Ювілей

“Цукровий король” і добрі його справи

| Номер: 11/365 November 2023

Чудовий бізнесмен і філантроп, цукрозаводчик і… прадід відомої радянської актриси Наталії Селезньової

Фредді ЗОРІН

Чай – “Высоцкий”, сахар – “Бродский”,

Царь наш русский – Лейба Троцкий” –

Так подейкували російські євреї, з’єднуючи три історичні постаті, які продовжують приковувати до себе увагу і в XXI столітті. Від дня народження цукрозаводчика, мецената і філантропа Лазаря Ізраїлевича Бродського нині минуло 175 років

Народився Лазар у Златополі Київської губернії тодішньої Російської імперії, у родині єврейського підприємця, купця 1-ї гільдії Ізраїля Марковича Бродського. В інститутах Лазар не навчався, та й документу про середню освіту в нього не було, але голова родини наймав приватних вчителів, і від них Лазар отримав достатньо ґрунтовних знань. Оскільки він не був старшим сином у родині, то стати наступником батька в бізнесі не розраховував.

Але доля розпорядилася по-іншому: старший брат Іона несподівано збожеволів, а потім, один за одним, з життя пішли глава сімейства і молодший брат Лазаря Соломон. І тоді Лазар (діватися було нікуди), вступивши в батьківську спадщину, очолив Олександрівське товариство цукрових заводів, що контролювало понад чверть виробництва цього виду продукції в усій Російській імперії. До складу товариства входили десять цукрово-пісочних і три рафінадних підприємства, а статутний його капітал становив 20 мільйонів рублів. Іншими словами, Лазар Бродський став біля керма вельми великого, як би його назвали нині, холдингу, опинившись серед найбагатших бізнесменів на території сучасної України.

Почавши досконально вивчати справи, Лазар дійшов висновку, що для підвищення врожайності цукрових буряків (а домогтися цього видавалося необхідним) потрібно створити наукову базу. І ось, за його ініціативою (і, зрозуміло, за чималої фінансової участі) було засновано громадську організацію Всеросійське товариство цукрозаводчиків із центральним офісом у Києві. З’явилися експериментальні поля, на яких залучені до справи провідні агрономи розробляли нові технології вирощування буряків, досить складної для обробітку культури, домігшись помітних успіхів.

Врожаї цукрових буряків і справді стали значно більшими, але ось біда: це вже незабаром призвело до перевиробництва цукру і падіння ціни на нього. Так би мовити, немає добра без лиха. Ціла галузь опинилася на межі краху, і в такій ситуації, щоб не допустити обвалу, уряд пішов на скасування мита, яке стягували під час продажу цукру за кордон.

Але ціни на продукт продовжували падати, і тоді Лазар Бродський запропонував усім провідним підприємствам цукрової промисловості об’єднатися в синдикат і спільно подолати кризову ситуацію. Але яким шляхом? – запитаєте ви. Усе було чітко продумано: Лазар Бродський заручився урядовою підтримкою – синдикату надавався кредит у сумі 5 мільйонів рублів.

З іншого боку, для кожного підприємства синдикату встановлювали граничну норму виробництва, а надлишки дозволялося експортувати в інші країни, причому, в суворо обмежені терміни. Було розроблено систему контролю за дотриманням умов угоди, а порушники, яких виявляли, позбавлялися державного кредитування, що прирікало їх на великі збитки. І механізм запрацював! Поступово ціни на цукор на внутрішньому ринку стали зростати, і галузь перестала бути збитковою, а сам Бродський завоював авторитет і повагу в ділових колах. Образно кажучи, нелегка ця “битва”, багато в чому завдяки його розуму і зусиллям, була виграна.

Утім, називати Лазаря цукрозаводчиком – значить, грішити проти істини. Ці підприємства становили основу його капіталу, але ними його інвестиції не вичерпувалися. Відомо, що він володів також паперовою фабрикою в Тирасполі, соляними промислами поблизу Одеси, вугільними шахтами в нинішній Дніпропетровській області. І це ще не все. У Києві, на Подолі, Бродський побудував найбільший у російській імперії борошномельний паровий млин. А ще заснував і очолив “Друге пароплавне товариство по Дніпру і його притоках”, виступив як найбільший інвестор проєкту зі створення київського електричного трамвая, першого в імперії і другого в Європі. За його участі споруджували мережі газопостачання та каналізації. Йому належала ціла низка маєтків у Південно-Західному краї, він був членом Біржового комітету, акціонером практично всіх промислових підприємств, що відкривалися в Києві. Успішна робота його підприємств чималою мірою обумовлювалася майже ідеальними, як на ті часи, соціальними умовами, що були створені для найманих працівників. Лікування робітників і майстрових, їхнє навчання, налагоджений побут – усі ці послуги оплачувалися коштом “Товариства цукрових заводів”.

Невпинна і плідна діяльність Бродського не залишалася поза суспільною увагою: його запрошували на важливі наради, зокрема при Міністерстві фінансів – для участі в обговоренні питання про шляхи подолання вугільної кризи. Лазарю Бродському присвоїли звання “комерції радника”, йому вручали різні відзнаки.

Зберігся цікавий документ – формуляр, поданий на Найвище ім’я для чергового нагородження підприємця, комерсанта і мецената. У ньому зазначалося:

“Потомствений почесний громадянин Лазар Ізраїлевич Бродський є почесним членом Будинку піклування та ремісничої освіти бідних дітей, що перебуває під Найвищим заступництвом його Імператорської величності. Є почесним членом Піклування дитячих притулків, виборним Київського Біржового товариства, членом Біржового комітету, членом правління товариства будинків працьовитості, Почесним наглядачем Київської Фундуклеївської жіночої гімназії та Левашовського, при ній, пансіону. Був гласним Переяславського повітового Земства і, водночас, гласним Полтавського повітового Земства, Київської міської Думи і членом Київської Губернської податкової присутності, є Головою правління товариства боротьби із заразними хворобами”.

Багатостороння і вельми успішна підприємницька діяльність Бродського здобула, що важливо підкреслити, і міжнародне визнання. Зокрема, на Всесвітній виставці в Парижі 1900 року його нагородили орденом Почесного легіону – за високу якість цукрової продукції.

Дотримуючись вікових традицій “цдаки”, Лазар перераховував великі суми грошей на благодійність, та ще й вкладав у кожну з добрих справ багато енергії і частину своєї душі. При цьому, маючи незвичайний розум і завидну інтуїцію, Бродський безпомилково визначав, хто і де потребує пожертвувань найбільше, і підходив до меценатства саме з цих позицій. Якщо акцентувати увагу на єврейських об’єктах, що перебували в полі зору жертводавця, то слід назвати Єврейську (а нині – Київську обласну) лікарню та Хоральну синагогу, будівництво якої обійшлося у 150 тисяч карбованців. Її урочисте відкриття відбулося 1898 року, до 50-річчя від дня народження Лазаря Бродського. Її так і стали називати – “Синагога Бродського”. Про її історію варто розповісти нашим читачам детальніше.

В історичних документах зазначено: з 1870-х років київська єврейська громада невпинно просила міську владу дозволити будівництво в центрі Києва молитовного будинку, але щоразу отримувала відмову. Не було дозволено відкрити синагогу і в будинку Абрама Бродського на Хрещатику, навпроти Міської Думи. Будівля, начебто, будувалася спеціально для цієї мети, але після відмови її здали в оренду Дворянському банку, а на першому поверсі розмістилася відома на той час кондитерська Бернарда Семадені.

Причина такого рішення крилася в тому, що в Палацовій ділянці міста євреям проживати заборонялося, а виняток становили лише купці 1-ї гільдії.

Справа зрушила з місця лише після того, як Лазар Бродський 1886 року порушив клопотання про спорудження синагоги на вулиці, що носила тоді назву Мало-Васильківська (пізніше – вулиця Шота Руставелі). Спільно з Бродським до влади звернувся і Євсей Цуккерман, тодішній київський казенний рабин. Прохання подано було до Міністерства Внутрішніх Справ. Наводимо відповідь, отриману Бродським і Цуккерманом від Київського губернського правління:

“Зважаючи на особливе тяжіння, яке виявляють євреї до Києва, з огляду на визначне значення його в торгово-промисловому плані, облаштування в Києві постійної хоральної молитовні зробило б місто у більш-менш близькому майбутньому одним із важливих єврейських релігійних центрів. Тим самим це, безсумнівно, позначилося б на крайньому збільшенні чисельності євреїв, які мешкають у Києві, особливо небажаному, з огляду на те значення, яке має Київ, зі своїми святинями, для православних людей”.

Але Лазар і Євсей рук не опустили. Вони надіслали скаргу до столиці Російської імперії. У Петербурзі її розглянули і вирішили, що зведення кам’яної будівлі для розміщення в ній єврейського молитовного будинку, як про це було сказано, “за вказаною адресою може бути допущено”.

Проект синагоги розробив відомий архітектор і багаторічний діяч міського самоврядування Г. Шлейфер. Підрядна фірма Льва Гінзбурга (ще одного київського єврея-підприємця), що здійснювала будівельні роботи, із завданням впоралася успішно, і 24 серпня 1898 року відбулося освячення хоральної синагоги. Прозорливо дивлячись у майбутнє, Лазар Бродський, зазначимо це, аж ніяк не виключав, що Хоральну синагогу через політичні та інші причини влада може закрити. І у своєму заповіті він розпорядився, щоб, у такому разі будівлю синагоги і розташовану там же садибу, що належить йому, передали у відання Міської єврейської лікарні. У заповіті згадана була і Златопільська єврейська лікарня, споруджена на кошти батька Бродського – Ізраїля Бродського.

Цьому лікувальному закладу Лазар відписав зі своїх статків 30 тисяч рублів. У тексті заповіту значилися також 4 тисячі, що призначалися дитячому корпусу при Єврейській лікарні, 5 тисяч – училищу Соломона Бродського (названому на згадку про покійного брата Лазаря) і ще гроші – на 10 стипендій для учнів-євреїв Золотоніської гімназії. І це – не весь перелік.

Але прийшли інші часи. Радянська влада функціонування синагог допустила недовго. У 1926 році президія Київської міськради постановила:

“З огляду на клопотання єврейських робітників і кустарів, а також у зв’язку з тим, що Хоральна синагога обслуговує лише невелику кількість громадян, і що поруч розташовується інша, купецька синагога, в той час, як у Києві немає приміщення для клубу єврейських робітників і кустарів, Хоральну синагогу передати у користування під клуб єврейським трудящим-робітникам і кустарям”.

Пізніше молитовний дім перетворили на Будинок єврейської культури, а в повоєнний час там розміщувалися організації, які до єврейського життя стосунку взагалі не мали. Перше після тривалої перерви святкове суботнє богослужіння в синагозі Бродського відбулося 5 грудня 1992 року. Така можливість з’явилася у зв’язку з указом про повернення культових споруд віруючим. І лише 1997-го єврейська громада стала повною власницею всього того, що належало їй від початку, провівши на історичних об’єктах необхідні відновлювальні та реставраційні роботи.

Але продовжимо розповідь про меценатську діяльність Лазаря Бродського. Потребами єврейської спільноти вона аж ніяк не вичерпувалася, але важливо було підкреслити, що про своє походження і про своїх одноплемінників, багато з яких перебували за межею бідності, процвітаючий промисловець ніколи не забував.

Завдяки щедрому його фінансуванню у Києві відкрився бактеріологічний інститут, були створені університетська акушерська клініка, ремісниче училище, бібліотека-читальня, а в Пущі-Водиці побудували протитуберкульозний санаторій.

Ніхто інший, як Бродський, став одним із засновників і першим головою правління Товариства боротьби з інфекційними хворобами. Він же став ініціатором і головним спонсором будівництва в Києві Політехнічного інституту, виділив 75 тисяч рублів Інституту експериментальної медицини в Санкт-Петербурзі, який побудували за сім років після створення Інституту Пастера в Парижі, – усього й не перелічиш.

Своє особисте життя Лазар Бродський оберігав від зайвої уваги до нього ззовні. Одружений він був на Сарі Лур’є. Одна з їхніх доньок, Маргарита, була в першому шлюбі одружена з Дмитром Гінцбургом, сином барона Горація Гінцбурга. А дружиною іншого сина барона стала друга дочка Лазаря і Сари – Клара. Чи то жартома, чи то всерйоз, розповідали, що Клара мріяла вийти заміж взимку і щоб у день весілля було багато снігу. Однак сватання барона Володимира Гінцбурга і одруження припали на літо. І тоді батько Клари Лазар нібито розпорядився, щоб усю дорогу від їхнього будинку до синагоги всипали вночі цукром. Вранці наречена визирнула у вікно і не могла стримати сліз від щастя. Ця “доріжка”, як треба розуміти, якщо все і справді було так, стала батьківським побажанням доньці та її обранцеві солодкого життя.

Відомо, що ця пара після революції в Росії виїхала до Франції. Марі (Маруся) Бродська вийшла заміж за банкіра Жюля Дрейфуса. Була у Бродських і ще одна дочка – Віра.

1904 року підприємець вирушив до Швейцарії, до Базеля – провідати одну з доньок, яка жила там, ну, і відпочити. У Базелі Бродський відсвяткував 56-річчя. А через три тижні, 19 вересня (за новим стилем – 2 жовтня), він раптово помер. За злою іронією долі причиною смерті цукрозаводчика став діабет. Тіло покійного привезли до Києва, і того ж дня відбулося прощання з ним у Хоральній синагозі, тій самій, що була споруджена на гроші Лазаря Бродського. Фасад храму задрапірували траурними стрічками. А над входом встановили транспарант із написом на івриті: “Попереду його крокує чеснота”.

Із синагоги траурна процесія рушила вулицями Києва. В останню путь підприємця і мецената проводили губернатор, командувач Київським військовим округом, міський голова і тисячі городян. Бродського поховали в сімейному мармуровому склепі на Лук’янівському єврейському кладовищі. У надгробній промові знаменитий на ту пору адвокат Лев Куперник назвав покійного “кращим із євреїв”. Як писали київські газети, було надіслано близько 150 вінків, з яких десять були виготовлені зі срібла. На жаль, ні склепу, ні самого некрополя нині не існує – цвинтар здебільшого знищили нацисти під час Другої світової, а відновлений він у колишньому вигляді вже не був.

Виконуючи заповіт Лазаря, рідний брат Бродського Лев, який успадкував його власність включно з капіталами, продовжив благодійну діяльність, надалі вкладаючи в неї вже і свої, дуже чималі кошти. Загалом вони склали понад 2 мільйони рублів. Чимала частина цих грошей пішла на підтримку єврейських об’єктів – у Києві та за його межами. У 1918 році Лев Бродський емігрував до Франції. Він помер 1923 року в Парижі.

Що стосується пам’яті про Лазаря Бродського, то 2019 року в пресі повідомлялося про те, що київський бізнесмен і літератор, засновник благодійного Фонду “Життєлюб” Гарік Корогодський звертався до мера Києва Віталія Кличка з пропозицією спорудити в історичному місці української столиці “Бессарабка” пам’ятник Бродському. На своїй сторінці в соціальній мережі “Facebook” Корогодський писав: “Я готовий профінансувати спорудження пам’ятника. Можу дати на вибір п’ять прізвищ людей гідних його, але вважаю, що це місце створено для цукрозаводчика Лазаря Бродського”. Ініціатива, однак, у київської міської влади, як про це, зокрема, сказано у “Вікіпедії”, відгуку та підтримки не знайшла. Водночас усіма визнається, що добре зерно, закладене родиною Бродських, продовжує приносити плоди й нині. І це – найважливіше.

P.S.

Цікаво, що правнучка Лазаря Ізраїлевича – відома актриса Наталія Селезньова.