ДОЛЯ РЕЗИДЕНТА
Фельдбін-Орлов із дружиною
Валентин ДОМИЛЬ
В СРСР найчастіше “неповерненцями” називали розвідників, які не повернулися на батьківщину і залишалися “за бугром” не через арешт або загибель, а цілком усвідомлено. І, більшою чи меншою мірою, добровільно: когось спіймали “на гарячому” і змусили, хтось спокусився на обіцяну винагороду, хтось на знак протесту або з причини образи на начальство…
З точки зору закону і життєвої логіки ці люди – зрадники. Їх судили заочно і засуджували, як правило, до смертної кари. Іноді вистежували і вбивали без суду і слідства. Втім, нині колишньої невідворотності покарання немає. У всякому разі, багато “неповерненців” живуть у країнах, що їх прихистили, більш-менш відкрито: пишуть книжки, виступають із лекціями, беруть участь у роботі якихось фондів…
Не можна, проте, всіх “неповерненців” міряти однією міркою. У чому можна дорікнути тим, хто залишився за кордоном під час сталінських “чисток” кінця 1930-х років і дізнався про арешти розвідників після закінчення Другої світової війни? Тоді до числа заарештованих і засуджених потрапили такі видатні фігури, як керівники легендарної “Червоної капели” Анатолій Гуревич (Кент), Леопольд Треппер, Шандор Радо.
Перед бійцями “таємного фронту” стояв нелегкий вибір: повернення додому загрожувало непередбачуваними наслідками, встати на шлях неповерненця теж нелегко – і в моральному плані, і з побоювання наслідків: могли постраждати (і, як правило, страждали) близькі. Врятуватися, як добре розуміли досвідчені розвідники, було важко: горезвісні “довгі руки” знали свою справу.
Уціліли одиниці. Серед них – майор держбезпеки (звання офіцерів НКВС відрізнялися від загальноармійських, за нинішнім табелем про ранги це – генерал-майор, – В.Д.) Олександр Орлов.
…21 серпня 1895 року в місті Бобруйську в сім’ї дрібного службовця лісового відомства Лазаря Фельдбіна народився син Лейбл. У Лазаря Фельдбіна знайшлися необхідні кошти, і він зміг оплатити навчання сина в гімназії. Але лише частково, і тому з шістнадцятирічного віку Лейбл підробляв приватними уроками. Гімназію закінчив досить пізно, найімовірніше, екстерном.
У 1916 році Лейбл Фельдбін вступив на юридичний факультет Московського університету. Цього ж року його призвали до армії й визначили в розміщений у Царицині (нині Волгоград) студентський батальйон, де, як зазначено в одному з довідкових видань, “служили неблагонадійні елементи”.
Лютнева революція сприяла військовій кар’єрі Фельдбіна (він закінчив школу прапорщиків) і вплинула на його політичні уподобання. Фельдбін вступив до партії соціал-демократів, або об’єднаних інтернаціоналістів, як вони себе іменували. Унаслідок внутрішньопартійних трансформацій партія розкололася. І якась її частина приєдналася до більшовиків. Лейбл Фельдбін був серед тих, хто вчасно усвідомив і вчасно долучився.
У передмові до своєї гучної книги “Таємна історія сталінських злочинів” Олександр Орлов (одне з конспіративних прізвищ Фельдбіна) пише: “Я брав активну участь у громадянській війні, воював у лавах Червоної армії на Південно-Східному фронті, де командував партизанськими загонами, що діяли в тилу ворога, і відповідав також за контррозвідку”. Судячи з інших джерел, Фельдбін був зарахований в Особливий відділ 12-ї армії і призначений слідчим. У 1921 році він повернувся до Москви.
Студенту, який проявив себе в Громадянську війну, особісту, що не довчився, дали можливість здобути юридичну освіту. Його направили в престижну Школу правознавства при Московському університеті. Навчався Фельдбін, як тоді казали, без відриву від виробництва: заняття в Школі поєднував із роботою слідчого Верховного трибуналу при ВЦВК. Досвідчених фахівців не вистачало, таке суміщення було в порядку речей.
По закінченню навчання Лейбл Фельдбін змінив ім’я і прізвище – став Левом Нікольським. В ті роки єврейське прізвище саме по собі не перешкоджало кар’єрі, тож, найімовірніше, свою роль зіграла службова необхідність. Для розвідника зміна прізвища була справою буденною – суворі закони конспірації і таке інше…
Після завершення 1924 року навчання у Школі правознавства Нікольський (колишній Фельдбін) повернувся в органи держбезпеки. Якийсь час працював у центральному апараті ОДПУ та на периферії. Після відповідного обкатування і вивчення ділових якостей Нікольського-Фельдбіна 1926 року перевели в ІНО (іноземний відділ) ОДПУ.
Далі – як у відомій пісні: “Я міняв міста, я міняв імена…”. У 1926 році ІНО ОДПУ призначає Льва Нікольського резидентом радянської розвідки до Франції. Працює він під прикриттям торгпредства, значиться його співробітником Львом Ніколаєвим. У 1928-му Льва Ніколаєва, тепер уже як Льва Фельделя, переводять до Німеччини. Як і у Франції, він єдиний у двох особах: торговий радник торгпредства СРСР у Німеччині та голова берлінської резидентури.
У 1932-му під час короткострокового відрядження до США розвіднику вдалося роздобути справжній американський паспорт на ім’я Вільяма Голдіна. Із цим паспортом навесні 1933 року на чолі нелегальної оперативної групи “Експрес” його направили в Париж.
Перед групою було поставлено завдання “розробки” 2-го бюро (розвідка) французького Генштабу. Нікольському не пощастило, його впізнав колишній співробітник радянського торгпредства, і розвідник був змушений покинути Францію.
Влітку 1934 року як представник “Амерікен рефріджерейтор компані, лтд.” Нікольський приїхав до Лондона. Представництво в компанії було черговим прикриттям для новопризначеного резидента.
Якийсь час разом із Нікольським в Англії працював Арнольд Дейч (Стефан Ланг). Дейчу вдалося залучити до співпраці з радянською розвідкою членів знаменитої “Кембриджської п’ятірки”, включно з Кімом Філбі. Після від’їзду Арнольда з Лондона Нікольський був одним із головних кураторів “Кембриджської п’ятірки” – спрямовував її діяльність і здійснював контроль.
У липні 1936 року генерал Франко виступив проти обраного уряду Іспанської республіки. Заколот генерала переріс у громадянську війну. Франко спирався на підтримку Німеччини та Італії, а Радянський Союз виступив на захист республіканського уряду, надаючи йому всебічну допомогу, зокрема військову.
У вересні 1936 року Лев Нікольський виїхав до Іспанії як аташе з політичних питань радянського повпредства. Насправді ж він був резидентом НКВС і головним радником із внутрішньої безпеки та контррозвідки при республіканському уряді. В Іспанії Льва Нікольського знали як Олександра Орлова. Це було його чергове і, як виявилося, останнє конспіративне прізвище.
Незабаром із Москви на ім’я Орлова надійшла зашифрована телеграма. Йому було доручено проведення надзвичайно важливої і через це суворо засекреченої операції. Підписав телеграму такий собі Іван Васильович – так Сталін зазвичай підписував свої найсекретніші депеші. Йшлося про золотий запас Іспанії. Республіканський уряд, побоюючись захоплення столиці військами Франко, запропонував віддати золото Радянському Союзу на зберігання і як плату за постачання озброєння.
Золотий запас Іспанії становив досить пристойну на ті часи суму – понад півмільярда доларів США. Золото тимчасово зберігалося у величезній печері поблизу порту Картахена. 21 жовтня 1936 року Орлов прибув у порт для керівництва операцією. Під охороною радянських танкістів, переодягнених в іспанську форму, ящики з дорогоцінним вантажем перенесли на вантажівки та доставили до Картахени. Потім з великими пересторогами їх переправили на чотири радянських судна “Кім”, “Кубань”, “Нева” і “Волголес” і доправили морем до Одеси. З Одеси спецпоїзд під посиленою охороною перевіз золото до Москви.
Коли Орлов відмовився повернутися в СРСР, на нього, як водиться, завели кримінальну справу. Серед іншого йому інкримінували маніпуляції із золотом: мовляв, якась частина вантажу прилипла до його рук і не дійшла за призначенням. Спеціально створена комісія пропажу золота не підтвердила: скільки його зберігалося в іспанських запасниках, стільки й прибуло до Одеси.
Внесок Орлова в іспанські події був вельми вагомий. На його рахунку реорганізація контррозвідувальної служби республіканців – СІМ, розширення кола її можливостей. З ініціативи Орлова було створено шість шкіл особливого призначення, у яких готували фахівців із ведення партизанської війни: навчали премудростей вибухової справи, розроблення та здійснення диверсій у тилу ворога.
Орлов взяв активну участь у придушенні заколоту анархістів і троцькістів – прихильників ПОУМ (“Робоча партії марксистського єднання”) в Каталонії. Анархісти і члени ПОУМ не в усьому були згодні з республіканським урядом, саботували його розпорядження і ратували за свій шлях боротьби. Протидії між каталонськими сепаратистами та центральною владою вилилися у збройне зіткнення. Бунтівників було розгромлено. Керівників заколоту заарештували і відправили до в’язниці.
Ставлення радянської влади й особисто товариша Сталіна до Троцького і його прихильників виходило за рамки громадянської війни в Іспанії. Орлов отримав відповідне розпорядження й організував викрадення з Барселонської в’язниці лідера іспанських троцькістів Андреаса Ніна, якого розстріляли викрадачі.
Громадянська війна в Іспанії для радянського керівництва була важливим, але далеко не єдиним місцем боротьби зі світовим імперіалізмом. Для цієї боротьби були потрібні надійні й добре навчені кадри. Наприкінці 1937 року потай від іспанської влади Орлов організував розвідшколу з багатозначною назвою “Будівництво”. Кандидати набиралися з прокомуністично налаштованих бійців інтернаціональних бригад.
Після навчання випускників школи вивозили з Іспанії через Францію Й доправляли зі спецзавданнями в країни Західної Європи. Серед учнів школи був завербований Орловим боєць Інтернаціональної бригади зі США, син російських емігрантів Морріс Коен – майбутній “атомний розвідник”, зв’язковий Рудольфа Абеля та Конона Молодого.
Влітку 1937 року чаша терезів почала схилятися на бік Франко. У війні намітився перелом, що ускладнило роботу Орлова і, що важливо, викликало нарікання в центрі. Нагорі явно прагнули перекласти відповідальність за військові провали і шукали цапа-відбувайла.
Літо 1937 року було ознаменоване ще однією надзвичайною подією, мало пов’язаною з Громадянською війною в Іспанії: в органах держбезпеки розпочалася чергова “чистка”. У своїй книзі “Таємна історія сталінських злочинів” Орлов писав: “Будучи в Іспанії, я дізнався про арешт Ягоди, наркома внутрішніх справ. Там же до мене дійшли звістки про знищення всіх моїх колишніх друзів і колег, і, здавалося, ось-ось настане моя черга…”
Побоювання Орлова не були безпідставні. В серпні 1937 року начальник Іноземного управління НКВС Абрам Слуцький, комісар державної безпеки 2-го рангу (отруєний 17 лютого 1938 року), повідомив Орлова, що НКВС має намір відрядити в Іспанію дванадцять співробітників для його охорони.
Від охорони Орлов відмовився. Він заявив, що агенти таємної іспанської поліції, якими він оточений, зі своїм завданням справляються, і тому в додатковій охороні немає жодної потреби. Орлов мав усі підстави вважати, що горезвісна “особиста охорона” мала завдання ліквідувати резидента, який став неугодний владі.
У жовтні 1937 року до Іспанії прибув заступник Слуцького Сергій Шпігельгляс (розстріляний 1938 року). Протягом низки років Шпігельгляс виконував делікатні доручення радянської розвідки. За його спиною стояло кілька гучних викрадень і вбивств активістів “білого” руху і “неповерненців”.
Приїзд Шпігельгляса в Іспанію ще більше насторожив Орлова. Але до активних дій не дійшло. Одна справа ліквідувати резидента НКВС Ігнатія Рейсса, який відмовився повернутися до Москви (був розстріляний групою під керівництвом Шпігельгляса 4 вересня 1937-го поблизу Лозанни), і зовсім інша – зіткнення з озброєною до зубів охороною Орлова.
Орлова вирішили виманити з Іспанії. 9 липня 1938 року на його ім’я надійшла телеграма за підписом наркома внутрішніх справ Миколи Єжова. Орлову пропонували виїхати до Бельгії й 14 квітня піднятися на борт радянського судна “Свирь”, яке стоїть в Антверпенському порту. Орлов мав, судячи з тексту телеграми, зустрітися “з відомим йому особисто товаришем” чи то для отримання якихось надсекретних інструкцій, чи то для наради. Згаданим у телеграмі товаришем був Шпігельгляс. Це була пастка: на борту “Свирі” Орлова чекав арешт і депортація в СРСР.
У відповідній телеграмі Орлов повідомив: “Прибуду в Антверпен у призначений день”. Але до Антверпена завбачливий розвідник не доїхав. Взявши 60 тисяч доларів з оперативних коштів НКВС, він разом із дружиною Марією Владиславівною Рожнецькою та донькою Веронікою відплив із Франції до Канади на теплоході “Монклер”.
В Оттаві глава американського представництва вручив Орлову дипломатичну візу, з якою він приїхав до США. На прийомі в комісара у справах імміграції він заявив, що пориває з урядом своєї країни і попросив надати йому та його родині політичний притулок.
У Радянському Союзі в нього залишилися родичі – мати Орлова і мати його дружини. Щоб уберегти їх від помсти, Орлов надіслав Сталіну застережливого листа: “З усією доступною мені рішучістю я попередив його, що якщо він посміє зганяти зло на наших матерях, я опублікую все, що мені відомо про нього. Щоб показати, що це не порожня погроза, я склав і доклав до листа перелік його злочинів”. Лист, судячи з усього, мав дію – родичів не чіпали.
В Америці Орлов проживав під ім’ям Ігоря Костянтиновича Берга. Він настільки добре законспірувався, що, незважаючи на неодноразові спроби, місце його проживання не змогли виявити агенти радянської розвідки. Не менш цікаво інше: про те, що в Америці проживає радянський розвідник-утікач у званні генерала, не знало і всюдисуще ФБР.
Коли 1953 року, після виходу в світ книги “Таємна історія сталінських злочинів”, про перебування Орлова в Америці стало відомо директору ФБР Гуверу, він був вражений цією звісткою до надзвичайності. Бажаючи надолужити згаяне, за Орлова взялися всерйоз. На численних допитах у ФБР він повідомив цілу низку цікавих відомостей про роботу органів держбезпеки СРСР у Європі та всередині країни. Але – і це головне – не назвав жодного імені, не видав особисто йому відомих агентів радянської розвідки. А серед тих, кого він знав, була і “Кембриджська п’ятірка”, і Морріс Коен, і багато інших. Очевидно, з огляду на це керівництво КДБ 1964 року зняло з Орлова обвинувачення у зраді.
На початку 1953 року Орлов вирішив опублікувати свою книгу “Таємна історія сталінських злочинів”. До цього часу, як вважав Орлов, ні його матері, ні матері дружини вже не могло бути в живих. І те, що його стримувало всі ці роки – побоювання помсти режиму, – втратило свою актуальність.
Поки йшли переговори з журналом “Лайф” про публікацію на його сторінках кількох розділів, помер Сталін. “Я був страшенно розчарований, що він не протягнув ще трохи, – шкодував Орлов, – тоді б він побачив таємну історію своїх злочинів, що розійшлася по всьому світу, і переконався, що всі його старання приховати їх виявилися марними”.
Глави з “Лайфа” були покладені в основу книжки “Таємна історія сталінських злочинів”, яка вийшла цього ж року. 1962 року у США побачила світ ще одна книга Орлова – “Посібник із контррозвідки та ведення партизанської війни”, у якій йшлося про громадянську війну в Іспанії.
1969 року, розмовляючи зі співробітником КДБ, який розшукав його у США, Орлов назвав книжку “Таємна історія сталінських злочинів” криком душі. Судячи з усього, приводів для написання книги було більше: це і образа на режим загалом, і на Сталіна особисто за кричущу невдячність.
Стільки років служив правій справі, служив, що називається, не шкодуючи живота свого. І за все це – жахлива перспектива: арешт, неправий суд і розстріл у підвалах Луб’янки. Потім почуття помсти за безвинно репресованих друзів і соратників.
Книга слугувала для Орлова і свого роду страхувальним полісом. Орлов однозначно попередив Сталіна: зачепите родичів, тут же зіллю весь компромат, мало не здасться.
Відомості, що містяться в “Таємній історії сталінських злочинів”, документально не підтверджені – це свідчення очевидця, людини, яка, з огляду на місце служби і займану посаду, була добре обізнана.
– Я записував, – стверджував Орлов, – вказівки, які Сталін усно давав керівникам НКВС на кремлівських нарадах; його вказівки слідчим, як зломити опір сподвижників Леніна і вирвати в них неправдиві зізнання; особисті перемовини Сталіна з деякими з його жертв і слова, вимовлені цими приреченими в стінах Луб’янки. Ці ретельно приховувані секретні матеріали я отримував від самих слідчих НКВС, багато з яких перебували у мене в підпорядкуванні.
Усе це зробило книгу Орлова і цікавою, і доказовою, далеко не найголовнішим, але, безсумнівно, одним із перших узагальнених і зведених воєдино свідчень сталінських злочинів. У книзі було зібрано, як писав Орлов, “факти, що стосуються сходження тирана на вершину влади”. Тут і горезвісна справа Кірова, і сфабриковані процеси 30-х років, і багато іншого.
Доля резидента – важка через численні мінливості і життєві, і службові. Й водночас щаслива. Орлов міг бути вбитим з-за рогу підручними Шпігельгляса. Міг розділити долю того самого Шпігельгляса і переважної більшості співробітників ВНО ОДПУ-НКВС, розстріляних у підвалах Луб’янки або де-небудь в іншому місці.
Але він уникнув погоні, обдурив всюдисуще ФБР, влаштувався в США. Написав одну книгу – “крик душі”. Потім іншу. Викладав у тамтешніх університетах. І помер у віці 78 років. Своєю смертю, у себе в ліжку…
Діяльність Орлова була цілком виправданою – якщо зважати на завдання, які перед ним стояли, на обстановку, в якій він діяв, на ту відповідальність, яку наклала на нього ця обстановка. Чи була його діяльність повною мірою праведною? Навряд чи.
Як і багато іншого з того, що відбувалося в той важкий і далеко не однозначний час…
