Геній і Маргарита
До 70-річчя з дня смерті Альберта Ейнштейна
Ейнштейн і Марго
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
Любов врятує світ, стверджують поети і романтики. Хочеться вірити. Але поки що це ще не доведено. А ось одну конкретну людину любов врятувати в силах. Про кохання, порятунок і загадки шпигунства – ця розповідь. І побудуємо ми її, для більшого оптимізму, за принципом “почали за упокій, а закінчили за здравіє”.
Яків, Лізочка, троцькізм і ЧК
Отже, починаємо “за упокій”. Але, на щастя – не головних наших героїв.
Яків Блюмкін здобув популярність ще зовсім юним. У 1918-му році чекіст-есер убив у Москві німецького посла графа Мірбаха. Акцію він здійснив не за наказом начальства, а за велінням душі. Яків і його однодумці хотіли спровокувати нову війну з Німеччиною. У них була надія, що ця війна переросте у світову революцію. Але німці, які зазнали важкої поразки в Першій світовій війні, відреагували на провокацію мляво. А товариш Дзержинський, за підтримки самого Ілліча, юного чекіста пробачив. Ба більше, за Блюмкіним закріпилася слава ідейного революціонера і відчайдушного сміливця. Яків продовжив працювати в ЧК. Він відмінно проявив себе в багатьох складних операціях, його кар’єра йшла вгору. Мав успіх він і в жінок, дружив зі знаменитим поетом Сергієм Єсеніним, був свій і на партійному з’їзді, і в богемній компанії. Так пролетіли бойові п’янкі революційні роки, а десь у двадцятих у Блюмкіна зав’язався пристрасний роман. Цього разу – із соратницею по службі молоденькою Лізою Горською.
Вей змір! – сказали б у якомусь містечку. – Що за некошерні стосунки! Ша, громадяни! Усе гаразд. Адже при народженні подружку Якова звали Естер Розенцвейг і народилася вона в бессарабському селі на території нинішньої України. І якраз Ліза-Естер стає однією з героїнь нашої розповіді. Щоправда, не головною, але вельми важливою. Як сказали б у Голлівуді, персонажем другого плану.
Говорячи відверто, життєві колізії Естер Розенцвейг (вона ж Єлизавета Горська, вона ж Єлизавета Зарубіна, вона ж агент “Вардо”) варті окремої захопливої розповіді. Без сумніву, вона була однією з найкращих радянських розвідниць. Але ми поки що ведемо мову тільки про один епізод її чекістської роботи.
Незабаром Ліза і Яків розлучилися, і вона вийшла заміж за досвідченого чекіста Василя Зарубіна. Однак у 1928-му році її викликало керівництво і запропонувало знову “подружитися” з Блюмкіним. Делікатне, звісно, завдання. Але не для виконавчого працівника спецслужб. Ліза попрямувала до Блюмкіна, і кохання розгорілося з новою силою.
Як відомо, чоловіки особливо балакучі і хвалькучі в ліжку. Ось і Блюмкін під час інтимного побачення розповів Лізочці, що під час відрядження до Константинополя зустрічався з Львом Троцьким, і той передав із ним для вірних товаришів таємний лист. Ліза зробила вигляд, що ця історія її мало цікавить. А наступного ранку доповіла про одкровення Якова старшим товаришам. Його розстріляли.
“Зв’язок із Троцьким був відвертою зрадою. І вона пішла і виконала свій громадянський обов’язок – здала Блюмкіна”, – пише у своєму нібито дослідженні один російський історик спецслужб. Однак, думається, не кожен із ним погодиться. Адже як не крути, здала коханого, хоча прекрасно розуміла, що йому загрожує. Звідси – тільки дві версії. Перша – ніякого кохання з боку Лізи і згадки не було, а виконувалося оперативне завдання по роботі з підозрюваним у троцькізмі. Тут цікаво, що Василь Зарубін жодним чином не виявляв ревнощів. Друга версія – почуття були, але, будучи затятою комуністкою, Зарубіна вважала своїм обов’язком викрити “переродженця”. Гадати не станемо. Зауважу тільки, що вся її багаторічна успішна робота в розвідці свідчить про те, що вона вірила, ніби бореться за справедливу справу. А чи було це справді так з об’єктивного історичного погляду – вже зовсім інша справа.
“Я чув, що ваша дружина добре допомагає вам. Бережіть її”. Те, що таке напуття на нове завдання Зарубіну дав особисто Сталін, явно підтверджує, що Єлизавета була найціннішим кадром радянської розвідки.
…У цьому місці нашої розповіді ми її поки що й залишимо і нарешті перейдемо до наших головних героїв…
Творець теорії відносності
Sic transit gloria mundi – так минає мирська слава.
Так, минає навіть найгучніша слава. І сьогодні пересічній людині навіть важко собі уявити, якою пошаною і популярністю користувався в середині минулого століття Альберт Ейнштейн. І справді, він – геній, творець теорії відносності, який просунув світову науку на нові рубежі. Про це можна говорити багато і довго. Але наша розповідь – не про науку, а про кохання. Утім, як показує життя, любов і наука, трапляється, перетинаються.
За спогадами сучасників, Ейнштейн був доброзичливою і товариською людиною. Додамо, і влюбливим. До моменту вступу до Швейцарського політехнічного інституту в нього вже були любовні пригоди. А в перший же день в інституті він звернув увагу на студентку Мілеву Марич. Не тому, що вона була красунею, а тому, що виявилася єдиною дівчиною в їхній групі.
Ні, красунею Мілева не була. Ба більше, вона помітно накульгувала через вроджену травму стегна. Сьогодні це каліцтво легко і швидко лікується. Але в маленькому сербському містечку наприкінці 19-го століття зцілити її було нікому. Ось біда! Зате у Мілеви був виразний погляд і ясна голова. Вони спочатку подружилися, а потім прийшли і почуття. Їхня донька народилася ще до весілля, проти якого були батьки нареченого. На жаль, дитина померла дуже рано. Але потім у шлюбі народилися два сини. І спочатку все було добре: Альберт створював свою теорію, Мілева, як могла, йому допомагала. Однак потім…
І тут ми ненадовго перейдемо до науки. Точніше, до колізій навколо неї. Напевно, немає жодної талановитої людини, у якої не було б заздрісників і ворогів. А що ж говорити про генія! Чутки і плітки про те, що теорію відносності створив не Ейнштейн, почали ходити майже одразу після того, коли стало зрозуміло, що це – епохальне явище у світовій науці. Потрібно сказати, що для подібних розмов були і нібито “об’єктивні” приводи. Річ у тім, що Ейнштейн не відкрив, а саме створив велику теорію відносності. Видатні вчені Пуанкаре, Лоренц і Міньковський зробили серйозні відкриття, проте ніхто з них так і не створив на підставі своїх робіт воістину революційний переворот у науці. Це здійснив Ейнштейн, заглянувши за горизонт невідомого людству. Зроблені ним на підставі своїх власних досліджень і робіт колег висновки спочатку були незрозумілі не тільки пересічній людині, а й багатьом ученим мужам.
Тільки один факт. Уперше Ейнштейна було висунуто на присудження Нобелівської премії в 1910-му. У наступні роки висувався знову і знову, але отримав премію тільки в 1922-му за 1921-й рік. І справа тут не стільки в підступах заздрісників, скільки в тому, що “експерти”, які вирішували в Нобелівському комітеті долю номінантів на премію, самі нічогошенько в теорії генія не зрозуміли. Та й чи могли? Так, головою комітету з фізики, який робив невиразну доповідь з теорії відносності, був лікар-офтальмолог. А науковий секретар Шведської академії наук ентомолог Крістофер Аурівілліус у повідомленні Ейнштейну про присудження йому Нобелівської премії писав: “Премію присуджують Вам за відкриття Закону фотоелектричного ефекту, не враховуючи при цьому Ваших робіт із теорії відносності та теорії гравітації, які оцінять після їхнього підтвердження в майбутньому”.
З цього послання абсолютно ясно видно, що не тільки “окуліст” і “фахівець з комах”, а й багато інших вчених мужі з Комітету нічого тоді в створених Ейнштейном теоріях не розуміли. На щастя для генія, його постулати згодом були підтверджені цілою низкою практичних експериментів.
Атаки на Ейнштейна посилилися, коли до влади в Німеччині прийшли нацисти. На жаль, до “расової зарази” виявилися схильні не тільки люмпени, а й німецькі діячі науки. Під улюлюкання натовпу і твердження, що лунали з університетських кафедр, про існування двох фізик – єдино правильної “арійської” і “шарлатанської єврейської” – професорів-євреїв виганяли з вищих навчальних закладів. Честь створення теорії відносності теж приписали б комусь іншому. Однак реально більше за інших на це звання міг претендувати Герман Міньковський. Але нацистів він явно не влаштовував, оскільки теж був євреєм. Тому вони вчинили простіше: оголосили теорію відносності “заплутаною єврейською вигадкою”, протиставляючи їй “ясну”, “побудовану на експериментах арійську фізику”. Ейнштейн “натяк” зрозумів і вчасно емігрував до США.
Нацисти пізніше схаменулися, що випустили його з Німеччини, і навіть призначили за його голову 10 тисяч рейхсмарок. Але було пізно: великий учений уже встиг разом із Лео Сцілардом написати листа президенту Рузвельту. У посланні стверджувалося, що якщо найближчим часом не почати створювати атомну бомбу, то німці встигнуть виготовити її раніше, і тоді на світ чекає катастрофа. Рузвельт виявився далекогляднішим за Гітлера, який не виявив інтересу до створення ядерної зброї. І було дано старт Манхеттенському проекту.
– Чому тільки 10 тисяч марок за мою голову? Це так мало! – жартував Ейнштейн. І він був абсолютно правий. Його голова безсумнівно коштувала набагато дорожче.
Мілева і теорія
Прошу вибачити, що у своїй розповіді віддалився від любові так далеко. Але цьому є причини. Уже після смерті Ейнштейна і Марич сербська дослідниця Джессіка Трбухович-Гюрич написала книжку, де намагалася довести, що начебто саме Мілєва є авторкою теорії відносності або, в гіршому разі, її повноцінним співавтором. Зрозуміле, звісно, бажання авторки книжки високо підняти престиж одноплемінниці. Однак серйозних доказів на користь своєї версії вона не навела. Хоча певний сплеск у навколонауковому просторі справила. Ні, звісно, Мілева – краще за багатьох і багатьох зналася на фізиці й математиці і, можливо, вона справді допомагала чоловікові в якихось розрахунках. Однак, як засвідчили розслідування істориків, у її листах до Альберта немає згадок якихось наукових ідей чи гіпотез, тоді як у його посланнях до неї їх міститься безліч. Одним зі своїх головних аргументів сербська дослідниця визнала той факт, що, нарешті отримавши Нобелівську премію, Ейнштейн усе її грошове утримання віддав Мілеві, незважаючи на те, що вони вже три роки були розлучені – ніби визнавши її заслуги. Насправді ж ці гроші були призначені на утримання колишньої дружини і синів, які залишилися з нею.
Ейнштейн офіційно одружився з Мілевою 1903-го року, а розлучився з нею 1919-го. Але розлюбив її набагато раніше. У цьому ж 1919-му він одружився з Ельзою Левенталь. Вона, як і Марич, була старша за нього і знайома з ним із дитинства. Та й дівоче її прізвище… Ейнштейн. Це був “династичний” шлюб: Ельза доводилася Альберту двоюрідною сестрою. Можна припустити, що для них обох це був шлюб за розрахунком у хорошому сенсі слова: не було пристрасного кохання, але в сім’ї панували найніжніша дружба і взаєморозуміння. Ельза переїхала до Альберта зі своїми дочками від першого шлюбу Ільзою і Маргот. І в нього відразу ж встановилися з падчерками найдобріші стосунки. А Маргот з роками стала його надійною помічницею в робочих і побутових справах, перейнявши естафету від матері, яка пішла з життя 1936 року.
І ось тут нарешті настав час нам познайомитися з іншою Маргаритою, жінкою, яка стала найпристраснішим коханням генія науки…
“Королева Марго”
З глибоко провінційного Сарапула двадцятирічна Марго Воронцова приїхала до Москви 1915-го року. Красунею вона не була, але мала дивовижну чарівність, що зачаровувала чоловіків. Причому талановитих, неординарних чоловіків. Вона вихором оберталася у творчих колах. Чутки приписували їй романи зі знаменитим співаком Федором Шаляпіним і його сином Борисом. А також із видатним композитором Сергієм Рахманіновим і популярним поетом Олександром Блоком. Зрештою свій вибір вона зупинила на молодому скульпторі Петрі Бромирському. Однак той незадовго до весілля мав необережність показати фотографію нареченої своєму приятелеві, маститому скульптору Сергію Коненкову.
“Дівчина на фотографії була така прекрасна, згодом згадував Коненков, – що здалася мені творінням якогось невідомого художника”.
На прохання Сергія простодушний Бромирський їх познайомив. І закрутилася любовна карусель. Батьки Марго були дуже незадоволені нареченим – адже Коненков був старший за неї більш ніж на 20 років. Проте 1922-го року Маргарита і Сергій уклали офіційний шлюб. А ще через рік вони виїхали до США для участі у виставці радянського мистецтва в Нью-Йорку. Передбачалося, що їхнє перебування в Америці триватиме лише кілька місяців. Однак до СРСР вони повернулися тільки 1945-го року.
І тут давайте знову ненадовго відвернемося від історії кохання. Поговоримо про справи зовсім іншого роду. А саме про розвідку або шпигунство, називайте як завгодно. Сьогодні ми вже знаємо, що спроба побудувати соціалізм на величезній території колишньої царської Росії виявилася трагічною авантюрою, яка забрала життя мільйонів людей. Тому діяльність радянських спецслужб праведною і моральною ми назвати не можемо. Але якщо дослідити роботу радянської зовнішньої розвідки з суто професійного погляду, то потрібно визнати, що в її лавах служили, окрім усіх інших, справжні майстри своєї справи. До того ж частина цих ініціативних і сміливих людей працювали не за гроші. Вони вірили в те, що їхня діяльність допомагає наблизити кращі для людства часи. Власне, у період Другої світової війни так воно й було. Але не будемо спокушатися, за їхньою спиною завжди стояли вищі керівники СРСР, цинічні, жорстокі та нерідко ще й дурнуваті суб’єкти.
Ось і історія нам не залишила однозначної відповіді: чи була Маргарита Коненкова ще в 20-ті роки завербована чекістами, чи стала агентом “Лукасом” уже пізніше?
У своїх мемуарах “Спецоперації. Луб’янка і Кремль” колишній начальник 4-го (диверсійно-розвідувального) управління НКВС генерал-лейтенант Павло Судоплатов писав: “Дружина відомого скульптора Коненкова, наш перевірений агент, яка діяла під керівництвом Лізи Зарубіної, зблизилася з найбільшими фізиками Оппенгеймером та Ейнштейном у Прінстоні. Вона зуміла зачарувати найближче оточення Оппенгеймера. Після того як Оппенгеймер перервав зв’язки з американською компартією, Коненкова під керівництвом Лізи Зарубіної та співробітника нашої резидентури в Нью-Йорку Пастельняка (Лука) постійно впливала на Оппенгеймера і ще раніше вмовила його взяти на роботу спеціалістів, відомих своїми лівими переконаннями, на розробку яких уже було націлено наших нелегалів та агентуру…”
Відомості про будь-яку розвідувальну (шпигунську) діяльність Коненкової в період до початку Манхеттенського проєкту широкому загалу не відомі. Можливо, дещо про це досі зберігається в луб’янських архівах.
А далі сталося ось що. За свідченням Судоплатова, до початку 1943-го року радянське керівництво не знало про те, що в США вже ведуться роботи зі створення атомної бомби. І до речі, є відомості, що цю інформацію своїм кураторам повідомила саме Коненкова.
І тоді Зарубіна і Пастельняк дали Маргариті вказівку постійно перебувати біля Ейнштейна і його колег, зав’язати (або посилити) любовний зв’язок із ним. Сам Ейнштейн у практичній роботі зі створення бомби формально участі не брав, але був у курсі всього важливого, що там відбувалося, хоча б тому, що його постійно відвідував керівник Мангеттенського проєкту Роберт Оппенгаймер, який мав до генія велику повагу.
Ай-яй-яй! – вигукнув би в цьому місці який-небудь обиватель радянських часів, вихований на знаменитій сцені з телесеріалу “Сімнадцять миттєвостей весни”. Як же так! Хіба можливо, щоб радянська розвідниця лягала в ліжко заради видобутку відомостей?! Де ж моральне обличчя і все таке інше…
Тут, думається, не зайве згадати, з яким спокоєм відреагував Василь Зарубін на “відрядження” дружини в обійми Блюмкіна.
Наївним людям, які розчулювалися сльозливою мелодраматичною сценою побачення “наосліп” Штірліца з дружиною, і на думку не спадало, що ще споконвіку багато чого в розвідці ґрунтувалося на еротиці та її жрицях. Досить згадати епізод із Тори, що перейшов до християнської Біблії, коли євреям вдалося взяти неприступний Єрихон за допомогою блудниці, яка сховала розвідників і дала їм цінні відомості. За це вона отримала високу нагороду: їй разом із ріднею було даровано життя.
Радянська розвідка ніколи не гребувала застосовувати “секс-шпигунство”. Причому, обов’язково на цьому наголосимо, серед жінок, з чиєю допомогою воно здійснювалося, були аж ніяк не тільки повії. У роки Другої світової війни на радянську розвідку, як, наприклад, і на французький Рух опору, працювали молоді жінки, які робили це з патріотичних, так-так, і антифашистських спонукань. З їхньою допомогою добував цінні відомості і знаний радянський розвідник Шандор Радо. А знаменитий Ріхард Зорге навіть вступив в інтимний зв’язок із дружиною німецького посла в Токіо.
У розвідках добре знали, що навіть найпильніший чоловік ніколи не буває таким балакучим і хвалькуватим, як у ліжку з жінкою, особливо якщо вона не його дружина.
Словом, Маргарита ніяк не могла відмовитися від цього пікантного завдання. Тим більше, як виявилося, воно було не проти її волі. Свої часті візити до Прінстона Коненкова спочатку пояснювала чоловікові своєю тісною дружбою з Маргот, дочкою Ейнштейна, що, до речі, відповідало дійсності. А далі Коненковим впровадили нову молоду домробітницю, співробітницю НКВС, і вона вже незабаром залізла до старого в ліжко, активно відволікаючи його від роздумів, де ж зникає дружина.
Аналізуючи план радянської розвідки з впровадження в оточення Ейнштейна своїх людей, можемо сказати, що певною мірою він спрацював. Головне, що вдалося Маргариті та Зарубіній, – це за допомогою дружини Оппенгеймера, яка потоваришувала з ними, впровадити в Мангеттенський проєкт, під виглядом учених-антифашистів, радянських агентів. Природно, місіс Оппенгеймер була не в курсі, як її використовували.
Однак далі сталося непередбачуване. Маргарита по-справжньому відповіла на почуття Ейнштейна. Вона його покохала. Обманювати коханого їй стало нестерпно важко. І одного разу вона йому розповіла про свою “місію”. Кумедно, що в одному з телефільмів за мотивами цієї історії зізнання відбулося якраз у ліжку.
Судячи з усього, це сталося після того, як вона позбулася контролю Зарубіної. Сталося це через воістину фарсові обставини. Співробітник НКВС такий собі Миронов, який працював у Штатах під прикриттям, написав листи Сталіну і Рузвельту та директору ФБР Гуверу. У посланні “вождю і вчителю” він вказав, що Зарубіни нібито насправді працюють на США. А американцям написав, що вони співпрацюють із німцями.
Зарубіних терміново відкликали в Москву, що їх явно врятувало від суду в Америці. У Москві їх півроку мурижили всілякими перевірками, поки не з’ясувалося, що Миронов хворий на важку форму шизофренії, і його помістили в психлікарню. А Єлизавету Зарубіну за здобуті відомості щодо Мангеттенського проєкту нагородили орденом Червоної Зірки і поновили на роботі. Але 1946-го року її без особливих пояснень звільнили з органів. Зарубіни, які багато років пропрацювали за кордоном, спочатку не зрозуміли, що в Країні Рад дмуть нові вітри з погромним душком. Знаючі людці натякали Василеві, що справа – у “п’ятій графі” дружини, і радили з нею розлучитися. Але він її не зрадив і в 1948-му році сам залишив лави чекістів.
Навесні 1953-го все той же Судоплатов запропонував Зарубіній повернутися на службу. Однак уже влітку його самого заарештували, звинувативши у співпраці з Берією. І повернення Єлизавети не відбулося. На щастя для Зарубіної жодних звинувачень їй не висунули, але в органах вона більше не працювала.
Василь помер 1972-го року. А легендарна розвідниця Єлизавета Зарубіна, яка не раз ризикувала життям під час найнебезпечніших завдань, померла якоюсь безглуздою смертю. Навесні 1987-го року, будучи вже глибоко старою жінкою, вона заходила до автобуса, коли водій відволікся на щось і, не помітивши, защемив її дверима. Від отриманих травм стара розвідниця померла в госпіталі.
Господи, воістину несповідимі шляхи Твої!
Кохання, схоже на сон
А ми повертаємося до наших головних героїв.
Ейнштейн, який палко любив свою Марго, пробачив їй усі шпигунські гріхи. Любов їхня досягла апогею. Вони вигадали собі прізвисько “Альмар”, з’єднавши перші літери своїх імен, і проводили багато часу у квартирі в Прінстоні, яку назвали “гніздечко”. Паралельно Ейнштейн багато працював над своїми новими теоріями, а Маргарита брала активну участь у діяльності Товариства допомоги Росії, створеного в Америці в роки війни для сприяння СРСР. Маргарита сяяла серед знаменитостей, які приходили на заходи товариства, і навіть познайомилася з дружиною президента США Елеонорою Рузвельт.
Але головним для них, звісно, було їхнє кохання. Після смерті Коненкової в її речах було знайдено листок із сонетом німецькою мовою, написаним Ейнштейном для коханої. Ось він у перекладі:
“Два тижні мучив тебе
І ти написала, що незадоволена мною.
Але зрозумій – мене також мучили інші
Нескінченними розповідями про себе.
Тобі не вирватися з сімейного кола,
Це наше спільне нещастя.
Крізь небо невідворотно
І правдиво проглядає наше майбутнє.
Голова гуде, як вулик,
Знесилили серце і руки.
Приїжджай до мене в Прінстон,
На тебе чекають спокій і відпочинок.
Ми будемо читати Толстого,
А коли тобі набридне, ти піднімеш
На мене очі, повні ніжності,
І я побачу в них відблиск Бога.
Ти кажеш, що любиш мене,
Але це не так.
Я кличу на допомогу Амура,
Щоб умовив тебе
бути до мене милосердною.
А.Е. Різдво. 1943 г.”
Ось воно що! Геній бачив в очах коханої відблиск Бога, а не привид радянської розвідки. Здавалося, їхнє щастя буде довгим. Але…
Є в США спецслужба ФБР – федеральне бюро розслідувань. Там теж працюють проникливі й наполегливі люди. І влітку 1945-го року детективи вийшли на Коненкову. Її заарештували просто на черговому прийомі Товариства допомоги Росії. Чим це їй загрожувало? Згадаймо про сумну долю Юліуса і Етель Розенбергів, страчених на електричному стільці за співпрацю з радянською розвідкою. Але ж вони, за гіркою іронією долі, були найменш залученими до атомного шпигунства дрібними агентами. Тож навряд чи на Коненкову чекала інша доля.
І тут настають кульмінація і розв’язка нашої розповіді. Ні радянські резиденти, ні чоловік врятувати Маргариту не могли. Її врятувала Любов генія.
Сьогодні, повторю, багатьом і багатьом важко навіть усвідомити, наскільки на той час був великий авторитет Ейнштейна у світі. Зрозумівши, яка трагедія може статися, він вирушив на зустріч із директором ФБР. На ній Ейнштейн заявив, що якщо Коненкову, яка, на його думку, до жодного шпигунства не була причетна, зараз же не відпустять, то він зробить різку заяву і назавжди покине Америку. Це був би скандал на весь світ. І зазвичай непоступливий і хамуватий Гувер здригнувся. Існує цілком реальна версія, що рішення відпустити Коненкову ухвалювали за згодою президента США Гаррі Трумена.
Її випустили з умовою, що вона назавжди покине Штати найближчим часом. У бухті Сіетла якраз стояв радянський пароплав. У спішному порядку за лічені дні на нього перевезли всі скульптури Коненкова, подружжю видали радянські паспорти, і воно попливло на батьківщину.
Прощаючись, Альберт подарував Марго свій золотий годинник. Вони розуміли, що більше не побачаться ніколи…
Ейнштейн і Коненкова листувалися. Послання були сповнені любові. Але при цьому вона знала, що в 1952-му році Ейнштейну було запропоновано стати президентом Ізраїлю. Він ввічливо відмовився, пославшись на недосвідченість у політиці.
Йому було не до державних справ. Він поспішав створити єдину теорію поля. Не встиг: серце великого вченого зупинилося 18-го квітня 1955-го року…
Сергій Коненков покинув цей світ 1971-го року. А смерть Маргарити була ще більш безглуздою і жахливою, ніж загибель її подруги Лізи Зарубіної. У 1980-му році вона померла від виснаження, доведена до цього стану хатньою робітницею, яка хотіла поживитися її речами.
Ось, власне, і вся історія про те, як непересічна жінка не змогла стати підступною шпигункою, але зуміла схвилювати серце генія, чия любов врятувала їй життя.
І тільки Господь знає, чи возз’єдналися вони знову на небесах.
