Сол Беллоу
“Людей характеризують їхні пристрасті й те, як вони завдають болю іншим”.
Ці слова належать письменнику Солу Беллоу. 10-го червня виповнилося 110 років від дня його народження.
Американський романіст Сол Беллоу (справжнє ім’я Соломон Беллоус) народився в Лашині, передмісті Монреаля (провінція Квебек). Він був наймолодшим із чотирьох дітей Абрама Беллоуса і Лізи (Гордон) Беллоус, євреїв із Росії, які емігрували до Канади з Петербурга в 1913 р. У дитинстві хлопчик читав Шекспіра і письменників XIX ст., навчився вільно розмовляти чотирма мовами, виховувався в традиціях Старого завіту. Його батько, який займався перепродажем спиртних напоїв контрабандистам, після переїзду сім’ї в Чикаго в 1924 р. став торговцем вугілля.
І от Беллоу з ортодоксального лашинського “штетла” стає жителем величезного столичного міста. “У Чикаго я виріс і вважаю себе природженим чикагцем”, – писав він пізніше. Сім’я оселилася в Гумбольдт-парку, серед людей, які розмовляли різними мовами, де Беллоу і його шкільні друзі з Тьюлі-Хай-скул збиралися щотижня в благодійній школі при місії, показуючи один одному свої твори. “Я і мої однолітки були буквально схиблені на літературі”, – згадує Беллоу. Після закінчення школи Беллоу в 1933 р. вступає до Чиказького університету, проте “задушлива атмосфера” пригнічує його, і за два роки юнак вирушає до університету Норт-Вестерн, де вивчає антропологію під керівництвом Мелвіла Дж. Гершковіча і 1937 р. здобуває ступінь бакалавра із соціології та антропології. Провчившись кілька місяців в аспірантурі університету штату Вісконсін, Беллоу повертається в Чикаго і починає писати; одночасно він працює клерком у Федеральній робітничій комісії, викладачем у Педагогічному інституті Песталоцці – Фробла, редактором енциклопедії “Британника”.
Під час Другої світової війни він служить у військово-морській піхоті й закінчує свій перший роман “Людина між небом і землею” (“Dangling Man”), опублікований у 1944 р. і написаний у формі щоденника. Герой роману, призовник, який очікує повістки в армію, – людина, до життя абсолютно не пристосована, без жодного становища в суспільстві. Американський критик Едмунд Вілсон позитивно відгукнувся про “Людину між небом і землею”, побачивши в ньому “одне з найправдивіших свідчень настрою цілого покоління, яке виросло в період Великої депресії та світової війни”.
З 1946 по 1948 р. Беллоу викладає в Міннесотському університеті, пише есе, оповідання і невелику повість “Жертва” (“The Victim”, 1947), де розповідається про домашні та релігійні негаразди нью-йоркського журналіста. Хоча повість і не отримала того резонансу, який мав його перший великий роман, Беллоу вручили стипендію Гуггенгайма, що дала йому змогу з 1948 до 1949 р. працювати над наступним романом, живучи в Парижі та Римі. Третій роман письменника, “Пригоди Оґі Марча” (“The Adventures of Augie March”, 1953), був удостоєний Національної премії з літератури і визнаний найкращою книгою року. У романі описуються пригоди вельми колоритного шукача пригод, починаючи з його дитинства в Чикаго і закінчуючи зрілим віком, коли він промишляє на чорному ринку в післявоєнній Європі. “Оґі Марч” знаменує собою перший по-справжньому великий успіх письменника. Уникаючи традиційної, хронологічно вивіреної розповіді, Беллоу вдається до таких прийомів, як суперечка між головним героєм і його внутрішнім голосом, розлогі філософські монологи, а також жваві бесіди між найрізноманітнішими людьми, яким доводиться вести боротьбу за існування в атмосфері колоритно описаного життя великого міста. “Чудовою авторською знахідкою є жива, претензійна мова Оґі”, – зазначає американський літературний критик Алфред Казін. “Вражають іскрометна дотепність та емоційний розмах, які раніше не були властиві Беллоу”, – вважає американський поет Джон Беррімен.
У 50-ті рр. Беллоу викладає англійську мову спочатку в Прінстонському університеті, а потім у Бард-коледжі та пише “Лови момент” (“Seize the Day”, 1956) – збірник, що складається з трьох новел, одноактної п’єси і повісті, що дала назву всій книзі. Герой повісті Томмі Вілхелм, який вважав, що легко нажите багатство допоможе йому вийти з “тужливої і сірої повсякденності”, намагається “зловити момент” і вкладає гроші в ризиковану справу. Розорившись, Вілхелм потрапляє на похорон, де плаче від свідомості того, що “всі метання” закінчуються не заспокоєнням, а забуттям. У статті, опублікованій у “Нью-Йорк таймс бук рев’ю”, Казін назвав повість Беллоу “на рідкість зворушливою книжкою”, а англійський письменник В.С. Прітчет – “маленьким похмурим шедевром”. Через три роки Беллоу випускає роман “Хендерсон, володар дощу” (“Henderson the Rain King”), що розповідає про мільйонера, який вирушив до Африки, щоб, як згодом визначив сам Беллоу, “вилікуватися від страху смерті”.
Розчарувавшись у нью-йоркському літературному житті, кастовому та політизованому, Беллоу повертається в Чикаго, в “істинну Америку”, де з 1962 р. живе постійно. Невдовзі письменник влаштовується на роботу в Чиказький університет членом міжфакультетської комісії з суспільної думки. Після виходу у світ “Герцога” (“Herzog”, 1964) Беллоу знову отримує національну премію за найкращу книгу року і стає першим американцем, який удостоївся Французької міжнародної літературної премії. Герой цього роману, університетський професор, намагається подолати відчуження від самого себе і від суспільства. Блискучий ерудит, фахівець з проблем і виразок сучасного суспільства, Мозес Герцог бореться з несправедливістю, що панує у світі, а в результаті приймає життя таким, яким воно є. “Беллоу проявив себе не тільки найінтелектуальнішим романістом свого покоління, – писав про “Герцога” американський критик Філіп Рав, – а й письменником, який найпослідовніше аналізує тему коренів та еволюції. Крім того, це, по-моєму, найкращий стиліст з усіх сучасних американських письменників”. Захоплено прийнятий критикою і читацькою публікою, “Герцог” одразу ж посів чільне місце в списку американських бестселерів.
Беллоу писав не тільки романи. У 1964 р. на Бродвеї йшла його п’єса “Останній аналіз” (“The Last Analisis”). Через три роки, у 1967 р., Беллоу висвітлює арабо-ізраїльський конфлікт як кореспондент газети “Ньюсдей”. Хоча “Спогади Мосбі” (“Mosby’s Memoirs”, 1968), збірка з шести новел, і сьомий роман письменника “Планета містера Саммлера” (“Mr. Sammler’s planet”, 1970) отримали суперечливі оцінки критики, Беллоу знову отримує 1971 р. Національну премію за кращу книжку року – вже третю за рахунком.
“Дар Гумбольдта” (“Humboldt’s Gift”, 1975) приніс Беллоу міжнародне визнання. Зіставляючи долі двох американських письменників, процвітаючого і світського Чарлза Сітрайна і покійного поета фон Гумбольдта-Флейшера (вважається, що його прототипом слугував американський поет Делмор Шварц), Беллоу пише про духовний авторитет митця в сучасному суспільстві, де понад усе цінуються успіх, слава і гроші. Хоча в “Дарі Гумбольдта” “Беллоу вкотре демонструє свої неабиякі інтелектуальні та мовні можливості, ідейний і художній приціл роману збитий, – писав американський критик Роджер Шаттак. – Чарлі Сітрайн надто близький Беллоу, тому негативного персонажа не вийшло…” “Єдиним по-справжньому серйозним недоліком “Дара Гумбольдта”, – заявив американський письменник і критик Джон Апдайк у “Нью-Йоркері”, – є те, що проблеми, які цікавлять автора, у романі не працюють”. За цей роман Беллоу в 1975 р. був удостоєний Пулітцерівської премії.
Беллоу отримав Нобелівську премію з літератури 1976 р. “за гуманізм і тонкий аналіз сучасної культури, що поєднуються в його творчості”. Вручаючи премію, Карл Рагнар Гіров, представник Шведської академії, відзначив величезну роль Беллоу в розвитку американської літератури “від так званого “крутого” стилю до антигероїчного”. “У результаті, – продовжував Гіров, – вийшло щось абсолютно нове, притаманне лише одному Беллоу змішання “пікарескного” (шахрайського, – прим. Т. Шепелєвої) роману і тонкого аналізу нашої культури, гострий сюжет… у поєднанні з філософським діалогом із читачем. І все це написано блискучою мовою художника, здатного проникнути в суть зовнішніх і внутрішніх колізій, що змушують нас діяти або, навпаки, не діяти… Надаючи значення місцевому колориту, фактографії, Беллоу дає людині свободу, а тим самим і відповідальність, бажання діяти, віру в майбутнє”.
У своїй Нобелівській лекції Беллоу говорив про розмивання героя в сучасній прозі, але при цьому з іронією відгукнувся про тих інтелектуалів, які “керують мистецтвом”. “Мене забавляє, коли ці високочолі есеїсти намагаються підписати смертний вирок тим чи іншим літературним формам”, – додав він, зазначивши, що “уява сама має знаходити собі шлях”. У століття, коли літературні, філософські та політичні системи виявилися безсилі допомогти людині, продовжував Беллоу, “суть нашого буття, його складність, заплутаність, його біль постають перед нами лише в швидкоплинних враженнях, у тому, що Пруст і Толстой називали “прозрінням”. Роман перебуває в постійному русі між світом об’єктів, вчинків, явищ і світом “прозрінь”, що приводить нас до розуміння того, що добро, якого всі ми прагнемо і за яке перед лицем зла чіпляємося, – це зовсім не ілюзія”.
У рік отримання Нобелівської премії Беллоу опублікував “До Єрусалима і назад: особисті враження” (“То Yerusalem and Back: A Personal Account”) – щоденник, який письменник вів під час своєї подорожі до Ізраїлю в 1975 р. “Грудень декана” (“The Dean’s December”), роман, дія якого відбувається в комуністичній Румунії та в середовищі американських науковців, з’явився 1982 р. і загалом був несхвально зустрінутий критикою. Через два роки вийшла збірка оповідань Беллоу “Простак та інші оповідання” (“Him With His Foot in His Mouth and Other Stories”), яка, на думку деяких критиків, знаменує собою відродження таланту Беллоу.
Беллоу був одружений п’ять разів, і всі його шлюби, крім останнього, закінчилися розлученням. Дружинами Беллоу були Аніта Гошкін, Олександра (Сондра) Чакбасова (дочка художника і поета Наума Чакбасова), Сьюзан Глассман, Олександра Іонеску Тулча і Дженіс Фрідман.
Його син Грег від першого шлюбу став психотерапевтом, він опублікував 2013 року “Серце Сола Беллоу: мемуари сина”, майже через десять років після смерті свого батька. Син Беллоу від другого шлюбу, Адам, опублікував 2003 року науково-популярну книгу “На славу кумівства”. Син Беллоу від третього шлюбу, Деніел, – гончар, письменник і колишній журналіст. У 1999 році, коли йому було 84 роки, у Беллоу народилася четверта дитина і перша дочка від Фрідман.
Сам Беллоу чимось нагадував своїх літературних героїв. Це типовий городянин, сивий, у вишуканому фетровому капелюсі, інтелігентний, дотепний, проте дуже серйозно ставиться до життя.
Більшість критиків вважає Беллоу одним із найтонших американських письменників, які розробили такі універсальні теми, як боротьба людини із самою собою, спроба усунути суперечності між індивідуальністю і суспільством, нерозпізнаваність реальності в ілюзорному світі, конфлікт між надією і відчаєм. “Беллоу не тільки краще за всіх в Америці пише, – зазначав американський письменник і літературознавець Ірвінг Хоу, – а й краще за всіх міркує”.
Що тут додати…
