Михайло Френкель: Я вірю в долю, послану Господом
24 червня виповнюється 75 років Михайлу Френкелю, відомому журналісту і літератору. Михайла Ароновича справедливо вважають головним єврейським журналістом України, причому, на відміну від маси наших рабинів, які через одного іменують себе головними, він реально головний: і фактично – як старійшина і провідний майстер корпоративного співтовариства, і формально – як голова Асоціації єврейських ЗМІ України. І є у нього ще один статус головного: Михайло Френкель – 20 років був головний, а тепер почесний редактор “Єврейського оглядача”. І в нього є законний, вагомий і приємний привід з’явитися на сторінках свого видання не як автор або журналіст-інтерв’юер, як це траплялося безліч разів, – а в ролі героя інтерв’ю.
– 75 років – красива напівкругла цифра, яка наказує підбити деякі підсумки. Але ви відомі як людина з гумором і рідкісним почуттям самоіронії – тому уникнемо пафосу і регалій. Ви – інтелектуал, це видно з ваших текстів, а отже, напевно, замислювалися про те, чому ваше життя склалося саме так, як це сталося. Що, на ваш погляд, визначило хід вашої долі? Які зовнішні обставини і які персональні чинники?
– Як казав один милий персонаж, “мерсі за компліман”. Не мені, звісно, судити, який я інтелектуал. А ось самоіронія справді іноді виручала. Вона не давала задирати ніс у дні успіхів і не дозволяла впадати в зневіру в хвилини невдач.
У принципі, я вірю в долю, послану Господом. Але як у знаменитому анекдоті, для того щоб виграти в лотерею, треба хоча б купити квиток. Під впливом зовнішніх обставин я став розуміти це ще в юності. Хоча особливо наполегливим борцем за місце під сонцем ніколи не був.
– Коли ви були хлопчиком з Євбазу, чи хотіли ви в майбутньому стати саме журналістом? Чи були якісь інші думки та мрії?
– Колись я прочитав, що в 1960-ті роки багато хлопчаків у нас хотіли стати пожежниками або космонавтами. А зі мною сталося ось що. В одному із сусідніх дворів жив пожежник Микола, симпатичний, веселий хлопець. Він чудово грав на баяні і співав пісні з кінофільмів. Ми з пацанами прибігали по неділях слухати його. Але одного непрекрасного дня з його двору зазвучала інша музика – похоронна. Ми кинулися туди і побачили закриту труну, що стояла на табуретках. Виявилося, що наш друг загинув, рятуючи мешканців будинку, де розгорілася страшна пожежа. Мені тоді було вісім років, і я вирішив, що пожежником не стану. Не тому, що злякався, а тому що подумав, що моя загибель на пожежі може сильно засмутити маму, а я її дуже любив.
Із космонавтами інша історія. Гагарін злетів у космос у рік, коли мені виповнилося тринадцять років. А я тоді вже списував усі зошити своїми “творами” і вже твердо вирішив, що хочу писати. Мені це дуже подобалося. Щоправда, про журналістику як про професію я тоді ще не думав.
– Як журналіст ви відомі в чотирьох тематичних напрямках: гумор, спорт, наука, євреї. Але напевно ваш професійний шлях починався з чогось іншого – що це було?
– З дня виходу моєї першої замітки минуло ось уже п’ятдесят вісім років. Розповідалося в ній про хлопчика Сашка, брата моєї однокласниці. Він зробив добрий вчинок – який, уже не пригадаю. Але я про нього повідав світу і був цим гордий.
– Свого часу ви багато писали про спорт – переважно про футбол. А у вашій власній долі чи мав місце спорт, і якщо так – то які види?
– З дитинства любив футбол. І вже у віці тринадцяти років грав в одній команді з видатним майстром. Йому, щоправда, тоді було ще менше – дев’ять років. Ми з хлопцями із захватом ганяли м’яч у дворі на Чоколівці. А звали його Олег Блохін. Страшно сказати, було це шістдесят із гаком років тому…
Далі я трохи займався в секції в гуру київського дитячого футболу Михайла Борисовича Корсунського. Щоправда, він бачив мене воротарем, хвалив за хорошу реакцію; але тривало це недовго. Крім цього, я пробував свої сили у волейболі та в дзюдо. Причому з дзюдо мені пощастило найбільше. Не в сенсі особистих успіхів, а в тому, що абсолютно випадково я одразу ж потрапив не в групу новачків, а в компанію до вже іменитих майстрів. Тренував нас сам головний тренер збірної України Ярослав Іванович Волощук. Тому, коли через роки я прийшов до нього брати інтерв’ю з приводу майбутнього в Києві чемпіонату Європи, він мене впізнав і розмовляв, як зі старим знайомим. До слова, згодом ми з ним зробили кілька матеріалів, найпопулярнішим з яких виявилася бесіда про те, хто сильніший, дзюдоїсти чи каратисти. На неї до редакції надійшла сила-силенна відгуків.
Однак найбільших успіхів я домігся в шашках. Щоправда, спочатку займався шахами, але потім став грати в шашки. Я не випадково кажу “грати”, а не “займатися”. Тому що любив саме грати, а не відвідувати теоретичні заняття. Ясна річ, що без знання теорії, вивчення різних варіантів досягти великих успіхів було неможливо. Проте до кандидата в майстри спорту я “дослужився”. А найбільший мій спортивний успіх стався… Не подумайте, що вигадую, але він відбувся на рідному Євбазі.
Шахово-шашковий клуб спортивного товариства “Авангард” розміщувався на самому початку вулиці Володарського (нині Златоустівської). Тренером шашистів був гросмейстер Володимир Михайлович Каплан. Кумедно, але наша секція ніби підтверджувала обивательські міркування про те, що шахи і шашки – “єврейські” види спорту. У зв’язку з цим згадаю кумедну історію.
У 1971-му році Каплан повіз юнацьку збірну України в Ригу на матч із командою Латвії. Зустріч, що проводилася на багатьох дошках, завершилася розгромною перемогою наших хлопців. Це, видно, так засмутило тренера латишів, що він дозволив собі вимовити не зовсім політкоректну тираду:
– Ну що це за збірна України! Одні ж євреї – Вугінштейн, Красноштейн, Штейнзессер, Бухман, Барський. Один тільки Файбишенко – українець.
Примітно, що про цю історію мені розповів якраз Владик Файбишенко, чистокровний єврей, який живе нині в Нью-Йорку.
Ну, а найбільша моя спортивна перемога сталася ось за яких обставин.
1968-й рік. У Києві проходить молодіжний шашковий чемпіонат Всесоюзної центральної ради профспілок (фактично першість СРСР). Я – серед учасників. У перших трьох турах у мене всього порівну – нічия, поразка і перемога. І тепер я маю битися з учнем чемпіона світу Андріса Андрейка, чемпіоном Прибалтики серед молоді Янісом Мутулісом. Цей хлопець, на вигляд – класичний прибалт, яких зображували в радянських кінофільмах: високий, худорлявий, сіроокий блондин, трохи повільний у рухах і розмовляє російською з легким акцентом. Майбутньому поєдинку я був не дуже радий, оскільки розумів, що чемпіон Прибалтики апріорі не може бути слабким суперником.
Почали гру. Він наступає, явно дотримуючись якоїсь схеми. Я ж, який регулярно пропускав теоретичні заняття, цієї схеми не знаю і відчайдушно намагаюся за допомогою розмінів припливти до нічийної гавані. І раптом, ближче до ендшпіля, бачу карколомний варіант. У мене виникає альтернатива: або я роблю грамотний хід, що дає хороші шанси на нічию, або сильно ризикую, заманюючи суперника в пастку. Якщо він помітить мою підступність і зробить правильний хід, то моя позиція стає вкрай непривабливою. Але якщо ні… Тут треба сказати, що в стокліткових (міжнародних) шашках є три додаткові правила, що відрізняють їх від гри на 64-клітинній дошці. Одне з них говорить: якщо гравець побив шашку супротивника і його шашка опинилася в дамках, але повинна бити ще шашку, що стоїть на сусідній горизонталі, то вона не має права бити її як дамка, тобто куди завгодно, а знову стає простою шашкою і б’є лише на одну клітину.
Ось на це правило я, зробивши ризикований хід, і заготовив пастку. Суперник на неї попався! Тоді, ще не вірячи своїй удачі, я зробив новий хід, і тепер опонент мав побити чотири мої шашки, а у відповідь я б’ю сім його шашок і проходжу в дамки. Побачивши це, Мутуліс після секундної паузи зупинив годинник і в абсолютній тиші голосно, на весь зал, без жодного акценту вимовив “легендарну” російську фразу “Е… твою мать!”. І тут у наш бік здивовано обернулися всі учасники турніру…
Мою партію визнали однією з двох найкращих на чемпіонаті, і Каплан помістив її у всесоюзний журнал “Шашки”, а також у відомий голландський спортивний журнал. У ті роки шашки в Нідерландах були дуже популярні. Там проживали два чемпіони світу – Харм Вірсма і Тоні Сейбрандс. Голландський журнал Володимир Михайлович мені тільки показав, а один примірник вітчизняного подарував. Я дуже пишався цим…
– У вас, напевно, є кумири і зразки в гуморі, спорті, в літературі. Назвіть їх, будь ласка.
– Не думаю, що мене можна назвати дуже віруючою людиною, але Б-жі заповіді я шаную. Можливо, крім однієї: в молодості серед моїх близьких подружок було кілька заміжніх жінок. А ось “не сотвори собі кумира” так для мене – найважливіша заповідь. Тож кумирів у мене не було і немає. А ось геніїв і майстрів я завжди шанував. Усіх не перелічиш. І все ж у гуморі я б назвав Марка Твена, О. Генрі, Єжи Леца і Михайла Жванецького, який подарував мені за кумедних обставин одну зі своїх книжок.
У сатирі дуже поважаю Салтикова-Щедріна. Згадаю тільки одне його спостереження: “Люблять російські люди бунтувати! Встануть на коліна перед панським будинком і стоять негідники! І адже знають, що бунтують, і все одно стоять!” Як сказано! Ніби сьогодні.
У літературі можна назвати безліч імен, але, мабуть, буду не оригінальний: це Вільям Шекспір, точніше, ті чудові автори, чиї твори з’явилися світові під цим ім’ям. У спорті чимало блискучих імен, але краще поєднаю спорт із гумором. Ще зовсім молодим журналістом я брав інтерв’ю у видатного спортсмена, нашого земляка Валентина Манкіна, єдиного атлета у світі, який став олімпійським чемпіоном у трьох різних класах вітрильного спорту. Через свою тодішню недосвідченість назадавав Валентину Григоровичу, тоді вже дворазовому олімпійському чемпіону, купу наївних запитань. Серед них було й таке: чи впізнають вас на вулиці? На це він із легкою посмішкою відповів: ну, що ви – я ж не гравець дублюючого складу київського “Динамо”.
Завжди перед черговим інтерв’ю згадую цей епізод.
– Вам довелося зустрічатися і спілкуватися з чималою кількістю видатних людей. Хто з них справив на вас найбільше враження?
– На відміну від деяких своїх колег, я ніколи не прагнув брати інтерв’ю тільки у знаменитостей. Наголошую на цьому тому, що обиватель нерідко плутає справді видатних людей із різного роду діячами з числа “еліти”. А мене просто верне, коли під цим поняттям мають на увазі різних суб’єктів, які пробиваються нагору, домагаються влади або популярності за допомогою ліктів і деяких інших частин тіла (я не маю на увазі голову).
А ось серед справді видатних людей назву лауреата Нобелівської премії з фізики академіка Віталія Гінзбурга, чудового письменника і драматурга Григорія Горіна, ізраїльського генерала Узі Наркісса, який керував військами, що вийшли 1967 року з боями до Стіни плачу. Про кожного з них можна сказати дуже багато. Але я розповім лише про невелику розмову з академіком Гінзбургом. Це було 2004 року. На одному з урочистих заходів я несподівано побачив академіка і його дружину Ніну Іванівну. Про історію їхнього кохання можна написати гарний роман. Але зараз не про це. Я набрався сміливості, підійшов до них і представився. Сказав, що я редактор української єврейської газети. У відповідь Віталій Лазаревич несподівано відповів: а ви знаєте, я ж не вірю в Б-га. Я зрозумів його слова: річ у тім, що всі московські єврейські газети перебували під пильною опікою і фінансуванням рабинів. Тоді я йому сказав, що наша газета хоч і поважає мудрих рабинів, але більше розповідає про світські події. І також зауважив йому: знаєте, був ще один фізик, який одного разу сказав: “Мені цікаво, як Він усе це влаштував”, маючи на увазі Б-га. Цього фізика звали Альберт Ейнштейн. У відповідь Віталій Лазаревич добродушно розсміявся і протягом наступних півгодини ми говорили з ним про створення світу. Зрештою академік сказав, що можливо, справді, імовірно, що світ від самого початку був створений якимось вищим розумом – але тільки не сивобородим старим, що сидить на хмарі. На цьому, сфотографувавшись на пам’ять, ми розпрощались.
– Які історії з вашого життя – смішні, курйозні, або навпаки, драматичні – залишили у вас найяскравіші спогади?
– Напевно, у кожної людини, яка дожила до моїх років, були випадки, коли її життя висіло на волосині. У мене їх було кілька. Згадаю тільки про один. А вже потім, ніби по наростаючій, пригадаю і смішну історію. У рік 1969-й я працював у такій кумедній організації “Пусконалагодження”. Це був хитрий винахід дотепних людей із викачування грошей із державного бюджету. Наприклад, бригаду з Владивостока з налагодження якихось верстатів посилали в Калінінград, а нас із Києва послали налагоджувати верстати на батьківщину Ілліча в Ульяновськ. Це було за рік до столітнього ювілею вождя революції, тому місто шуміло новобудовами. Про це можна довго розповідати окремо, тому переходжу до суті події. У якийсь момент уся бригада поїхала до Києва. Залишилися тільки я і такий собі Діма. Наш бригадир залишив нам гроші на поїзд до Москви, звідки ми вже мали виїхати з Дімою кожен окремо. При цьому бригадир випадково забув, що Діма – дуже питущий хлопець. У результаті в день від’їзду він прийшов до мене і сказав, що грошей немає. Я зітхнув, і ми поїхали на вокзал. Пізно вночі через Ульяновськ ішов поїзд Омськ – Москва. Я підійшов до провідниці загального вагона (для молоді, яка не знає, що це таке, скажу, що це був найнижчий клас залізничних вагонів у СРСР) і сказав їй, що у нас двох залишилася моя остання заначка десять рублів. Вона взяла гроші, але сказала: якщо прийдуть контролери, то я вас ніколи не бачила. Була пізня осінь, страшний холод, а вагон не опалювався. Ми їхали і сильно мерзли. Крім нас, у вагоні були тільки дві налякані чимось дівиці, які з переляку, вочевидь, хотіли нас догодити, щоб ми до них не чіплялися (або навпаки), стали нам читати вірші популярного тоді поета Едуарда Асадова.
Десь ближче до світанку поїзд зупинився на станції Потьма. У цьому районі знаходилися знамениті мордовські табори ГУЛАГу. У вагон ввалилася юрба відвертих бандюг. Такі типажі я раніше бачив тільки у фільмі “Путівка в життя”, хоча виріс у Києві в досить кримінальному районі. У компанії були дві свої досить п’яні дівиці, з якими ці хлопці, мало соромлячись будь-кого, почали відповідним чином спілкуватися. У цей час із сусіднього вагона в наш вбігла молоденька провідниця, гарненька дівчина-татарка, яка вже втретє пробігала через наш вагон у наступний. Але цього разу, коли вона порівнялася з одним із пацанів, він простягнув до неї руку, маючи намір зірвати золотий хрестик з її грудей. Так вийшло, що я стояв поруч і, не будучи людиною особливо хороброю, чисто інстинктивно схопив його за руку і відштовхнув від провідниці.
Дівчині вдалося прослизнути до дверей вагона, що ведуть у тамбур. А бандит подивився на мене абсолютно спокійно, вийняв із кишені ватника ніж і разом зі ще одним типом став насуватися на мене. Я став відступати в тамбур. Як пишеться в романах, перед його очима в цю мить промайнуло все життя. Я був уже зовсім біля дверей у тамбур, думаючи про те, чи вб’ють вони мене в тамбурі, чи скинуть із поїзда. І в цей час у вагон влетіла спочатку дівчина-провідниця, а потім матрос-татарин і два атлетичної статури солдати. “Це він”, – сказала дівчина, вказавши на мене. І тоді матрос схопив мене за плече і потягнув у сусідній вагон. Діма і дві любительки Асадова кинулися за нами. Бандити, мабуть, прикинувши сили, не переслідували нас. Як виявилося, матрос був нареченим дівчини, а солдати – важкоатлетами зі спортроти, наші хлопці з Вінничини, які їхали на змагання в Москву. Дорогою з Омська вони вже встигли осушити кілька пляшок і тому здружилися і були в гарному настрої. Виявляється, дівчина, тікаючи з вагона, встигла озирнутися і, побачивши, що бандит вийняв ніж, покликала хлопців на допомогу. Ось так ми з нею виручили один одного. Нам із Дімою налили по склянці горілки. Він був щасливий, а для мене ця ємність була позамежною, і я тут-таки заснув, і нас із ним поклали на третю полицю і закрили валізами. Звідти нас вийняли тільки в Москві і розповіли, що біля Рязані дійсно приходили контролери. Але за валізи вони, на щастя, не полізли. Ось така була пригода. Мабуть, Господь вирішив дати мені шанс ще трохи пожити.
Ну, а тепер про смішне. Про ту саму самоіронію. У розпал горбачовської перебудови журналісти газети “Комсомольское знамя” почали дозволяти собі писати таке, чого раніше б не надрукували через цензуру. У той час у нас працювали дуже сильні професіонали. Як наслідок,, якщо 1987 року щоденний тираж становив 250 тисяч примірників, як і належало республіканській молодіжній газеті, то до 1991 року він зріс до мільйона шестисот тисяч. Комерційного телебачення в Україні тоді ще не було, тому газети були основним джерелом цікавої інформації. Наша популярність була велика. Крім усього іншого, я був ще й ведучим гумористичного клубу “Коза”, що виходив щонеділі з моєю невеличкою фотографією. Тому мене, бувало, впізнавали на вулицях чи в метро. І ось одного разу влітку стався такий випадок. Я їхав у переповненій електричці на дачу до дружини й доньок, тримаючи в руках свіжий недільний номер газети. І раптом виявив, що хлопчисько років десяти, який стояв неподалік разом із батьком, пильно дивиться то на мене, то на газету з моєю фотографією. Ну, думаю, і цей упізнав. І раптом чую, як хлопчисько тихо, але виразно говорить батькові: “Тату, дивись: це Заваров”. А треба сказати, що в ті роки в мене була кучерява шевелюра, справді схожа на зачіску Сашка Заварова, про якого, до речі, я як спортивний журналіст уперше написав, коли йому було 14 років і він феєрив на юнацькому турнірі в Запоріжжі. Тим часом татусь удостоїв мене похмурим поглядом і сказав нащадку: “Якщо це Заваров, то я Марадона”.
Весь час, що залишився до моєї дачі, я подумки сміявся про себе. Нерідко в кабінетах різних творчих людей я на стінах бачив великі фотографії, на яких хазяїн кабінету зображений у момент вручення йому якоїсь державної нагороди. А я думаю, що кожному з творчих людей на стіні потрібно повісити плакат із давньоримським висловом “Sic transit gloria mundi” (Так минає мирська слава). Це по-справжньому стимулює для нової роботи – щоб не спочивати на лаврах.
– Знаю, що трагедія Бабиного Яру торкнулася і твоєї родини. Розкажи про це докладніше.
– Ще й як! А докладніше – це зайняло б години три розмови. І все ж…
У низці статей і документів можна зустріти цифру 28 врятованих із Бабиного Яру. Однак 12 з них – це євреї, військовополонені Сирецького концтабору. Їм вдалося втекти від нацистів рівно в другу річницю початку розстрілів у Бабиному Яру, 29 вересня 1943 року. Решта – це підлітки та діти, які втекли з колони, що йшла до Бабиного Яру, або були врятовані своїми сусідами-українцями.
І тільки одній людині вдалося в ніч після першого дня масових страт живим вибратися з розстрільної ями. Це була Діна Пронічева. Я дуже близько знав її, бо Діна Миронівна була двоюрідною сестрою мого батька. Коли я вже став журналістом, я, пам’ятаючи розповіді Діни, провів багато часу над читанням різноманітних документів і матеріалів, які розповідали про трагедію Бабиного Яру. Тому я абсолютно щиро вважаю, що якби Діна жила не в СРСР, де Голокост усіляко замовчували, а в якійсь європейській країні, то вона б точно була не менш відомою, ніж Анна Франк. Судіть самі: у роки війни її ще п’ять разів заарештовували гестапо і поліцаї. І щоразу їй вдавалося врятуватися. Згодом вона була свідком обвинувачення на двох процесах над нацистськими злочинцями та катами Бабиного Яру: у Києві та в німецькому місті Дармштадті.
Діна згадана в знаменитому романі Анатолія Кузнєцова “Бабин Яр”. Працюючи над ним, він часто приходив до неї і питав багато про що. Але думається, якби було написано окрему книжку про неї, то багато читачів сказали б: ех, як класно автор загнув сюжет! А між тим, усе це було правдою. У цій книжці були б і герої, які самовіддано рятували Діну, і зрадники, які видавали її нацистам. Там була б і двірничиха, яка донесла гестапівцям на брата Діни, розстріляного ними тут же в рідному дворі. І був би німецький солдат, який закохався в Діну і попередив її про черговий арешт… Усі вони були б у цій книзі. Але її все ще немає. Я опублікував кілька документальних нарисів про Діну. Але картаю себе, що повісті так і не написав. Щоправда, разом із талановитим сценаристом Олександром Євсюковим ми зробили заявку на кіносценарій про Діну. Але поки що, на жаль, сценарій усе ще чекає на свого режисера.
Діна померла 1977 року. Вона встигла один раз побачити радянський пам’ятник, відкритий 1976-го. Поглянувши на нього, вона сказала: “А де ж тут євреї?..”
– Мабуть, більшу частину професійної кар’єри вам довелося займатися єврейською тематикою. Це був свідомий вибір чи збіг обставин? І як ви сприймаєте такий, цитуючи класиків, поворот теми?
– Так, це був свідомий вибір. Але треба зауважити, що я почав редагувати свою першу єврейську газету ще 1991 року, паралельно продовжуючи працювати і в інших темах – гуморі, науці та спорті: футбольні матеріали я писав до 2014 року, а гумористичної теми не залишив і досі.
Якщо зараз я почну говорити, чому вирішив працювати в єврейських ЗМІ, це буде дуже довга розмова. Ранньою весною 1995 року я брав для міжнародних єврейських ЗМІ інтерв’ю у Кравчука. Леонід Макарович був не в найкращому настрої, оскільки всього півроку тому програв президентські вибори Кучмі. Проте він охоче відповідав на мої запитання – до того самого моменту, коли я його запитав, чому в радянські часи в Україні був сильний державний антисемітизм. Леонід Макарович почав дуже емоційно пояснювати, що “всі вказівки надходили виключно з Москви з ініціативи тамтешніх діячів, а ми тільки їх виконували”. Тоді я йому сказав: а навіщо потрібно було їх виконувати так завзято, набагато активніше, ніж, скажімо, у Прибалтиці або в Грузії. На це він мені нічого не відповів, перейшов на інші теми.
Чому я про це згадав? Тому що сьогодні в Україні президент країни – етнічний єврей. І зрозуміло, що, якби в Україні превалював войовничий антисемітизм, такого статися просто не могло б. Ось вам різниця між радянською республікою, де завзято виконувалися вказівки з Москви, і незалежною Україною.
– Що визначило тематику ваших літературних творів? Чи є у вас якісь плани і задуми – про що б ще хотілося написати?
– Скажу відверто: мої друзі мені дорікають, що літературні твори я став писати занадто пізно. Мої перші дві книжки (до речі, найперша була видана журналом “Перець” геть фантастичним для нинішніх часів накладом 100 тисяч примірників) були збірками сатиричних і гумористичних оповідань. Повісті я почав писати вже коли перевалило за шістдесят. Загалом, я вважаю, що як був, так і залишився журналістом. Коли я був ще юнкором, я писав замітки в газеті, де заввідділом був один літератор. Іноді він без жодного гумору, цілком серйозно говорив: “Нас, письменників, часто запитують”. Так от я про себе такого ніколи не скажу.
Зараз я нарешті здав у видавництво книжку “Дело было на Евбазе”. Мова про один із найпопулярніших районів Києва, де я виріс, і взагалі про життя.
Кілька років тому я загалом випадково опинився на місці, де колись стояв двоповерховий будинок, у якому я мешкав із дитинства. Він розміщувався на розі вулиць Менжинського і Воровського (нині Дмитрівської та Бульварно-Кудрявської). І мені раптом захотілося розповісти новому поколінню киян про те, який славний у своїй більшості народ жив тут, у старому районі міста, який називали Євбаз (скорочено від “єврейський базар”). Хоча офіційно цей район називався Галицька площа, але його мешканці, та й усі кияни називали його Євбаз.
Ви, напевно, пам’ятаєте веселу бардівську пісеньку “Но Киев без Подола невозможен”. Євбаз своїм колоритом теж прикрашав старий Київ. Чесно кажучи, спочатку я збирався написати лише кілька цікавих нарисів про життя на Євбазі. Однак мої плани несподівано змінив якийсь текст, отриманий від давньої приятельки. У ньому роз’яснювалися назви старих київських районів. При цьому рясно згадували їхню географію та імена язичницьких божків, які мали до них якийсь стосунок. Так-так, усі райони. Навіть одіозну, за теперішніх часів, Сталінку. І тільки Євбаз згадано не було. Тоді я й подумав, що було б дуже несправедливо віддавати на відкуп любителям язичницьких вірувань історію улюбленого міста. І я вирішив продовжити свої розповіді про Євбаз. Ось так і склалася книга “Дело было на Евбазе”. Само собою, багато в чому й автобіографічна. І не тільки про Євбаз, а й про великий світ, частиною якого він був. Так уже вийшло.
– Одну велику війну ви не застали, але повз іншу проскочити не вдалося. Але ви живі, слава Б-гу, і ми маємо можливість відзначити ваш ювілей. Що ви думаєте про все те, що зараз коїться з Україною і зі світом загалом?
– Друга світова все-таки краєчком зачепила мене. Я народився в перші повоєнні роки. Батько повернувся з фронту з інвалідністю, а два його старших брати загинули. Це до слова про те, що євреї “воювали в Ташкенті”. Через важкі контузії батькові виявилося складно стояти за верстатом (він був робітником-взуттєвиком), тому жили ми бідно. Тож смак шоколаду я вперше відчув тільки підлітком. Та хіба я такий був один!
Років з чотирнадцяти весь вільний час я проводив, граючи у футбол, або за читанням творів відомих істориків. Ці книжки, на відміну від шкільних підручників, дали усвідомлення того, що знання Історії – це не запам’ятовування імен царів і дат битв, а розуміння історичних процесів та їхніх закономірностей.
Згадаймо вислів мудрого Коелета (більш відомого як Екклезіаст): “Що було, те й буде. І що робилося, те й буде робитися. І немає нічого нового під сонцем”.
Жорстокі серцем негідники, як і тисячоліття тому, прагнуть завойовувати для себе нові землі й багатства, вбивати, грабувати, ґвалтувати задля задоволення своїх божевільних пристрастей і бажань. Землі, завойовані Чингісханом, простягалися від Далекого Сходу до Західної Європи. Над просторами Британської імперії в період її розквіту ніколи не заходило сонце. Лилася кров, горіли міста і села, але ніколи світ не був так близький до Апокаліпсису, як сьогодні, через те, що накопичена людством зброя здатна знищити саме життя на планеті. Творець теорії відносності одного разу сказав: “Я не знаю, якою зброєю люди воюватимуть у третій світовій війні, але якщо вона станеться, у четвертій воюватимуть кийками”. Це образний вислів, але людству не варто випробовувати його справедливість. Чи вдасться уникнути вселенського катаклізму? Тільки в тому випадку, коли його реальну небезпеку повністю усвідомлять у країнах, що володіють зброєю, здатною змести все живе з лиця Землі.
Україна сьогодні вперше у своїй історії стала широко відома всьому світу. Було б, звичайно, набагато краще, якби причини цієї популярності були зовсім інші.
Стародавнє китайське прислів’я говорить: “Добре прожив той, хто сховався”.
Україні “сховатися” не вийшло. Вона стала ласим шматком для російських шовіністів, які прагнуть відтворити колишню імперію. Але “шматок” застряг у імперців у горлі, і вони ось-ось ним подавляться. Обов’язково подавляться.
Українці показали всьому світу, що вони стійкі бійці та борці за свободу.
Не хочу бути пафосним, адже попереду ще будуть і руйнування, і загибель людей. Але надія на перемогу велика, і її треба наближати.
Ось і я у свої 75 у міру сил намагаюся протистояти демагогії агресорів на інформаційному фронті. Дасть Б-г, здолаємо зло.
– Мазл тов! І до 120!
Бесіду вів Йосип ТУРОВСЬКИЙ
