“Цей день ми наближали, як могли…”
(Глава з хроніки “Всесвітня історія однієї родини”)
Якуб ЗАІР-БЕК,
лауреат міжнародного конкурсу “Срібний дюк” 2015 р. (Одеса) та премії Спілки письменників Північної Америки “Бериловий самородок” 2021 р. (Нью-Йорк)
У початкових розділах сімейної хроніки, опублікованої мною на сайті ІсраГео, розповідалося про велику єврейську сім‘ю Зейберів, власників фірми в Санкт-Петербурзі з виготовлення та продажу бандажних і корсетних виробів, зокрема жіночої білизни. В тому числі, там ішлося про долю мого батька Соломона, старшого сина Зейберів. Восени 1917 р. він пішов із рідної домівки в Петрограді в невідомість і “пропав” на довгі шість років. Це був суворий час Громадянської війни, розрухи, хаосу і сум’яття душ. Як пізніше з’ясувалося, за цей час Соломон змінив ім’я і прізвище на Сулеймана Заїр-Бека, і під цим ім’ям служив в армії Азербайджану, пізніше віднесеної до Білої армії. У 1920 р. Соломон-Сулейман був узятий у полон Червоною армією, а згодом опинився в Нижньому Новгороді, одружився, у сім’ї було троє дітей. Але постійна небезпека викриття як учасника білого руху перетворила все його подальше життя на суцільне пекло і постійну втечу від ОДПУ-НКВС. З 1940 р. він разом із другою дружиною Тетяною та дворічним сином мешкав у м. Орську на Уралі та працював режисером у місцевому драматичному театрі ім. Жовтневої революції.
Коли почалася Вітчизняна війна, багатьох чоловіків, акторів і співробітників театру, призвали до Червоної армії, і театр практично припинив своє існування. Сулеймана Заїр-Бека не призвали в армію за віком і станом здоров’я: йому було вже 43 роки і у нього був цілий “букет” хвороб, “зароблених” ще в Громадянську війну. Незабаром на Урал стали прибувати ешелони з евакуйованими промисловими підприємствами та установами, з обладнанням і персоналом. Опинившись в Орську без роботи, мої батьки вирішили переїхати в інше місто Чкаловської (нині Оренбурзької) області, до Бузулука, великого залізничного вузла, де тривало формування військових частин, спішно будували заводи, розміщували госпіталі для поранених. У роки війни в Бузулуку випускали продукцію для фронту п’ять промислових підприємств, евакуйованих із західних районів країни, були сформовані три дивізії Червоної армії, Перший Чехословацький окремий піхотний батальйон під командуванням генерала Людвіка Свободи, Польська армія генерала Владислава Андерса та ін. Цікаво, що батько був особисто знайомий із генералом Свободою.
Вільного житла в місті практично не було, а населення швидко зростало за рахунок евакуйованих. Людям довелося у важких умовах заново налагоджувати побут. У Бузулуку спішно почали зводити споруди “полегшеного типу” – землянки, бараки і саманні будинки. Сулейман Заїр-Бек, як театральний режисер, був прикомандирований до політвідділу військової комендатури, йому було доручено займатися формуванням бригад артистів і організацією їхніх виступів. Ці концертні бригади тільки за два перші роки війни дали у військових частинах, на аеродромах, у госпіталях, у робітничих і сільських клубах, паровозних депо сотні концертів для поранених бійців і командирів Червоної армії, солдатів, які вирушають на фронт, для трудівників тилу. Якщо згадати, що в ті роки телебачення ще не було, то стане зрозумілим, що зустрічі з “живими” артистами були надзвичайно важливими для підняття бойового духу у бійців, трудівників заводів, фабрик, сіл. За цю героїчну шефську роботу з допомоги Червоній армії Сулейман Заїр-Бек був нагороджений медалями.
Із батьком, с.Ілек, лютий 1942 р.
Сказати, що з продуктами харчування було складно, це нічого не сказати. Жили впроголодь, і тоді на сімейній нараді було ухвалено, що батько залишиться в Бузулуку, а моя мама, на руках якої були її старі батьки та трирічний син, тобто я, переїдуть у розташоване за 160 км від Бузулука велике село Ілек, на однойменній річці, при її впаданні в Урал. Була надія, що “ближче до землі” вдасться якось прогодувати сім’ю з чотирьох осіб.
Мама почала працювати в місцевому колгоспі, отримувала щось на трудодні, бабуся шила зі своїх старих суконь дитячі чепчики, шапочки й сорочечки, які мама обмінювала в селян на продукти, якісь гроші надсилав батько з Бузулука. Якось зводили кінці з кінцями…
Врізався в пам’ять яскравий епізод, коли листоноша приніс листа зі звісткою про загибель мого старшого брата, від першого шлюбу батька. Зведений брат Ізмаїл, якому було тільки 18 років, загинув під Москвою в грудні 1941 року, а лист про це від колишньої дружини батька Фети прийшов до Ілека в січні чи лютому 1942 р. Тоді я вперше побачив, як мій стриманий і навіть суворий тато гірко плаче… Цей лист батько зберіг, а після його смерті дбайливо зберігаю його я…
Нечітко пам’ятаю страшну повінь на річці Урал навесні 1942 року. Про її масштаби свідчить і збережена фотографія. Батько привіз мене на човні, поставив на дах затопленого сараю і зробив своїм фотоапаратом дуже вдалий знімок…
Повінь на р. Урал, с. Ілек Оренбурзької обл., березень 1942 р.
На початку війни в Бузулук був евакуйований харківський музично-драматичний театр ім. Кропивницького. Артисти цього театру брали участь у роботі концертних бригад, які виступали перед бійцями Червоної армії в Бузулуці. Вони співали задушевних українських пісень, танцювали, читали вірші Шевченка і радянських поетів. А невдовзі після того, як Харків у серпні 1943 р. було звільнено від німецької окупації, театр було призначено до реевакуації, і він почав збиратися в далеку дорогу. Батько вирішив із цим театром їхати в Україну. Можливо, знову задумав чергову “втечу”. Пізньої осені 1943 р. ми довго, кілька тижнів, їхали ешелоном з Уралу до Харкова. Більше стояли, ніж їхали, пропускаючи військові ешелони на фронт. Добре пам’ятаю нашу теплушку із залізною піччю посередині, з розпеченою до червоного залізною трубою. Пам’ятаю краєвиди з маленького віконця, зруйновані війною села і голі труби посеред полів. Але прибули ми не до Харкова, а до райцентру Вовчанськ Харківської області, тому що в Харкові не залишилося жодної вцілілої театральної будівлі, де можна було б грати вистави, а у Вовчанську будівля клубу, яка напівзбереглася, знайшлася. Пам’ятаю холодну зиму 43/44 рр. у Вовчанську в погано опалюваній і сирій хаті, де в кутку росли гриби-поганки на тонких білих ніжках…
Усе ж навесні 1944 р. ми переїхали до Харкова й оселилися в комунальній квартирі у великому будинку на вулиці Червоних письменників, який харків’яни називали Будинком Слова, бо ще до війни в ньому мешкали українські письменники й поети, чимало з яких було репресовано в роки сталінського терору за “український буржуазний націоналізм”. Із цим будинком пов’язаний у мене дуже яскравий дитячий спогад. Увечері 8 травня 1945 р. по радіо кілька разів оголошували, що незабаром буде важливе урядове повідомлення. Було вже пізно, і батьки відправили мене спати. Я заснув, але незабаром після опівночі прокинувся від страшного галасу і криків. Виявляється, щойно по радіо Юрій Левітан своїм незвичайним голосом повідомив про Перемогу, а офіцери, які проживали з сім’ями в будинку через дорогу, влаштували імпровізований салют, стріляючи в повітря з особистої зброї просто з відчинених вікон. Було загальне тріумфування, мешканці нашого і сусідніх будинків вибігли на вулицю, всі обіймалися, цілувалися, плакали, сміялися, “качали” офіцерів…
Відразу після війни батько почав шукати через Червоний Хрест свою сестру Сусанну. Він вважав, що вона була евакуйована з Ленінграда разом із Публічною бібліотекою, де працювала до війни, але виявилося, що вона залишалася в місті, пережила блокаду і навіть живе за старою адресою. Незабаром він виїхав до Ленінграда, де зустрівся з сестрою після довгих років розлуки.
Після переїзду до Харкова з Вовчанська батько був призначений заступником начальника Обласного відділу мистецтв, займався відродженням харківських театрів, мистецьких і музичних шкіл, вишів та інших закладів культури, які поверталися з евакуації на Схід країни. Потім він організовував у Харкові Театр юного глядача, який, на жаль, так і не відкрився через припинення держфінансування. Потім деякий час він працював художнім керівником Скульптурної фабрики, а з 1950 р. очолив Харківський обласний театр.
Робота в Обласному театрі була дуже складною: не отримуючи дотації від держави, театр мав існувати на самоокупності. Усе це ускладнювалося тим, що театр не тільки грав на стаціонарній сцені в місті, а й постійно їздив по області. Потрібно було оплачувати транспорт, готелі, добові тощо. Але батько якось умів “зводити кінці з кінцями”, не забуваючи про творчу роботу, підбір репертуару, акторів, режисерів, художників.
Влітку 1955 р. стався ще один епізод, що характеризує страх, який постійно переслідував мого батька. Закінчивши школу із золотою медаллю, я легко вступив до Харківського університету на радіофізичний факультет. Але буквально за тиждень із приймальної комісії надійшов лист, у якому практично без зазначення причини повідомлялося про те, що я відрахований. Батько дуже засмутився, у хвилюванні ходив по квартирі, сказав мамі, що, ймовірно, “органи” виявили його службу в Білій армії. Цього дня через хвилювання я довго не міг заснути і бачив, що на письмовому столі батька довго горіла лампа, а він сам перебирав якісь документи. Вранці я побачив на столі металеву тацю з гіркою попелу і спаленого паперу і виявив, що з сімейного альбому зникли дитячі та юнацькі фотографії батька. Які ще документи він знищив, мені не відомо. Треба сказати, що в сім’ї від мене ретельно приховували єврейське походження батька, багато про що я дізнався вже після його смерті, від матері і від тітки…
Сулейман Заїр-Бек з акторами Обласного театру, Донбас, вересень 1955 р.
У серпні 1955 р. батько відпочивав і лікувався в П’ятигорську. У вересні та жовтні Обласний театр був на гастролях на Донбасі, батько побував із театром у кількох містах. Вранці 7 листопада 1955 р. він був на святковій демонстрації на центральній площі Харкова, потім разом із мамою – в гостях у друзів, годині об 11 вечора прийшов додому. Раптом йому стало погано, він схопився за серце, впав і помер у мене на руках. Діагноз – крововилив у мозок.
Театрального діяча С.С.Заїр-Бека було поховано з усіма почестями на цвинтарі №1 у Харкові.
(Фото з сімейного архіву)
