Леонід ІЗАКОВ: Змова? Ні, самовпевненість і недолугість
Малюнок Бориса ЕРЕНБУРГА (перша публікація – “Беседер?”)
З невідомої мені причини люди обожнюють теорії змови. Здавалося б, у нашого народу, який свого часу чимало постраждав від подібних теорій унаслідок звинувачень євреїв в отруєнні колодязів за часів середньовічної епідемії чуми, від “кривавого наклепу” і “Протоколів сіонських мудреців”, мав би бути імунітет з цього приводу. Але ж ні, причому до поширення конспіративних теорій рівною мірою причетні як наші ліві, так і праві…
Взяти хоча б убивство Рабина, здійснене Ігалем Аміром майже в прямому ефірі. Вже тут, здавалося б, усе зрозуміло: Ігаль Амір і сам у всьому зізнався з гордістю – мовляв, так, зробив усе сам, сам, і не шкодую ні секунди. І все одно: і кулі, мовляв, були холості, і Рабина вбили в машині. Коротше, змова.
Приклад з іншого боку? Будь ласка. Скільки було балачок у лівій стрічці про закупівлі підводних човнів: мовляв, і не потрібні вони нікому, і армія була проти, але злодійкуватий Бібі уклав угоду, щоб збагатитися на комісійних. Цього разу пустопорожніми розмовами не обійшлося, поліція носом рила землю, щоб викрити корупціонера, доки не зізналися офіційно, що, мовляв, накладочка вийшла, чистий Нетаніягу, як скельце, і міркування були суто діловими, та й армія не так, щоб принципово заперечувала, просто хотіла роздерибанити бюджет на інші потреби, скажімо, на придбання додаткових літаків і на підвищення армійських пенсій.
До чого я все це пишу? Та до того, що напередодні річниці трагічних подій 07/10 знову пішли хвилею в правій стрічці розмови про змову і зраду. Я зараз не збираюся сперечатися з прихильниками теорії змови, хоча у мене є достатньо доводів, чому вся ця теорія абсолютно неспроможна. Я просто висловлю свою версію того, що сталося 07/10, не вдаючись до розмов про зрадників. Версія ця ґрунтується, звісно, не на будь-якій закритій інформації, а на уважному відстеженні всього, що було опубліковано у відкритих джерелах, і на бесідах із моїм старшим сином, який кілька років тому служив офіцером у регіональному штабі в “Отеф Газа”.
Загальновідомо, до подій 07/10/2023 існувала певна концепція, яка говорила про те, що:
- ХАМАС не зацікавлений у великомасштабному збройному конфлікті і взагалі “заляканий” ізраїльською військовою міццю.
- Цивільне крило ХАМАСу згодом неминуче якщо й не підпорядкує собі повністю військове, то змусить його зважати на об’єктивні інтереси населення сектору Гази, яким відповідає мирне співіснування з Ізраїлем.
Ясна річ, заднім числом зрозуміло: ця концепція виявилася абсолютно помилковою, що аж ніяк не означає, начебто вона виникла з повітря. Концепція ця ґрунтувалася на величезному комплексі розвідувальних донесень, аналітичних розробок і неофіційних контактів. Виглядала ця концепція цілком логічною і поділялася цілком і повністю як політичним і військовим керівництвом, так і керівниками всіх розвідувальних структур Ізраїлю. Ба більше, вона видавалася настільки непорушною, що непомітно перейшла в доктрину, за якою все, що не вписувалося в неї, відкидалося як “випадкові флюктуації”.
При цьому не можна сказати, що армія зовсім не готувалася до сценарію можливого нападу. Син розповідав, що всі навчання проходили приблизно за тією схемою дій ХАМАСу, яка була здійснена в реальності. Проблема в тому, що ймовірність подібної реальності вважалася статистично вкрай малою, майже зневажливою похибкою. До речі, історія пропонує нам чимало подібних прецедентів: СРСР, незважаючи на масу попереджень, “просвистів” 22 червня 1941 року, Америка – напад на Перл-Гарбор і терористичну атаку на вежі-близнюки, Ізраїль – Війну Судного дня, Захід – напад на Україну, Росія – українські контратаки на Харківщині та зараз у Курській області. Практично всі ці випадки об’єднує з трагедією 07/10 те, що причиною їх також була концепція, яка здавалася вельми логічною і переконливою, але виявилася, проте, абсолютно помилковою.
І тут слід згадати ще один збіг обставин, який визначив як саме 07/10, так і ще більшою мірою його трагічні наслідки. Ізраїльська армія по праву вважається однією з найбільш високотехнічних і боєздатних армій світу. Але у неї є дві органічні слабкості: вона дуже “домашня” і дуже великою мірою складається з віруючих військовослужбовців. Тому шабат і тим більше єврейські релігійні свята мають для неї значно більше значення, ніж звичайні вихідні дні в інших європейських арміях. Згадаймо, що 07/10 був не простий день – це водночас був шабат, останній день свята Суккот і свято завершення річного циклу читання Тори (Симхат-Тора). В ізраїльській армії існує багаторічна традиція – “ноаль Суккот”, яка означає, що переважна більшість військовослужбовців розпускаються по домівках на весь тиждень свята Суккот, а більша частина чергових, що залишаються в частинах, відпускаються на шабат Симхат-Тора. Зрозуміло, якби надійшло досить серйозне попередження, то відпустки були б скасовані, але такого попередження не було (як і напередодні Війни Судного дня).
І ось тут ми підходимо до безпосередньої відповідальності тих, хто за службовим обов’язком має в усьому сумніватися і, перш за все, до розвідслужб, які були зобов’язані звернути увагу на розрізнену інформацію, що надходила, навіть якщо вона не досягала тієї критичної маси, яка б запалила всі червоні лампочки у відповідальних за ухвалення рішень. Я не можу знати, хто несе особисту безпосередню відповідальність за те, що висновки, які були зроблені, виявилися грубою помилкою і принесли трагічні наслідки, – армійська розвідка АМАН, служба безпеки ШАБАК, зовнішня розвідка МОССАД чи всі разом і кожна служба окремо. Ці питання повинна буде перевірити комісія з розслідування, але немає жодних об’єктивних підстав припускати, що за всім цим криється зрада і злий намір.
Наслідком цієї помилки, яку можна охарактеризувати як недбалість, недолугість, шапкозакидання і ще десятком більш-менш цензурних виразів, стало те, що ізраїльська армія зустріла добірних бойовиків ХАМАСу з особовим складом, 95-97% якого було розпущено по домівках. Ба більше, через те, що це був шабат і свято, багато військовослужбовців, особливо ті, що мешкають у релігійних поселеннях, були взагалі недоступні для зв’язку.
Нечисленні чергові офіцери з частин, які перебували в районі сектору, вступили в бій на чолі груп із 3-5 випадкових солдатів, і здебільшого незабаром полягли. В одному з підрозділів кілька годин чекали на прапорщика, відповідального за збройову кімнату і склад із боєприпасами, який забрав із собою єдиний ключ, дублікат якого було давно втрачено. Місцева поліція прийняла бій, озброєна табельною зброєю, проти бойовиків ХАМАСу з автоматами, гранатометами і джипами “Тойота” з великокаліберними кулеметами, з передбачуваними наслідками.
Про авіацію годі було й казати: прикиньте самі, скільки годин потрібно, щоб спочатку зрозуміти обсяг того, що відбувається, потім розшукати мінімально необхідну кількість техніків і пілотів, з огляду на те, що база для багатьох із них розташована за кілька годин їзди від дому, і підготувати літаки до вильоту, заправивши їх пальним і боєприпасами. Але простіше, зрозуміло, риторично запитувати: “Де була авіація?” і робити далекосяжні висновки.
Перший же удар бойовиків був спрямований на той самий регіональний штаб, де колись служив мій син, і який є “мозком” і координаційним центром всієї системи регіональної оборони. Крім того, що воювати було, по суті, нікому, запанувала плутанина, зв’язок між опорними пунктами і командуванням здійснювався за допомогою особистих некодованих мобільників. Ще одним трагічним збігом обставин виявилося проведення багатотисячного фестивалю, учасники якого склали більшу частину загиблих. Я ні секунди не сумніваюся в тому, що якби були попередження про можливий напад, нехай навіть неконкретні, то військовий офіцер, який підписав дозвіл на проведення фестивалю, такого дозволу не дав би ніколи. Отже, жодних попереджень не було, принаймні таких, які були доведені до рівня регіонального командування.
Ще раз хочу підкреслити, що жодним чином не знімаю відповідальності з тих, хто зобов’язаний був бути напоготові і ставити під сумнів абсолютно всі і всілякі концепції. Немає жодних виправдань тому, хто припустився фатальної помилки під час аналізу даних, і чия недолугість призвела до тяжких наслідків. Але ні в яку змову я особисто не вірю і не повірю доти, доки мені не представлять як докази не логічні ланцюжки умовисновків, а реальні факти, які можна “помацати”. Доти вважаю, що для розмов про зрадників, змовників та інтересантів (та й у чому саме міг полягати інтерес, якщо уряд однаково не впав і в умовах війни впасти не міг?) немає жодного підґрунтя, окрім уже згаданої мною любові до конспіративних теорій.
