Шпигун, який повернувся у спеку

Ілюстрація: IsraGeo.com / Bing
Петро ЛЮКІМСОН
(Закінчення. Початок у номері 12 (378), грудень 2024 року)
Манбар виконав перше замовлення іранців, за ним послідувало друге, третє, четверте тощо. Так протягом приблизно півтора-двох років ізраїльтянин Нахум Манбар, по суті, переозброїв іранську армію, оснастивши її найсучаснішою на той момент зброєю: автоматами АКМ, БМП, танками, артилерією, літаками… Робилося це просто.
Наприклад, Манбар купував у польської армії за 35.000 доларів радянський танк Т-55, за 20.000 оснащував його новітньою ізраїльською технікою (приладами нічного бачення, автоматичного наведення тощо) і продавав іранцям за 200.000 доларів. Найкращий радянський танк Т-72 Манбар купував у поляків за 50.000, а продавав за 600.000 доларів. І так практично з усіма видами зброї. За попередніми підрахунками, сумарно угоди з іранцями принесли Манбару в той період близько 16 млн доларів чистого прибутку. Серед проданої ним Ірану радянської зброї були і наплічні ракети СА-7, які потім опинилися в руках “Хізбалли” і були використані нею проти Ізраїлю.
Але на цьому Манбар не зупинився. За допомогою все того ж Амоса Коцера він придбав для іранців кілька систем екстреного розпізнання застосування противником хімічної зброї “Кадет” (цю систему розробили у Франції, і Ізраїль купив у французів право на її виробництво), а також розпочав переговори про придбання для Ірану унікальних ізраїльських лазерних радарів “Сігаль”. Повторюю, на той момент Іран не значився в списку стратегічних супротивників Ізраїлю, і хоча сам Ізраїль безпосередньо торгувати з іранцями не міг – через міжнародне ембарго і через відсутність дипвідносин між двома країнами, – приватним ізраїльським підприємцям це не заборонялося. Дотримуючись цього принципу, ізраїльська влада закривала очі на те, що якась польська компанія закуповує в Ізраїлі військове обладнання, а з Польщі воно надходить до Ірану. Формально Ізраїль ембарго не порушував – і добре.
Однак у 1991 році деякі ізраїльські аналітики почали, нарешті, усвідомлювати, що стратегічну загрозу для існування Ізраїлю може становити не тільки Ірак, а й Іран. З цього погляду продаж йому радарів “Сігаль” міг спричинити небажані для нашої країни наслідки. І в серпні 1991 року міністерство оборони наклало заборону на цю угоду. А заодно взагалі заборонило підприємствам оборонної промисловості Ізраїлю укладати будь-які угоди з компаніями Нахума Манбара, який веде справи з фундаменталістським режимом аятол. Але на той час Манбар був уже дуже багатою людиною. Він купував і продавав зброю в усьому світі, і філії його компаній були не тільки в Польщі, а й у Болгарії, Угорщині, Італії, Франції. Сам він був володарем кількох розкішних вілл і квартир у Ніцці, Монако, у мальовничих природних куточках Іспанії, Франції та Швейцарії. Прагнучи набути позитивного іміджу в ізраїльському суспільстві, сильно зіпсованого провалами 70-х років і нещодавньою забороною міністерства оборони, Манбар почав жертвувати мільйони на благодійні цілі. Зокрема, на його гроші було створено знамениту організацію на захист дітей ЕЛІ.
А ще Манбар вирішив вкласти величезні кошти в ізраїльський спорт. Для початку він побажав стати одним зі співвласників знаменитого баскетбольного клубу “Маккабі Тель-Авів”, однак члени ради директорів “Маккабі” відмовилися поставитися до Манбара як до рівного. Тоді він вклав півтора мільйона доларів у холонський “Апоель”, потім за 3 мільйони придбав баскетбольний клуб “Апоель Єрусалим”, що перебував на межі банкрутства, – головного суперника “Маккабі” в боротьбі за звання чемпіона країни. Нарешті, Манбар почав відкрито підтримувати партію “Авода”, яка прийшла 1992 року до влади, насамперед таких її видатних діячів, як Узі Барам і Далія Іцик, які стали його близькими друзями. Усе це зробило його неодмінним героєм спортивних новин і газетних шпальт, присвячених світській хроніці. Життя було прекрасне, перед компанією Манбара замаячило нове замовлення, яке могло подвоїти, а то й потроїти його і без того величезні статки: іранські клієнти хотіли роздобути хімічну зброю. І він, єврей Нахум Манбар, збирався допомогти Ірану стати її володарем.
На самому піку цього успіху до Нахума Манбара прийшло перше в житті справжнє кохання.
* * *
Історія кохання і шлюбу Нахума Манбара нагадує сюжет дамського роману. Його головний герой – 43-річний, досить симпатичний мільйонер, який перебуває у чудовій фізичній формі, дізнається про те, що якась вдова Френсіс Шмідт хоче продати великий будинок у Каннах, який став їй непотрібним після смерті чоловіка. Оскільки мільйонер якраз збирається купити будинок у цьому чарівному містечку, щоб час від часу проводити там вихідні, його зацікавлює ця пропозиція, він їде подивитися будинок і… приходить у повний захват! Ні, будинок, звісно, чудовий, але вдова, вдова!… Вдова, виявляється, ніяка не стара, а квітуча приваблива 39-річна жінка. До того ж Шмідт – прізвище її покійного чоловіка, а сама вона єврейка. Щоправда, не з Ізраїлю, а з Франції, але це ролі не грає.
У цілковитому сум’ятті він залишає розкішний особняк, обіцяючи завтра дати відповідь щодо купівлі, і вже на ранок дзвонить новій знайомій, щоб випалити в трубку:
– Френсіс! Я не знаю, що зі мною відбувається! Я кохаю вас! Виходьте за мене заміж. Будь ласка!
Втім, якщо ви думаєте, що Френсіс Шмідт одразу ж сказала “так”, то ви помиляєтеся. Річ у тім, що вона була вдовою не кого-небудь, а Германа Шмідта. Того самого Германа Шмідта, який розробляв для аргентинців, єгиптян та іракців балістичну ракету “Кондор”. Шмідт, який завжди дотримувався здорового способу життя і ніколи ні на що не хворів, помер раптово від швидкоплинного раку легенів, і у Френсіс мимоволі виникла думка про те, що його смерть підлаштував ізраїльський “Моссад”. Нахум Манбар був першим ізраїльтянином, з яким вона познайомилася, і в її душу закралася підозра, що цей чарівний багатій цілком може бути агентом ізраїльської розвідки. А в душу директора ізраїльської філії компанії Манбара Амоса Коцера закралася підозра, що Френсіс Шмідт працює на розвідку однієї з арабських країн, і він порадив босові триматися від неї подалі.
Але за два місяці Нахум і Френсіс з’їхалися, а в січні 1992 року приїхали до Ізраїлю – Манбар хотів познайомити з дружиною друзів і батьків. І не тільки з ними: вдовою Германа Шмідта зацікавилися в ШАБАКу і “Моссаді”, і співробітники цих спецслужб попросили Нахума умовити Френсіс розповісти все, що вона знає про ракету “Кондор”. Знала Френсіс небагато, а коли чесно зізналася, що спалила всі папери чоловіка, її співрозмовники були страшенно розчаровані. Одночасно вони виявили інтерес до контактів Нахума Манбара з Іраном. Той заявив, що в нього немає від рідної країни секретів, і він готовий розповісти все без приховування. Відтоді в кожен свій приїзд до Ізраїлю – а відбувалося це не рідше, ніж раз на три-чотири місяці – Манбар зустрічався зі своїм зв’язковим із ШАБАКу Даном Мільнером у якомусь затишному ресторані і за приємною трапезою звітував про нові угоди з Іраном. Мільнер був зачарований Манбаром і вважав, що його звітам слід повністю довіряти. Однак 1993 року тодішній глава “Моссаду” Шабтай Шавіт несподівано попросив у ШАБАКа дозволу на те, щоб у зустрічі Мільнера з Манбаром узяла участь його молода співробітниця. І дівчина, повернувшись із завдання, розповіла, що Манбар справив на неї вельми несприятливе враження: на її думку, жодному його слову не можна довіряти, і він напевно щось приховує.
До цього часу й Амос Коцер почав підозрювати, що бос веде з Іраном якісь темні справи, у які його, Коцера, намагається не втаємничувати. Він поділився своїми сумнівами з керівництвом “Моссаду”, додавши, що, звісно, любить заробляти гроші, але водночас аж ніяк не бажає завдати якоїсь шкоди своїй країні. Спроба перевірити обґрунтованість підозр лише посилила їх: співробітники “Моссаду” зробили фотокопії документів, що лежать у кабінеті Манбара, але всі вони виявилися зашифрованими – отже, їхньому власнику було що приховувати. А встановлене за Нахумом Манбаром спостереження засвідчило, що у Відні він регулярно зустрічається з найбільш високопоставленими чиновниками міністерства оборони Ірану. І коли двоє молодих співробітників “Моссаду”, які здійснювали спостереження, загинули в автокатастрофі, всі в цьому відомстві переконалися в тому, що аварію підлаштували іранці, і стеження за Манбаром було вирішено посилити. Згодом з’ясувалося, що автокатастрофа була дійсно випадковою, але стеження за Манбаром виявилося не марним.
До речі, після приїзду в Тель-Авів Нахум Манбар висловив Дану Мільнеру претензії за встановлене за ним спостереження.
– Навіщо ви це зробили? – запитав Манбар. – Я ж вам і так усе розповідаю!
Ось тільки розповідав він далеко не все.
* * *
Свої побажання під час зустрічі у віденському “Хілтоні” іранці сформулювали гранично чітко: вони хочуть, щоб Манбар дістав їм технологію виготовлення, необхідне обладнання та сировину для масового виробництва гірчичного газу, зарину та інших видів хімічної зброї. Причому факт, що в Ірану з’явилася така зброя, має залишитися в таємниці.
І, засукавши рукава, Манбар взявся за справу. Зрозуміло, що жодна країна не була готова продати іранцям ні обладнання, ні хімічні інгредієнти: зробити це означало б посваритися зі Штатами і накликати на себе міжнародні санкції. З’ясувавши, що необхідно для виробництва газу нервово-паралітичної і шкірно-наривної дії, Манбар почав по частинах замовляти обладнання для будівництва заводу з виробництва хімічної зброї. Реактори, печі, конденсатори та інше він замовив в угорської компанії “Лемперт”. Угорці, зрозуміло, здогадалися, для чого це потрібно, але були настільки зацікавлені в замовленні, що воліли мовчати. Точніше, на думку ЦРУ, компанія “Лемперт” сприйняла замовлення як належне, оскільки давно вже займалася виробництвом зброї в обхід міжнародного законодавства. По суті справи, 80% необхідного для виробництва хімічної зброї обладнання було виготовлено “Лемпертом” в Угорщині, ще 20% – на польських підприємствах. А матеріали, зокрема особливі сталеві сплави, замовляли в Європі. Необхідні інгредієнти і, насамперед, тіонілхлорид Манбар придбав у Китаї.
Тим часом 1993 року керівництво ізраїльської армії і спецслужб дійшло висновку, що Іран становить загрозу для існування Ізраїлю, оголосило його стратегічним супротивником, будь-які контакти з яким будуть розцінюватися як контакти з ворогом і зрада національних інтересів. Про все це Дан Мільнер повідомив Манбару під час їхньої чергової зустрічі, додавши, що тому слід припинити відносини з Іраном і розірвати всі підписані з ним договори. Манбар пообіцяв, але, зрозуміло, і не подумав виконати обіцянку: занадто великі гроші були на кону. Водночас він переконався, що мав рацію, коли постарався, щоб ні Френсіс, ні будь-хто інший із десятків співробітників його компанії не володів повною інформацією про угоди з іранцями. Така була лише в технічного директора головної філії компанії у Варшаві Кшиштофа З. і найближчого друга і компаньйона Дорона Л.
Коли обладнання та сировину для виробництва хімічної зброї було виготовлено та закуплено, Манбар задумався, як переправити його до Ірану, адже це були сотні тонн вантажу. Зрештою він вирішив звернутися до всесвітньо відомої фірми “М+М”, зрозуміло, ні словом не обмовившись з її керівництвом про те, що за вантаж йому потрібно доставити в Іран. За його словами, йшлося про хімічні речовини, покликані допомогти іранцям у боротьбі з сільськогосподарськими шкідниками, і обладнання для харчової промисловості. Однак на той час спостереження за Нахумом Манбаром вів не тільки “Моссад”, а й ЦРУ, і турецька, і французька розвідки. І всі вони були єдині в думці: Манбар допомагає Ірану стати володарем хімічної зброї. 1994 року на основі цих даних США занесли Нахума Манбара до чорного списку підприємців, яким заборонено в’їзд на територію США, і від яких усі державні та великі приватні компанії мають триматися подалі. Незабаром після цього спеціальним указом князя йому було заборонено в’їзд до Монако. Але Манбара це не зупинило – на його рахунок продовжували справно надходити мільйони шекелів, а в Тегеран йшли і йшли вагони, покликані змінити розстановку сил на Близькому Сході.
Глава “Моссаду” Шабтай Шавіт зажадав негайно заарештувати Манбара, але тодішній держпрокурор Ізраїлю Доріт Бейніш заявила, що для арешту немає достатніх підстав. Ось коли у “Моссада” будуть усі докази того, що Манбар допомагає іранцям у створенні хімічної зброї, його дійсно можна буде заарештовувати. Такі докази були здобуті тільки до весни 1997 року. До цього часу Іран розпочав виробництво хімічної зброї.
* * *
Нахум Манбар був заарештований в аеропорту ім. Бен-Гуріона 27 березня 1997 року, коли прилетів до Ізраїлю, щоб подивитися, як у фінальному матчі за кубок країни з баскетболу зійдуться “Маккабі Тель-Авів” і його “Апоель Єрусалим”. Його постійне місце в ложі тель-авівського Палацу спорту залишилося під час матчу порожнім, і Ізраїлем поповзли чутки про таємниче зникнення власника столичного клубу. Чутки розросталися, як снігова куля, облипаючи всілякими небилицями, поки, нарешті, 16 квітня не було надано дозвіл на публікацію повідомлення про те, що бізнесмена Нахума Манбара заарештовано з міркувань безпеки.
5 травня 1997 року справу Нахума Манбара передали до суду, йому пред’явили обвинувачення за двома пунктами: недозволені контакти зі стратегічним супротивником Ізраїлю та передання супротивникові секретної інформації, а також надання йому допомоги, здатної завдати шкоди безпеці єврейської держави. Процес був надзвичайно довгим і важким. Нахум Манбар і його адвокат Амнон Зіхроні, який запросив гонорар у розмірі 200 тисяч доларів, намагалися переконати суд, що жодної секретної інформації Манбар іранцям не передавав, оскільки всі технології виробництва гірчичного газу, зарину та інших видів хімічної зброї описані у відкритих підручниках хімії. А призначення закуповуваного ним обладнання та хімічних речовин Манбар нібито не розумів і не міг розуміти через відсутність у нього відповідної освіти. Далі Зіхроні переконував суд у тому, що речовини, які закуповував Манбар, насправді є вихідними реактивами для отримання не тільки хімічної зброї, а й звичайнісіньких дезінсекторів. Нарешті, за словами Зіхроні, ніхто не попередив Нахума Манбара про те, що контакти з Іраном є негожими, а чи є Іран стратегічним супротивником Ізраїлю – це ще бабуся надвоє сказала. Для підтвердження своєї думки Зіхроні викликав до суду співробітника Центру стратегічних досліджень “Яффе” Іфтаха Шапіра, який, не кліпнувши оком, заявив, що Іран, на його думку, не становить для Ізраїлю жодної загрози.
– Навіть якщо в нього з’являться балістичні ракети, здатні долітати до Ізраїлю, несучи ядерні та хімічні боєголовки? – запитав суддя Амнон Страшнов.
– Звичайно, – спокійно відповів Шапіра. – Наприклад, у американців такі ракети є, але хіба вони становлять загрозу для Ізраїлю?
Обвинувачення теж виставило чимало свідків, серед яких були інженер Кшиштоф З. і Дорон Л. – найближчі до Манбара люди, які усвідомили, наскільки його діяльність небезпечна для Ізраїлю. Уже під саму завісу процесу суддя Амнон Страшнов, один із найпринциповіших суддів Ізраїлю, несподівано взяв самовідвід, заявивши, що не може ухвалювати вирок у справі Манбара, оскільки перебуває в “особливих стосунках” з одним із адвокатів підсудного – Пнініт Янай. Він зізнався, що коли Янай їздила за дорученням Зіхроні до Китаю, щоб добути докази невинності Манбара, вона дзвонила звідти Страшнову, і він, отже, був обізнаний про плани захисту.
Зіхроні поспішив використати відставку Страшнова для того, щоб оголосити суд над Манбаром незаконним. Він заявив, що процес є помстою Біньяміна Нетаньяху бізнесменові, який підтримував партію “Авода”, і звинуватив суддю Страшнова в тому, що той нібито узгоджував усі свої питання до Манбара з прем’єр-міністром, і що адвоката Янай підіслали в його адвокатську контору ізраїльські спецслужби. А поки Нетаніягу, Страшнов і Янай доводили, що Зіхроні бреше, спливло ще чимало води. У результаті вирок Нахуму Манбару було винесено лише 17 червня 1998 року: 16 років тюремного ув’язнення. Відбувши дві третини терміну, він подав прохання про умовно-дострокове звільнення, але його відхилили. Лише 2011 року, за півтора року до закінчення терміну, Манбар вийшов на свободу, але з безліччю обмежень – йому заборонено виїжджати за кордон, контактувати з іноземцями, займатися будь-яким бізнесом, пов’язаним зі зброєю, тощо.
Сьогодні, коли Іран недвозначно погрожує самому існуванню Ізраїлю, вже зрозуміла вся ступінь тяжкості злочину, скоєного Нахумом Манбаром проти своєї країни і свого народу. І якщо, не дай Боже, коли-небудь на Ізраїль впаде іранська ракета з хімічною боєголовкою, нарікати потрібно буде насамперед Нахуму Манбару. А з ним так само й усім тим політикам і керівникам спецслужб, які виявилися настільки сліпими і непрофесійними, що не змогли передбачити майбутню іранську загрозу. Почасти Нахум Манбар став цапом-відбувайлом за допущені ними помилки і прорахунки, а гучний процес у його справі був покликаний заретушувати той факт, що багато ізраїльських компаній в обхід американського ембарго протягом низки років постачали Ірану ті чи інші види зброї, яка сьогодні може повернутися в Ізраїль бумерангом.