Як ідиш використовують у власних інтересах
Белла ЛІБЕРМАН, авторка, музикантка, учасниця клезмерського ансамблю KolColé, Кельн
Влітку цього року вийшов новий музичний альбом з композиціями на ідиші: «LIDER MIT PALESTINE: New Yiddish Songs of Grief, Fury, and Love» («Пісні з Палестиною. Нові пісні на ідиші про горе, лють і кохання»).
Події 7 жовтня 2023 року, коли бойовики ХАМАС вторглися в Ізраїль і влаштували розправу над мирним населенням прикордонних кібуців, у піснях не згадуються.
Усі доходи від альбому йдуть на користь проекту «Gaza Birds Singing», запущеного після 7.10.23 р. Його мета – підтримувати дітей у Газі за допомогою цілющої сили музики. Про керівника проекту – Ахмеда Муїне – вчителя гри на гітарі з Гази, мало що відомо. В Instagram він, серед іншого, публікує відео, на яких діти з Гази грають на музичних інструментах і співають на тлі руйнувань, ніде не згадуючи про трагедію 7 жовтня. Музикант просить про пожертви. Фінансами проекту розпоряджається хтось інший.
У текстах «Пісень з Палестиною» Ізраїль представлений як винуватець війни в Газі, автори виступають проти сіонізму і живуть ідеалами субкультури єврейських лівих кіл. Мова ідиш, якою написані пісні, в даному випадку використовується як своєрідне «алібі», що дозволяє відстоювати свою зону інтересів. Йдеться про проблему, сформульовану одним з користувачів у ФВ як «залиште мій ідиш у спокої».
Отже, яке відношення мова ідиш має до Гази? Деякі араби з Яффо, а також араби Гази розуміли ідиш в кінці XIX — середині XX століть, контактуючи з єврейськими сусідами. Літні араби з Гази намагалися говорити на ідиші з ізраїльськими солдатами після Шестиденної війни. Араби хотіли торгувати з ізраїльтянами, які приїжджали до Гази на вихідні або у відпустку. У той час у секторі були хороші готелі, першокласна їжа і араби, які розмовляли на ідиші! Ізраїльський письменник Меїр Шалев неодноразово згадує про це.
Сьогодні в Газі ніхто не володіє ідишем. Тільки дуже сильна фантазія здатна знайти точки дотику, але деяким це вдається.
Альбом «Lider mit Palestine» містить 17 пісень на ідиші, зміст яких пронизаний співчуттям до палестинських дітей. У створенні альбому взяли участь відомі у вузьких колах два десятки єврейських музикантів. Один з них, Даніель Кан, живе в Берліні, троє — Ізабель Фрей, Естер Вратчко і Бенджі Фокс-Розен — з Відня, решта живуть в Канаді та США.
Не маючи можливості аналізувати всі пісні, зупинюся на авторах з Канади, Німеччини та Австрії.
Перша пісня альбому належить Рубі Полторак (Канада), називається «Kloglied» (Пісня плачу). «Ця пісня була написана в 2022 році про систематичні бомбардування і атаки на Західному березі, — пояснює Полторак. — На Дев’яте Ава читають Книгу Єремії, оплакуючи руйнування Храму. Коментарі пов’язують цю подію з гріхом безпричинної ненависті. З літургії ми вчимо, що завдяки тшуві (каяттю), молитві та цдаці (пожертвам) ми можемо зняти небесний вирок, який накликали на себе неправедними вчинками…»
З тексту пісні: «Якщо я навіть передам свою травму іншому, вона залишиться глибоко в моїй душі. І якщо ми не позбудемося цієї травми, що ж залишиться зрештою від наших душ?»
Приспів: Євреї не повинні використовувати руйнівну лють своєї травми після Голокосту і цим шкодити дітям з Гази. Цим євреї шкодять насамперед собі, залишаючись у полоні своєї травми. Якщо не позбутися тягаря травми минулого, душа загине. І дитина буде плакати (мається на увазі дівчинка з Гази).
І далі: Ми повинні працювати над собою, молитися і цим очищати і звільняти свою душу.
З заплутаних думок автора випливає узагальнення: євреї не повинні інструменталізувати Голокост і свою травму, переносячи її на інших або користуючись нею з метою війни.
Я намагаюся зрозуміти логіку тексту на ідиш і логіку думок Рубі Полторак. Явище аутоагресії (заподіяння шкоди собі) іноді властиве людям після травми або з порушеннями психіки. Автор міняє місцями ката і жертву, а також необґрунтовано приписує свої думки і почуття іншим.
Нагадаємо, пісня була створена в 2022 році, але вийшла в 2025-му. І Рубі Полторак дуже попрацювала, очистивши свою душу так, що смерть 07.10.23 1200 ізраїльтян, у тому числі дітей, залишилася без згадки!
Музика написана в стилі траурного речитативу, що часто зустрічається в східноєвропейському фольклорі та у фільмах про Голокост. Музика могла б викликати співчуття у слухачів, якби не заплутаний, з претензією на моралізаторство безглуздий текст.
Деніел Кан з Берліна 25.07.25 пише на своїй сторінці у Facebook, що пишається своєю командою, «яка цілий рік втілювала в життя цей чудовий проект! Нові пісні на ідиші для Палестини. Складені та виконані діячами ідишистської культури з усього світу».
Якось я була на одному з його концертів у Відні. Напористо, дуже голосно, провокативно, вивчений ідиш із сильним американським акцентом, претензія на оригінальність. Кан, який виріс у Детройті, з 2005 року живе в Берліні, де заснував групу Daniel Kahn & The Painted Birds. Репертуар групи являє собою дику суміш клезмера, політичного кабаре і панк-фолку. Публікація в T-Online знаходить відповідні слова для його музичного образу: «як абсолютно п’яний матроський оркестр, який без запрошення вривається на єврейське весілля». У своїх інтерв’ю Даніель Кан говорить про опір і боротьбу за праве діло. Минуле його не цікавить, як він заявив в одному з інтерв’ю. «Я хотів заробляти на життя мистецтвом – і тут це було набагато простіше, ніж деінде, тому що Берлін був дуже дешевим, – зізнається він. – І одна з причин, звичайно ж, полягала в наступному: якщо ви хочете грати клезмерську музику, то в Німеччині вона ближча».
Пісня Даніеля Кана для альбому «Lider mit Palestine» називається «Godbruder» (Брат по вірі, мається на увазі ізраїльський солдат і автор)
З тексту (переклад Б.Л.):
…Ти клянешся Сіону зі зброєю в руці.
О, Godbruder, де ж твоя земля?
Ти привласнив Юдею за допомогою меча і лопати.
Ваші серця черстві, руки в крові,
і вони ніколи не очистяться.
Хто ж продає свою душу
за будинок з глини?
Уявімо собі реальну картину: автор пісень Даніель Кан живе в Берліні, користується всіма благами досить спокійного європейського життя, бере участь у фестивалях, пише клезмер, політичне кабаре і панк-фолк.
З Берліна він звинувачує ізраїльтян в агресії, в безсердечності, в крадіжці землі Іудеї з кров’ю на руках. І закликає ізраїльських солдатів схаменутися.
Я економлю для читача цієї статті і для Даніеля Кана друкований текст, щоб повідомити, скільки людей прийняли мученицьку смерть 7 жовтня 2023 року, скільки потрапило в полон, скільки ізраїльських солдатів загинуло, виконуючи «брудну роботу» в Газі, борючись з ХАМАСом. У Газі йде війна, нав’язана Ізраїлю ХАМАСом.
Коли я чую милу баладу в американському стилі з цим примітивним, повчальним текстом у стилі байок Крилова, де ідиш служить виправданням для всього цього «бла-бла», мені стає нудно. Це питання смаку і совісті. Я можу лише спитати автора, яке він сам питав у вищезгаданому інтерв’ю: які істини він проповідує? Що це? Недолік уяви чи втрата реальності? Заклик Кана до загального братерства і миру з Берліна та перевиховання ізраїльських солдатів видається кричущою безглуздістю для тих, хто хоч трохи знайомий з історичними реаліями.
Музика в стилі американської балади звучить заспокійливим голлівудським Happy End, вона дійсно приємна для слуху любителів цього жанру і для людей, які не розуміють текст.
Ще одна пісня з Австрії: «goles-himen» (Гімн діаспори). Автори – Ізабель Фрей, Естер Вратчко і Бенджі Фокс-Розен.
Фрей народилася у Відні в асимільованій єврейській родині, жила в кібуці в Ізраїлі, повернулася до Австрії і навчалася в Амстердамі. Вона не тільки музикант, але й культуролог, що досліджує революційну музику на ідиші та єврейські соціальні рухи, що також знаходить відображення в її концертній діяльності.
Ізабель Фрей використовує мелодію ізраїльського національного гімну «Атіква» зі своїми словами на ідиші. Ось мій переклад:
«Там, де ми живемо, — наша батьківщина.
Наше завдання — опір.
Нам не потрібні армії, нам не потрібна держава.
Наша сила не в артилерії.
Тут, у діаспорі, — наша батьківщина…
Геть з в’язниць усіх національних держав.
Навколо Єрусалима».
Я знайшла в Інтернеті тільки одну пародію на ізраїльський гімн, опубліковану на каналі Memri під назвою «Кінець надії». Музика гімну супроводжувалася відеороликом «Бригад Аль-Кассама» — бойового крила ХАМАС. У фільмі показано депортацію євреїв з Ізраїлю до Росії та Німеччини. На початку фільму палестинська дитина в куфії, в розпал інтифади, кидає каміння в бік Ізраїлю. Замість облич ізраїльських солдатів — лише попіл. В кінці демонстративно спалюється ізраїльський прапор. Цей відеозапис видається мені логічним продовженням пісні Ізабель Фрей. Фрей по-своєму провокує, засуджуючи єврейський націоналізм («Нам не потрібні армії / Ми не хочемо держави»), тим самим заперечуючи саме існування Держави Ізраїль.
Отже, три пісні. Досить. Решта композицій з альбому, автори яких живуть у США та Канаді, в тому ж дусі.
Можливо, автори намагаються звільнитися від страхів війни та всіх інших проблем сучасності? За допомогою музики та мови ідиш вони демонструють свої мрії про кращий світ, опір реальності та свого роду революцію?
Для всіх музикантів, за винятком Ізабель Фрей, яка проживає у Відні, англійська є рідною мовою. Вони ніколи не відчували геноцид і тоталітаризм на власній шкурі і знають про це лише з чуток і з книг, розповідей або ЗМІ. Про травму Голокосту вони прочитали у американських психологів. Вони вільно пересуваються, живуть небідно, для оригінальності та автентичності вчать ідиш і використовують його як алібі.
Для музикантів же, які виросли в системі глобального тоталітаризму, де Голокост у всіх його проявах був неминучою реальністю, ідеї авторів альбому і їхні спроби бути оригінальними викликають іронію і неприйняття в кращому випадку.
При пильнішому розгляді позиція авторів не означає внутрішньої сліпоти або абстрагування від життя. Вони відображають ідеї лівих політичних партій: геноцид, голод у Газі, заклики до колективного протесту проти Ізраїлю та інші кліше: мрії про абстрактну свободу і мир, пошук винних у всіх світових трагедіях і спекулятивне тенденційне трактування історичних фактів, а також їх замовчування.
Історичний досвід показує, що одних протестів, приправлених спекулятивними теоріями, вивченим ідишем і приємною музикою, недостатньо для художнього переконання або перетворення світу. Крім того, такі «провали в пам’яті» самі по собі носять політичний характер і служать на руку антисемітизму. З творчою свободою тут немає нічого спільного. Поняття солідарності знецінюється, коли в реальності воно живиться лише фантазією про бажаний, намальований світ та ілюзіями.
Туніський єврейський письменник Альберт Меммі, великий мислитель XX століття, одним з перших вказав на проблеми лівих. У своїй книзі «Проблеми колоній і ліві» (1958) він попереджає: «Що може бути дурнішим і безглуздішим, ніж штучна політика вимагати від когось боротися з несправедливістю, якщо сам не є її жертвою?» І ще: «Якщо почуття провини призводить до сліпоти, тоді це – отрута».
Думки Альберта Меммі видаються мені і сьогодні актуальними.
Що ж спонукало музикантів до створення цього альбому? Прагнення до оригінальності? Провокація? Втрата відчуття реальності? Сліпота за Фрейдом: внаслідок травми або психічних порушень з’являються помилкові переконання, які стають другою реальністю для їх носіїв?
Колись євреї лівих переконань використовували ідиш для протидії сіонізму та івриту, який у підсумку став державною мовою Ізраїлю. Автори альбому продовжують цю традицію: інструменталізація мови ідиш у політичних цілях.
Однак повернемося до ідишу. Дамо йому слово. Іноді мова говорить сама за себе і починає жити своїм самостійним життям. «Zum dib sogt me GANEV, wajl er ganevet, woß im nit gehert», – сказав якось мій приятель Хаїм Франк. Злодій називається злодієм, якщо він краде те, що йому не належить.
