Від майстра спорту до майстра слова
Це ж треба! Подзвонив мені днями старий приятель. Розговорилися, згадали минуле. І тут він каже: “А ти пам’ятаєш, що скоро в Саші Володарського ювілей? Йому 70 стукне”.
Фу ти, як час-то летить! Здається, це вчора було. Сиджу я в прокуреному редакційному кабінеті і терміново пишу замітку в номер. Раптом відчиняються двері, і на порозі з’являється міцної статури хлопець. Він злегка сором’язливо посміхається (що тепер мені здається дивним після тривалого знайомства з ним, оскільки він насправді людина рішуча і впевнена в собі).
− Ось приніс гуморески. Сказали, це до вас.
− Де друкувалися? − ставлю стандартне запитання.
− Поки що ніде, − чесно відповідає відвідувач.
− То що, виходить, написали − і відразу до нас у КОЗу?
− Та ні, подекуди пропонував, але поки не беруть.
− А що так?
− Сказали, їм не підходить.
− Ну, давайте свої розповіді.
Прочитавши перших два, кажу:
− Якщо в “Перець” пропонували, то це точно не їхній стиль. Не та хворма, не той центр тяжесті, як казав пан Голохвастий.
− Так, у “Перці” дійсно не взяли.
− А за професією ви хто?
− Інженер. А ще я майстер спорту з фехтування на шаблях.
− Це ви натякаєте, що в разі відмови можете й зарубати редактора?
У відповідь він розсміявся. Сміятися він уміє. І, як виявилося, вміє смішити й інших.
Одне з його оповідань я надрукував у найближчому випуску нашого клубу “Коза”. Пощастило. Не йому − мені. Він би все одно пробився. А так я із задоволенням згадую, що свій шлях у літературі Сашко почав у нас у КОЗі…
Пролетіли-прошелестіли роки, і майстер спорту давно вже перетворився на майстра слова. Написані ним книжки друкують, вистави за його п’єсами йдуть у театрах. А він продовжує працювати. Володарський – із тих, хто живе за принципом “Ні дня без рядка”.
Великих успіхів тобі, Олександре Юхимовичу! І так − до 120-ти! Мазл тов! І звичайно ж − Лехаїм!
Михайло ФРЕНКЕЛЬ, у 1975 − 2000 роках редактор сатирико-гумористичного клубу “Коза” газети “Комсомольское знамя” (пізніше “Независимость”)
Кругла дата – не привід закруглятися
Хлопчиком я ріс допитливим. Це був звичайний двір у Києві, неподалік Лук’янівської в’язниці, і батьки казали, що всі почуті погані слова я приносив додому. Завдяки цьому мій лексикон зростав, пам’ять розвивалася, я й зараз усі ці слова пам’ятаю. Одного разу я зі шкільного вікна керував, а пацани тілами виклали на галявині перед школою слово з трьох букв. І туди ж виходили вікна кабінету директора. І коли вона запитала: “Навіщо ви це зробили?”, я відповів: “Випадково! Ми хотіли викласти слово “мир”, але в нас не вийшло”. Пожартував і пронесло!
При цьому я був хлопчик з інтелігентної сім’ї. У першому класі в нас була дівчинка Марина Золотаревська. І на свій день народження Марина запросила кількох хлопчиків із класу і мене. Однак я захворів і не прийшов. Наступного дня наша класна Таїсія Юхимівна запитала в бабусі Марини, як усе пройшло, і та поскаржилася, що хлопчики поводилися погано. І Таїсія запитує: “А Саша Володарський був?” Та відповідає: “Ні!” “Так що ж ви хочете?!
Якось раз учителька англійської мови Белла Аронівна сказала: “Володарський, ти ніколи не одружишся!” “Чому це? − запитав я. “Бо незрозуміло, коли ти жартуєш, а коли кажеш правду” Виявилося, неправда. Я пожартував, а дві жінки повірили. І друга вірить досі.
Потім був студентський театр мініатюр у Московському вищому технічному училищі імені Баумана. У театрі я представляв наш хор. “А зараз наші улюбленці, наші хлопці-бітлугани заспівають свою улюблену бітлуганську пісню “Конь Тугезе”. У цій пісні розповідається про любов одного коня до своєї кобили Тугезе!” Мав успіх!
А потім я написав кілька естрадних монологів. І в мене виявився телефон Марії Володимирівни Миронової, мами Андрія Миронова. Марія Володимирівна була холодна, але ввічлива.
− Молодий чоловіче! Я живу на Старому Арбаті. Зайдіть у будинок і опустіть ваші листочки з текстом у поштову скриньку. Я дістану і прочитаю.
Наступного дня я зважився передзвонити Марії Володимирівні. Голос її звучав тепліше.
− Ви можете зайти до мене додому? − запитала вона.
− Я?! До вас?!
− Олександре, скільки вам років?
− Двадцять дев’ять…
− У мене навіть син старший. Тому вам доведеться прийти до мене.
Ми влаштувалися в холі, за столиком. Із холу крізь прочинені двері було видно стіну вітальні, що нагадувала музейну − на ній майже без просвіту висіли картини, а, може, розписні тарілки, а, може, і те й інше. Не пам’ятаю. Я страшенно боявся.
− Дитинко! Я прочитала ваш монолог. У вас є здібності, ви відчуваєте смішне…
Тут я відчув, що негайно маю вдало дотепно пожартувати. Тому вклонився і вимовив:
− Я передам татові й мамі, що вони виховали не повного ідіота, − зміст своєї безглуздої ескапади наводжу не дослівно, але за змістом точно.
Мама мого улюбленого Андрія Миронова подивилася на мене з материнською жалістю і додала:
− Але вам доведеться чимало попрацювати, щоб ваша мініатюра могла прозвучати зі сцени…
Я приходив до Марії Володимирівни ще кілька разів, приносив перероблений знову і знову монолог, у якому дедалі менше залишалося від початкового варіанта.
І настала мить, коли вона взяла ці два листочки в руки, одягла окуляри…. Актриса сиділа в кріслі, прямо навпроти мене. Голова її старече, ледь помітно тремтіла. Миронова почала читати вголос. І мої слова раптом зазвучали так, що мені негайно захотілося ще багато разів сидіти ось так само і слухати, як артисти читають те, що я написав.
Їх буде багато потім, зокрема й відомих: Винокур, Хазанов, Новікова, Петросян, Шифрін, Кролики… Але голос Марії Володимирівни Миронової, що зачаровує, я немов чую і сьогодні.
В історії цивілізації був плідний період Межиріччя, а в мене тоді був не менш плідний період Межишлюбності. Під Міжшлюбдям я маю на увазі шість із половиною незабутніх років між першим і другим шлюбом, коли я встиг поміняти професію, здійснивши рішучий перехід від інженерної діяльності до літературної. Але не це викликає в мені щемливий захват спогадів…
Чи знали ви ширяюче почуття особистої свободи, коли ти можеш кинути де завгодно шкарпетки або залишити в раковині немитий посуд, і тобі за це ніхто слова не скаже?! Згадую, і плачу…
Коротше, насувається ювілей, але якщо хтось скаже: “Роки беруть своє!”. Я відповім: “Не візьмуть! Тому що я їм не дам!” І ви − не давайте! Кругла дата −Олександр ВОЛОДАРСЬКИЙ ще не привід закруглятися!
ГЕОМЕТРІЯ СИМАНОВИЧА
Симановичі приїхали в Ізраїль утрьох. Чоловік, дружина і теща. Такий, забігаючи наперед, нелюбовний трикутник, де гіпотенуза зводила катети. Бо дружина Міла була в Симановича від другого шлюбу, а гіпотенуза, в сенсі, теща Лідія Борисівна від першого. Так химерно вийшло. Донька Лідії Борисівни раптово не прокинулася сім років тому, а Михайло якраз прокинувся і залишився вдівцем у трикімнатній квартирі з тещею, яка стійко пронесла через життя своє дівоче прізвище Блюменфельд. Нову дружину Мілу він знайшов швидко, у двокімнатній квартирі неподалік. Була вона самотня вдова, і що цікаво: покійного чоловіка Міли теж звали Михайло, і Милочка всім говорила: “У мене трапилися два чоловіки: Мішенька і знову Мішенька, дуже зручно!”
З почуття обов’язку Симанович не міг кинути стареньку тещу, та й квартиру, що була приватизована на нього і на неї, було шкода, тож і жив він на два будинки. А коли Одесу почали бомбити, взяв він дружину з тещею і прибув на батьківщину предків, бо мав на це всі законні підстави. До того ж він звик, щоб поруч плескалося собі море. Приїхали вони навесні 2022 року, і рочків у них на трьох було рівно 222. Михайлу − 70, Милочці − 62, а тещі − порахуйте самі, а якщо ліньки − потерпіть, зараз дізнаєтеся.
Незважаючи на свої дев’яносто років і букет хвороб, страждала Лідія Борисівна виключно від алергії. До того ж і без проб було зрозуміло, що алергія у неї складна і багатофігурна: на самого Михайла, на його дружину і на кішку Люсю, яку Милочка привезла із собою. Зняли вони разом одну квартиру, оформили допомогу, а потім ще й на Милочку додаткові гроші по догляду за тещею Михайла. Усе-таки дев’яносто років − догляд був потрібен. Так теща стала головним джерелом їхнього добробуту, благо її стан не викликав побоювань. І матеріально подружжю Симанович стало цілком терпимо, а мадам Блюменфельд вони вирішили терпіти, поки сил вистачить.
З Милочкою Михайлу взагалі дуже пощастило. Своїх дітей у неї не було, зате все життя вона опікувалася чужими, працюючи вихователькою в дитячому садку. Усю свою турботу вона перенесла на Михайла і його тещу, вважаючи їх примхливими дітками старшої групи. Вона їх годувала, виводила ввечері, коли спадала спека, на прогулянку, і, встаючи вночі до туалету, перевіряла, чи добре вони вкриті. А в Михайла якраз діти були. Точніше не діти, а єдиний син − Гриша, старий холостяк і кандидат біологічних наук. Він викладав в Одеському університеті і жив повноцінним холостяцьким життям у своїй власній квартирі. Треба віддати належне Лідії Борисівні, яка тріумфально провела Гришу від дитячого садка до дисертації крізь музичну школу, вітрянку, свинку, краснуху і сальмонельоз. Як з’ясувалося, теща завжди мила яйця з милом, а в шкільному буфеті їх не помили навіть без мила.
Уже в Ізраїлі внаслідок наполегливих тренувань Лідія Борисівна опанувала “вотсап”, і регулярно говорила з Гришею. Вона щиро переживала за рідне місто і за рідного онука. Прізвища в розмові вона не називала, тільки клички. “Бандит” − це був Путін, “кобра” − Милочка, а “шлемазл” − самі розумієте хто. Коли зв’язок з Одесою був поганий, частіше звучало слово “бандит”, коли гарний − “кобра”, а коли в Гриші в Одесі не було інтернету, Лідія Борисівна плакала, рвала на собі волосся і кричала Михайлу:
− Шлемазл! Як ти міг кинути сина, могилу своєї дружини, рідну домівку і поїхати?
Якщо чесно, виїхати їх якраз умовив Гриша, який як військовозобов’язаний їхати з ними не міг. Усі телефонні розмови з онуком складалися з трьох частин: оперативна обстановка, здоров’я і головна частина – спогади.
− Гришенько, а ти пам’ятаєш, як ти порізав ножицями сто доларів, і ми тиждень їх склеювали? А як ти проковтнув десять копійок, і ми довго шукали монетку в твоєму горщику? А як ми з тобою ліпили сирнички, а потім ти викинув мої зуби з п’ятого поверху, пам’ятаєш?
Гриша був терплячий, хоч і небагатослівний:
− Так! – незмінно відповідав він, і Лідія Борисівна розчулювалася.
Так минуло півтора року. І теща не витримала.
− Я їду в Україну, перед смертю я повинна побачити Гришу!
− Якщо ви зібралися помирати, чому у вас кардіограма краща, ніж у мене? − запитав зять.
− Тому що в мене все краще, ніж у тебе! − пролунала горда відповідь.
− Це небезпечно! Ви ж знаєте, Одесу обстрілюють! − сказала Міла.
− І що з того? Навіть якщо цей бандит накаже, і вони влучать у мене − мені вже не так страшно.
− А нам за вас страшно! − сказав Михайло.
− Нічого, почнете платити за квартиру удвох − швидко зрозумієте, яке щастя ви втратили.
Летіти Михайло вирішив разом із тещею на Кишинів, а там уже близько. Милочка з кішкою залишалися на господарстві. Напередодні від’їзду Лідія Борисівна висадилася десантом на кухні й окупувала плиту. Вона вирішила згадати шедеври свого репертуару, і з’явилися: наполеон, куряча шийка і фарширована риба.
− Ми ж не можемо приїхати до Гриші з порожніми руками. Хлопчик забув, коли нормально харчувався!
Всю ніч втомлена Лідія Борисівна крутилася і не могла заснути. Під ранок ще й кішка Люся стала гидко нявкати, і Милочка не могла її заспокоїти. А потім трапилася Газа, і була бомбардування. І вони нікуди не поїхали, тільки дивувалися, як кішка всі ці події передбачала, а вони нічого не зрозуміли. А коли літаки почали знову літати, подзвонив Гриша.
− Алло, Гришенько, чому тебе погано чути, щоб цей бандит уже здох! − крикнула Лідія Борисівна.
− Бабусю, погано чутно, бо я не вдома, − пояснив Гриша.
− Ти в сховищі?
− Не зовсім.
− А де ж ти?
− Я в бліндажі.
− Не зрозуміла?
− Я − в армії.
− Що?! − Михайло вирвав у тещі слухавку.
− Так, тату, прийшла повістка, і я з’явився. Я тут уже тиждень, просто не хотів вас хвилювати.
− О, боже! − Лідія Борисівна вирвала слухавку назад. − Гришо, ти кулеметник?
Лідія Борисівна любила наспівувати голосом Шульженко рядки з відомої пісні “Строчит пулеметчик за синий платочек…”, і цей військовий фах першим спав їй на думку.
− Ні, я кухар! Я ж біолог, і мене призначили кухарем. Коли командир спробував курячий бульйон за твоїм рецептом, він сказав, що подасть на орден не тільки мені, а й тобі.
− А бульйон був із мацою?
− Бабусю, це ж українська армія, а не ізраїльська!
− Ось на цьому ми й зіграємо! Гришенько, слухай мене! Кухар − це добре! Нехай вони куплять великого коропа або щуку! Нехай тільки принесуть. Ми зробимо їм таку фаршировану рибу, що тебе залишать кухарем, а наші вороги помруть від одного запаху!
Зв’язок перервався.
− Михайлику, − розгублено запитала теща, − як ти думаєш, він мене почув?
− Не знаю, мамо, − відповів Симанович, − давайте надішлемо йому рецепт смс-кою. Диктуйте, я наберу.
− Добре… Я диктую. Візьміть велику рибу і великий ніж, − Лідія Борисівна схлипнула і замовкла.
− Що ж ви мовчите?
− Я не мовчу, я кажу, − прошепотіла Лідія Борисівна, зітхнула і сказала голосніше:
− Щоб усі були мені тільки здорові, − і знову схлипнула.
Милочка здивовано подивилася на тещу, а кішка Люся вперше застрибнула їй на коліна.
