Шпигун, який повернувся у спеку
Ілюстрація: IsraGeo.com / Bing
Петро ЛЮКІМСОН
Нещодавні арешти іранських агентів і скандали, що спалахнули слідом за цим, мимоволі нагадали ізраїльському суспільству про те, що в історії країни було чимало ізраїльтян, які працювали на іранську, сирійську і, звісно ж, радянську розвідку. Всі вони були уродженцями країни, причому аж ніяк не бідували, ними, крім жаги наживи, нерідко рухали ідеологічні міркування. Особливо часто в цьому ряду згадується ім’я Нахума Манбара, який, по суті, переозброїв іранську армію, оснастивши її найсучаснішою на той момент зброєю, і історію якого ми вирішили нагадати читачеві
Зазвичай із плином часу яскраві фарби, в які були пофарбовані для суспільства ті чи інші події, вицвітають, як літери на газетному папері. І ось уже наймерзенніші, найварварськіші злочини не здаються такими вже моторошними і варварськими. І ті самі люди, які, скажімо, колись вимагали смертної кари для маніяка, починають раптом бачити в ньому не тільки злочинця, а й жертву, і навіть ратувати за його амністію.
Історія Нахума Манбара − це дивовижна історія людини, злочин якої з плином часу видається дедалі страшнішим і серйознішим, ніж здавалося в день його арешту.
Історія Нахума Манбара − це, по суті, історія про те, як одна людина розплатилася за сліпоту політичних лідерів Ізраїлю.
Історія Нахума Манбара − це вельми повчальний урок для тих, хто прагне успіху за будь-яку ціну.
Історія Нахума Манбара − це… Це вже невіддільна частина історії Ізраїлю. Щоправда, сторінка, в яку вона вписана, ще не перегорнута, бо ніхто не знає, як і чим відгукнуться єврейському народу діяння цієї людини.
У сотнях газетних заміток і нарисів, опублікованих у різні роки в ізраїльській пресі, Нахума Манбара майже завжди представляють як кібуцника, який став мультимільйонером. Це і так, і не так одночасно. Батьки Нахума Манбара Аарон і Сара справді були одними із засновників кібуца Ґіват-Гаїм і переконаними прихильниками соціалістичної ідеології. Однак не слід забувати, що Аарон Манбар був усе-таки не рядовим кібуцником, а керівником створеного при кібуці заводу з виготовлення дерев’яних бочок. І народжений 1948 року, за місяць до проголошення Держави Ізраїль, Нахум з дитинства з цікавістю стежив за тим, як батько віддає розпорядження, сидячи у своєму скромному кабінеті, бував із ним на заводі під час обходу цехів, інколи навіть був присутній на переговорах батька з діловими партнерами. Одним словом, Нахум Манбар був з ранніх років занурений у стихію бізнесу, і не дивно, що він вирішив присвятити себе підприємницькій діяльності.
Але перш, ніж це сталося, Нахум Манбар непогано вчився в школі і, незважаючи на свій відносно низький зріст, демонстрував завидні успіхи на баскетбольному майданчику. Уже в 16 років його взяли як розвідника в популярну на початку 60-х років кібуцну команду “Апоель Ґіват-Гаїм”, потім у юнацьку збірну Ізраїлю з баскетболу.
“Юний розвідник нашої збірної Нахум Манбар миттєво знаходить проломи в обороні супротивника і використовує будь-яку можливість для того, щоб закинути м’яч у кошик”, − писала в ті дні спортивна преса. Точніше про Манбара, мабуть, і не скажеш: він справді мав приголомшливу здатність миттєво знаходити проломи, що утворювалися на тому чи іншому ринку, і використовував будь-яку можливість заробити гроші. У 18 років Манбар був призваний в армію. Як і належало жителю кібуца, він попрямував до елітних десантних частин, закінчив офіцерські курси і Шестиденну війну зустрів на південному кордоні Ізраїлю у званні лейтенанта. Відслуживши, Манбар повернувся в рідний Ґіват-Гаїм як капітан запасу, одружився з простою кібуцною дівчиною Галою і заявив, що хотів би не працювати, а навчатися в університеті, − щоб потім принести користь рідному кібуцу, зрозуміло. Однак на загальних кібуцних зборах було вирішено Нахуму Манбару в цьому проханні відмовити. Тобто не те щоб зовсім відмовити, а відкласти його років на два-три: у кібуці вирішили, що інші його уродженці гідні здобути вищу освіту значно більшою мірою, ніж Нахум. Тож нехай він поки подоїть корів і догляне за курми, а далі подивимося…
Але в тому-то й річ, що доїти корів Нахуму Манбару зовсім не хотілося. І, грюкнувши дверима, він залишив рідний кібуц, щоб перебратися в богемний Тель-Авів, що вирує і притягує до себе, де з головою занурився в нове життя. Незабаром Манбар вступив на економічний факультет Тель-Авівського університету, розлучився і став вести спосіб життя типового представника золотої молоді. А на таке життя були потрібні гроші, і чималі. І Нахум Манбар разом з іншими вихідцями з кібуців, які так само, як і він, вирішили зрадити “велику справу будівництва соціалізму”, створює одне підприємство за іншим. На жаль, усі вони чомусь лопаються зі швидкістю мильних бульбашок. Після того, як відкритий ним у Холоні завод із виготовлення сумок і валіз 1974 року опинився на межі банкрутства, Манбара звинуватили в підробці чеків та в інших фінансових махінаціях, засудили до великого грошового штрафу і тридцяти місяців ув’язнення умовно.
Вирок аж ніяк не охолодив ділового запалу Манбара − він продовжив активно займатися бізнесом. Спроба Нахума сколотити капітал, вирощуючи рибу в штучних ставках Синайського півострова, як і інші, з тріском провалилася. Але ось його наступне починання − створена разом із двома ультрарелігійними хлопцями компанія зі скуповування та продажу нерухомості − виявилося досить успішним. Наприклад, купивши занедбану будівлю в Рамат-Гані за кілька десятків тисяч шекелів, Манбар із компаньйонами відремонтував її і продав лікарняній касі “Маккабі” майже за три мільйони…
У 1984 році проти Манбара порушили нове кримінальне розслідування, пов’язане з фінансовими махінаціями, підробкою документів і спробою вивудити у держави обманним шляхом кілька мільйонів шекелів. Допит слідував за допитом, справа явно йшла до суду і суворого вироку, тим паче що під час слідства спливли й інші здійснені Манбаром фінансові афери, але чекати суду він не став. У квітні 1985 року Нахум вирушив у Яффський порт, викрав одну з пришвартованих там яхт і дістався берегів Туреччини. У кишені в нього було всього 600 доларів, і майже всю цю суму він виклав за авіаквиток зі Стамбула до Лондона. За добу Манбар уже гуляв уздовж берега Темзи, прикидаючи, як жити далі, − особливо з урахуванням повної відсутності грошей і того факту, що Ізраїль оголосив його в міжнародний розшук…
Свою першу ніч у Лондоні Манбар провів у якійсь нічліжці, за ліжко в якій довелося сплатити цілих п’ять фунтів стерлінгів. Але на допомогу йому прийшла єврейська, а точніше, ізраїльська солідарність: співвітчизники, які жили в Лондоні, зробили Манбару фальшиві, але цілком пристойні документи і влаштували на роботу в британське представництво відомої ізраїльської компанії “Агреско”. Через тиждень після приїзду до Лондона він уже жваво торгував на оптовому овочевому ринку в Ковент-Гардені ізраїльськими квітами, динями, кавунами та іншою сільськогосподарською продукцією. Захопившись новою діяльністю, налагодив зв’язок з єврейськими бізнесменами в Тунісі і Марокко і став продавати через “Агреско” і продукти з цих країн. Однак Нахум швидко зрозумів, що на торгівлі квітами і кавунами по-справжньому великих грошей не заробиш, і став шукати іншу сферу застосування свого підприємницького таланту. А оскільки його англійська була вельми далекою від досконалості, як секретаря і перекладача він найняв молодого ізраїльтянина Дорона Л., який навчався в Оксфорді.
Утім, дуже скоро Дорон із найманого працівника перетворився на його найближчого компаньйона і друга. Разом їм вдалося укласти свої перші − поки що дуже скромні − угоди з продажу англійської зброї в треті країни. Торгівля зброєю була значно прибутковішим бізнесом, ніж торгівля овочами і фруктами, але… По-перше, увійти до клубу торговців цим товаром було не так просто, а по-друге, Велика Британія чомусь наклала ембарго на торгівлю зброєю якраз із тими країнами, які готові були платити за неї будь-які гроші. Манбар спробував здійснити кілька угод в обхід ембарго – і миттєво потрапив у поле зору британської поліції, яка на додачу до всього зацікавилася справжністю його документів.
У 1988 році Манбару знову доводиться тікати − цього разу з Англії. Так уродженець маленького ізраїльського кібуца, не надто щасливий єврейський бізнесмен опиняється у Відні − місті, нерозважлива пишність якого завжди слугувала чудовим прикриттям для розвідслужб різних країн, ведення таємних переговорів та укладення надсекретних угод.
1980-ті роки добігали кінця, і разом з ними завершувалася ціла епоха: в СРСР почалася горбачовська перебудова, світ жив передчуттям змін, а на Середньому Сході якраз завершилася дев’ятирічна кровопролитна війна між Іраном та Іраком. Іранська армія мужньо билася з ворогом, проте явно поступалася йому в якості бойової техніки. А вже коли іракський диктатор Саддам Хусейн вирішив застосувати проти ненависних йому персів хімічну зброю, уряд Ірану, по суті, капітулював і сів за стіл переговорів із ворогом. Але ще до того, як було підписано всі мирні договори, іранські емісари почали нишпорити по всьому світу, шукаючи шляхи придбання зброї для своєї армії. З’явилися вони, зрозуміло, і у Відні. Саме там, вочевидь, і відбулася перша зустріч Нахума Манбара з іранцями, якій належало перерости в довголітню і плідну співпрацю. Вловивши, що вітри змін, які подули у світі, можуть принести чималі гроші тому, хто спіймає їх у свої вітрила, Манбар цього разу не проґавив можливостей, які відкриваються перед ним. І 1989 року він разом із вірним другом і зброєносцем Дороном з’являється… у Варшаві.
* * *
Це був смутний час в історії Польщі. Час, коли стара система влади, що трималася на підтримці СРСР, ще не померла, але вже агонізувала, а нова тільки робила перші кроки. Не дивно, що на всіх поверхах влади і в усьому польському суспільстві в цей період панували корупція та анархія. Саме в цій каламутній воді й вирішив ловити свою золоту рибку Нахум Манбар. Він одразу оцінив сміховинно низькі ціни на нерухомість на польському ринку, зрозумів їхній тимчасовий характер і, набравши позики, купив за безцінь кілька будівель у самому центрі Варшави. Однак, як уже зрозумів читач, Манбар аж ніяк не збирався торгувати нерухомістю. Зареєструвавши компанію “Європоль”, він з’явився в міністерство оборони Польщі та запропонував його тодішньому керівництву “чесну угоду”: він знаходить у Південній Америці та Африці покупців на “надлишки” зброї, які накопичилися в польської армії, продає їх, а прибуток ділить навпіл. У тому сенсі, що частина його, звісно, дістається державі, але значна частина осідає на його особистому рахунку і рахунках міністра оборони Речі Посполитої, його заступника та інших шанованих людей. Незважаючи на всю привабливість такої пропозиції, поляки погодилися не одразу: вони добре пам’ятали, що за чинними договорами Польща, по-перше, має право продавати тільки радянську зброю, по-друге, для того, щоб укласти угоду про продаж, повинна отримати дозвіл СРСР, а по-третє, виплатити могутньому “старшому братові” левову частку прибутку. Однак Манбар заспокоїв нових друзів, запевнивши, що зробить усе так, що жоден російський комар носа не підточить.
Так і вийшло: хоча всі здійснювані Манбаром у наступні роки угоди суперечили радянсько-польським договорам, СРСР так і не пред’явив Польщі жодних претензій з цього приводу. Це пояснювалося тим, що радянському керівництву треба було спішно вирішувати свої внутрішні проблеми, і йому стало не до поляків. До того ж Манбар дійсно створив хитромудру систему здійснення угод, простежити за якою було вкрай важко: для кожної більш-менш великої угоди створювали нову компанію, а гроші прокручували через офшорні зони.
Зрештою, кількість зареєстрованих Манбаром у Польщі компаній перевалила за 70, а на його особистому рахунку з’явився перший мільйон доларів. Але це були занадто маленькі гроші, щоб задовольнити величезне честолюбство і життєві запити Манбара. Більшість його клієнтів жили в країнах “третього світу”, грошей у них було обмаль, і купували вони здебільшого автомати Калашникова та набої до них, і це приносило аж ніяк не такий великий прибуток, як хотілося б Нахуму. У пошуках нових ринків він і згадав про іранців, з якими колись зіткнувся у Відні. Вони хотіли купувати зброю, але, з огляду на накладене американцями ембарго, ніхто не хотів продавати їм її. Тож іранці були готові купувати будь-яку зброю, платити за неї будь-які гроші, а на те, чи законна угода, чи ні, їм було абсолютно наплювати. До того ж саме в цей час розпався СРСР, Польща опинилася вільною від усяких зобов’язань перед країною, якої вже не існує, рвалася до ЄС і НАТО і заради цього готова була піти на суттєве скорочення свого арсеналу. А отже, ось-ось мав розпочатися дешевий розпродаж наявної у польської армії зброї. І Нахум Манбар вирішив стати тією людиною, яка допоможе Польщі позбутися “надлишків”.
Перша зустріч між Манбаром і військовим аташе Ірану у Відні пройшла вкрай напружено: іранці всерйоз підозрювали, що ізраїльський бізнесмен може бути агентом “Мосада”, і аж ніяк не бажали потрапити в його пастку. Проте вони передали Манбару список товарів, які хотіли б отримати. До списку входили різні засоби захисту від хімічної зброї: протигази, захисні костюми, пересувні дезактиваційні станції тощо. І той вирішив, щоб не вдарити в бруд обличчям перед новими клієнтами, надати їм товар найвищої якості, тобто… ізраїльського виробництва.
Повернувшись на батьківщину – на той час армійський друг Манбара і його адвокат Аві Діхтерман встигли укласти з ізраїльським правосуддям угоду, за якою Манбар за втечу з-під суду і скоєні ним правопорушення повинен лише сплатити великий штраф, − Нахум зареєстрував філію своєї компанії і призначив її директором підполковника запасу Амоса Коцера. Володіючи величезними зв’язками в міністерстві оборони і в промислових колах, Коцер без зусиль домовився з керівництвом ізраїльської оборонної промисловості та одержав усі необхідні дозволи на угоду від відповідних урядових інстанцій. Слід зазначити, що наприкінці 80-х − на початку 90-х років Іран не значився в списку стратегічних супротивників Ізраїлю, і торгівля з ним, зокрема і зброєю, ізраїльським підприємствам і бізнесменам не заборонялася. Тому не дивно, що, знаючи про готовність Ірану платити чималі гроші за будь-які види озброєнь, багато ізраїльських підприємців активно шукали виходи на урядові кола цієї країни, викликаючи тим самим різке невдоволення США. Отже, нічого протизаконного в угодах Манбара з іранцями не було, і його не тільки не засуджували − навпаки, багато хто відкрито заздрив його вмінню роздобути таких вигідних клієнтів.
(Далі буде)
©“Новини тижня”
