похилого віку, з ослабленим здоров’ям, і лікарі констатували смерть від серцевого нападу. Степан Бандера зустрівся зі смертю 15 жовтня 1959 року в Мюнхені.
…Місцевий час 12.50. До під’їзду сірого п’ятиповерхового будинку №7 на вулиці Кротмаєрштрассе підійшов молодий чоловік зі згорнутою в трубочку газетою в руці, відчинив ключем вхідні двері і зник у прорізі під’їзду. Через кілька хвилин біля цього ж під’їзду з’явився літній чоловік, який ключем відчинив ті самі двері. Увійшовши в під’їзд, він побачив, як молода людина спускалася сходами і, проходячи повз нього, різко підняла руку з газетою. Пролунав ледве чутний хлопок, і струмінь рідини, що миттєво випарувалася, вдарив Степану Бандері в обличчя. Молодий чоловік вийшов із під’їзду і попрямував у бік міського парку, де викинув у струмок щось металеве.
Вдих отруйної речовини викликав миттєве звуження кровоносних судин і зупинку серця. Отрута розкладалася швидко. Лікарі з упевненістю констатували смерть від серцевого нападу. Так само загинув Ребет два роки тому. Але тепер, коли обставини повторилися, виникли підозри. І коли провели повторний розтин, знайшли елементи ціаніду в організмі, а на обличчі – уламки капсули.
В обох випадках убивцею був Богдан Сташинський – сільський хлопець, як і його жертви, родом із Західної України. Свого часу він проштрафився на дріб’язковій справі і за допомогою шантажу був завербований чекістами. Сташинський виявився здібним агентом і тому йому було доручено такі важливі “акції”.
– Як це було нерідко, КДБ і в цьому випадку зробило операцію з дезінформації про те, що трапилося. Я сам читав, з дозволу сказати, нарис одного журналіста з НДР, у якому розповідалося, що Бандеру ліквідувала західнонімецька розвідка БНД за допомогою підкупу кухаря-українця, який працював у ресторані, де зазвичай обідав Бандера. Однак сталося непередбачене. У лиходійство втрутилося кохання.
– Ми знаємо, що Сташинський, закохавшись у німкеню Інге Поль, потрапив під її сильний вплив і дав себе вмовити з’явитися в західнонімецьку поліцію з повинною. Так він і вчинив. І правда про вбивство Ребета і Бандери стала відома світу.
Політичний ефект від зізнань Сташинського був такий великий, що, очевидно, саме тому він отримав досить невеликий термін – вісім років. З них він відсидів шість. Вийшовши на свободу, він змінив зовнішність. І потім, думається, не без допомоги західних спецслужб, загубився на просторах планети…
– Але ж ці вбивства не були останніми акціями КДБ, здійсненими за допомогою “прославленої” лабораторії?
– На жаль, ні. З початку сімдесятих років, можна сказати, “державною отрутою” в СРСР стає рицин. За його допомогою було вбито болгарських дисидентів Георгія Маркова і Володимира Костова. Дивом після замаху вижив Нобелівський лауреат Олександр Солженіцин.
– А що нині?
– Ну, про смерть колишнього співробітника КДБ Олександра Литвиненка багато що вже відомо. І про багато іншого.
– І не тільки про його. Я особисто знав чудового сміливого журналіста Юрія Щекочихіна, який неодноразово приходив у гості до редакції популярної української газети, в якій я працював багато років. Так от, друзі Юри переконані, що його теж отруїли.
– Ми це дійсно не можемо виключати.
Завершуючи наш екскурс, згадую слова Конфуція, який закликав вивчати минуле, якщо ми хочемо передбачити можливість подібного в майбутньому. Здається, що такий заклик виправданий. Адже в минулому нерідко можна і треба знайти багато чого для роздумів про тенденції та події як нинішніх, так і прийдешніх.
P.S. З часу нашої бесіди з академіком Трахтенбергом російські спецслужби відзначилися новими спробами знищення людей за допомогою отрут. У їхніх звичках нічого не змінилося…
