…А в кібуці тривали суперечки
Чого вчить людей історія? Іноді здається, що нічому
(Фото: Вікіпедія)
Наталя СПРИНЧАН
Якось одна моя знайома, колишня сабра-кібуцниця, що давно живе в Німеччині, висловила дивну для сучасного єврея думку: війна – це політика, Голокост – теж політика. Тобто, трагедія шести мільйонів убитих тільки за те, що вони – євреї, це не злочин і не геноцид, це всього-на-всього політика.
Така думка природніше прозвучала б із вуст якогось праворадикала чи неонациста. Але почути подібне бездушне до цинізму висловлювання від єврейки, ізраїльтянки… Утім, для мене воно не стало несподіваним.
Багато років тому, зробивши алію, я опинилася в одному з кібуців на півночі Ізраїлю. Швидко освоївши іврит, я багато спілкувалася з кібуцниками. Особливо цікавими, як правило, були розмови зі старими. Вони багато й охоче розповідали про історію країни, кібуцного руху, про традиції та звичаї в комунах. Один зі старих хаверім і повідав якось неймовірну, з моєї точки зору, історію, в яку досі важко повірити, а дуже багато хто просто не вірить. Перевірити її зараз вкрай складно, оскільки всі її учасники вже померли, документи, якщо такі збереглися, заховані десь в архівах кібуца і, напевно, ні в кого не викликають ні інтересу, ні бажання реанімувати пам’ять про ту подію. Проте можна спробувати побічно проаналізувати її можливу достовірність, згадавши історичний контекст.
…Історія сталася на початку 40-х років. Найімовірніше – у перші місяці 1941-го, коли на допомогу італійським союзникам, які зазнали невдачі в Північній Африці, Гітлер направив генерала Роммеля на чолі Німецького Африканського корпусу. Метою операції було оточення британських військ з боку Лівії та з боку Сирії-Іраку, щоб отримати контроль над Суецьким каналом і близькосхідною нафтою. Досягни вони цієї мети – і перебіг Другої світової війни міг прийняти зовсім інший оборот.
На той час ще не відбулася Ванзейська конференція, але вже було збудовано концтабори в Дахау й Оранієнбурзі. Уже на повну працювали Нюрнберзькі закони, що створили правову основу для витіснення євреїв з усіх сфер суспільного життя. Євреям уже проставляли в закордонних паспортах букву J, а єврейським дітям закрили доступ до державних навчальних закладів. Лічені дні залишалися до моменту, коли Гітлер і Герінг сформулюють шляхи й методи “остаточного розв’язання єврейського питання”, план здійснення яких менш ніж за рік буде представлено виконавцям на віллі Марльє в берлінському районі Ванзеє.
Не можна сказати, що світ не знав про долю європейських євреїв. Ще в липні 1938-го президент США Рузвельт ініціював Евіанську міжнародну конференцію щодо біженців. На ній ішлося про порятунок 600 тисяч євреїв Німеччини та Австрії. Але з 32-х країн ніхто, крім Домініканської республіки (за іншими джерелами – і Колумбії теж), не захотів підвищити для цих нещасних свої квоти прийому біженців. Ба більше: у травні наступного року ані США, ані Куба, ані інші держави не дали дозвіл пароплаву “Сент-Луїс” із 930 єврейськими біженцями з Німеччини кинути якір у їхніх портах.
Жодна країна не приймала євреїв, а єдине місце, де знали про їхню долю і де вони мали шанс на порятунок, було блоковане британськими військами. Британці старанно перегороджували єврейським біженцям дорогу до берегів Палестини. Лише дуже небагатьом вдавалося нелегально перетнути кордон. Але навіть тоді не було гарантії, що їхні лиха закінчилися. Так, у листопаді 1941 р. англійці вирішили депортувати 1770 нелегальних іммігрантів, які прибули на трьох пароплавах і яким у Європі загрожувала смерть. Їх завантажили на лайнер “Патріа” для подальшого примусового відправлення на острови Маврикій в Індійському океані та Тринідад у Карибському морі. Щоб попередити відправку корабля з Хайфи, самі ж євреї влаштували на ньому вибух. У результаті загинули 202 іммігранти і 50 осіб команди. Цей акт відчаю призвів до того, що тих, хто залишився, все ж було висаджено на берег.
А до цього, 17 травня 1939-го року, британський уряд скасував свою ж Бальфурську декларацію про поділ підмандатної території на арабську та єврейську держави. Це викликало обурення єврейського населення Палестини, що супроводжувалося протестними акціями: вибухали поїзди, залізничні станції та депо, штаби політичної поліції, аеродроми, нафтопровід. Відомо понад двісті таких операцій. Англійці реагували масовими арештами, депортаціями до Центральної Африки та шибеницями.
Однак у той час, коли одні євреї рятували від німецького нацизму приречених на знищення інших, треті вирішували дилему, чий бік прийняти. І тут я повертаюся до розповіді старого кібуцника.
Приблизно під час першого наступу Роммеля в одному з кібуців на півночі нинішнього Ізраїлю хавери на загальних зборах палко обговорювали, чи потрібно підтримати його проти англійців.
Якщо вірити розповіді очевидця й учасника, абсурдна ідея мала місце бути в середовищі, яке не дає, як могло б здатися, жодного підґрунтя для неї. Якою логікою керувалися її адепти? Можливо, вони просто не знали про те, що відбувається в Європі? От дозвольте в це не повірити! Як у старому одеському анекдоті: вся Молдаванка знає, а ти – ні… Хагана організувала нелегальну алію з Європи, Ецель у співпраці з молодіжною організацією Бейтар доставляла нелегальних іммігрантів у країну. Не всіх перехопила і депортувала британська влада. Ті, кому вдалося залишитися, напевно розповідали і про табори смерті, і про газові камери… Тож логіка, найімовірніше, там була проста: ворог мого ворога – мій друг. Ким би він не був. Та хоч і вбивцею мого ближнього. Головне – що він ворог мого ворога.
На щастя, тоді взяв гору здоровий глузд, хоча й у вигляді компромісу: кібуц ухвалив рішення дотримуватися в цьому протистоянні нейтралітету.
Можна було б поставитися до цього факту як до випадкового епізоду. Але щонайменше до кінця 80-х років минулого століття в Ізраїлі досить широко було поширене зневажливе ставлення як до жертв Голокосту, так і до оцінки Другої світової війни. Маленька мужня країна, що протистоїть набагато чисельнішому арабському світові, який мріє про її знищення і час від часу намагається здійснити цю мрію, – чому б цій країні й не ставитися зверхньо до шести мільйонів, що не зуміли за себе постояти. Але постояти не проти ледачих, розрізнених, не надто вмотивованих арабських напівармій-напівбанд, що сподіваються на “великого брата”, а проти добре організованої бездушної машини масового знищення. Досі багато хто в Ізраїлі не може і не хоче усвідомити значення Другої світової війни і масштаби нацистських злочинів. Для них та війна так і залишилася епізодом у низці інших воєн поза Ерецом, воєн як форми політичних відносин. На відміну від їхніх воєн – єдино героїчних і вартих уваги. Тому й трагедія європейського єврейства Голокост – для них усього лише політичний епізод. І така оцінка не втратила сили в деяких колах досі, судячи з того, що мені довелося почути від знайомої колишньої кібуцниці.
Чи змінилося щось у поглядах на це питання у молодшого покоління? Хочеться вірити. Одна за одною хвилі алії та соціальний казан, що їх перетравлює, яким був і залишається Ерец, неминуче рано чи пізно приведуть ізраїльське суспільство до ширших і об’єктивніших оцінок як історії, так і сучасності.
