Неприборканий Емка
100 років від дня народження Наума Коржавіна
Нехем’є Мандель народився 14 жовтня 1925 року в Києві в єврейській родині. Його дід був цадиком, батько Мойсей Гецелевич (Григорович) Мандель (1887—?) — палітурником; мати Хана Нехем’ївна (Анна Наумівна) Гінзбург, родом з Ржищева — працювала стоматологом і була правнучкою рабина Нехем’ї а-Лейві Гінзбурга (1788—1852) з Дубровни — учня засновника хабадського хасидизму Шнеура-Залмана з Ляд. Дядько, Йосип Гецелевич Мандель, був рабином у Богуславі. Родина мешкала на вулиці Володимирській, 97б (ріг Жилянської).
У родині та друзі називали його Емкою.
2 вересня 1940 року, за його власними спогадами, був виключений із середньої школи № 44 (де навчався з 4 класу) «за хуліганство» через конфлікт із завучем і змушений був перевестися в іншу школу, але й її не закінчив через війну. Ще в Києві молодого поета помітив Микола Асєєв, який потім розповів про нього в московському літературному середовищі. На початку Великої Вітчизняної війни з батьками евакуювався в місто Сім Міньярського району Челябінської області, де в 1942 році екстерном закінчив школу-десятирічку.
З жовтня 1942 року працював на заводі фрезерувальником, паралельно працював у редакції газети. Восени 1943 року був призваний до армії, направлений до запасного стрілецького полку в Камишлов, але через два місяці був демобілізований за станом здоров’я (вада серця) і направлений до Єгоршинського району, де деякий час працював на шахті чорноробом.
У 1944 році приїхав до Москви для вступу до Літературного інституту імені О. М. Горького, але вступив до нього в 1945 році з другої спроби. Серед його сусідів по кімнаті в гуртожитку були, зокрема, Расул Гамзатов і Володимир Тендряков. Тоді ж Єлизар Мальцев придумав для нього псевдонім Коржавін.
Наприкінці 1947 року Коржавін був заарештований за звинуваченням в антирадянській агітації (стаття 58-10 КК РРФСР). В ході слідства ці звинувачення були зняті, і офіційно йому пред’явили «читання віршів ідеологічно невитриманого змісту». Близько восьми місяців він провів у внутрішній в’язниці Міністерства держбезпеки СРСР і в Інституті імені Сербського. Був засуджений постановою Особливої Наради при МДБ і за вироком висланий з Москви за статтями Кримінального кодексу 7-35 — як «соціально небезпечний елемент». Восени 1948 року був висланий до Сибіру, близько трьох років провів у селі Чумаково. У 1951 році відправився до Караганди. У цей період закінчив місцевий гірничий технікум (відділення геології та розвідки вугільних родовищ), при навчально-курсовому комбінаті № 3 тресту «Ленінвугілля» освоїв спеціальності бурильника, прохідника і помічника машиніста комбайну ПК-2М, і 30 жовтня 1953 року отримав диплом штейгера (гірничого майстра). Під псевдонімом Наум Мальвін опублікував кілька віршів у «Соціалістичній Караганді» та «Комсомольці Караганди», переклав з казахської кілька віршів Максута Байсеітова і Ауезхана Кошумова, брав участь у створенні літературного об’єднання при редакції газети «Соціалістична Караганда», а з 21 січня 1954 року служив у цій газеті літературним співробітником відділу культури і побуту, а пізніше відділу листів . 9 грудня 1954 року, після амністії, звільнився з газети і повернувся з дружиною до Москви. У 1956 році був реабілітований, відновився в Літературному інституті і закінчив його в 1959 році.
Ще з 1954 року поет заробляв собі на життя перекладами, в період «відлиги» почав публікувати власні вірші в журналах. Більш широку популярність йому принесла публікація добірки віршів у поетичній збірці «Тарусські сторінки» (1961).
У 1963 році за сприяння Євгена Винокурова вийшла збірка Коржавіна «Годы», до якої увійшли вірші 1941—1961 років. У 1967 році Театр імені К. С. Станіславського поставив п’єсу Коржавіна «Однажды в двадцатом».
Крім офіційних публікацій, у творчості Коржавіна була і підпільна складова — багато його віршів поширювалися в самвидавних списках. У другій половині 1960-х Коржавін виступав на захист «в’язнів совісті» Даніеля і Синявського, Галанскова і Гінзбурга. Ці обставини призвели до заборони на публікацію його творів.
У 1970 році зіграв епізодичну роль шпрехшталмейстера константинопольського цирку у фільмі О. Алова і В. Наумова «Біг» за мотивами творів Михайла Булгакова.
Михайло Агурський згадував, що «коли почалася війна (Судного дня, – прим.), Наум страшенно хвилювався і проявив винятковий патріотизм. Він при мені зробив заяву, що сам готовий йти на фронт в Ізраїлі».
Конфлікт Коржавіна з владою СРСР загострювався, і в 1973 році після допиту в прокуратурі поет подав заяву на виїзд з країни, пояснивши свій крок «нестачею повітря для життя». Коржавін виїхав до США і оселився в Бостоні. Був включений Володимиром Максимовим до числа членів редколегії «Континенту», продовжуючи поетичну роботу. У 1976 році у Франкфурті-на-Майні (ФРН) вийшла збірка віршів Коржавіна «Часи», в 1981 році там же — збірка «Сплетіння».
У постперебудовну епоху у Коржавіна з’явилася можливість приїжджати на батьківщину і проводити поетичні вечори. Вперше він приїхав до Москви в другій половині 1980-х років на особисте запрошення Булата Окуджави. Першим місцем, де він тоді виступав, був Будинок кіно. Зал був заповнений, на бічні балкони поставили додаткові стільці, принесені з кабінетів. Коли Коржавін і Окуджава вийшли на сцену, весь зал, не змовляючись, підвівся і стоячи аплодував. Коржавін погано бачив, і Окуджава, нахилившись до нього, сказав, що зал встав. Було видно, як Коржавін зніяковів. Потім читав вірші, відповідав на питання. Читав вірші напам’ять (розглянути надрукований текст він не міг через слабкість зору: йому були потрібні спеціальні сильні окуляри). З залу на сцену виходили відомі актори, що прийшли на зустріч як глядачі, і читали з його книги без підготовки, відразу, перший-ліпший відкритий у збірці вірш. Перший, хто вийшов без будь-якого запрошення із залу на сцену і зголосився читати вірші, був артист театру “Современник” Ігор Кваша, за ним почали підніматися інші.
Через кілька днів після того виступу Наум Коржавін поїхав у гості до опального спортивного журналіста Аркадія Галинського, вони довго розмовляли, раділи змінам, що почалися в країні, але тоді, в особистій розмові, Коржавін сказав: «Я їм не вірю»…
У своїх спогадах і публіцистичних статтях Коржавін докладно розповів про еволюцію своїх політичних поглядів. У юності він відкидав сталінську систему і в той же час поділяв комуністичну ідеологію, протиставляючи радянській дійсності «справжній комунізм». До кінця війни він почав «визнавати» і виправдовувати Сталіна, про що згадував із жалем. Такий настрій зберігався і після арешту. У засланні він знову став антисталіністом, продовжуючи сповідувати комунізм. За власним визнанням, Коржавін відмовився від комуністичної ідеології в 1957 році. Як і багато емігрантів з СРСР, на Заході Коржавін опинився на правому фланзі політичного спектру. У публіцистиці різко виступав не тільки проти комунізму, але і проти західних «друзів СРСР», а також проти всіх форм соціалізму і революційного руху («Психологія сучасного ентузіазму», «За чий рахунок? (відкритий лист Генріху Бьоллю)»). Визначав себе як ліберального консерватора або «лютого ліберала».
У літературознавчих статтях відстоював традиційну культуру, захищав християнську мораль у мистецтві, наполягав на необхідності глибокого людського змісту художнього твору. Коржавін протестував проти романтичної та авангардистської традиції презирства до обивателя, наполягав на тому, що література існує для читача і повинна до нього звертатися. Він захищав «органічний зв’язок мистецтва з Високим і Добрим». Саме мистецтво, яке прагне до гармонії, на думку Коржавіна, задовольняє справжню художню потребу: «Прекрасне, тобто мистецтво, не повинно підкорятися вимозі корисності не тому, що це примітивно і соромно, а тому, що воно і так корисне, якщо воно насправді мистецтво».
Помер 22 червня 2018 року на 93-му році життя в США.
(З відкритих джерел)
