На межі геніальності
Виповнилось 10 років від дня смерті Леоніда Мациха (1954-2012), видатного єврейського вченого, просвітителя та педагога – теолога, філософа, історика. Більша частина його життя була пов’язана з Україною, де він народився, виріс та сформувався як особистість. Зі словом про друга на сторінках «Єврейського оглядача» – наш постійний автор Ігор Левенштейн.
Я не люблю Пурім. З цим веселим та радісним єврейським святом у мене завжди були пов’язані якісь організаційні проблеми й неприємності. А десять років тому на день Пуріма помер один з моїх найближчих друзів – Леонід Мацих. Тобто, я не маю проблем з обчисленням його йорцайту (дня пам’яті за єврейським календарем). Як Пурім – так і запалюю я добову свічку і читаю по Леоніду кадіш.
Його улюблена учениця, колега та співавтор за книгою «Класичні біблійні коментарі» Світлана Бабкіна назвала свій некролог про Леоніда для видання «Букнік» «Людина Пуріма». Далі я дозволю собі кілька великих цитат із цієї статті.
Ось перша: «Напрочуд життєрадісний, виключно світла, мудра, добра і просто дуже хороша людина. Талановитий вчений, колишній проректор Соломонова університету в Києві, який викладав у РДГУ, ІКАА МДУ, Латвійському університеті, в низці інших місць, член академічної ради центру «Сефер». Кінець цитати.
До всього іншого, Пурім 2012 року припав на 8 березня. Скільки сумної символіки в тому, що великий поціновувач жінок і великий дотепник-гуморист пішов саме в такий день.
Російська Вікіпедія називає Леоніда Мациха “російський філософ і теолог”. Ну таке. Я не полінувався підрахувати, що з неповних 58 років свого життя він прожив в Україні 36 років, у Росії – 16 років, 4 роки – в Ізраїлі та 2 роки – у США. Леонід народився в Києві, виріс і здобув освіту в Запоріжжі, служив в армії у Ковелі, потім знову жив у Запоріжжі, його передостаннім у житті місцем проживання був рідний Київ, де він п’ять років працював у Міжнародному Соломоновому університеті проректором з юдаїки та міжнародних зв’язків.
Тут доречною буде ще одна цитата Світлани Бабкіної: «Він любив життя. Любив людей. Любив різні міста. Народившись в Україні, він жив у багатьох місцях в різних країнах, і кожне з міст знаходило відгук в його душі, роблячи його «людиною світу».
Після його смерті я написав некролог для запорізької газети «Запорозька Січ» під заголовком «Хлопець з Центрального Бульвару». На цій вулиці в Запоріжжі ми жили по сусідству…
В принципі, інформації про Леоніда Мациха в Інтернеті більш ніж достатньо. Його учні, шанувальники та послідовники (переважно – учениці, шанувальниці та послідовниці) створили сайт «Архіви Леоніда Мациха» (http://www.luckymirror.ru/), а також зібрали та оцифрували безліч його лекцій, які виклали в YouTube. Тобто, за бажання дізнатися про нього та долучитись до його мудрості й лекторської майстерності можна без проблем.
До речі, для сайту я написав досить великий біографічний нарис, цитати з якого потім зустрічав у різних місцях – від Вікіпедії до антисемітських форумів.
Мені одночасно і легко, і складно писати про Леоніда. Легко, бо ми були близькими друзями, земляками, інститутськими однокашниками, колегами по роботі в системі «Джойнта». Я добре знаю його життя, особистість, роботу. Але тому ж і складно: адже для безлічі людей він – мудрий наставник, просвітитель, гуру, а для мене брат, співрозмовник і товариш по чарці. І я боюсь, говорячи про нього, впадати в неточну інтонацію.
Тому й послуговуюсь цитатами інших людей. До заголовку я виніс слова Аліка Надана, добре відомого ветеранам єврейського відродження в Україні. Алік був першим ізраїльським дипломатом, який працював у незалежній Україні, він запускав у Києві посольство та служив у ньому першим секретарем. Після дипломатичної служби він багато років працював представником Джойнта у Москві, де й потоваришував з Леонідом Мацихом.
Саме Алік Надан читав кадіш над свіжою могилою Леоніда на Новолужинському цвинтарі у підмосковних Хімках. Читав за книгою «Борг живих» (єврейські традиції похорону та жалоби), яку я прихопив із собою, обґрунтовано підозрюючи, що на Льоніному похороні не буде служителів культу. Будучи професійним теологом, вченим-релігієзнавцем, він сам не дотримувався жодних традицій, а на запитання допитливих завжди відповідав: «Для того, щоб вивчати математику, не обов’язково самому бути трикутником».
І саме Алік Надан через місяць після похорону влаштував вечір пам’яті Леоніда в Єврейському громадському центрі на Великій Нікітській. Виступаючи цього вечора, Алік назвав Леоніда «людиною на межі геніальності». І це не прозвучало фігурою мови, гіперболою чи компліментом. Скоріше – констатацією факту.
Справді, Леонід Мацих поєднував глибокі знання, величезну ерудицію, сміливість аналізу, знання мов з унікальною манерою спілкування, дотепною та захоплюючою. Він був не лише видатним лектором і тренером, але й блискучим перекладачем і видатним гідом.
Що ж до Москви, де він прожив свої останні роки, де розгорнувся у тренінгах, лекціях, книгах, то тут можна відзначити парадоксальний позитив у тому, що Льоня не дожив до подій 2014 року (про нинішню війну див. нижче, – авт.). Тому що він ненавидів радянський лад і навряд чи зміг би жити й працювати в нинішній Росії, яка повернулася в атмосферу ідеологічної нетерпимості, вождизму, єдино правильної партійної лінії. Як кажуть, цього небіжчик не любив. Причому дуже. До того ж оближне шельмування милою Льоніному серцю України (як він любив співати українські народні пісні!) не викликало б у нього ентузіазму. А конформістом і лицеміром він не був ніколи. Отже, довелося б міняти місце проживання в двадцяте: його дружина Віра якось сказала мені, що вони за час спільного життя витримали дев’ятнадцять переїздів.
Я дуже любив приїжджати до нього й Віри в Хімки під час зимових чи літніх канікул. Вони жили у гарній квартирі у новій висотці. Комфорт був чудовою добавкою до бесід, гулянь, прогулянок уздовж каналу, що колись носив ім’я Берії. Пам’ятаю, як під час прогулянки Леонід у контексті вченої розмови сказав таку фразу: «Бог завдає загальні правила гри. Але навряд чи він заглядає в кожну тарілку щодо з’ясування, чи кошерна в ній їжа. Хіба Наполеон особисто перевіряв вранці, чи підшитий підкомір у кожного солдата його армії?» Це був його класичний стиль – глибока думка в дотепній упаковці.
Якось йому треба було по’їхати у справах. Він був відсутній години зо три і, повернувшись, запитав мене: «Ти не нудьгував?» Я відповів: «Ні, я читав». – «Що читав?» – “Корінці книг”, – сказав я, і це була чиста правда. Він мав величезну бібліотеку книг з історії, філософії, релігієзнавства, етнографії, фольклору – російською, англійською, івритом, французькою, українською мовами.
Тут знову слово Світлані Бабкіній: «Все його життя було пов’язане з історією та книгами. Маючи рідкісний і дивовижний дар живого сприйняття минулого, він умів передати це відчуття своїм учням… Щоразу, розбираючи той чи інший текст, він змушував слухачів «пережити» його, пов’язуючи воєдино справжнє і далеке минуле. Одним з його улюблених авторів був Етьєн Жільсон, який говорив: «Все існуюче має сутність, в силу якої воно є те, що воно є». Леонід Олександрович вчив бачити цю сутність. Він вчив розуміти, співчувати, бути терпимим до іншого. Він навчав мислити та приймати думки інших».
І ще: «Він був дуже сміливий. Він міг говорити на будь-яку тему з будь-якими людьми, але був делікатний і вмів відчувати співрозмовника. Властивість воістину розумних людей.
Напрочуд багатогранний, він був для кожного, хто його знав, свій, але разом з тим цілісний, вільний внутрішньо, чесний, вірний собі, вірний учням, друзям, вірний улюбленим книгам».
Будучи самодостатнім, цілісним, доброзичливим, відкритим, Леонід з рівним інтересом і повагою спілкувався і з професором з Гарварду, і з Головним рабином Парижа, і з депутатом Верховної Ради, і з мексиканським таксистом, і з першокурсником Соломонового університету, і з офіціанткою київського кафе “Бегемот”. Ніколи він не підлизувався нагору і не плював донизу.
Дуже шкода, що не збереглися його листи, які він писав мені до армії. Але кілька листів з Ізраїлю на початку алії (1990) я знайшов. Наведу кілька фрагментів, що дають уявлення про спостережливість та іронію майбутнього доктора Мациха (він захистив в Єрусалимі докторат з біблійних досліджень).
«Ми, вірні сини й дочки, вирішили обрати для проживання поселення на територіях Алон-Швут. Райський куточок, троянди, клумби, дивовижні квіти, вічнозелене та просто зелене, запахи, пташки, кішечки… У 40 хвилинах їзди на південь – величезне арабське місто Хеврон (прибл. 200 тис.); темрява, злидні, сморід, безробіття, безпросвітність життя, інтифада, комендантська година. Поруч із Хевроном – єврейське містечко Кір’ят-Арба (прибл. 50 тис.). Скрізь сліди сіоністської присутності: на вулицях немає верблюжого та віслючого лайна, а навпаки – троянди. Електричне світло, американські будинки, садки та сади, колючий дріт у три ряди, бетонний паркан, при в’їзді до воріт – кулемет на турелі, троє солдатів з автоматами. Ще двоє сидять у тіні, п’ють кока-колу та розповідають двом радянським репатріантам (!) про переваги обрізання над маркетингом».
«До Союзу тут ставляться поблажливо, як до дебіла із зеленими соплями. Те саме – щодо наших надій, вір, пісень, театрів, дуль у кишені та хрону назустріч. Їм це смішно і незрозуміло, на зразок статевого життя інфузорій. “Як може бути, щоб у великій країні не було їжі?” – Ну що ти йому скажеш? Звісно, не може бути. Але є!”
А ось на суто побутову тему: «Батьки поки що живуть з нами. Що вам сказати про спільне проживання … Опис захоплення і насолоди ніколи не було моєю сильною рисою, так що відсилаю вас до найкращих сторінок світової класики, а від себе додам тільки: «О, лебедиво! О, озари!» Фізично вони, дякувати Богові, нічого, але психологічно – труба. Все життя, зрозуміло, залишилося там. На розуміння івриту жодних сподівань. Тут усе чуже, зовсім чуже. Плюс ще добре вам відомі особистісні якості. Проте вони намагаються триматися. Виручає їхня любов до читання. Тут є хрінова прорва російськомовних газет (в основному – суцільна маячня) і в бібліотеках – книги російською. Це компенсує, бо вони не можуть спілкуватися з людьми, не розуміють ні радіо, ні TV. Три головні стовпи життя впали: робота, добування продуктів і злий осуд радянської влади. Тут безглуздо це все, і я їм щиро співчуваю. Але, проте, я вважаю, що зробив правильно, наполягаючи на їхньому приїзді. Тепер я принаймні можу бути впевнений, що вони доживуть свої дні по-людськи».
Насправді Леонід був людиною усного жанру. Писати він не любив, його тексти, крім суто наукових, сильно поступалися його іскрометним репризам, що супроводжувалися вражаючою мімікою.
Але три тексти пройшли з ним багато років. Це п’єси, дві з яких він не закінчив, але одну все ж таки довів до книги, виданої за життя. Дві перші були на теми його улюбленої Франції – про П’єра Абеляра та про маркіза де Сада. Він читав мені фрагменти, і вони були чудовими. А завершити він зумів (всього за пару років) п’єсу з єврейської історії «Той, що скаче на леві», про раббі Аківу та повстання Бар Кохби.
На жаль, поставити цю п’єсу в театрі навряд чи можливо: Леонід підрахував, що повне втілення тексту на сцені має зайняти 5-6 годин. Можливо, колись на її матеріалі зроблять телевізійний серіал. А поки вона витримала два видання, її текст є в Інтернеті і їм можна насолодитися в будь-який час.
Ось слова, які Леонід Мацих вклав у вуста раббі Аківи у фіналі п’єси «Той, що скаче на леві». Якщо врахувати, що вони були написані людиною, яка знала про свій діагноз (лейкоз), незадовго до смерті, їхнє звучання набуває особливого сенсу й ваги:
«Господи, Боже мій, Тобі передаю я дух свій. Готовий я нині постати перед судом Твоїм. Тобі, Господи, одному Тобі, відомі думки мої. Ти знаєш, що я робив і навіщо творив це. Нехай завершиться успішно здійснене мною! Не зваж мені за гріх гординю розуму і зарозумілість вченості. Я намагався бути вірним рабом Твоїм і добрим пастирем народу Твого. Нехай здійсниться нині правосуддя Твоє! Мені відомо, що у правосудді немає милосердя. Не милосердя чекаю я від Тебе, але справедливості і приймаю з покірністю Твій вирок. Господи, Царю Всесвіту! Все життя просив я Тебе віддалити від мене думку, що все можу. Нині ж прошу Тебе: наблизь до мене цю думку! Скажи мені, що я все можу, дай мені сили з гідністю перенести випробування. Шма, Ісраель! Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь Єдиний! Я йду до Тебе, Господи! Я йду до тебе!”
Післяслово
Цей матеріал мав вийти у березневому номері «Єврейського оглядача». Але завадила війна. Нічого – і рукописи не горять, і видання не закінчується, і сенси не змінюються. Що сказати про війну? Небіжчик цього не любив. Дуже не любив.
