Шаховий геній, який залишився без корони
Соломон Флор, 1963 рік. Фото: Вікіпедія
Фредді ЗОРІН
“Шахи – такий вид спорту, в якому суддя лише спостерігає за порядком під час гри. На результат зустрічі він не може впливати. Шахісту страшні насамперед власні помилки, а потім уже противник. Його не засудиш – це не бокс”. Цей вислів належить визнаному майстру стародавньої мудрої гри, міжнародному гросмейстеру, людині важкої долі Соломону Флору (у біографічних джерелах ім’я його подається в іншій версії – Саломон)
Народився він у містечку Гроденка в Галичині (нині місто в Івано-Франківській області України), у багатодітній єврейській родині. З дитинства і все подальше життя його називали скорочено – Сало, що, в російській вимові, звучало не кошерно, але так воно прижилося.
Як відомо, у період Першої світової війни, коли Соломон був іще дитиною, Галичина перетворилася на арену запеклих боїв, і родина Флор змушена була перебиратися з місця на місце у пошуках тиші та спокою. Зрештою, Флори оселилися в Липнику, в чеській Моравії.
А далі відомості, в різних джерелах, розходяться – щодо обставин, за яких, діти з цього сімейства втратили батьків. І, до того ж, із вісьмох хлопців у живих залишилися тільки Соломон і старший його брат Мозес (Мойсей). За відомостями, які можна почерпнути з книжки Яна Календовського “Молодий Флор”, виданої чеською мовою 1985 року в Брно, батько, мати, брати й сестри Сало і Мозеса стали жертвами погрому.
Що ж до двох дітей, яким пощастило вижити, то їх перевезли до Богемії та доправили до єврейського Будинку сиріт у Микулові. Потім, досить довго, за взаємною згодою, вони жили в домі рабина в Бенешові. Але нові, драматичні повороти в долі чекали на Флора попереду.
Закінчивши 1924 року гімназію, він вирушив до Праги, де влаштувався на паперову фабрику. Проявивши, з 14-річного віку, інтерес і потяг до шахів, Соломон почав відвідувати клуб Ладислава Прокеша, видного представника чеської школи в шаховій композиції.
Складання задач і етюдів не викликало, однак, у Флора значного інтересу. Більшою мірою його приваблювали практичні шахи, і він, з жадібністю, вбирав у себе все те, що з ними було пов’язано, почавши, вже незабаром, брати участь у клубних і міських змаганнях. Уже тоді Флор звернув на себе увагу місцевих знавців шахового мистецтва глибинним розумінням гри. Сало став яскравим прикладом того, що гравець-самоучка може багато чого досягти своїм талантом і працьовитістю. У нього не було наставників, завдяки яким він міг би отримати необхідні теоретичні знання. І можливості індивідуально вивчати шахову літературу він був позбавлений. Ці прогалини Флор заповнював ігровою практикою.
У сеансах одночасної гри Сало взяв гору над тогочасними знаменитостями – чехословацьким гросмейстером і теоретиком шахів Ріхардом Реті, а також над одним із найсильніших на той час у світі австрійським талантом єврейського походження Рудольфом Шпільманом. У 1927 році Флор став третім на меморіалі В.Каутського, в якому брали участь найсильніші чехословацькі майстри. Надалі він чотири рази ставав переможцем цього змагання, закріпивши за собою статус найсильнішого гравця країни.
У Соломона проявився і журналістський дар. Його прийняли в редакцію однієї з празьких газет, і, на радість свою, його відрядили як кореспондента на знаменитий міжнародний турнір, що проходив 1929 року в Карлсбаді. Там зібралися такі шахові зірки, як Арон Німцович (він і став переможцем турніру), Рудольф Шпільман, Хосе Рауль Капабланка, Аківа Рубінштейн, Макс Ейве, Юхим Боголюбов, Савелій Тартаковер – одним словом, справжній букет знаменитостей. Боролася з ними і єдина жінка – Віра Менчик, яка згодом стала першою в історії чемпіонкою світу з шахів і довго утримувала потім це високе звання.
У рамках цих змагань проводилися сеанси гри в бліц. Грали між собою журналісти і навіть деякі з учасників турніру. Зрозуміло, за дошку тоді, і не раз, сідав Соломон Флор. І що ви думаєте? Арон Німцович був вражений його грою і рекомендував запросити Флора, вже як шахіста, на чергове міжнародне змагання – про таку рекомендацію можна було тільки мріяти!
Цей турнір і став для Соломона першим міжнародним, і він показав на ньому другий – просто чудовий для дебютанта результат. З цього виступу, що окрилив Флора, почався його високий творчий зліт. Протягом восьми років – з 1929 по 1937, він зіграв у 35 турнірах, і в дев’ятнадцяти з них посідав або ділив перше місце. Очолюючи збірну Чехословаччини, Флор узяв участь у п’яти шахових Олімпіадах, де двічі виводив свою команду на призові місця і двічі показував найкращий результат, граючи на першій дошці.
У 1935 році представницький турнір було організовано в Москві. Компанію найсильнішим радянським шахістам склали Еммануїл Ласкер, Хосе Рауль Капабланка і Віра Менчик, яка вже завоювала титул найсильнішої серед жінок.
Соломон Флор був скромнішим учасником турнірних баталій, але саме він, разом із Михайлом Ботвинником, розділив перше місце, набравши рівну кількість очок. Двома роками раніше з Ботвинником Флор провів матчевий поєдинок. У ньому кожен із суперників здобув по дві перемоги за восьми нічиїх – сили виявилися рівними.
Того ж року Сало вирушив до Амстердама, щоб допомогти Максу Ейве, з яким підтримував дружні стосунки, у підготовці до матчу на першість світу проти Олександра Альохіна. Ейве тоді здобув перемогу, і лепту в неї Флор, мабуть, вніс. Щоправда, за два роки Альохін повернув собі відданий суперникові титул, а потім сталося таке: кілька іменитих шахістів звернулися до Всесвітньої Шахової Федерації – ФІДЕ зі скаргою на Олександра Альохіна.
Вони стверджували, що чемпіон, у матчах світової першості, уникає зустрічатися з найсильнішими суперниками, обираючи тих, що слабші. Керівництво ФІДЕ, проаналізувавши факти, визнала претензії обґрунтованими і вирішила сама визначити реального претендента на світову шахову корону, зупинивши свій вибір на Соломоні Флорі. Додамо: як альтернативу розглядали кандидатуру Капабланки.
Щойно рішення на користь Флора було ухвалено, відома чеська взуттєва компанія “Батя” висловила готовність спонсорувати матч. Залишалося отримати згоду Альохіна, і він цей виклик прийняв. У травні 1938 року було складено протокол, згідно з яким матч Альохін – Флор мав відбутися наприкінці 1939 року. Однак у вересні 1938-го глави Німеччини, Франції та Великої Британії підписали Мюнхенську угоду, яка розв’язувала нацистам руки щодо Чехословаччини.
Багато євреїв встигли покинути цю країну до її окупації німецькими фашистами. Сало Флор поїхав у вересні 1938 року до Тарту, де його радо прийняв один із найсильніших шахістів того часу Пауль Керес, визнаний згодом найкращим спортсменом Естонії у ХХ столітті. З ним Соломон був на дружній нозі.
Політичні події, безумовно, вплинули на Флора. І хоча він узяв участь у листопаді того ж, 1938-го, в елітному турнірі в Нідерландах за участю Альохіна, Капабланки, Ейве, а також Ботвинника, Кереса, Самуеля Решевського та Ройбена Файна, він показав найгірший результат, що відобразив стан психологічного зриву.
“Кожен з учасників турніру, – згадував потім з іронією Флор, – у глибині душі сподівався, що посяде принаймні перше місце”. Наступного, 1939 року, Сало зумів довести, що залишається одним із найсильніших у світі. А було це дуже непросто, адже покинувши Чехословаччину, Флор вдруге позбувся всього: будинку, майна, спонсорської підтримки. А ще надовго розлучився з давніми друзями, розуміючи, що дороги назад в осяжному майбутньому у нього не буде.
Поблукавши деякий час кількома європейськими державами, Соломон, разом з угорським гросмейстером єврейського походження Андре Лілієнталем, вирішив скористатися запропонованим політичним притулком, який надавав Радянський Союз.
Пам’ятаєте у Вертинського: “Я знаю, даже кораблям необходима пристань…”. Так от, “пристань” Флор знайшов, але подальша його доля, на якомусь іншому березі, могла скластися інакше, а в СРСР він змушений був пожертвувати, мабуть, найголовнішим і найважливішим для себе – можливістю піднятися на вершину шахового Олімпу. Як вказують біографи Соломона Флора, йому недвозначно дали зрозуміти, що радянське керівництво має свого кандидата в чемпіони світу – Михайла Ботвинника, а всім іншим слід цьому сприяти або щонайменше не ставати впритул на шляху.
В іншому випадку Сало ризикував втретє втратити все або, потрапивши в опалу, опинитися відстороненим від тієї діяльності, поза якою життя для нього втрачало сенс. І Флор змирився зі своєю долею, хоча на цю тему прямо ніколи не висловлювався, коментуючи драматичний поворот по-іншому:
“Боротьба за воцаріння на шаховому троні вимагає безмежної волі до перемоги, якої я ніколи не мав. Без труда нема плода. Але мої довоєнні успіхи зіпсували мене. Мій характер був слабкий. Я припинив боротьбу, наплювавши на все, що відбувається. Тепер мені щиро шкода, що вийшло так…”.
Але є підстави вважати, що, наводячи такі доводи, Флор лукавив. За свідченнями шахових фахівців, змінився стиль його гри – він став значно миролюбнішим, ніж колись, задовольняючись нічийними результатами в чемпіонатах країни – у них Сало брав участь у період з 1944 по 1955 роки.
“Якби я боровся тоді, – зізнавався Флор в одному з численних інтерв’ю, – не шкодував би згодом про ту кількість нічиїх, які подарував світові”.
У відповідь на “розуміння” з його боку влада подбала про те, щоб його не зачепили репресії кінця сорокових – початку п’ятдесятих років, жертвами яких у Радянському Союзі стали багато представників єврейської творчої інтелігенції – розстріляні за сфабрикованими звинуваченнями або заслані на “архіпелаг ГУЛАГ”. Флору було дозволено виступати за радянську збірну, виїжджати на змагання за кордон, і не тільки в країни соціалістичного табору.
Брат Соломона пережив німецьку окупацію, ховаючись у маленькому селі Пчері, де його ніхто з місцевих жителів не видав.
Сало зробив істотний внесок у розвиток чеської шахової школи. Еміграція не зашкодила його авторитету серед колишніх співвітчизників, які продовжували називати його “нашим майстром”.
На відміну від Флора, Андре Лілієнталь після війни отримав пропозицію від Яноша Кадара, генсека Угорської соціалістичної робітничої партії та великого шанувальника шахів, повернутися в Угорщину, де йому гарантували відновлення громадянства. Андре не знадобилося багато часу на збори – він вирушив до Будапешта, де і прожив свої останні роки у комфорті та благополуччі. А Флор, завершивши спортивну кар’єру, став шаховим арбітром міжнародної категорії. У 1962 році він був головним суддею на Всесвітній шаховій Олімпіаді.
Не розлучившись із практичною грою назавжди, Соломон роз’їжджав Радянським Союзом, виступаючи в багатьох містах із сеансами одночасної гри і демонструючи при цьому, що є ще порох у порохівницях. Та й заробіток “гастролі” приносили непоганий і досить легкий, порівняно з участю в серйозних турнірах. Втім, часом стикався він з досить сильними аматорами, які знали шахову теорію навіть краще за нього самого, благо, для цього в країні відкрилися на той час великі можливості і, як на дріжджах, росли майбутні гросмейстери.
З 1951 по 1983 роки Соломон Флор виступав у журналі “Огонек” у ролі шахового оглядача. Його публікації вирізнялися історичною достовірністю, глибиною аналізу і, на додаток до цього, доброю іронією.
Завдяки статтям Флора читачі детальніше дізналися про життя і творчість Капабланки, Ласкера, Ейве, Альохіна та інших великих майстрів. Серед безлічі висловлювань Соломона Флора є й ті, що певною мірою виявилися пророчими. Одне з них пов’язане з перспективами розвитку у світі “жіночих” шахів: “Жінки неодмінно наздоженуть чоловіків у галузі шахового мистецтва. Я особисто вірю в жіночий геній”.
Помер Соломон Флор у Москві 18 липня 1983 року і був похований на Ваганьковському кладовищі. У 1986-му було видано пізнавальну книгу “С.Флор: Крізь призму півстоліття”.
Одного разу доля зіштовхнула Флора зі знаменитим кінорежисером Стенлі Крамером. І в них відбувся цікавий діалог. Сало із захопленням відгукнувся про фільм “Нюрнберзький процес”, зізнавшись, що картина ця вразила його до глибини душі і що його довго ще переслідували кадри з концтаборів, що були включені до фільму.
– У цій м’ясорубці запросто могли опинитися і ви, – зауважив Крамер. – Чи не так?
– Хіба я один?!
– Звісно, ні. Але я маю на увазі особисто вас, Соломона Флора. Мене завжди цікавить конкретна людина. А ким, до речі, був ваш батько?
– Дрібним торговцем у Галичині, – була відповідь. – Я майже не пам’ятаю його. Ні його, ні матір. Пам’ятаю тільки тепло, яке виходило від них і якого мені завжди не вистачало.
Крамер несподівано перервав розмову і про щось замислився.
– Ви, маестро, так і проситеся в кадр, у сценарій, – сказав він, вдивляючись в очі Флора. – У вас вражаюче обличчя. Я не жартую. Вас потрібно показувати в кіно – це був би видатний фільм. Здогадуєтеся, чому?
Флор зніяковів. Насамперед – питанням: “Чому?”
– Ви стільки років уже живете в СРСР, маестро… Я і назву для сценарію встиг придумати. Просто зараз, узяв ось і придумав.
– Яка ж назва?
– “Біженець”!
Флору, як він зізнавався згодом, стало ніяково. Фільм?! Про нього?! Це було несподівано, і він не знайшов, що відповісти. І продовження розмова ця, на жаль, не отримала.
У молодості Соломон, – і це підкреслюється в усіх присвячених йому публікаціях – відверто тяжів до атакувального стилю гри, проте пізніше перетворився на універсальнішого шахіста. У роки творчого розквіту він славився вмінням поступово накопичувати і якісно реалізовувати навіть невелику матеріальну і позиційну перевагу. Його вирізняла також чудова техніка в ендшпілі і блискуче вміння вибудовувати захисні порядки. Але потім гра його набула іншого відтінку. Якого? Як уже було сказано, він почав бути обережним. Насамперед у житті. Утім, що наше життя? – Гра!
За маленький зріст і незвичайну силу Флора називали Наполеоном. Але на великий штурм наполеон цей, на жаль, так і не пішов, і в списку чемпіонів світу за всю історію шахів прізвища його немає. Ось як підбивають підсумок пройденого ним шляху у статті, опублікованій у журналі “Лехаїм”, її автори – Фелікс Беркович і Генріх Краско: “Він залишиться в пам’яті як видатний майстер, чия блискуча кар’єра була згублена – спочатку нацистами, а потім комуністами”.
