Сергій Тихий: Мій перший редакторський досвід був у єврейській газеті
27 березня виповнюється 70 років заслуженому журналісту України Сергію Тихому, одному з найкращих вітчизняних медіа-менеджерів, з яким пов’язана ціла низка популярних видань
Бесіду вів Йосиф ТУРОВСЬКИЙ
Сергій Наумович Тихий народився в Києві 1953 року. Закінчив факультет кібернетики Київського державного університету за спеціальністю “математик-програміст”. Недовго попрацювавши за вишівською спеціальністю, прийшов у журналістику. Працював у газеті “Комсомольское знамя”, був власкором газети “Московские новости”, брав участь у запуску та ребрендингу таких українських видань, як інформагентство УНІАН, газети “Республіка”, “День”, “Всеукраїнські відомості”, “Галицькі контракти”. Створив і вивів у лідери вітчизняної преси проєкт “Газета по-київськи”. Керував ще низкою видань.
Сьогодні Сергій Тихий — головний редактор напрямку оперативної аналітики Національного інформаційного агентства “Укрінформ”. Займається літературною діяльністю, його перу належать книжки “Машина життя”, “Перемагають лише переможці”.
Редакція “Еврейского обозревателя” від душі вітає ювіляра і з задоволенням каже Сергію Тихому: Мазл тов! До 120!
– Напередодні солідного ювілею ви більше підбиваєте підсумки чи будуєте перспективи?
– Якщо чесно, то підбивати підсумки — це не моє. До того, я ж, як відомо, “злий редактор”, весь час чіпляюся. Але й до себе — теж. Знаю, що я не настільки системна людина, щоб зробити це — підсумки підбити — на тому рівні, який би мене задовольнив. Напевно, я просто не вмію цього робити, або ще не вмію — щоразу відволікатимуся від головного, збиваючись на частковості. А може, просто час ще не настав. Коли-небудь, що-небудь, щось підсумкове написати… Хотілося б, звісно. Але чи вийде — не знаю. Тож радше може бути мова про перспективи.
– Наскільки цифра паспортного віку співвідноситься з вашим самовідчуттям?
– Як подивлюся в дзеркало — співвідноситься, не подивлюся — нічого подібного! У третьому-четвертому класі я прочитав у “Детской Энциклопедии” (це, хто пам’ятає, десять товстезних і дуже захопливих помаранчевих томів), що людина в середньому живе 70 років. Ого, — подумав я, десятирічний, — це ж ще скільки! Тут ось не можеш дочекатися, щоб чверть ця третя, найдовша, закінчилася… Тож тепер я вже так не думаю))) Ось, працюю у великій редакції щодня із задоволенням, уже рік практично без вихідних: війна ж, інакше зараз не можна. Ще намагаюся щось писати “для себе”. Іноді подобається самому, іноді — не дуже. Загалом, усе, як і було “до того”. Прочитав нещодавно, не згадаю, де, що найпродуктивніший вік людини — це від 60-ти до 80-ти. Тепер я вже так думаю. А там, дасть Б-г, ще що-небудь прочитаю…
– Зовсім недавно наше видання опублікувало ваш нарис про вашого батька — чудового українського поета Наума Тихого. Наскільки батько вплинув на вас? Чи були ви друзями, чи встигли поговорити про головне в житті?
– Вплинув, звісно! І не тільки генетикою. Своїм власним ставленням до життя, до професії. Смаки й переконання, звісно, передалися. Ось любив батько класичну музику, але не любив оперету — у мене ті самі пристрасті й антипатії. Тільки щодо саксофона ми розійшлися: тато його терпіти не міг, а я обожнюю. У нього в роботі був залізний принцип, який він і мені передав: завжди і все роби не гірше, ніж ти можеш.
Про роботу зі словом. Він любив повторювати: якщо тебе вночі розбудили з пістолетом і запитують, що ось це слово робить у цьому тексті, яку несе функцію? – ти маєш відповісти точно, вичерпно і без заминки. Здається, я це засвоїв.
І ще — це вже про газетну, редакторську роботу: він пишався, наприклад, своїм умінням скоротити текст так, що цього й автор не міг помітити. Це коли потрібно домогтися, щоб шпальта “влізла в раму”, тобто, щоб текст точно став на своє місце, “у квадрати”, відведені йому на макеті.
Чи про все ми поговорили? На жаль, ні. Напевно, в цьому винен я. Не наполягав, соромився, захоплювався своїми молодими справами… Так у багатьох буває. І я себе досі картаю за це. Тато, до речі, попереджав мене, неявно, я тільки тепер це зрозумів, що так воно й буде. Тепер цього не поправиш…
– Ви — син журналіста і батько журналіста. Розкажіть, будь ласка, трохи про вашу родину.
– Так, вимальовується така династія… Але особливість у тому, що ніхто з нас спеціально на журналіста не вчився. Тато все-таки був літератором — поетом, прозаїком, а редактором відділу в “Літературній Україні” він працював, щоб годувати сім’ю — поезія ж не годує… Я взагалі закінчив факультет кібернетики Київського університету, а син — Києво-Могилянську академію, він політолог. Як прийшли в журналістику, до справи, яку полюбили? Покликання, напевно, плюс прихильність долі.
Але до нас подібних професій у нашій родині, вважай, не було. “Перехідним до інтелігенції” був дід, татів батько — містечковий провізор. А раніше всі наші предки — і з татового, і з маминого боку — ремеслами займалися, худобу тримали.
Лише торік, на столітній ювілей батька, я вперше побував на його батьківщині, в Ємільчиному. Це колишній (до укрупнення 2020 року) райцентр, захід Житомирщини. Після тієї війни там нікого з рідні не залишилося, тато ніколи мене туди не брав. І ось я приїхав — і був приголомшений. Мені показали будинок, у якому народився батько, він стоїть на розі вулиці та провулку, що носять ім’я Наума Тихого.
13 вересня 2022 року, рівно через 100 років, я стояв під тим самим небом, перед будинком, у якому народився мій батько, на перехресті, що носить його ім’я. Дивовижне відчуття! Сказати, що я просто вдячний землякам батька — це нічого не сказати. Привіз до Ємільчина дещо з предметів, книжки, документи, що зберігалися в мене, і в місцевому краєзнавчому музеї значно розширили експозицію, присвячену Науму Тихому. Величезна за це подяка директорові музею Володимиру Владиславовичу Дворецькому.
А родина після того, як діда восени 1937-го “забрали”, переїхала до Коростишева, де жили бабусині сестри. Влітку 1941-го там у розстрільній ямі загинув тринадцятирічний Ізя, молодший брат батька. А бабусю і 15-ти річну молодшу сестру Бусю врятував їхній сусід, якого звали Йосип Герасимович. Бабуся говорила українською з незнищенним єврейським акцентом, і він їй сказав: “Сусідко, ви тепер будете німа”. І віддав їй паспорт своєї дружини (вона померла на самому початку війни, була плутанина і він не здав документ, фото переклеїли, якось підробивши печатку), а Бусі — сусід віддав справжню метрику своєї доньки, Ніни, Бусиної однокласниці. Це дивовижна історія. Вони понад два роки поневірялися Західною Україною — глухоніма з донькою, яка чудово розмовляла українською, — працювали за їжу і дах на городах, прибирали в конторах… Місцеві, звісно, здогадувалися, хто вони, але ніхто не видав. Було навіть таке: у Бусю, якій уже було 17, закохався поліцай і прямо сказав, що все про них знає, але не видасть. Вони, звісно, тієї ж ночі втекли з цього села, але погоні не було.
Йосип Герасимович і його дочка Ніна – “Праведники світу”. Це тато клопотав. До Ніни Герасимович ми багато років заходили, коли приїжджали в Коростишів, на могили…
Це приголомшлива історія, “кінематографічна”, я б сказав. А поки що вона описана в мене в автобіографічній повісті “Спогади молодої людини” (вийшла в журналі “Радуга” 2017 року).
– Яким шляхом ви, математик-програміст за освітою, потрапили в журналістику?
– У мене завжди був гуманітарний склад, і це проявлялося в усьому: дуже любив історію, говорив на уроках літератури “не за програмою”, наприклад, що чеховська “Душечка” – це не про дурненьку, яка завжди набуває форми обставин, а про рідкісний людський дар любові… Але батько дуже не хотів, щоб його діти займалися тим самим, чим він. Щоправда, старша моя сестра стала хіміком з власної волі. Тільки вийшовши на пенсію в Ізраїлі, вона почала писати маленькі оповідання. Хороші, до речі.
А мені було знайдено унікального репетитора з математики — їх, таких знаменитих, було всього 2-3 на весь Київ. Ось Аркадій Семенович Лабковський (Царство йому Небесне!) зумів мене, безнадійного трієчника, захопити. Він спочатку не хотів мене брати — Аркадій Семенович гарантував вступ і не хотів через якогось бовдура ризикувати репутацією, але його вмовили. А через пів року я клацав задачі “з Моденова” – хто готувався до “точного” вишу з математики, знає, про що йдеться. А потім я сам вступив на кібернетику, перші два курси пройшов на ура, а потім… Природа стала брати своє, інтерес згасав, але диплом математика я отримав. Потім — розподіл в обчислювальний центр, навіть кар’єра почала складатися: був уже керівником групи програмістів. Але трапилася зі мною історія… У програмуванні є мови високого рівня і машинно орієнтовані. Перші — Алгол, Фортран, PL – для всіх, там навіть слова людські зустрічаються. А машинні — тільки для програмістської еліти. Видрук програми на Ассемблері — це багатосторінкова стрічка, на якій тільки цифри з рідкісними вкрапленнями букв. Мені це було неймовірно нудно, не те що читати, дивитися — хоч я і соромився собі в цьому зізнатися. І ось я якось побачив, як мій колега читає такий видрук. Це було видовище! Він куйовдив собі волосся, у нього горіли очі, він “диригував” рукою, захоплюючись красою програми… І я раптом виразно зрозумів, що ніколи так не зможу, і тому не хочу більше вдавати з себе програміста.
Чому? От скільки років я за кермом, а не люблю, коли хтось їде попереду мене. Дехто спеціально прилаштовується комусь у хвіст, бо за перевищення швидкості поліція встигне зупинити лише того, хто їде попереду. А мені обов’язково перспективу треба бачити, а не чиюсь корму — перебудуватися, обігнати.
Далі вела доля, за що я дуже їй вдячний. Я тоді вже писав вірші (тато з цим змирився і дуже мені допомагав, підказував, ставив орієнтири і, звісно, критикував нещадно, але точно), відвідував знамениту літературну студію “Кобза” Володимира Забаштанського і щодня мріяв втекти з цього “остогидлого програмування”, хоч якось, нехай позаштатно, але зайнятися чимось іншим. І мені пощастило, у газеті “Комсомольское знамя” пішла в декрет позаштатна літературна консультантка, вони шукали заміну: на підвіконні у відділі культури виросла гора листів із віршами, на які обов’язково — з цим було суворо — треба було відповідати. Редакції терміново потрібна була заміна. Вони запропонували моєму другові, поетові Ігорю Кручику, але в нього вже була робота “поблизу творчості”, і він “переадресував” на мене.
Я чітко пам’ятаю день, коли вперше прийшов до редакції щоденної газети. У коридорі на стіні висіли на цвяхах відбитки смуг завтрашнього номера з білими “вікнами” для ще не написаних нотаток, усі довкола були зайняті — на мене ніхто не звертав уваги, а над головою спеціальними трубами із шумом проносилися капсули пневмопошти — то був “месенджер” тих років… І все це мені уявилося метафорою часу, що не має ні початку, ні кінця. І я відразу тоді навіть не зрозумів, але відчув: ось воно, моє!
Менше ніж за рік мені запропонували роботу в штаті редакції. Керівник групи програмістів став журналістом, але на посаді (іншої не було вакансії), яка називалася “обліковець листів”. І я потім жодного разу про це не пошкодував.
– Як ви сприймаєте й оцінюєте перехід преси з друкованого формату в електронний, що випав на вашу професійну долю? Для нашого видання це дуже актуальне і болюче питання.
– Неоднозначно. З одного боку, комп’ютер, соціальні мережі — це революція в журналістиці. Інтенсивність редакційної праці зросла в рази. “Козу”, “Комсомольское знамя”, наприкінці 80-х робили понад 50 журналістів і редакторів, не враховуючи технічного персоналу, і цього здавалося замало, а коли я у 2012-2014 роках, перед війною, редагував тієї самої періодичності та обсягу “Кримську газету”, то її без проблем випускали 10 осіб. Звісно, в електронних ЗМІ нібито немає проблем із доставкою споживачеві, звісно, відпали турботи про поліграфію. А ще соціальні мережі виявили чимало людей із чудовим пером і ясною головою — раніше про таке редактор і мріяти не міг. А ще — немає того самого дедлайну, обмежень за довжиною тексту; ілюстрацій — став скільки хочеш…
Але. Вважаю, що в Україні цей перехід не був підготовлений, ніхто не хотів думати про наслідки. А ми їх пожинаємо тепер на кожному кроці, особливо — коли війна. Соціальні мережі суспільство не об’єднали, а навпаки, “гранулювали” – розбили на крихітні групки. Як то кажуть, “купи вони не тримаються”, для цього їм потрібна зовнішня оболонка, яка не завжди є. Наприклад, війна тут зіграла в плюс — об’єднала націю. З іншого боку, український медіаринок виявився беззахисним для ворожої пропаганди, часом наймерзеннішої. Які не вигадуй блокування, мої колишні колеги-програмісти завжди знайдуть спосіб їх обійти. Слава Б-гу, багатонаціональний український народ проявив природну стійкість до цих впливів. Що так буде, було видно на обох Майданах, це видно і зараз, коли йде ця жорстока війна.
Але і це все, з точки зору професії, не головне. В онлайні, на сайті кожен матеріал живе своїм життям, він якщо й доходить до свого споживача, то окремо. Інтернет — це ентропія, розпад. А ось номер паперової газети — це, навпаки, синтез. Він створює картину дня, якою бачить її редакція. Різні матеріали різних жанрів ніби “підтягують” один одного, роблять цю картину цілісною. Газета — це те, що можна передавати з рук у руки, не нав’язуючи нічого. А як бути із сайтом? Примусово обмінюватися посиланнями?
Нарешті, я не знаю кращої школи для журналіста будь-якої спеціалізації, ніж робота в редакції щоденної газети. Тут сходиться все: почуття міри і розміру — треба “влізти” в шпальту, залишивши місце для дизайну та ілюстрацій; почуття часу — треба не зірвати дедлайн; почуття стилю — треба відповідати решті; почуття відповідальності, нарешті, те, що вже надруковано, не виправиш “в адмінці”.
А тепер… Я щодня жахаюся заголовкам, які нинішні редактори без проблем пропускають у мережу, навіть не розуміючи тієї шкоди, яку вони завдають. Усе це наслідок загибелі всіх – 100%! – паперових вітчизняних центральних газет, особливо щоденних.
Тож по розуму треба було… Переконаний, що ще не пізно підправити — час, війна це диктують.
– Як ви сприймаєте й оцінюєте зміни, що випали на вашу долю, у вигляді та соціумі Києва, вашого рідного і, судячи з ваших творів, гаряче улюбленого міста?
– Київ — це живий організм, Вічне Місто, він не може не рости, не розвиватися. Тому я не підтримую ниття з приводу “засилля висоток”. Що архітекторам важливо не забувати: Київ — хоч і багатомільйонний мегаполіс, але все-таки місто малих затишних просторів: не площ, а подвір’ячок, не проспектів, а вуличок, обсипаних у червні тополиним пухом, а у вересні — каштанами. Єдине, з чим я категорично не згоден у сучасному Києві, — це зі жлобськими будками на балконах, зокрема, на пам’ятках архітектури. Ми з донькою — вона в мене архітекторка — розпочинали один проєкт… Вона брала фото понівеченого пластиковими й фанерними будками будинку й на фотошопі очищала від усього цього жаху, показувала будинок таким, яким його задумав зодчий. Публікувалися обидва поруч. До таких фото додавався текст: історія будинку і які архітектурні деталі – “капітелі, карнизи і портики” – понівечили жлоби, на кого міська влада ніяк не хоче знайти управу.
Я дуже люблю закоханих у Київ киян. І корінних, і тих, хто “понаїхав”, але з розумінням Міста. Справжні кияни — люди честі й тонкого смаку. Обидва Майдани, війна — доказ цьому. Мрію разом із Киянами зустріти Перемогу.
– Яку роль у вашому житті відіграв чинник єврейського походження? Чи був для вас важливий і цікавий світ єврейської традиції та єврейської культури?
– Не можу сказати, що мені так вже доводилося страждати від антисемітизму. Були, звісно, випадки, але вони помітно не позначилися на моїй долі. Крім одного, але це повністю залежало від мене самого. Років 10 мені було, середина 60-х, я пішов записуватися в дитячу бібліотеку поруч з Оперою. Там мені дали заповнити анкету. Я як туди глянув — одразу побачив “графу”. Навіщо вона там — розуму не прикладу, напевно, за радянської влади ніяк не можна було без неї. І ось те, що висіло в повітрі, що я чув від мами (щоб отримати “п’ять”, ти мусиш знати на “шість”), мерзенні анекдоти, які інколи долітали до мене на подвір’ї, — усе це обрушилося на мене: я сидів перед цим папірцем і не міг вписати туди слово “єврей”. Бібліотекарка занепокоїлася: що з тобою, хлопчику? Я тоді залишив незаповнену анкету на столі й вилетів звідти пробкою. Сором став палити мене практично відразу. Мені було соромно за своє боягузтво. Як я розумію тепер, було соромно за незнання великої історії свого народу. Перед дядьком Ізею, загиблим у яру в Коростишеві, було соромно. Я собі, звісно, не сказав тоді “ніколи більше”, у 10 років не мислиш такими категоріями, але в житті ніколи більше я собі такого не дозволяв.
Звісно, я мало знав про своїх, у ті часи “єврейське” не заохочувалося і не афішувалося. Удома зі мною про це не говорили, шкодували, напевно. Але розповідали, що дід із маминого боку був дуже побожна людина. Він помер 1937-го, не доживши до 50-ти, від наслідків отруєння газами на фронті в Першу світову. А його вдова, моя бабуся, вже на моїй пам’яті відвідувала синагогу на Щекавицькій. Бабуся знайомила мене з єврейською культурою і традиціями “через кухню”. Вона сама пекла мацу, і мене приваблювало коліщатко із зубчиками жовтого металу на дерев’яному держаку, бабуся довіряла мені “прокручувати” ним дірочки в “хлібі рабства нашого”. А ще — дивовижний бабусин штрудель із горіхами і “сухим” варенням, через прозорі листи тіста якого можна було читати, “вуха Амана з маком” – ументаши на Пурим…
Наприкінці 80-х, коли я вже працював журналістом, в Асоціації єврейських громад України мене попросили допомогти з випуском газети “Хадашот” – “Новини” тобто. Я погодився, і це, уявіть, був мій перший редакторський досвід, до того я був тільки журналістом, який писав. І мені дуже сподобалося “диригувати” номером! Тож “Газета по-київськи” – вона звідти. Я багато чого тоді дізнався — про єврейську історію, традиції. Щоправда, в логотипі газети, він був написаний на івриті, ми припустилися одразу 3 (трьох!) помилок.
– У вашого батька були дві рідні мови — їдиш та українська. Він був блискучим перекладачем їдишської поезії українською. Чи дісталося вам що-небудь із цієї культурної спадщини, в плані мови їдиш?
– На жаль, я не знаю їдиш. Івриту — тим більше. Тут як у багатьох: батьки говорили їдишем, коли їм треба було сказати щось “не для дитячих вух”. Але я читав переклади. Зокрема, татові — з Давида Гофштейна, Ріви Балясної, Дори Хайкіної… Обожнюю Шолом-Алейхема, Ісаака Башевіса Зінгера, Амоса Оза — утім, це вже з івриту переклад… У зрілому віці мене вразили романи Григорія Кановича, з ними я ніби входив у єврейське містечко початку ХХ століття перед самою його загибеллю, знайомився з його мешканцями, переймався їхнім життям. Це блискуча проза. Канович, без сумніву, великий письменник. Його не стало зовсім недавно. Царство Небесне…
– Два ваші медіа-проєкти згубили євреї-олігархи. Як вам після цього вдалося не стати антисемітом?
– Ну, ви жартуєте, звісно. Приймаю подачу: дуже важко з моїм родоводом стати антисемітом. Антисеміт завжди шукає пояснення всьому поганому на світі в тому, що такий-то ім’ярек — єврей. Людина ж не дурна і не банальний заздрісник дивиться на життя дещо ширше. Тож антисемітом я не став… А може, річ у тім, що в персонажах, які ви назвали, єврейського дуже мало, якщо взагалі є щось. Дати грошей на синагогу — ще не означає бути євреєм. По-моєму, це саме той випадок.
– Вам, синові фронтовика, доводиться відзначати свій 70-річний ювілей у дні війни. Чи вкладається цей факт у вашу свідомість? Як ви відчули і сприйняли початок війни? Чи були думки про від’їзд із Києва або з України — благо, вік дозволяв?
– Ні, не було таких думок. 24 лютого 2022 року, прокинувшись і дізнавшись, я написав у своєму ФБ пост, що складався з одного слова, набраного капслоком: ПЕРЕМОЖЕМО. Я вірив і вірю в це. А вірити — це більше, ніж знати. Тому й війна в мою свідомість цілком укладається. Це останній акт більш ніж 100-річної війни, що почалася 1918-го. Тобто, ювілей тут ні до чого. І батько знав, що війна буде, не дарма він написав “Молитву за Україну” 1994 року. Ось рядки з неї:
…І я благаю Бога, щоб відринув
Від тебе ворогів підступну зграю.
Нехай заціпить їм роти погані,
Що підло вергають хулу на тебе!
Нехай захланні, загребущі руки
їм смертною судомою покорчить!
Так і буде, я в це вірю.
– Свого часу ви три роки працювали в газеті “Московские новости”. Напевно, у вас, як і в багатьох українців вашого покоління, у Росії було чимало знайомих і товаришів. Скажіть, у 2014-му і 2022-му роках чи багатьох із них ви втратили?
– Так, була така справа в середині 90-х, коли це ще було не соромно. Але я працював у МН власкором по Україні, тобто, в московській редакції бував нечасто і друзів “нерозлийвода” у мене там не було. А взагалі знайомі, навіть товариші були в Росії — не тільки журналісти, а й інші люди, які пишуть. На жаль, тільки одиниці з них перенесли 2014-2022 роки гідно. Але навіть із ними спілкуватися, як раніше, уже не виходить: як щирим людям їм соромно дивитися мені в очі, а мені просто не хочеться: вони знали, що до цього все йде, але нічого не змогли зробити.
– Більшість видань, у яких ви працювали, були російськомовними або двомовними. Якою вам бачиться доля російської мови і творів російської класичної культури в Україні?
– Усе російське має в Україні залишитися у сфері особистого вибору. Вдома, з близькими, друзями — скільки завгодно. Книги, кіно — будь ласка. Але в публічній сфері після всього, що сталося, говорити російською має бути соромно. Відповідати російською на запитання, поставлене українською, соромно. Вивчати Росію, з якою доводиться сусідувати, її мову, звісно, треба, але в рамках відповідних інститутів (не державних!), університетських кафедр. Ну, наприклад, славістики.
Однак я терпіти не можу розмов, що Пушкін — графоман, Булгаков — епігон, а російська література наскрізь вторинна і нікому не потрібна. Говорити так — це не поважати себе й Україну, так само, як і писати “росія” з маленької літери. Зрештою, з ким ми так жорстоко воюємо, з порожнім місцем з маленької літери? До того ж я редактор, і мене дратує будь-який безлад у тексті, тим паче породжуваний порушенням правил граматики.
Але. Російська література має стати для українця, незалежно від національності, не своєю, а чужою — літературою народу, що живе по сусідству і ворогує з твоїм народом. Україні не потрібні вулиці Пушкіна в кожному населеному пункті. І пам’ятників йому — передоз. Їх потрібно прибирати, ними імперія мітила територію. На постаменті пам’ятника в Києві написано “Пушкіну український народ”. А за що українці мають бути вдячні Пушкіну? За те, що він написав просякнуті імперським духом “Полтаву” і “Клеветникам России”?
А не хочете зносити пам’ятник Пушкіну? Є вихід! Поставте поруч такий самий — Байрону, Міцкевичу, Гейне, Тагору. І буде у вас Алея поетів. А інакше — соромно. Це тепер надовго так буде.
– Чи продовжуєте ви свою літературну роботу — у прозі, публіцистиці, віршах?
– Ну, ви з самого початку зрозуміли, що продовжую. Віршів, щоправда, вже давно не пишу. Напевно, з мене такий самий поет, як математик — недозрілий. Тут потрібне особливе світовідчуття. І російською я давно вже нічого не пишу. І не буду.