Борис Забарко: Я весь час наздоганяв час
18 листопада виповнюється 90 років Борису Михайловичу Забарку – людині, добре відомій і шанованій в єврейському світі України. Видатний історик, заслужений діяч науки і техніки України, голова Всеукраїнської Асоціації євреїв – колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів , керівник науково-просвітницького Центру «Пам’ять Катастрофи», віце-президент Міжнародного союзу громадських об’єднань євреїв – колишніх в’язнів фашизму, кавалер низки орденів, лауреат кількох престижних премій, автор понад 230 книг і статей, опублікованих у різних країнах світу – всього не перелічити. А ще – колишній в’язень Шаргородського гетто, дослідник Голокосту, багаторічний співробітник Джойнта, який брав участь у запуску важливих соціальних та освітніх програм.
«Єврейський оглядач» від щирого серця вітає Бориса Михайловича з ювілеєм, бажає ще багато плідних і, головне – мирних років, здоров’я та успіхів, і пропонує читачам бесіду з ювіляром.
– Борисе Михайловичу, а в чому секрет вашого активного довголіття і такої прекрасної фізичної та ментальної форми?
– Перш за все, в тому, що я весь час думав про те, що не зробив того, що повинен був зробити. Я весь час наздоганяв час.
Крім того, у мене була дуже красива дружина – і я завжди намагався їй відповідати.
Ну, і, напевно, спортивна молодість теж зіграла свою позитивну роль.
– Ми обов’язково повернемося до цих тез. Але давайте почнемо з вашого дитинства, коренів, сім’ї.
– Я виріс у хорошій, дружній родині. І скажу вам так: все, що було в моєму житті – школа, університет, наука, робота, навіть Джойнт (посміхається) – все це минуще. А спогади дитинства і юності зі мною завжди.
Я народився в 1935 році в селищі Калініндорф Херсонської області, яке було центром єврейського національного району, першого в СРСР. Раніше там була єврейська сільськогосподарська колонія, а в радянський час, за підтримки Агро-Джойнта, був створений колгосп «Дер вег цум соціалізм» (Шлях до соціалізму) та інші сільгосппідприємства. На одному з них, «Фрайє лебн» (Вільне життя), працювали члени нашої родини. Вони переїхали туди з Шаргорода після того, як у дідуся відібрали магазин, і він став так званим «позбавленим». У Калініндорфі він працював бухгалтером у сільгоспкомуні.
Вся моя родина з маминого боку – з Шаргорода, вони жили там з XVII століття. А батько, Михайло Борисович Забарко, був родом з містечка Полонне (зараз Хмельницької області). Він вивчився на інженера-будівельника і приїхав до Калініндорфа на роботу. Там він оселився в будинку нашої родини і познайомився з моєю мамою, Фаїною (Фейгеле) Давидівною Зак. Вона тоді навчалася в Одесі на бухгалтерських курсах.
У Калініндорфі ми прожили до 1938 року, коли заарештували працівників Агро-Джойнта і почалися репресії. Ситуація різко змінилася в гіршу сторону, і ми повернулися до Шаргорода. Мій брат Олександр народився в червні 1941 року за двадцять днів до початку війни…
Коли почалася війна, мій батько пішов на фронт і загинув ще в 41-му. А ми – дідусь з бабусею, мама з двома синами і мій дядько, мамин брат – опинилися в Шаргородському гетто. Це була румунська зона окупації, румуни не так звірствували, як німці. До нас у Шаргород переселили велику групу євреїв з Буковини та Бессарабії. Один з них, адвокат із Сучави Меїр Тайх, очолив у гетто юденрат. Свого часу він чимось допоміг румунському офіцеру, який став у нас начальником жандармерії, і той за старою пам’яттю робив йому деякі послаблення і в якихось питаннях йшов назустріч.
А коли ситуація загострилася, нашу сім’ю врятували сусіди, друзі дідуся – українська сім’я Самборських. У 2002 році Філіп Самборський, його дружина Акуліна та їхні діти Анна і Петро були визнані Праведниками світу інститутом Яд Вашем. З їхньою онукою я зустрічаюся, коли буваю в Шаргороді.
Так, я народився в Калініндорфі, але дитинство провів у Шаргороді, і це залишилося на все життя. Хоча після війни наша сім’я переїхала з Шаргорода до Чернівців, де я закінчив школу і університет.
Батьківщина не відпускає. Та що там. Колись я був у Німеччині, виступав перед єврейською громадою в Гамбурзі. І один старий, почувши, що я з Шаргорода, закричав мені: «Як твоє прізвище? Забарко? Не пам’ятаю таких. А мамине як було? Зак? А, так ти онук Дувіда!» Він теж пройшов Шаргородське гетто. Світ тісний.
Розповім ще одну нашу історію воєнних років. Мій дядько Яша, старший мамин брат, був призваний до танкових військ. Він звільняв Вінницьку область і увійшов зі своєю частиною в Жмеринку. Це 35 кілометрів від Шаргорода. Якимось чином бабуся з мамою дізналися про це, пробралися до Жмеринки і знайшли його. Дядькові Яші дали три дні відпустки, і він приїхав до Шаргорода. Бабуся вмовляла його не повертатися до частини, пропонувала сховати. Але він відмовився. І незабаром згорів у танку в боях за Будапешт…
Коли на нього прийшла похоронка, мама сховала її від бабусі. І ще довго ми ходили з бабусею на дорогу, якою поверталися з фронту наші солдати. Вона сподівалася зустріти сина, а я – свого батька…
– Ви сказали, що школу закінчили в Чернівцях. Як ваша родина опинилася в Чернівцях?
– До школи я пішов ще в Шаргороді в 1944 році. Це була українська школа, що знаходилася в будівлі, де свого часу працювало духовне училище, в якому навчався Михайло Коцюбинський. Взагалі-то я хотів піти туди вчитися в 42-му році, ще за часів румунів, але мені та іншим єврейським дітям сказали: «Жиди у нас не вчаться!» І ми створили маленький хедер, де я провчився два роки.
До Чернівців ми спершу переїхали до Вінниці. Після війни був страшний голод. У Вінниці мама влаштувалася бухгалтером на хлібокомбінат; вона навіть жила там, тому що в нашому будиночку було дуже тісно. І я пам’ятаю, як приходив до неї на роботу, і вона потайки засовувала мені під сорочку буханку хліба, яку я ніс додому…
А через рік ми переїхали до Чернівців. Туди нас переконала приїхати родина, яку в роки війни депортували до Придністров’я і яка жила в Шаргороді у нас. Написали нам, що в Чернівцях ситуація з роботою і забезпеченням краща, і є сенс туди переїхати.
І ось, у Чернівцях я пішов до четвертого класу 26-ї школи. А поруч була 18-та школа, єврейська. І в Чернівцях працював єврейський театр. І я став свідком того, як були закриті останні в СРСР єврейський театр і єврейська школа. Після закриття 18-ї школи її об’єднали з нашою, перевели учнів і вчителів. І в моєму класі на випуску було 80% євреїв. А це був 1953 рік, і директор нашої школи говорив, що євреї в нашому місті до вишів не вступлять.
Я тоді мріяв стати дипломатом і хотів зі своїм хорошим атестатом їхати вступати до МДІМВ. Але дідусь дав мені зрозуміти, що матеріально це нам не під силу – жити в Москві буде ні на що. І я в результаті вступив на історичний факультет Чернівецького університету.
– Єврейське походження не завадило?
– Тут ситуацію врівноважив спорт. У старших класах я серйозно займався волейболом і баскетболом, тренувався в ШЮС (школі юного спортсмена). Був високий, стрибучий. З волейболу отримав перший розряд, входив до юнацької збірної України. І завкафедрою фізкультури університету Фельдман, який тренував нашу команду, покликав мене саме на історичний факультет.
Але з єврейським питанням тоді дійсно було жорстко. Ректор університету Корній Леутський говорив: «Я буду брати стільки євреїв, скільки їх працює в шахтах». У нас на курсі було всього два євреї – я і Муся Гольденберг…
– Після закінчення університету ви попрацювали в сільській школі…
– Так, три роки я пропрацював у великому селі Чудей у Чернівецькій області, за 8 кілометрів від румунського кордону. Там було три школи: російська, українська і молдавська. Я працював у російській школі вчителем історії та німецької мови, потім – завучем.
А потім знову повернувся до Чернівецького університету – вже викладачем. У 1966 році я вступив до аспірантури Інституту історії АН УРСР і переїхав до Києва. Темою моєї кандидатської дисертації стала «Діяльність організації «Міжнародна робоча допомога». Це була дуже цікава історія, маловідома в СРСР – насамперед, через долю засновника Міжрабпома Віллі Мюнценберга, діяча Комінтерну, який зробив дуже багато для підтримки Радянського Союзу на Заході, але в середині 1930-х років виступив проти Сталіна і був убитий агентами НКВС…
Я працював в Інституті історії старшим науковим співробітником, а в 1978 році перейшов до Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР, а з 1990 року працюю провідним науковим співробітником відділу Америки та Європи Інституту світової економіки і міжнародних відносин Національної Академії наук України.
– А як у вашій науковій діяльності з’явилася тема Голокосту?
– Тема Голокосту, на жаль, вперше з’явилася в моєму житті в часи Шаргородського гетто. Не дивно, що ще в 1988 році я брав участь у першій конференції в Києві, на якій була створена Всесоюзна організація колишніх малолітніх жертв фашизму. А після розпаду СРСР долучився до роботи заснованої в 1991 році Всеукраїнської Асоціації євреїв – колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів, яку очолив як голова в 2004 році.
Що ж до науки, то в 1993 році я працював над докторською дисертацією в архівах Відня, де познайомився з легендарним Симоном Візенталем, керівником Центру єврейської документації (з пошуку нацистських військових злочинців). Там проходила Міжнародна конференція з прав людини, де презентували тритомну енциклопедію Голокосту, яку підготували вчені різних країн. Симон Візенталь подарував мені книгу і попросив виступити на конференції з її оцінкою – як історика, людини, яка пережила Голокост, і єдиного представника України на конференції. Я виступив з високою оцінкою, але потім запитав одного з авторів, німецького професора Юліуса Шепса, чому в енциклопедії так мало матеріалів про Голокост в Україні. Він відповів: «Колего, але ж ви нічого не написали». Це мене сильно зачепило. Адже дійсно в Україні на тему Голокосту тоді майже нічого не видавали – ця тема в СРСР була, м’яко кажучи, непопулярною: архіви були закриті, ті, хто вижив, мовчали, дослідження не проводилися…
У тому ж 1993 році я брав участь у семінарі в Києві, організованому одним із керівників ізраїльського музею борців гетто «Бейт Лохамей а-Геттаот» доктором Пінхасом Агмоном. Цей семінар дав поштовх до опитування колишніх в’язнів гетто і людей, які їх рятували – по всій Україні.
У ході цієї роботи, а також після співпраці з групою вчених з Меморіального музею Голокосту у Вашингтоні, які приїжджали в Україну для кінозйомок колишніх в’язнів гетто, я замислився над тим, що потрібно видати книгу спогадів євреїв, які пережили Голокост.
З роками в моїй серії «Голокост в Україні. 1941-1944» вийшло шість книг: «Живими залишилися тільки ми» (1999/2000), тритомник «Життя і смерть в епоху Голокосту. Свідчення і документи» (2006-2008) і двотомник «Ми хотіли жити. Свідчення і документи» (2013-2014). На основі цих книг вийшли видання англійською та німецькою мовами. І, звичайно, українською.
Цікава історія перекладу книги «Живими залишилися тільки ми» англійською мовою. У 2001 році я був на Міжнародній конференції з проблем Шоа в Берліні. Там був присутній один з керівників організації Клеймс Конференс (Організації з матеріальних претензій євреїв до Німеччини, – ЕО) Бен Хельфготт. Це була легендарна людина, яка пережила Голокост у Польщі, а після війни в Англії стала чемпіоном з важкої атлетики, учасником Олімпійських ігор 1956 року. Ми зійшлися на спільній для нас темі спорту. Після мого виступу на конференції Хельфготт, який знав російську мову, попросив мене дати йому книгу почитати на ніч. А вранці, з червоними очима, запропонував перекласти її англійською і видати у Великій Британії, тому що про Голокост в Україні там майже нічого не знали.
Я з радістю погодився і відмовився від гонорару – аби тільки книгу прочитали в англомовному світі. Примітно, що робота виявилася складною – через велику кількість радянських реалій, незрозумілих британським перекладачам. Мені надіслали список питань на шести сторінках, і я давав пояснення, що таке колгосп, МТС, хто такі стахановець, ударник, комсомолець тощо. Книга вийшла у 2005 році і викликала великий інтерес.
– І в той же час у вашому житті з’явився Джойнт?
– Я б сказав: знову з’явився Джойнт. Адже саме Джойнт у вигляді компанії Агро-Джойнт підтримував ту саму сільгоспкомуну в Калініндорфі, де починався мій життєвий шлях. І ось історія пішла по спіралі. У тому самому київському семінарі доктора Агмона взяв участь перший представник Джойнта в нашому регіоні генерал Зеев Салі. Ми познайомилися, він представив мене своєму наступнику Меіру Зізову, і почалася робота з розвитку соціальних програм Джойнта у величезному регіоні Центральної та Західної України.
Ми об’їздили безліч маленьких міст і містечок, де проживали нужденні євреї – в умовах тодішньої пострадянської розрухи, жахливої бідності, на межі виживання. Стала очевидною необхідність серйозної системної роботи, і Меїр Зізов запропонував мені працювати в офісі Джойнта на посаді керівника соціальних програм. Пам’ятаю, що у мене була розмова з дружиною – йти в Джойнт чи ні. Все ж я на той момент був солідним науковим працівником в академічному інституті – хоча наука тоді ледве дихала, я ходив на роботу тричі на тиждень, а зарплату затримували на півроку. І дружина сказала: ні, це несерйозно. І я домовився з Меіром, що буду продовжувати паралельно працювати в інституті на півставки. Він погодився.
Пам’ятаю, що спочатку посміхався через зміну географії відряджень. Після академічних візитів до Москви, Ленінграда, Тбілісі, Казані – Тараща, Фастів, Жмеринка, Тульчин… Але важливість і необхідність цієї роботи були безсумнівні. А потім, коли Джойнт організував Київський інститут соціальних і громадських працівників для кваліфікованої підготовки керівників і співробітників хеседів, я став його першим директором.
– Ви двічі згадали дружину. Можна кілька слів про вашу родину?
– Моя кохана дружина Лариса була чудовим лікарем-хірургом. Ми познайомилися в Чернівцях, де вона закінчила медінститут і працювала в лікарні під керівництвом кількох єврейських професорів. На жаль, Лариса покинула цей світ у той рік, коли наша дочка, теж Лариса і теж лікар, народила нашу онуку Ілону. Їй сьогодні вже 22 роки, вона закінчила ін-яз КНУ. Мої дорогі дівчатка – моя радість і гордість.
– Так вже вийшло, що на ваше життя припало дві війни. Як ви переживаєте таку ситуацію?
– Так, це друга трагедія в житті. Коли почалася нинішня війна, я поїхав до Німеччини разом з онукою, яка дуже важко переносила обстріли Києва. Ми прожили півтора року в Штутгарті, а потім повернулися до Києва. За цей час я побував у понад 30 містах Німеччини, розповідаючи про Голокост в Україні. На цих зустрічах побували кілька тисяч дорослих і школярів.
Сьогодні, коли у світі різко піднялася хвиля антисемітизму, збереження пам’яті про Голокост набуває особливої важливості та актуальності. Правдиве дослідження історії Голокосту та його уроків для людства, передача цих знань новим поколінням – моя місія і головне завдання.
– Бажаємо вам успіхів, вітаємо з майбутнім ювілеєм – і до 120!
– Дякую. Буду намагатися.
Бесіду вів Йосип ТУРОВСЬКИЙ
