Юрій Фурманов: Секрет мого довголіття – у дружині
Свій 90-річний ювілей відсвяткував Юрій Фурманов, український хірург, трансплантолог, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України
Ювіляр категорично проти вживання епітету «видатний хірург», вважаючи такими тільки Амосова і Шалімова. Тому ми назвемо його «чудовий хірург», і це об’єктивний факт.
Юрій Фурманов – автор методу електрозварювання тканин, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки (2004) за розробку і впровадження в клінічну практику хірургічних методів електрозварювання живих, м’яких тканин (у складі групи лауреатів був академік Борис Патон). Він – автор і співавтор понад 200 наукових статей, 20 патентів, 3 монографій.
Юрій Фурманов – письменник і поет, автор 11 книг, член Національної спілки письменників України. Його сьома книга «Одне життя …» отримала літературну премію ім. В. Короленка за 2015 рік.
А ще Юрій Олександрович – товариська і чарівна людина, яка зберегла у своєму поважному віці відмінну фізичну і ментальну форму, дотепність і пам’ять.
– Юрій Олександрович, ваші заслуги і досягнення ми перелічимо в довідці. Дозвольте задати вам національне питання – ви ж напевно цікавилися історією своєї родини. Розкажіть, будь ласка, про ваших батьків та інших предків.
– Мої батьки – корінні харків’яни. Дід по батькові, Михайло Абрамович Фурманов, був купцем першої гільдії, тримав два магазини постільної білизни на вулиці Сумській. Згідно з сімейною легендою, звання купця першої гільдії він, разом з групою інших єврейських підприємців Харкова, отримав після візиту до Санкт-Петербурга, де вони на славу пригостили в ресторані самого Распутіна, і він за них потурбувався. А дід по материнській лінії, Файбуш Епштейн, був інженером-харчовиком, навчався у Франції. Він працював головним інженером цукрового заводу, що належав знаменитому Терещенку.
Я – спадковий лікар, моя мама була лікарем, і батько був лікарем. Батько був дитячим невропатологом-психіатром, спеціалізувався на подоланні дитячої безпритульності; він був єдиною людиною в Харкові, яку безпритульні пускали в свої катакомби. Харків’яни навіть не знали про існування таких катакомб. Батько там заразився туберкульозом і помер у 1940 році, до війни, мені було п’ять років. Але він встиг захистити кандидатську дисертацію…
Я ріс з мамою. Мама була лікарем-біохіміком, працювала в харківському медінституті. Під час війни інститут евакуювали до Оренбурга (тоді – Чкалов), мама там завідувала кафедрою. Після війни ми повернулися до Харкова, але жити було ніде: наш будинок на Пушкінській згорів. Маму запросив до Києва академік Палладін – до Інституту біохімії, який носить його ім’я. Вона пропрацювала там до кінця свого життя. Мама була досвідченим біохіміком, доктором біологічних наук і хорошою людиною. Досі колишні учениці, «дівчата-аспірантки», носять на її могилу квіти.
Що ж до специфічно єврейської теми, то я мав з нею справу тільки у формі антисемітизму, але без особливих драм. У нашому класі в київській середній школі для хлопчиків №63 було дві третини євреїв, про вчителів і говорити не доводиться. Я закінчував школу в 1952 році, недоброї пам’яті для радянських євреїв. Проте саме в тому році моя мама, Софія Федорівна Фурманова, захистила докторську дисертацію. А ось мене позбавили срібної медалі, поставивши в атестат трійку з математики – при всіх інших п’ятірках.
При вступі до медінституту я набрав максимум балів, 20 з 20, але, коли зайшла мова про вибір факультету – а я хотів на лікувальний, мені сказали, що місць немає, все перевантажено. Зрозуміла справа. І я пішов на санітарно-гігієнічний…
Ну, був у нас в інституті професор Кузнець, викладав шкірно-венерологічні хвороби, він ніколи не ставив євреям п’ятірки. Я у нього отримав четвірку разом зі своїм другом Толею Шапіро. Але в той же час другу четвірку за весь час навчання мені поставив Борис Якович Дайн, викладач неорганічної хімії, єврей і до того ж хороший знайомий моєї мами. Поставив справедливо: я тоді залицявся до своєї майбутньої дружини, і мені було не до хімії.
Втім, можна сказати, що єврейська тема наздогнала мене в професійному плані: на початку 90-х я брав участь у створенні Міжнародного Соломонового університету (МСУ), де з моєї ініціативи організували медико-інженерний факультет, і я був його деканом протягом одинадцяти років. Там готували професійних розробників медичної апаратури. Якось група студентів «Соломона» прийшла до мене на заняття в інститут Шалімова, і хтось із співробітників запитав їх у коридорі: а що ви вивчаєте у своєму університеті? Хтось із них візьми і скажи: історію єврейського народу. Ну, настукали керівництву, що Фурманов тут щось сіоністське розводить. Мене викликали і запитали про вивчення історії єврейського народу, а я відповів, що це невід’ємна частина історії українського народу. І тема була закрита.
Моє покоління об’єктивно було відрізане від єврейської традиції, ми були паспортні євреї. Що іноді призводило до різних курйозів. Наприклад, колись мій друг і колега Юрій Ліфшиц (інтерв’ю з ним можна прочитати в жовтневому номері ЄО за 2023 рік) висунув ідею створення в Києві єврейської клініки. На обговорення проекту він запросив до інституту Шалімова Головного рабина України Якова Блайха, а мене попросив зустріти його і супроводжувати. Я зустрічаю рава Блайха, супроводжую, ми заходимо в кабінет, там накритий стіл, а на столі… красиві бутерброди з салом. Блайх був у шоці. Виявилося, що придбанням продуктів і сервіруванням столу займалася співробітниця, яка вчинила на своє розуміння гідного частування для дорогих гостей. І сміх, і гріх…
– Бували в Ізраїлі?
– Так, один раз. У 1997 році мене як декана МСУ включили до делегації від товариства «Україна – Ізраїль», до якої також увійшли Лариса Скорик і Юлія Тимошенко з чоловіком, тоді вона була народним депутатом і заступником голови партії «Громада». Я зрадів, думаючи, що зустрінуся в Ізраїлі з другом-однокурсником Юрієм Щербаком, послом. Але він на той час уже працював послом у США, а послом України в Ізраїлі був Олександр Майданник. У нас було кілька зустрічей і виступів в Єрусалимі і Тель-Авіві, в тому числі, я тиснув руку Біньяміну Нетаньяху, який тоді був прем’єр-міністром уперше. Мені дуже хотілося потім ще відвідати Ізраїль, де у мене було багато друзів і знайомих, але не склалося, на жаль.
– Повернемося до вашого славного трудового шляху. Ви були приречені стати лікарем – як син двох лікарів?
– Так, у мене не було вибору, і я став лікарем. Взагалі-то, був час, коли мені хотілося стати артистом – у нас в школі був хороший драматичний гурток, двоє людей з нашого гуртка стали режисерами: один з них Вітя Кісін, який потім працював на телебаченні, він зняв серіал «Останній аргумент королів», а другий – Микола Рашеєв, режисер фільму «Бумбараш». Це були мої друзі.
Але в кінцевому підсумку я пішов до медінституту і закінчив його з відзнакою. Як я вже сказав, я навчався на санітарно-гігієнічному факультеті, але весь час мріяв про хірургію. Ходив на чергування по хірургії і твердо вирішив, що будь-якими шляхами стану хірургом. Після інституту мені дивом вдалося відійти від своєї спеціалізації: я працював у Фастові в тубдиспансері, як фтизіатр, це був початок моєї лікувальної роботи. Через два роки мені дали рекомендацію на наукову роботу, і я перейшов до Тубінституту (Київський інститут туберкульозу та грудної хірургії імені Ф. Г. Яновського, – ЕО), де пропрацював 11 років. Там я захистив кандидатську, займався пересадкою легені на собаках. Працював в експериментальній лабораторії, в клініці хірургічного лікування легеневого туберкульозу.
Єврейство не заважало мені в роботі та громадській діяльності. В інституті я був комсоргом курсу, в Тубінституті – головою місцевої організації. Але в партію ніколи не вступав, навіть думки такої не було.
Потім до Києва приїхав Олександр Олексійович Шалімов і в 1972 році запросив мене до свого інституту (Київський науково-дослідний інститут клінічної та експериментальної хірургії, з 1975 року – Інститут хірургії та трансплантології, – ЕО). І я в цьому інституті 45 років завідував відділом експериментальної хірургії.
Я, звичайно, хотів бути лікарем-терапевтом, і працював у клініці, і оперував, але склалося так, що мені довелося це залишити, тому що я був потрібен Шалімову як керівник експериментальної частини інституту. Олександр Олексійович навіть казав: «Це я винен, що ти став не хірургом, а експериментатором».
Але наш відділ дійсно був найкращим в Україні. Серед наших розробок були перші в Радянському Союзі розсмоктувальні шовні матеріали; перший в СРСР мікрохірургічний матеріал; і, звичайно, метод, який дуже нашумів – метод електрозварювання живих тканин, який ми розробили з Борисом Євгеновичем Патоном і отримали за нього Державну премію. І ще було багато інших корисних речей. Скільки дисертацій захистили за допомогою нашого відділу і в нашому відділі! Я колись намагався скласти список, дійшов до ста. Але все це, на жаль, вже історія.
Зараз в українській медицині інші часи й інші звичаї: стало занадто багато бізнесу. А мій головний принцип: не можна брати гроші за те, що ти робиш, за лікарську допомогу. Будь-яка подяка лікарю, виражена в грошовому еквіваленті – це хабар. Мені назавжди запам’яталася фраза головного лікаря лікарні в Хмельницькому; я почув її, перебуваючи там у відрядженні під час роботи в Тубінституті. Він сказав при мені одному з колег: «Я не кажу тобі: «Не бери», але я кажу тобі: «Не вимагай». Сьогодні такий підхід виглядає старомодним.
Після інституту Шалімова я деякий час працював у Центрі інноваційних медичних технологій НАН України, завідував відділом науково-організаційної роботи та інформації. На цьому моя медична діяльність завершилася.
– У вашому житті є не тільки медицина, але й література.
– О, це величезна і теж улюблена сторінка мого життя. Все почалося в медінституті, де була прекрасна літературна студія. Два прізвища можу вам назвати – це Віталій Коротич і Юрій Щербак, з якими ми робили перші літературні експерименти.
Лікарі, які приходять в літературу, явище нерідке: від Чехова і Булгакова до Аксьонова і Горіна. Справа в тому, що постійно маючи справу з людськими стражданнями, лікар не тільки прагне позбавити від них пацієнтів, повернути їм здоров’я, але і співпереживає їх біль. Настає час, коли рівень чужого болю досягає критичної точки. У такий момент і виникає необхідність довірити свої думки і почуття паперу.
Я вперше це відчув у 1980-му, після захисту докторської дисертації. Цій події передували роки напруженої праці, наукового пошуку, надій і розчарувань. Я захищався в Москві, в Інституті клінічної та експериментальної хірургії, під керівництвом тодішнього міністра охорони здоров’я СРСР академіка Бориса Петровського. Захищатися в Києві мені відрадили. Не дивно, що після захисту я вперше в житті відчув дивну порожнечу. І тут з’явилася рятівна думка – описати своє лікарське і наукове життя: тубінститут, операції на трахеї, пересадку легенів.
Те, що я хотів написати, мало стати своєрідним пам’ятником тваринам, які загинули заради слави науки, заради розробки і випробувань нових хірургічних методів, в тому числі і трансплантації, яка вступала в силу. Мені треба було залишити пам’ять про ці дні нашого непростого життя.
Втім, коли вийшла моя книга «Трансплантація», мене мало не вигнали з роботи: колеги-лікарі були незадоволені, впізнаючи себе, нехай навіть і під іншими іменами.
Але літературна премія імені Короленка Спілки письменників України – для мене велика нагорода, не менша ніж держпремія за медичні заслуги.
– У чому секрет вашого довголіття і такої прекрасної форми?
– У дружині, яка підтримувала порядок у родині. Знаючи, що мій батько і дід померли від туберкульозу, вона ввела сувору заборону на куріння і алкоголь і ретельно стежила за моїм регулярним харчуванням з неодмінними гарячими обідами. До того ж я завжди дружив зі спортом: в інституті займався фехтуванням, потім бігав (мене сам Амосов хвалив за це), плавав у басейні на стадіоні «Динамо», і сьогодні практикую зарядку і піші прогулянки в Голосіївському лісі. Та й спадковість у мене хороша: мама прожила 94 роки.
– Розкажіть про вашу родину.
– З моєю дружиною Ірен Юр’ївною ми одружилися в студентські роки. На жаль, три роки тому вона пішла з життя під час епідемії ковіду. А «познайомилися» ми ще до мого появи на світ. Батьки Рени, вчені-хіміки, були знайомі з моєю мамою, і коли вони виходили з новонародженою донькою на прогулянки, до них приєднувалася вагітна мною мама.
Рена закінчила факультет журналістики Київського університету і багато років працювала в редакції журналу «Україна». У редакції її заслужено любили, вона вміла знайти підхід до кожного, навіть до найпримхливішого автора, вважалася відмінним редактором. Коли я зайнявся літературою, вона була моїм першим читачем і суворим редактором. Рена хвалила мою прозу, але до віршів ставилася скептично.
Мій син Олександр – лікар, кандидат наук, судинний хірург, фахівець з пластичної та реконструктивної хірургії кінцівок. Працює в інституті Шалімова. Його син, мій онук Артем – ветеринарний лікар, кінолог. А дочка Артема, моя улюблена 18-річна правнучка Даша зараз навчається в Німеччині.
– З ювілеєм вас! Мазл тов і до 120!
– Дякую.
Бесіду вів Йосип ТУРОВСЬКИЙ
