Ювілей

“Усі фільми мені важко дісталися”

| Номер: 08/374 August 2024

Сто років тому народилася Тетяна Ліознова

Давид ШИМАНОВСЬКИЙ

Є думка, ніби кінорежисер – суто чоловіча професія. Дійсно, в кіно жінок серед режисерів набагато менше, ніж чоловіків. Можливо тому, що це ремесло вимагає від майстра суто “чоловічих” якостей: сміливості, твердості, наполегливості, рішучості. У радянському кіно була п’ятірка знаменитих режисерів-жінок: Тетяна Ліознова, Кіра Муратова, Алла Сурікова, Лариса Шепітько і Світлана Дружиніна. Показово, що три перші – єврейки за походженням. А найзнаменитіша серед них – народна артистка СРСР Тетяна Михайлівна (Мойсеївна) Ліознова. Хоча далеко не всі знали, що саме вона – авторка таких шедеврів, як “Сімнадцять миттєвостей весни”, “Три тополі на Плющисі”, “Ми, що нижче підписалися” і “Карнавал”.

“Дожити до світлої смуги”

Тетяна Ліознова, корінна москвичка, народилася 20 липня 1924 р. Її батько, Мойсей Олександрович Ліознов, інженер-економіст, був родом з єврейської землеробської колонії Веселе Херсонської губернії. Воював на фронтах Першої світової, після поранення погано чув. Не був військовозобов’язаним, але в 1941-му добровольцем записався в ополчення і пропав безвісти. Мати, Іда Ізраїлівна, народилася в с. Корюківка Чернігівської губернії, мала три класи освіти, стала швачкою. Втративши на війні чоловіка і трьох братів, вона відкрила в Москві майстерню крою та шиття, самотужки ростила доньку, забезпечуючи дівчинку всім необхідним. Таня росла в кімнатці, розділеній завіскою, на Переяславській вулиці. “Цей район був дуже хуліганський, наш будинок – останній перед залізницею. Він називався “Араповка”, за прізвищем колишнього домовласника. Ми сідали на рейки, рвали ромашки, і я була забруднена в мазуті”. Дівчинка вирізнялася абсолютним музичним слухом, мріяла навчитися грати на скрипці. Але коли почула, як звучить інструмент за фальшивої ноти, відмовилася від затії, а купити піаніно можливості не було.

З батьком вона не встигла попрощатися. Перед відходом на фронт він надав доньці свободу вибору професії, сказавши дружині: “Дай їй вирішувати самій, хоча, як на мене, нехай краще буде хорошим лікарем, ніж поганою актрисою”. Заради спокою мами дочка після 10-го класу подала документи до Московського авіаційного інституту. Але, провчившись там один семестр, зрозуміла, що хоче займатися мистецтвом кіно, і пішла з інституту. Чому ж тендітна дівчина обрала важку професію кінорежисера? “Напевно, тому, що в моєму житті завжди не вистачало чоловічої присутності, – розмірковувала вона в одному зі своїх інтерв’ю. – Знаєте, той, хто пережив війну, ніколи її не забуде. Це вічний біль і рана”.

У 1943 р. вона вступила до Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) до режисерської майстерні В. Пудовкіна, який незабаром передав своїх студентів об’єднаному курсу Сергія Герасимова і Тамари Макарової. “Конкурс був великий: 20 осіб на місце. Я витримала іспити, на мені лежав великий тягар відповідальності: треба було вчитися тільки на “відмінно”. Я допомагала мамі, вона багато хворіла, і мої гроші були дуже важливі для нас”. Після закінчення випробувального терміну ректорат відрахував Ліознову з вишу, вважаючи, що життєвого досвіду 19-річної вчорашньої школярки недостатньо для того, щоб стати режисером.

Але наполеглива Тетяна зуміла переконати педагогів, продемонструвавши проект за власним сценарієм, створеним із трьома товаришами по нещастю. А її етюд “Кармен” за новелою Меріме потім увійшов до картини “Молода гвардія” у виконанні Інни Макарової, яка зіграла Любу Шевцову. Герасимов оцінив талант Ліознової і домігся її відновлення. “Донині живе в мені особливе почуття до Вчителя, – зізнавалася вона. – Я ніколи не говорила йому слів подяки, але знала – він врятував мене. Що йому сподобалося в моєму етюді? Обрана ситуація, якась фраза, вихоплена з життя? Чи притаманний йому інтерес до людей, здивування перед моїм вчинком? Але сталося те, у що неможливо було повірити: мене повернули в інститут. Головне було – дожити до світлої смуги”. На третьому курсі Герасимов взяв Тетяну асистентом у Театр-студію кіноактора і на робочі зйомки фільмів. У 1949-му вона закінчила інститут із червоним дипломом кінорежисера.

“Знімала картини з любові до людей”

Ліознову розподілили на кіностудію ім. М. Горького.  І тут же звільнили “за скороченням штатів”, оскільки тривала антисемітська кампанія і цькування режисерів у руслі постанови про фільм “Велике життя”. До того ж у розореній війною країні настав період “малокартинья” у зв’язку з дефіцитом коштів, величезна частина яких йшла на гонку озброєнь. Таня кілька років разом із матір’ю шила одяг, підробляла прибиральницею, асистентом режисера в театрі та оглядачем у “Літературній газеті“. Герасимов запросив її на зйомки документального фільму “Звільнений Китай”, а 1952-го – на постановку в Театрі ім. Вахтангова вистави “Сива дівчина”, присвяченої революційній боротьбі в Китаї. Ліознова захопилася східною культурою і написала п’єси-казки за мотивами китайського і корейського фольклору: “Легенда країни ранкової свіжості” та “Блакитна зірка”; останню поставили в Московському ТЮГу з молодим Роланом Биковим у головній ролі.

У 1953-му Ліознова була відновлена на кіностудії ім. М. Горького як художній керівник творчо-виробничого об’єднання юнацьких фільмів.

Свою першу самостійну картину “Пам’ять серця” Ліознова зняла 1958 року за сценарієм Герасимова і Макарової, яка виконала головну роль вчительки, що врятувала тяжкопораненого англійського льотчика, учасника човникових польотів (Андрій Попов), чий бомбардувальник був збитий фашистами. Вона підібрала його і доглядала за ним, ховаючи в підвалі школи. Пробиваючись, герої вступили в бій із німцями і зуміли дістатися до партизанів. Льотчика переправили до Москви – і герої розлучилися назавжди.

Тут позначилася одна з центральних тем творчості Ліознової – подвиг, мужність, вірність обов’язку. Режисер проявила тонке чуття, захопивши глядача інтригою і героїчними характерами. Хрущовська команда, демонструючи відкритість і миролюбність, дозволила фестиваль молоді та студентів, вела переговори про відкриття американської виставки. У фільмі колишній союзник, який отримав доступ до російської душі, став у нагоді.

У 1961-му режисерка звернулася до жанру мелодрами, створивши картину “Євдокія” за повістю Віри Панової. У провінційному містечку живуть робітник Євдоким і його дружина домогосподарка Євдокія. Вони виховують п’ятьох прийомних дітей. Сім’я начебто цілком благополучна, але Євдокія не може забути кохання своєї юності. Євдоким пропонує дружині свободу, а він залишиться з дітьми, але жінка все залишила як і раніше. У роки війни пішли на фронт четверо старших синів, один загинув. У мирні роки в їхньому домі зібралася вся велика родина. І зрозуміло подружжя, що прожило своє життя не даремно. Режисерка зуміла виявити обдарування Людмили Хитяєвої та Миколи Лебедєва, які зіграли головні ролі.

Героїчну лінію у фільмографії Ліознової продовжила картина “Їм підкоряється небо”, що вийшла на екрани 1963-го. У льотчиках вона побачила ідеал справжніх чоловіків і фільм зробила про них. Микола Рибніков і Володимир Сєдов створили незабутні образи пілотів-випробувачів, а Євген Євстигнєєв та Олег Жаков – інженерів-конструкторів. За сюжетом, випробування проходять успішно, але літак необхідно вдосконалити. Під час виконання польоту один з льотчиків гине, а його друг доводить випробування до кінця. Стрічка заснована на реальній історії першого радянського реактивного винищувача. Знята в стриманій документальній манері, вона здобула головний приз “Золоте крило” на Міжнародному фестивалі фільмів про авіацію та аеронавтику у французькому Довілі.

“Свої картини я знімала з любові до людей, – зізналася одного разу Ліознова. – Дуже часто стикалася з несправедливістю. Мене затискали в професії перший час через мою “п’яту графу”. Але я пробивалася. І домоглася до себе поваги”.

“Мої фільми – мої діти”

Апогеєм творчої зрілості Тетяни Ліознової стали роботи кінця 1960-х – початку 1980-х рр. Тріумфом стала мелодрама “Три тополі на Плющисі” (1967) за оповіданням Олександра Борщаговського. За сценарієм, з рязанського села до Москви приїжджає продати домашню шинку і зробити покупки для сім’ї заміжня жінка, мати двох дітей, простодушна Нюра (Тетяна Дороніна). Інтелігентний водій таксі Саша (Олег Єфремов) підвозить її до похмурої сестрички, яка живе на Плющисі. Випадкова коротка зустріч зближує двох незнайомих людей і спонукає по-новому поглянути на своє життя, але продовження їхній роман не мав.

Режисер без вагань відібрала акторів на головні ролі. Їй достатньо було почути задушевне виконання Дороніною пісні Олександри Пахмутової “Ніжність”, яка у фіналі звучить по радіо. Щоправда, одного разу на зйомках норовлива акторка довела зазвичай стриману режисерку до сказу, і потім просила в неї вибачення.

Пронизливо інтимний фільм позбавлений гострих сюжетних поворотів і пекучих пристрастей, зате в ньому домінує атмосфера щирих почуттів. Сумна картина про нездійснені бажання знайшла відгук у людських душах і стала лідером прокату, отримавши першу премію на кінофестивалі в Мар-дель-Плата (Аргентина) з мотивуванням “за реальне відображення подій людського життя, за подружню вірність” і приз Всесоюзного кінофестивалю в Мінську.

У 1969-му Ліознова отримала звання заслуженого діяча мистецтв СРСР та орден Трудового Червоного Прапора. Леонід Бронєвой зазначив: “Якби вона зняла тільки один цей фільм, то могла б нічого вже не знімати. Жила б на Заході, то і вона, і її онуки та правнуки були б забезпечені тільки за цю роботу”. Сама Ліознова про картину сказала: “Вона продовжує головну тему всіх моїх робіт – тему вірності. Тут – вірність дружини своєму чоловікові і сім’ї, незважаючи на можливу спокусу щастя… Усіх моїх героїв об’єднує одна якість – це почуття обов’язку, і кожен із них доводить свою справу до кінця. Робить її совісно і чесно”.

Найталановитіше проблему вірності обов’язку вирішено в першому радянському 12-серійному телефільмі “Сімнадцять миттєвостей весни” за романом Юліана Семенова. Для участі в політичному детективі вдалося зібрати ансамбль видатних артистів. До початку зйомок усі епізоди були ретельно і похвилинно розписані. “Звичайно, я завжди тримала групу в руках. Але набагато важливіша дисципліна творча, – згадувала Тетяна Михайлівна. – Атмосфера була чудовою, всі були заряджені єдиною метою, спільним устремлінням. Не могло бути й мови про те, щоб хтось порушив загальний графік, запізнився на зйомку, з’явився неготовим. Диво було і в тому, що в період зйомок не було браку. Це допомагало нам витримати напругу, знімати без перерв, закінчити картину з випередженням графіка, зняти незаплановану серію і заощадити суму, виділену Держкіно”.

Режисер уникала штампів, не боялася експериментів. Шестихвилинна сцена мовчання в кафе, де Штірліц зустрічається з дружиною, – таке не вдалося жодному радянському режисерові. Не випадково її називали “залізною леді”. Епопею про радянського розвідника Штірліца (його геніально зіграв В’ячеслав Тихонов), впровадженого у вищі ешелони влади нацистської Німеччини, знімали три роки, її випустили 1973-го. Під час її демонстрації вулиці та магазини порожніли, а напруга в електромережі падала. Після першого показу Ліознова отримала від глядачів 12 мішків листів і всі їх прочитала. У фільмі використано велику кількість документальної хроніки. Музика до нього написана Мікаелом Таривердієвим, а Робертом Рождественським – слова пісень “Миттєвості” та “Про далеку Батьківщину”.

Серіал повторно транслюється протягом багатьох років, його персонажі відтворювалися в анекдотах. Олег Табаков сказав: “Я добре знаю, як до цієї картини поставилися в Німеччині. З німецьких вуст було висловлено повагу до маленької чорноокої жінки, яка зуміла розповісти чесну, сувору правду про війну, виставивши ворогів не у звичному, водевільному дусі, а показавши їх гідними супротивниками. Вона побачила і відобразила на екрані сильних, розумних завойовників, які замахнулися підкорити весь світ. І в цьому об’єктивному погляді незаперечна заслуга видатного майстра російського екрану”. Творці фільму були удостоєні премії імені братів Васильєвих. Тихонов отримав звання Героя Соціалістичної Праці, Ліознова – орден Жовтневої революції і звання народної артистки.

Минуло сім років, і режисерка зняла новий телефільм “Ми, що нижче підписалися” за п’єсою Олександра Гельмана – гостросоціальну виробничу драму в новій для неї сатиричній манері. Картина викривала вади радянського життя епохи застою – окозамилювання, приписки, чиновницьке свавілля. У замкнутому просторі залізничного вагона розгорнулася боротьба характерів, і кожен із них ніс певну моральну позицію. Інтрига – чи підпишуть члени комісії акт про приймання хлібозаводу – тримала глядача в напрузі. Фільм цікавий блискучою роботою Юрія Яковлєва, Клари Лучко, Олега Янковського та Леоніда Куравльова, який зіграв пройдисвіта, що намагається всілякими прийомами вмовити комісію прийняти об’єкт із недоробками.

Ліознову застерігали: у неї через фільм будуть великі неприємності, краще відмовитися від зйомок, поки не пізно. “Справді, це – картина, яку не всі розуміють і приймають. Хоча для мене вона дуже дорога, сповнена ніжності й любові до мого народу… Час був важкий. Я пройшла через недовіру. Мені не давали ставити картину. Я з величезними труднощами домоглася, щоб рідна студія здала в оренду телебаченню павільйон і надала знімальну групу”. Гельман зізнався: “Готову картину приймали без особливої радості. З’явився великий список зауважень. Ліознова розділила його на дві частини: це зробимо, а це – ні в якому разі. Як сказала, так і було”. Фільму дісталася перша премія Всесоюзного телефестивалю в Єревані.

І ще один кульбіт у зміні жанрів: за рік Ліознова зняла музичну комедію “Карнавал” – один із перших радянських мюзиклів про провінційну школярку, яка приїхала до Москви “вивчитися на артистку”, провалилася на іспиті до театрального училища і занурилася в бурхливе столичне життя. Мелодрама зі шлягерами і безглуздим танцем на роликах, сердечним захопленням, зрадою і розчаруванням. 30-річна Ірина Муравйова чудово зіграла завзяту, незграбну, але дуже милу дівчину, яка зазнає краху, повертається додому до хворої мами і у фіналі бачить себе зіркою естради. У підсумку стрічка стала лідером кінопрокату – за рік її подивилися понад 30 млн глядачів. Муравйова була визнана найкращою актрисою за результатами опитування читачів “Советского экрана”, а пісня М. Дунаєвського “Позвони мне” – абсолютним хітом року. Режисер підкреслила: “Це моя улюблена картина. Я знімала її про своє життя, в якому доводилося докладати диких зусиль, долаючи нужду, безробіття, самотність. Усі мої фільми якоюсь мірою про мене”. А Ельдар Рязанов сказав: “Ліозновій заздрю чорною заздрістю. Зробити комедію, на якій публіка п’ятнадцять хвилин регоче так, що не чути музики, – таке треба зуміти”.

“Вона була щасливою людиною”

Гельман писав про Ліознову: “Вона з артистами ніжно нещадна”. Насправді вона ставилася до них з великою повагою і в інтерв’ю сказала: “Усі фільми мені важко дісталися, легких не було. Але зустріч із величезною кількістю акторів – нагорода за цю важку роботу”. У пострадянські часи вона з ентузіазмом вела у ВДІКу режисерсько-акторську майстерню. “Працювати з молоддю – величезне задоволення. Потрібно було спробувати виявити індивідуальність кожного, підготувати їх до важкої самостійної діяльності у великому кінематографі. Я розуміла міру своєї відповідальності, намагалася допомогти хлопцям”. Один з її вдячних учнів, режисер Андрій Ешпай, син відомого композитора, зняв про неї документальний фільм, у якому розповів про головне в її творчості: “Ця якість – говорити своєю серйозною мовою і бути цікавою дуже багатьом, – вона унікальна. Це той ритм внутрішній, особливий дар, геніальний, який був у цієї дивовижної людини, тендітної жінки”.

Нова влада обсипала Ліознову різними почестями, але позбавила можливості творити. Вона не змогла адекватно сприйняти зміни в суспільстві: “Я зараз багато чого не розумію, не можу бути “володарем дум”. Адже ми, художники, прищеплюємо благородне ставлення до течії життя… А зараз у мене відчуття, що моя країна втратила те, за що її любили і поважали. І мені дуже боляче від цього”.

Про свою наставницю із сумом згадує Вадим Андрєєв (Фейгельман): “Тетяна Михайлівна – неймовірний режисер, але після перебудови її стали гнобити. Самотня Ліознова дуже хворіла в останні роки життя. Їй пощастило, що вона була єврейкою. Благодійні організації Ізраїлю за заслуги перед єврейським народом перераховували їй гроші. Це її від злиднів і врятувало, адже пенсію їй призначили мізерну”.

Після смерті Тетяни Михайлівни 29 вересня 2011 р. її прийомна дочка Людмила сказала: “Мені здається, вона була щасливою людиною тому, що завжди була Ліозновою. Не відрікалася ні від своїх ідеалів, ні від своєї лінії поведінки, ні від свого місця в цьому житті, яке вона завоювала кров’ю і потом… Вона зробила свій внесок у те, щоб цей світ був хоч трошки кращим, і їй вдалося показати, що будь-яка людина може бути людиною”.