Чому Володимир Хавкін не отримав Нобелівської премії
Йосип ТУРОВСЬКИЙ
Цієї весни виповнилося 165 років від дня народження Володимира Хавкіна – вченого, який створив перші вакцини проти холери та чуми і врятував від смерті понад тридцять п’ять мільйонів людей.
Дата не дуже кругла, але доктор Хавкін – це постать, про яку потрібно говорити якомога частіше. Тому що його внесок у людську цивілізацію не має адекватної популярності, слави і пошани.
У 1897 році Чехов писав своєму другові та видавцю Олексію Суворіну: “Чума не дуже страшна. Ми маємо вже щеплення, що виявилися дієвими, якими ми, до речі сказати, зобов’язані доктору Хавкіну. У нас це найневідоміша людина, в Англії ж його давно прозвали великим філантропом…”
Чеховське визначення “найневідоміша людина” стало сумним брендом доктора Хавкіна. І це при тому, що британський хірург, президент Лондонського королівського товариства, барон Джозеф Лістер називав його “рятівником людства”.
Але було б неправильно стверджувати, що Володимир Аронович Хавкін забутий і зовсім невідомий: про нього досить багато писали, його ім’ям названо кілька об’єктів, зокрема – вулиці в Одесі, де він народився і навчався в університеті, і в Бердянську, де він закінчив гімназію. Але, по справедливості, він гідний набагато більшого. До речі, “ЄО” десять років тому, до 155-річчя від дня народження вченого, писав про нього (https://jew-observer.com/imya/maxatma-xavkin/) у статті під гарною назвою “Махатма Хавкін”.
Ми спробуємо ще раз поглянути на великого вченого – у дещо новому аспекті.
Інформація до роздумів
Не втомлюючи детальним викладом вельми цікавої біографії Володимира Хавкіна (тут знову відсилаємо до публікації “ЄО” від 2015 року), все ж позначимо основні позиції.
Володимир Хавкін народився 1860 року в Одесі. Закінчив з відзнакою гімназію в Бердянську, потім – університет в Одесі. Навчався на природничому відділенні фізико-математичного відділення у самого Іллі Мечникова.
Брав участь у революційному русі (був членом “Народної волі”), мав неприємності з поліцією. Університет закінчив екстерном (1883), але отримати там роботу не міг через іудейське віросповідання. Працював у зоологічному музеї, 1888 року виїхав до Швейцарії, а рік потому переїхав до Парижа, де в Інституті Пастера працював його вчитель Ілля Мечников. Влаштувався в Інститут помічником бібліотекаря, але працював у лабораторії над питаннями захисту людського організму від інфекційних захворювань за допомогою сироваток і вакцин. До 1892 року Володимир Хавкін створив першу у світі ефективну вакцину проти холери. Спочатку випробував її на морських свинках, потім на собі.
Кілька родичів Хавкіна в Росії загинули від холери (у 1892-93 роках була епідемія), і Володимир запропонував використання вакцини принцу Ольденбурзькому, брату російського царя, який тоді був головним епідеміологом країни. Йому відповіли, що Росія його вакцини не потребує.
Але потім уряд Великої Британії дозволив Хавкіну випробувати його вакцину в Індії, де в цей час лютувала епідемія холери, що забирала сотні тисяч людських життів. Вченому запропонували вирушити в Індію і обійняти там посаду державного бактеріолога. Хавкін погодився без роздумів.
Влітку 1893 року державний бактеріолог Британської корони Володимир Хавкін прибув до Калькутти. У найкоротші терміни в наметовому містечку він налагодив масове виробництво своєї вакцини.
За два роки важкої праці Хавкін вакцинував понад 42 тисячі осіб. При цьому йому часто доводилося долати опір забобонного і темного населення, роблячи показові ін’єкції самому собі. Щеплення вакцини Хавкіна стали після цього масовими і застосовуються в поліпшеному вигляді досі.
Восени 1896 року в Бомбеї почалася епідемія чуми. У терміновому порядку державний епідеміолог перебазувався з Калькутти в найбільший індійський порт. Хавкін за три місяці виготовив профілактичну вакцину проти чуми і 10 січня 1897 року випробував її на собі. Вакцина пізніше отримала назву “лімфа Хавкіна”. Імам Бомбея Ага-хан запропонував доктору вакцинувати мусульманську громаду міста, близько 12 тисяч осіб отримали щеплення. 1897 року королева Вікторія удостоїла вченого Ордена Індійської імперії. 1901 року в Бомбеї було створено Протичумну лабораторію, яку очолив Володимир Хавкін. Згодом вона стала Індійським національним інститутом епідеміології, який з 1925 року носить ім’я Хавкіна.
У 1904 році Володимир Хавкін повернувся до Європи. У 1907 році Ага-хан запросив його в Калькутту на посаду директора Біологічної лабораторії. Хавкін пропрацював там до 1915 року і пішов на пенсію.
Під час Першої Світової війни він керував щепленнями для англійських солдатів. З 1915 року жив у Франції (Булонь-сюр-Мер), багато подорожував світом і займався єврейською громадською діяльністю.
Хавкін не мав сім’ї. У роки небезпечної роботи з вакцинами він не хотів наражати потенційну обраницю на ризик овдовіти. А 1907 року в Англії на його почуття не відповіла жінка, яку він тоді кохав, і Хавкін закрив для себе тему шлюбу.
Останні два роки свого життя рятівник людства прожив у Лозанні. Він ніколи не мав свого будинку і жив у готелях. Володимир Хавкін помер від інфаркту 26 жовтня 1930 року і був похований на єврейському кладовищі Лозанни.
Мордехай-Вольф бен Аарон
Про Володимира Хавкіна в різних джерелах можна прочитати: російський, український, французький, британський – тільки що не індійський. Але по-чесному, він насамперед – єврейський.
Він був єврейським до мозку кісток. Мордехай-Вольф, син Аарона Хавкіна, вчителя казенної єврейської школи в Одесі, і Розалії Ландсберг, вчився в хедері і безумовно був знайомий з ідишем та івритом.
1881 року, будучи бійцем загону єврейської самооборони в Одесі, він був поранений під час погрому. Йому дали зрозуміти, що працювати в університеті він зможе тільки змінивши віросповідання. Хоча Хавкін тоді не був євреєм, який дотримується віри, від цієї ідеї він з обуренням відмовився.
У всіх країнах, куди його кидала доля, він незмінно брав участь у житті місцевих єврейських громад. У 1898 році він розробив план створення єврейських поселень у Палестині, тоді провінції Оттоманської імперії, і запропонував його барону Едмонду де Ротшильду. Він брав участь у створенні нових наукових та освітніх інституцій у Палестині.
1926 року Хавкін опублікував у журналі “Менора” статтю “Заклик до ортодоксії”. Колись він записав у свій щоденник фразу Теодора Герцля: “Релігія нас об’єднує, наука робить нас вільними”. Віддавши данину науці, він переключився на релігію. У статті він писав: “Жоден закон природи не діє з більшою фатальністю і точністю, ніж закон, згідно з яким у боротьбі за існування виживають ті спільноти, що найбільше відповідають єврейському вченню про ставлення людини до її Творця; про впорядкування часу праці й відпочинку; про створення сім’ї й обов’язки чоловіка й дружини, батьків і дітей”.
1926 року Хавкін разом із письменником Рубеном Брайніним здійснив поїздку СРСР, відвідав рідну Одесу і проїхав до Сибіру, вивчаючи єврейське життя та релігійну освіту за радянського режиму. 1982 року хасиди Хабада опублікували три листи, які свого часу Хавкіну написав шостий Любавицький Ребе Йосеф-Іцхак Шнеєрсон. Йшлося про підтримку євреїв, які проживали в СРСР.
У 1929 році Хавкін створив у Лозанні фонд допомоги нужденним єшивам Східної Європи і заповів цьому фонду свої статки. Сума склала понад півтора мільйона швейцарських франків (близько 300 тисяч доларів). Величезний архів Хавкіна зберігається в Єврейському університеті в Єрусалимі.
Ворожіння на Нобеля
Як уже говорилося, про Володимира Хавкіна написано багато: від наукових статей і заміток у ЗМІ до роману ізраїльського письменника Давида Маркіша “Махатма” (2019). У деяких публікаціях порушують природне запитання: чому ж перший творець і випробувач на собі щеплень від холери і чуми, рятівник мільйонів людей, не отримав Нобелівської премії?
Відповіді на це запитання я ніде не зустрів, тому спробую вибудувати власну гіпотезу. Звісно, коли йдеться про такі складні явища, однієї відповіді, однієї причини бути не може. Завжди є низка обставин.
Отже. Нобелівські премії почали присуджувати з 1901 року. До смерті Хавкіна 1930 року Нобелівську премію з медицини або фізіології отримали 28 осіб (четверо з них – євреї). Варто врахувати, що премію не присуджували в 1915-1918 роках, протягом чотирьох років Першої світової війни, а також – у 1921-му та 1925-му роках, вочевидь, не було представлено гідних кандидатів.
Щодо Володимира Хавкіна, то слід врахувати, що він довоєнний період провів переважно в Індії, а після війни наукою взагалі не займався, зосередившись на громадській активності в єврейському напрямі.
Інтраверт Хавкін сам прирік себе на статус “невідомої людини”: він уникав публічності, кажучи сучасною мовою, не піарився і не тусувався. Він писав у своєму щоденнику: “Головна особливість мого життя – самотність”.
Хавкін не був академічним ученим – ні медиком, ні фізіологом. Він не викладав у престижних університетах, не читав публічних лекцій, не писав наукових праць, статей, книг. Він був практикуючим бактеріологом, імунологом та епідеміологом, який до того ж працював або в далеких краях, або в режимі секретності.
Для отримання Нобелівської премії потрібно, щоб кандидатуру висунули на здобуття. Згідно зі статутом Нобелівського фонду, у категорії “медицина або фізіологія” це можуть робити члени Нобелівської асамблеї Каролінського інституту (п’ять професорів найбільшого медичного університету Швеції), члени Медичного відділення Королівської академії наук Швеції та лауреати Нобелівської премії минулих років. У випадку Хавкіна його вчителі та колеги, нобелівські лауреати Роберт Кох та Ілля Мечников померли відповідно в 1910-му і 1916-му роках. А поважним шведським вченим, найімовірніше, було мало діла до далекої англійської колонії, де якихось замурзаних індусів рятували від екзотичних середньовічних хвороб. Інша річ, наприклад, роботи Роберта Коха по боротьбі з туберкульозом (Нобелівська премія за 1905 рік): адже від сухоти в Європі помирали навіть знаменитості, на кшталт художника Обрі Бердслі або письменника Антона Чехова. А чума – слава богу, на дворі не XIV століття.
До того ж об’єктивно вражаюча цифра в тридцять п’ять мільйонів врятованих “лімфою Хавкіна” людей була досягнута впродовж майже сорока років, уже після смерті великого лікаря.
Але головна причина була, звісно, в непублічності Хавкіна, його віддаленості від світського життя і корпоративної тусовки. У його біографії були два періоди, коли про нього взагалі нічого не було відомо. Так було з моменту його повернення з Індії до Англії 1904 року до 1907 року, коли з’явилася інформація про закриття “маленької справи Дрейфуса”. 1902 року в пенджабському селі Мулковар після вакцинації померли від правця 19 осіб (88 при цьому залишилися живі). Недоброзичливці і заздрісники звинуватили Хавкіна в порушенні правил проведення щеплень, і в підсумку його змістили з посади директора Бомбейської бактеріологічної лабораторії. Цей інцидент згодом назвали “маленькою справою Дрейфуса”, з цілком зрозумілих причин. Там у контексті єврею Хавкіну ще й закидали шпигунство на користь Російської імперії. У липні 1907 року в газеті “Таймс” вийшла стаття за підписом низки медичних світил про те, що справа проти Хавкіна повністю розсипалася. Публічність у наявності, але так собі.
А наступного разу Хавкін зник із поля зору 1915 року, після того як британське військове міністерство залучило його як консультанта з питань вакцинації солдатів, які вирушали на фронти Першої світової війни. Його не було видно і чутно майже десять років – поки не стало відомо про перейменування Бомбейської лабораторії в Інститут Хавкіна.
Таке мовчання, крім прольоту повз Нобелівську премію, мало ще один ефект, конспірологічний. З’явилася чутка, що Хавкін у роки війни займався розробкою бактеріологічної зброї – відповідь німцям за застосування газів. Красиво, звичайно, але малоймовірно.
Ось таким чином найневідоміша людина виявилася і найбільш несправедливо обійденою найпрестижнішою премією. Але сам він про це точно не переживав.
У Мумбаї (екс-Бомбей) стоїть пам’ятник Володимиру Хавкіну. Напевно такий пам’ятник не завадив би й Одесі. Тим паче, що там чимало місця для пам’ятників звільнилося за останні роки…
