Життя і доля

Сахаров. Сахарович. Цукерман

| Номер: 06/384 June 2025

Олександр КУМБАРГ

“Для мене це питання – єврей? не єврей? – взагалі не існувало… я думаю, що це був дух і вплив сім’ї”. (Андрій Сахаров)

Видатний учений-фізик, один із творців водневої бомби, правозахисник, дисидент, лауреат Нобелівської премії миру, м’яка інтелігентна людина, яка вміла бути твердою, наче сталь – це все про нього, про Андрія Дмитровича Сахарова. Усе його життя було тісно переплетено з євреями – добрими знайомими, друзями, його викладачами, колегами, соратниками по дисидентсько-правозахисній роботі. Захоплюючі сахаровські мемуари рясніють безліччю спогадів про євреїв, які оточували його, і підкресленням важливості для нього толерантності.

“НАЦІОНАЛЬНА ЄВРЕЙСЬКА ІНТЕЛІГЕНТНІСТЬ”

Представники старовинного роду Сахарових у ХIХ столітті жили в Нижегородській губернії. “Моя висилка в Горький ніби замикає сімейне коло”, – писав О.Сахаров. У роду були священики. А дідусь Андрія – адвокат, громадський діяч ліберальних переконань Іван Сахаров – займався розвитком народної грамотності, надавав допомогу політичним засланцям. У 1906 р. разом із правознавцем Михайлом Гернетом та адвокатом, публіцистом, євреєм Онисимом Гольдовським він редагував збірку гуманістичних статей “Проти смертної кари”.

Цікаво, що серед родичів Сахарових сім’я Гольденвейзерів: знаменитий піаніст, толстовець, єврей за батьком Олександр Гольденвейзер одружився на сестрі мами Андрія і став його хрещеним. Серед знайомих Сахарових був добре відомий своїми виступами проти антисемітизму письменник Володимир Короленко, “до якого всі мої рідні мали глибоку повагу”.

Андрій Сахаров народився і виріс у Москві. Він описував свій московський двір:

“Чи проявлялися в нашому дворі національні протиріччя? Мені здається, у дуже слабкій мірі. Іноді хлопчику-єврею Гриші згадували його єврейство, але без ненависті, радше як особливу якість. Для мене це питання – єврей? не єврей? – тоді взагалі не існувало, як і завжди потім; я думаю, що це був дух і вплив сім’ї… Мої батьки… були людьми російської культури. Вони любили і цінували російську літературу, любили російські та українські пісні. Я часто чув їх у дитинстві, так само як платівки пісень і романсів ХIХ століття, і все це входило в мій душевний світ, але не затуляло культури загальносвітової”.

Гриша “з величезними блакитними очима” з дуже бідної сім’ї шевця Уманського був ровесником Андрія, і він із ним дуже потоваришував: “нас об’єднувала схильність до фантазування, мрійливість. І, здається, мене вже тоді приваблювала національна єврейська інтелігентність, не знаю, як це назвати – може, духовність, яка часто проявляється навіть у найбідніших сім’ях. Я не хочу цим сказати, що духовності менше в інших народах, інколи, може, навіть і навпаки, та все ж у єврейській духовності є щось особливе, пронизливе. Ми годинами ходили подвір’ям, розповідаючи один одному наші фантазії – якісь дивовижні пригоди, фантастичні історії – щось середнє між науковою фантастикою і казкою”. Потім Гриша став зубним техніком-протезистом, а в роки війни загинув на фронті.

“СКОЛЬКО ВРЕМЯ – ДВА ЕВРЕЯ“

У школі в Сахарова друзів не було. Він “був дуже заглиблений у себе, якоюсь мірою егоцентричний, болісно неконтактний”. У восьмому класі він сидів за однією партою “з дуже начитаним, закоханим у літературу, у Маяковського, у мистецтво хлопчиком”. Міша Швейцер – так звали його сусіда, майбутнього прославленого кінорежисера.

У дитинстві та юності Андрій багато читав. Зокрема і по багато разів перечитав майже всі книги популяризатора науки Я. Перельмана. “Це були чудові книжки, які дуже багато чому навчили і принесли радість кільком поколінням читачів”. Серед учасників математичного гуртка при університеті, який Андрій відвідував, “найбільше вирізнялися ерудицією і якимось непідробним блиском” брати-близнюки Аківа та Ісаак Ягломи. Згодом він разом із ними навчався в МДУ.

Із вдячністю згадував Сахаров своїх університетських професорів та інших викладачів, серед яких помітні єврейські прізвища. Розповідав, як великий учений Л. Мандельштам і його учні змушені були наприкінці 1930-х покинути університет через розв’язане проти них люте цькування. Звинуваченням на їхню адресу, зокрема, слугувала їхня прихильність до “антиматеріалістичної теорії відносності” – “що це єврейська вигадка, тоді в СРСР не говорилося”.

На курсі Сахарова здебільшого навчалися євреї. І вони були серед його близьких університетських друзів. Наприклад, Яша Цейтлін, “своєрідна людина, з великим почуттям власної гідності, душевною ранимістю і образливістю, але і здатністю бути найвідданішим другом… Що найбільше приваблювало мене в ньому? Ймовірно, те саме, що і в Гриші Уманському – якась внутрішня чистота і мрійливість, і національна, мабуть, сумна давня тактовність”. Потім він “безслідно зник з мого життя”. Можливо, після закінчення МДУ пішов на фронт.

У роки війни фізфак МДУ евакуювали в Ашхабад. Тут іноді відчувалися “прояви антисемітизму, що став явним (багаторазово посилилися у війну і збереглися після)”. Іноді тоді й потім Сахарова приймали за єврея. “Певно, через мою фамільну “сахаровську” картавість, не знаю, звідки вона взялася… “Сколько время – два еврея”, – кричали хлопчаки мені та Борі Самойлову, до речі, такому самому єврею, як я (це ж було необразливо…)”.

БЕЗВІДМОВНИЙ СПОСІБ ВИЗНАЧИТИ ІНТЕЛІГЕНТА

У 1942 р. Сахаров закінчив університет і поїхав працювати на Ульяновський патронний завод, а в 1944-му вступив до аспірантури московського ФІАНу. Його науковим керівником був видатний фізик, майбутній академік і лауреат Нобелівської премії Ігор Тамм – по батьківській лінії чи то німець, чи то єврей.

Серед товаришів аспіранта і молодого вченого Сахарова – Шура Таксар, Матвій Рабінович. Згадував він і майбутнього відомого у світі фізика Юхима Фрадкіна (“як ми всі його звали – Фіма”), ветерана війни, вся сім’я якого була знищена нацистами. І свою сусідку по дачі під Москвою влітку 1949 р.: “дуже приємну єврейську бабусю, яка мала звичай бурчати на своїх онуків: “Хіба це діти? Це чорти, а не діти!””.

Не забув Сахаров у спогадах і про бурхливі кампанії боротьби з “низькопоклонством перед Заходом” і з “космополітизмом” – “щоб не назвали антисемітом, клич жида космополітом”. Наприклад, у свій час він викладав у МЕІ, де завідувачем кафедри фізики був проф. В.Фабрикант, який висунув разом зі своєю співробітницею цікаву наукову ідею, але радість її здійснення і популярність дісталися іншим. “Кажуть, що якусь роль зіграло те скрутне становище, в якому опинилося в роки “боротьби з космополітизмом” багато євреїв”.

Розповідає Сахаров про своїх учителів, колег, великих учених-євреїв: Юлія Харитона, Віталія Гінзбурга, Євгена Фейнберга, Якова Зельдовича, Семена Бєлєнького, Льва Ландау тощо. Євреїв навколо нього було дуже багато (їхній ядерний об’єкт міністерські працівники між собою називали “Ізраїлем”, а їдальню для науковців – “синагогою”). Деякі з них вплинули на його наукову роботу. Особливо підкреслював велику роль у своєму житті Ігоря Тамма, зокрема й у виробленні принципів ставлення до суспільних явищ (хоча в суспільних поглядах вони потім багато в чому розійшлися): інтелектуальна чесність, сміливість, готовність переглянути свої погляди заради істини, активна, безкомпромісна позиція. У Тамма була бурхлива біографія: і меншовиком побував, і в підвалах денікінської контррозвідки, і в підвалах ЧК, і ледь не розстріляли. Вони часто розмовляли, торкалися “і найгостріших тем – репресій, таборів, антисемітизму, колективізації, ідеалів і дійсного обличчя комунізму” Щодо антисемітизму, Ігор Євгенович говорив:

“Є один безвідмовний спосіб визначити, чи є людина російським інтелігентом, – істинний російський інтелігент ніколи не антисеміт; якщо ж є наліт цієї хвороби, то це вже не інтелігент, а щось інше, страшне і небезпечне”.

“ЇМ ПОТРІБЕН БУВ ГЕРОЙ – РОСІЯНИН”

У літературі поширена точка зору, що науковій кар’єрі Сахарова сприяла “боротьба з космополітизмом”. Кількість євреїв у науці намагалися зменшити, а кількість росіян – збільшити. Уже в 32 роки, у 1953-му, його було обрано академіком. У 1997-му в інтерв’ю газеті “Вісник” академік Віталій Гінзбург говорив:

“У 1953-му мене, за пропозицією Ігоря Євгеновича Тамма, обрали в членкори. Він же пропонував обрати в членкори й Андрія Дмитровича, але його обрали відразу в академіки. Чому? Їм потрібен був герой – росіянин. Євреїв вистачало: Харитон, Зельдович, ваш співрозмовник. Скажу, щоб не було непорозумінь: я Сахарова анітрохи не ревную, не збираюся кидати на нього тінь, але, кажучи в історичному плані, його дуже роздмухали по військовій лінії – з націоналістичних міркувань”.

Утім, одночасно з тих, хто працював за його тематикою, стали академіками Тамм, Харитон, Ісаак Кікоїн.

“На жаль, не був обраний Яків Борисович Зельдович – це було абсолютно несправедливо, дуже мене засмучувало і ставило в хибне становище”, – зазначав Сахаров.

Говорячи про те, що в західній пресі його часто називають “батьком водневої бомби”, учений наголошував:

“Ця характеристика дуже неточно відображає складну реальну ситуацію колективного авторства”. Помітно представлені були в тому колективному авторстві й євреї.

“ЗАКОННЕ ПРАГНЕННЯ ЛЮДЕЙ САМОРЕАЛІЗУВАТИСЯ”

У 1968 р. Андрій Сахаров зробив рішучий крок – вийшов із радянської тоталітарної системи. У самвидаві він опублікував свою статтю “Роздуми про прогрес, мирне співіснування та інтелектуальну свободу”. Основна її думка – людство підійшло до критичного моменту своєї історії, над ним нависла загроза термоядерного знищення та інші небезпеки, які багаторазово посилюються поділом світу. Він запропонував ідею конвергенції (зближення) соціалістичної та капіталістичної систем, яка має сприяти подоланню поділу світу. На рубежі 1960-1970-х Сахаров став одним із лідерів правозахисного руху в СРСР, дисидентом. Після того, як опинився в “новій якості”, багато друзів і знайомих зникли з його обрію (“а деякі, може, ще раніше, почасти з моєї вини”), зокрема й деякі євреї. Інші ж люди з єврейським корінням, навпаки, з’явилися. У мемуарах Сахаров згадував А.Єсеніна-Вольпіна, Н.Горбаневську, О.Левітіна (Краснова), П.Якіра, А.Якобсона, Л.Богораз, А.Гінзбурга та ін. Помічником, довіреною особою Сахарова був Єфрем Янкелевич, зять Олени Боннер – дружини Сахарова.

Андрій Дмитрович створив страшну зброю, але намагався запобігти небезпечним випробуванням, наголошував, що вона має бути тільки зброєю стримування, ніколи – війни, і потрібне її поступове скорочення. Виступив проти введення радянських військ до Афганістану. Він став борцем за мир, демократію, багатопартійність, права і свободи людини, толерантність та інші моральні цінності. Вважав, що політика може і повинна бути моральною, а без моральної основи вона просто перетворюється на політиканство. У 1975 р. за “підтримку фундаментальних принципів миру” і боротьбу з “придушенням людської гідності” Сахаров став лауреатом Нобелівської премії миру.

Широко представлена була в його роботі і єврейська тематика. У 1970 р. через відсутність дозволу на виїзд до Ізраїлю група євреїв спробувала викрасти радянський пасажирський літак за кордон. Дізнавшись про страшні вироки, фізик був обурений. Він надіслав телеграму на ім’я генсека Брежнєва і лист “президенту СРСР” Підгорному з проханням скасувати смертну кару лідерам “самольотчиків” Кузнєцову і Димшицю та пом’якшити вироки іншим засудженим. Він вважав, що, безсумнівно, “цей план був авантюрою і порушенням закону, за яке його учасники повинні були понести кримінальне покарання”, однак, не настільки тяжким злочином, як той, у якому “викрадачів” звинуватили на суді. Небезпека для льотчиків була мінімальною, сторонніх пасажирів взагалі не було. Захоплення літака передбачалося на землі – це не було б повітряним піратством. І вже, звісно, не було “зрадою Батьківщини”, за яку покарання аж до смертної кари.

Взагалі, одне з питань, яким академік опікувався, – захист свободи еміграції. Він багаторазово публічно виступав на підтримку еміграційного потоку до Ізраїлю, який “живиться єврейською самосвідомістю (сіоністською – я вживаю це слово без жодного негативного відтінку), антисемітизмом у СРСР (який то “жевріє”, то спалахує, як у 1953 р.), а також законним прагненням людей самореалізуватися в умовах, де немає дискримінації і властивих нашій країні обмежень”. Говорив про боротьбу активістів за еміграцію: Анатолія Щаранського, Володимира Сліпака, Віктора Браїловського, Ейтана Фінкельштейна, Іду Нудель, братів Гольдштейнів, Олександра Лернера, Йосипа Бігуна. Про те, що влада тримає руку “на клапані” еміграції “і за бажанням, залежно від політичної кон’юнктури, то відпускає його, то різко зменшує кількість видаваних дозволів”; про відмови для багатьох євреїв. Він підтримав поправку Джексона-Веніка, яка забороняла США надавати СРСР статус найбільшого сприяння в торгівлі через неможливість для багатьох радянських євреїв покинути Союз.

Учений писав про лікаря-психіатра Семена Глузмана, засудженого на сім років ув’язнення і три роки заслання за те, що відмовився визнати психічно нездоровим відомого дисидента, генерала Петра Григоренка. Заявляв про дискримінацію євреїв під час прийому до вишів. Відомий “борець із сіоністами”, математик Понтрягін нарікав, що Сахаров організував проти нього кампанію на Заході за неправдивим звинуваченням в антисемітизмі.

Цькування в пресі та книжках академіка Сахарова, тричі Героя соціалістичної праці, володаря ордена Леніна, стали “загальним місцем” радянської пропаганди: обмовляє політику Радянського Союзу, “агент імперіалізму”, “зрадник народу”. Багато діячів культури, вчених підписували листи, які засуджували “відщепенця”. Але, звісно, далеко не всі. Наприклад, Віталій Гінзбург. Він був завідувачем теоретичного відділу у ФІАНі, а Сахаров там – старшим науковим співробітником. Гінзбург не підписав жодного листа, який цькував колегу. Але, коли Сахаров запропонував комусь зі співробітників відділу щось політичне, Віталій попросив його у відділі політичною роботою не займатися.

“Я не тричі Герой і захистити в разі чого своїх співробітників не зможу. Розвалити відділ я теж не хочу”. Сахаров до прохання прислухався.

“ВОНА БУЛА ПОРУЧ ЗІ МНОЮ”

Займаючись правозахистом, Сахаров познайомився з правозахисницею, публіцисткою Оленою Боннер єврейсько-вірменського походження. “Красива і дуже ділова на вигляд жінка, серйозна й енергійна”, – враження Сахарова, коли він уперше побачив Олену. Вона стала його дружиною і соратницею в дисидентсько-правозахисній діяльності. З її ініціативи Сахаров почав писати спогади. Казав, що дружина “виконала найціннішу для мене редакторську роботу”, прийняла на свої плечі величезні труднощі й небезпеки пересилання книги на Захід. А коли його заслали в закритий для іноземців Горький, поїхала з ним.

“Була поруч зі мною всі ці роки”.

КДБ поширював методичку: підкаблучника Сахарова направляють західні спецслужби, використовуючи для цього вплив на нього підступної сіоністки Боннер. Пішла атака на неї. Арешти, обшуки, дискримінація її рідних. Судили її за “неправдиві вигадки, що ганьблять радянський державний і суспільний лад”. Підсумок – п’ять років заслання в Горькому. Полоскали у пресі, зокрема не гребували зачіпати і її особисте життя.

У 1983 р. М.Яковлєв, автор мерзенного пасквіля “ЦРУ проти СРСР”, де він багато зусиль приділив обливанню брудом Сахарова і Боннер, заявився у квартиру в Горькому, де вони жили. Сказав, що хоче взяти у вченого інтерв’ю для нового видання книги. Коли почав ображати Олену, Сахаров вліпив йому ляпаса і вигнав геть із квартири.

У Горькому Сахаров проводив голодування з вимогою дозволити Боннер поїздку за кордон для зустрічі з матір’ю, дітьми, онуками і для лікування. Влада чинила опір, Сахарова піддавали болісному насильницькому годуванню, але в підсумку їй таки дозволили поїздку.

Сім років вони провели на засланні, поки новий генсекретар ЦК КПРС М.Горбачов не дозволив їм повернутися в Москву.

ВЗЯТИ ДАМАСК

Публіцист Бенедикт Сарнов згадував, як заглянув одного разу “на вогник” до тоді вже опального співака Олександра Галича. Там були поет Семен Липкін і Андрій Сахаров. Зайшла розмова про те, що відбувається у світі.

“Хтось із нас сказав, що… ізраїльтяни знову бомбили Ліван.

Обличчя Андрія Дмитровича зморщилося, як від болю.

– Ох, – просто-таки вирвалося в нього. – Навіщо це вони!

– А що їм робити? – сказав я. – Ви можете запропонувати їм якийсь інший варіант?

Андрій Дмитрович не встиг відповісти: пролунав тихий голос Семена Ізраїлевича Липкіна.

– Я можу запропонувати інший варіант… Точніше, – уточнив він, – я можу сказати, що б я зробив на їхньому місці.

Усі ми запитально на нього втупилися.

– Я б, – спокійно продовжив він у тиші, що миттєво настала, – взяв Дамаск.

“Ну, зараз він йому дасть!” – подумав я, смакуючи негайну реакцію Андрія Дмитровича. Якщо навіть звістка про те, що ізраїльтяни вкотре бомбили Ліван, змусила його так болісно зморщитися, легко можна було уявити собі, як він відреагує на цю спокійну пропозицію почати новий виток кривавої арабо-ізраїльської війни”.

Андрій Дмитрович не поспішав із відповіддю. Спершу Сарнову здалося, що “він підшукує слова, намагаючись не образити співрозмовника надмірною різкістю. Але потім я побачив, що він всерйоз розглядає божевільну ідею Семена Ізраїлевича, якось там провертає її у своєму мозку”. І тільки ретельно розрахувавши “за” і “проти”, він нарешті відповів. Але ця відповідь була зовсім не та, на яку чекав публіцист.

– Що ж, – спокійно сказав він. – Мабуть, у сьогоднішній ситуації це і справді був би найкращий варіант.

Сарнова не стільки вразила несподіванка його відповіді, скільки інше. Усі люди, з якими йому доводилося спілкуватися, поводилися в таких ситуаціях інакше.

“Про що б не йшлося, свою думку з цього приводу їм було відомо заздалегідь. Співрозмовник ще не встигне навіть договорити, а в нього відповідь уже готова”.

Та й сам Сарнов такий самий. А тут перед ним “сиділа людина, для якої просто не існувало думки, яка не потребувала б того, щоб розглянути її найретельнішим чином… Він просто не вмів інакше. Це була органічна властивість його особистості, його людської природи”.

О.Боннер писала:

“Сахаров вважав, що раз США після човникової дипломатії Кіссінджера взяли на себе зобов’язання з підтримки безпеки Ізраїлю, то не мають права відмовитися від нього. А ООН, що відображає у своїй структурі сильний тиск сталінської дипломатії, має бути реорганізована. Зокрема, йому не подобалося, що країни арабського Сходу часто безвідповідально голосують в ООН”.

Був прецедент, коли за підтримку Ізраїлю на Сахарова напали терористи, а, на думку письменника Володимира Войновича, скоріше кадебешники, які оголосили себе терористами з арабської організації “Чорний вересень”. Вони увійшли в його московську квартиру, перерізали телефонні дроти, погрожували йому і його близьким. Але він своєї позиції не змінив.

ЧОГО ЙОМУ НЕ ВИСТАЧАЛО?

Середовище фізиків із великим відсотком євреїв, демократичні дисидентські ідеї Сахарова, велика кількість євреїв-дисидентів і намагання КДБ всіляко підкреслювати єврейський фактор у дисидентстві (мовляв, це не росіяни незадоволені життям у Радянському Союзі, це все невгамовні євреї щось каламутять), дружина з єврейським корінням, доброзичливе ставлення до євреїв, підтримка права Ізраїлю на забезпечення своєї безпеки – все це призводило до того, що багато хто в СРСР і Сахарова вважав євреєм, Цукерманом.

Це і в анекдоті відбилося. Допитують Сахарова в КДБ:

– Прізвище?

– Сахаров.

– А точніше?

– Сахарович.

– А точніше!

– Цукерман.

Володимир Войнович був знайомий із Сахаровим та Оленою Боннер, досить часто бував у них вдома, вважав Сахарова неординарною особистістю. Зокрема, він звертав увагу на такий момент: людина досягла вершин у науковій кар’єрі і радянською владою цілком обласкана. Чого йому не вистачало? – дивувався багато хто. А не вистачало того, “про що колись сказав Радищев: “Я глянув навкруги мене – душа моя стражданнями людства уражена стала”””.

Олена Боннер говорила, що кредо Андрія Сахарова і в особистому житті, і в суспільному вкладалося у дві короткі фрази: “Зрештою моральний вибір є найпрагматичнішим”, “Роби, що маєш, і будь, що буде”.