Міхаель Бар-Зохар, Нісім Мішаль З книжки “Амазонки Моссада. Жінки в ізраїльській розвідці”
Незабутній вечір
(Закінчення. Початок див. у номері 9(375) вересень 2024 року)
Другий етап. Наступного ранку Осман спустився до сніданку і увійшов до ресторану готелю. Він озирнувся і побачив, що жодного вільного столика немає. Він, звісно, не знав, що більшість гостей були агентами Моссаду, які зайняли столики і замовили сніданок. У всьому ресторані йому залишили тільки одне місце: за столиком, де на самоті снідала молода жінка. Вона розмовляла по мобільному телефону, попиваючи каву.
– Можу я присісти тут? – запитав він.
– Звісно. – Вона байдуже знизала плечима і продовжила говорити по телефону.
Говорила вона англійською і дедалі більш роздратовано. Дівчина кілька разів підвищила голос, потім подивилася навкруги, киплячи від гніву, і, нарешті, кинула слухавку і жбурнула телефон на стіл.
– Гівнюк, – неголосно промовила вона. – Так вчинити зі мною!
Вона підняла очі й подивилася на свого сусіда по столику:
– Вибачте, не змогла стриматися, але він знову все скасував, мерзотник!
Осман співчутливо кивнув, а розлючена дівчина продовжувала скаржитися. Вона розповіла йому про свого хлопця, на якого ні в чому не можна покластися. Уже бувало, що він скасовував побачення в останню мить, але щоб ось так? Цього вечора? Вони планували відсвяткувати річницю знайомства і вирішили провести романтичні вихідні у Відні. Вона приїхала минулої ночі, він мав приїхати сьогодні – і знову скасував зустріч! У такий-то день!
Осман кивав у ввічливій згоді.
– Очевидно, він не розуміє, що втрачає, – сказав він.
Вона подивилася на нього.
– А хто ви?
Він представився, але про посаду в комітеті з атомної енергії промовчав.
– Мене звати Мерилін, – усміхнулася дівчина.
Вона поставила йому кілька запитань – з’ясувалося, що він добре знає Відень і подорожував світом. Поступово вони занурилися в легку, приємну бесіду. Мерилін сподобалася Осману, він отримував величезне задоволення від спілкування з такою молодою і красивою жінкою.
Тут вона знову згадала про невдале побачення.
– Я так хотіла влаштувати нам незабутній вечір, – сказала вона. – Навіть замовила столик у Silvio Nickol, а його там потрібно бронювати за місяць. Знаєте, це найкращий ресторан у Відні!
– Так, я чув.
Вона раптом подивилася на нього, наморщивши лоб.
– Скажіть, а що ви робите сьогодні ввечері?
– Чому ви запитуєте? – здивувався Осман.
– Шкода скасовувати бронь, – сказала вона. – Може… може, ви складете мені компанію, і ми разом повечеряємо там?
– Ми з вами? Удвох? А що, якщо ваш молодий чоловік приїде…
– Він не приїде, та він і не заслужив цього, – заперечила вона. – То що ви думаєте? Розплатимося кожен за себе, зрозуміло.
Він подивився на неї й усміхнувся. Не щодня його запрошувала на вечерю така гарна дівчина.
– Чому б і ні? – несподівано сам для себе погодився він. – Чудова ідея. О котрій годині?
О восьмій вечора вони зустрілися в холі готелю, сіли в таксі і вирушили в ресторан. Після їхнього відходу у фойє розосередилася команда “Кешет”. Поруч із ліфтами в кріслах сиділи дві амазонки і чоловік-агент. Якщо Осман раптом передумає і повернеться занадто рано, вони його затримають, щоб він не піднявся в номер завчасно. Командир групи Ейтан сидів у припаркованій машині недалеко від готелю. Через кілька хвилин він почув у навушниках голос одного зі своїх людей. Офіцер використав кодове слово, щоб повідомити, що пара прибула до ресторану і вже сидить за своїм столиком. Осман, звісно, не здогадувався, що сусідні столики зайняті іншими бійцями Моссаду. Вони мали простежити, що вечеря проходить за планом, і за потреби захистити “Мерилін”, якщо Осман погано поводитиметься…
Усе було готово до третього етапу місії – і до третьої амазонки. Ейтан відправив оперативну групу – Еяля і Кіру – на четвертий поверх готелю. З ключем вони без проблем проникли в номер Османа і взялися до обшуку. На столі Осман залишив кілька особистих речей – зокрема і свій мобільний телефон! Ймовірно, він не взяв його з собою, бо не хотів, щоб його турбували дзвінками під час вечері з Мерилін.
Мобільний телефон, звісно, був захищений паролем. Проте Кіра за кілька хвилин його зламала і отримала доступ до вмісту телефону, безлічі повідомлень і документів. І раптом…
І раптом вони натрапили на папку з фотографіями, одна цікавіша за іншу: величезна будівля, усередині неї ядерний реактор на одній із завершальних стадій будівництва, великі складові частини активної зони реактора, а на їхньому тлі – якісь чоловіки з азіатською зовнішністю, чи то китайці, чи то корейці. На інших фотографіях було видно, що реактор розташований у безлюдній місцевості. Вони не могли повірити, що Осман сфотографував секретний реактор і азіатських експертів на свій мобільний телефон!
Впоравшись із захопленням, вони завершили свою місію. Поки Кіра копіювала знімки з телефону, Еяль переглянув документи, розкладені на столі, але не знайшов нічого цікавого. Після цього вони повернули все на свої місця і обережно вийшли з кімнати.
Після вишуканої вечері в Silvio Nickol Осман і Мерилін повернулися в готель. Мерилін тепло подякувала Осману за приємний вечір, перед тим як попрощатися з ним у вестибюлі.
Він, без сумнівів, заслужив її вдячність.
Як було зазначено у звіті, “тріо” амазонок вдалося здобути одну з найвидатніших перемог Моссаду. Вражаючі дані, отримані завдяки Ніні, Мерилін і Кірі, негайно доставили Рамсаду, начальнику штабу армії і прем’єр-міністру. Знімки, зроблені всередині будівлі, зображували велику циліндричну споруду з тонкими, але міцними стінками. На інших фотографіях були каркасні структури, призначені для зміцнення зовнішніх стін реактора. Були також фотографії другої, меншої будівлі, обладнаної масляними насосами, навколо неї стояли кілька припаркованих вантажівок. Ще одна будівля, мабуть, була градирнею для охолодження реактора. Рамсад Даган поклав на стіл прем’єр-міністру Егуду Ольмерту коричневий конверт із 35 фотографіями, які Моссад привіз із Відня. Ольмерт був вражений. “Це реактор для виробництва плутонію”, – пояснив Даган. Важко було уявити собі інше відкриття, яке настільки сильно загрожувало б безпеці Ізраїлю. “У цій справі не залишилося знаків питання, – сказав Ольмерту помічник Дагана. – Тепер у нас одні знаки оклику!” Даган запитав Ольмерта: “Пане прем’єр-міністре, що ми будемо робити?” Відповідь Ольмерта: “Ми його знищимо!”
Це справді було приголомшливе досягнення, але воно також виявило серйозне недопрацювання ізраїльської розвідки. До віденської місії, за яку варто було дякувати Моссаду, ніхто не знав про те, що вже кілька років під боком в Ізраїлю будується ядерний реактор. Якби Ібрагім Осман не оступився, Ізраїль ризикував одного сумного дня виявити, що у його найнепримиреннішого противника з’явилася атомна зброя.
Фотографії, здобуті амазонками “Кешета”, передали до дослідницьких лабораторій Моссада й АМАНа. Аналітики швидко встановили точне місцезнаходження ядерного комплексу: Аль-Кібар, ізольоване пустельне місце в провінції Дейр-ез-Зор у Східній Сирії, недалеко від кордону з Іраком і річки Євфрат. Будівля мала форму великого куба заввишки 20 метрів, а загальна площа комплексу становила 16 000 квадратних метрів.
Після аналізу фотографій Моссад знав, що шукати, і за знімками став вимальовуватися сюжет. Азіатські фахівці на майданчику реактора виявилися північнокорейцями. З’ясувалося, що співпраця між Сирією і Північною Кореєю розпочалася з візиту президента КНДР Кім Ір Сена в Дамаск 1990 року. Тоді він підписав угоду про військово-технічне співробітництво з президентом Сирії Хафезом аль-Асадом. Ця угода включала також і ядерний пункт, але здебільшого стосувалася постачання ракет “Скад” із Північної Кореї до Сирії. Перша партія “Скадів” прибула до Сирії в лютому 1991 року під час американської операції “Буря в пустелі”.
Ядерне питання повернулося до порядку денного тільки в червні 2000 року, коли північнокорейська делегація прибула в Дамаск на похорон президента Хафеза аль-Асада і зустрілася з його сином і наступником Башаром аль-Асадом. Переговори про будівництво ядерного об’єкта в Сирії завершилися успішно, а два роки потому на тристоронній зустрічі в Дамаску до проєкту приєднався Іран. Сторони домовилися, що Північна Корея побудує сирійський реактор, а Іран покриє витрати у два мільярди доларів. Реактор в Аль-Кібарі мав стати копією північнокорейського реактора в Йонбьоні.
Будівництво почалося, але американські та ізраїльські розвідувальні організації нічого про це не знали. Їх не насторожив навіть візит іранських учених-ядерників до Дамаска 2006 року.
Однак нова інформація, яку “тріо” привезло з Відня, означала, що час діяти рішуче. Копії фотографій було терміново надіслано в ЦРУ. У червні 2007 року Ехуд Ольмерт представив президенту США Бушу докладну доповідь і запропонував США завдати удару і знищити реактор, що становить серйозну небезпеку для народів Близького Сходу. Кілька діячів адміністрації, наприклад віце-президент Чейні, підтримували ідею військового удару, але Буш вагався. За порадою держсекретаря Кондолізи Райс і деяких своїх помічників він утримався від активних дій, стверджуючи, що бомбардування реактора буде нападом на суверенну державу. Замість цього він надавав перевагу дипломатії. Тоді в телефонній розмові Ольмерт прямо сказав Бушу: “Ваша стратегія мене обурює. Я сам зроблю все необхідне, щоб захистити Ізраїль”. “У цього хлопця є яйця, – говорив пізніше Буш. – Ось чому він мені подобається”.
Тим часом спостереженням за реактором зайнялися американські та ізраїльські космічні супутники. З їхньою допомогою з’ясувалося, що сирійці не стали розміщувати біля реактора зенітні батареї, щоб не привертати до нього уваги, і навіть розкидали навколо споруди сміття, створюючи враження, що об’єкт занедбаний. Але при цьому звіти із супутників свідчили про те, що будівництво йде з шаленою швидкістю. Вашингтон і Єрусалим вважали, що до кінця вересня реактор запустять і виведуть на потужність, а отже, будь-яка атака на нього пізніше цього терміну призведе до викиду смертельної радіації з жахливими наслідками як для довкілля, так і для людей у Сирії та за її межами.
Ольмерт вирішив розбомбити реактор. Операція отримала кодову назву “Поза рамками”.
4 вересня 2007 року. Як повідомляла лондонська газета Sunday Times, цього дня спеціальний підрозділ ВПС Армії оборони Ізраїлю “Шальдаг” (“Зимородок”) відправили на гелікоптерах до району Дейр-ез-Зора, де він провів майже цілий день, ховаючись поблизу реактора. (За іншою версією, місію виконував спецпідрозділ “Сайерет Маткаль”.) Наступної ночі вони мали підсвітити стіни реактора лазерними променями, щоб літаки ВПС могли навести вогонь на ціль.
Літаки дійсно прилетіли наступної ночі. Об 11 годині вечора чотири літаки F-15 вилетіли з авіабази Хазерім і шість літаків F-16 – зі злітно-посадкових смуг Тімни. Щоб уникнути війни з Сирією, було вжито всіх можливих заходів, щоб приховати участь Ізраїлю в майбутній місії. Літаки спочатку полетіли на північ над Середземним морем, а біля сирійсько-турецького кордону повернули на південь, ніби летіли з Туреччини. Вони наближалися до Дейр-ез-Зору на гранично низькій висоті. Повітряні та наземні підрозділи радіоелектронної боротьби ЦАХАЛу створювали перешкоди для сирійських радіолокаційних станцій, тому наближення літаків не було виявлено. Діставшись до Аль-Кібара, літаки легко знайшли кубоподібну конструкцію, підсвічену лазерними променями, скинули на неї бомби і знищили.
Наступними днями світову пресу захлеснули гучні заголовки і сенсаційні повідомлення, в яких бомбардування приписували Ізраїлю – що здавалося логічним. У своїх колонках експерти передбачали війну між Сирією та Ізраїлем, але президент Асад вважав за краще уникнути конфлікту. Ізраїль зберігав мовчання і не визнавав, що має якесь відношення до операції. Асад і сирійський Генштаб, звісно, розуміли, що ізраїльська авіація знищила реактор. Однак мовчання Ізраїлю не давало приводу для удару у відповідь. Крім того, зовсім не в інтересах Сирії було розкривати, що зруйнована споруда була ядерним реактором, та ще й збудованим північнокорейцями… Після довгих годин мовчання й розгубленості сирійське офіційне інформаційне агентство опублікувало невиразну заяву про те, що о першій годині ночі ізраїльська авіація вторглася в сирійський повітряний простір: “Наша авіація змусила їх відступити, після того як вони скинули снаряди над безлюдною місцевістю. Постраждалих і руйнувань не було”.
У цієї місії є ще одна, остання глава, не менш драматична. Керівником сирійського ядерного проєкту був генерал Мохаммад Сулейман, лідер сирійської “таємної армії” – невеликого секретного підрозділу, до складу якого входили найкращі офіцери і військові фахівці країни. Один із найвпливовіших людей у Сирії, Сулейман також був довіреним радником президента Асада і діяв в умовах цілковитої секретності, поза увагою журналістів. Після руйнування реактора в Дейр-ез-Зорі Сулейман почав планувати створення нового ядерного об’єкта. Але перш ніж приступити до цього проєкту, він вирушив на кілька днів відпочити у своєму будинку на березі Середземного моря в Аль-Рималь Аль-Захабія (“Золоті піски”), на півночі Сирії. Сулейман запросив у гості друзів, вони всі разом вечеряли на терасі, милуючись спокійним морем. Як повідомляли потім ЗМІ, ніхто не помітив, коли з легких хвиль раптом з’явилися дві тіні. Це були снайпери, які пропливли під водою від залишеного далеко човна. Вони прицілилися й одночасно вистрілили прямо в голову Сулейману, який одразу ж звалився на стіл, а бійці тим часом пірнули назад у воду й попливли до свого човна.
Сирійський уряд опублікував прес-реліз про смерть Сулеймана, спричинену “серцевим нападом”.
Таким був кінець місії, яка почалася з поїздки трьох юних амазонок до романтичного Відня.
