Їх було одинадцять
До 50-річчя трагедії на Мюнхенській олімпіаді
Олена Колтунова
Мюнхен – головне місто та столиця Баварії. Він виріс із поселення, заснованого у VIII ст. ченцями. І, навіть отримавши у XII ст. статус міста залишився у своїй назві обителью ченців – Villa Munichen (у сучасному написанні München). Проте історія міста рясніє епізодами, далекими від чернечого смирення. Так, перша чверть минулого століття ознаменувалася так званим Пивним путчем, очоленим Гітлером (1923). А напередодні останньої чверті того ж століття, а саме у вересні 1972 р., у Мюнхені, у місті, де з 1962 р. проводяться щорічні конференції з питань безпеки, під час ХХ Олімпійських ігор розігралася кривава трагедія.
«Чорний вересень» і чорний вересень
5 вересня 1972 р. членами радикальної палестинської організації «Чорний вересень» було здійснено теракт під час літніх Олімпійських ігор. Його жертвами стали одинадцять спортсменів ізраїльської олімпійської збірної (чотири тренери, п’ять учасників змагань та двоє суддів), а також один німецький поліцейський.
За кілька місяців до початку Олімпійських ігор західнонімецький доктор судової психології Джордж Сібер підготував на завдання організаторів олімпіади прогноз можливих сценаріїв терактів під час Ігор. Серед 26 варіантів прогнозів, включаючи теракти з боку різних угруповань, існував і той, який практично повністю було реалізовано 5 вересня 1972 року.
За деякими джерелами, ідея теракту виникла у керівників «Чорного вересня» як реакція на відмову Міжнародного олімпійського комітету допустити до Ігор палестинську молодіжну федерацію. Чи це так, невідомо, але 5 вересня 1972 р. вісім озброєних терористів групи «Чорний вересень» увірвалися до резиденції ізраїльської делегації в Олімпійському містечку Мюнхена, розстріляли на місці двох спортсменів, а ще дев’ятьох взяли в заручники.
Ось як це відбувалось.
3.30. Працівники мюнхенської пошти, які обслуговують Олімпійське містечко, помічають дивних людей, одягнених у тренувальні костюми, з рюкзаками за спинами. Вони, постійно оглядаючись на всі боки, перелазять через огорожу. «Спортсмени напідпитку, – думають поштовики. – Бояться, щоб їх не помітив тренер». Охорона Олімпійського містечка взагалі не помічає терористів.
3.45. Терористи перелізають через металеву сітку, що обгороджує гуртожиток спортсменів, розпаковують зброю, входять до під’їзду № 1 будинку № 31 по Конноліштрассе, де сплять ізраїльські спортсмени. Суддя з боротьби Йосеф Гутфройнд прокинувся, почувши слабкий скрегіт у дверях квартири №1, де розміщувалися ізраїльські судді та чиновники. Він підвівся, щоб перевірити, в чому річ, і виявив, що двері відчиняються, а по той бік знаходяться озброєні люди в балаклавах. Суддя закричав, щоб попередити своїх товаришів по кімнаті, і навалився всією своєю вагою (135 кг) на двері, щоб перешкодити загарбникам увійти до квартири. Тим самим він дав своєму товаришеві по кімнаті, судді з важкої атлетики Тув’є Сокольськи достатньо часу, щоб той зміг розбити скло і врятуватися.
Суддя з боротьби Моше Вайнберг зчепився з терористами, але ті прострілили йому щоку, змушуючи допомагати в пошуку інших атлетів. Поранений спортсмен за першої ж нагоди знову вступає в бій з терористами. Одного з них він ударяє кухонним ножем по руці. Оторопілі від виду закривавленого гіганта головорізи на секунду розгублюються, але інший терорист впритул стріляє в ізраїльського спортсмена. Тіло його викидають на вулицю для того, щоб «світ на власні очі переконався в серйозності їхніх намірів». А терористи беруть у заручники дев’ятьох ізраїльтян і висувають свій ультиматум, викладений ними на м’ятому уривку паперу, викинутому у вікно. Вони вимагають до 9.00 звільнити 232 членів Організації визволення Палестини та двох німецьких терористів, які перебували на той час в ізраїльських в’язницях, а також 16 ув’язнених, які утримувалися в тюрмах Західної Європи.
Але ще до того, о 4.50, почувши постріли і зрозумівши, що відбувається, голова ізраїльської делегації Шмуель Лалкін, який має в кімнаті телефон, зв’язується з журналістами, а також з керівництвом спорткомітету в Ізраїлі і повідомляє їм про те, що сталося. І о 5.15 до Олімпійського містечка, до будинку, де розгорнулася трагедія, прибувають перші журналісти.
Уряд Ґолди Меїр відмовляється виконувати ультиматум, оскільки в Ізраїлі існує заборона на переговори з терористами.
О 5.10 переговори з бандитами перебирає на себе міністр внутрішніх справ ФРН Ганс-Дітріх Ґеншер. Крім того, бургомістр Мюнхена, президент Західнонімецького олімпійського комітету та міністр внутрішніх справ Баварії пропонують себе у заручники замість спортсменів, але терористи від цього відмовляються. Переговори тривають близько 20-ти годин і закінчуються лише тоді, коли терористам обіцяють виконати їхні умови. На початку одинадцятої вечора мікроавтобус фірми «Фольксваген» доставляє терористів та заручників до двох вертольотів. Ще через 20 хвилин гелікоптери піднімаються у повітря. Їхній курс – на військовий аеродром Фюрстенфельдбрюкке, де знаходиться готовий до вильоту «Боїнг-737», що вирушає до Каїра.
Свідок
В лютому 2011 р. в Ізраїльському культурному центрі м. Одеси мені довелося зустрітися із заслуженим майстром спорту з кульової стрільби, чемпіоном Олімпійських ігор у Мюнхені 1972 р., де він встановив світовий рекорд у стрільбі по мішені «кабана, що біжить», чемпіоном Спартакіади СРСР 1967 і 1971 рр. Яковом Железняком. Я перерахувала не всі регалії та спортивні досягнення Якова Ілліча, але у цій зустрічі з ветераном спорту головною темою була не його блискуча спортивна біографія, а те, що, затримавшись на один день у Мюнхені після свого переможного виступу на Олімпіаді, він став свідком теракту.
Молодий спортсмен 1972 р. вперше опинився по той бік «залізної завіси». Його вразила та захопила облаштованість Олімпійського містечка. На думку Железняка, уряд ФРН прагнув справити на світ гарне враження, згладити той негатив, який залишився в душі кожного, хто пережив Другу світову війну.
Відстрелившись (у всіх сенсах слова) та прийнявши свої нагороди, Яків Железняк та його товариш по команді Борис Мельник (срібний призер) у вигляді заохочення отримали дозвіл залишитись ще на один день у Мюнхені. Оскільки напередодні вони добре відсвяткували свій тріумф, прокинулись вони пізно і вирушили до центру міста за покупками, не знаючи точно, що відбувається в Олімпійському містечку. А те, що щось відбувається, вони зрозуміли, щойно вийшли за двері готелю.
– Якийсь рух, якісь поліцейські, – згадує Яків Железняк. – Нам назустріч трапились хлопці з команди фехтувальників. Ми запитали їх: «Що відбувається?». Вони нам сказали, що терористи захопили ізраїльських спортсменів. Чесно кажучи, чомусь ми не дуже їм повірили. У будь-якому випадку, маючи відповідний досвід радянських громадян, ми поспішили вибратися за ворота містечка, боячись, що нас пізніше можуть не випустити. А отоварити ті величезні гроші, які на нас впали – дві тисячі доларів – дуже хотілося. Як це: повернутись без подарунків?!
Лише діставшись центру міста та побачивши схвильовані натовпи народу, спортсмени знову почули про теракт і повірили у те, що відбувається.
– У найбільшому універмазі Мюнхена ми побачили продавців, які стояли групками та схвильовано обговорювали події. До нас ніхто не поспішав підійти. Нарешті в наш бік попрямували два продавці і запитали, як ми, радянські спортсмени, ставимося до того, що сталося. І лише почувши, що ми засуджуємо дії терористів, посміхнулися і обслужили нас на повну.
Коли навантажені покупками Железняк та Мельник поверталися назад, їх уже зустрічав якийсь «спортсмен у цивільному»:
– Железняку, Мельнику, де вештаєтесь? Негайно у розташування команди!
Керівництво радянської делегації (зрозуміло, за наказом Москви) поспішило ізолювати радянських спортсменів від того, що відбувається.
Прорахунки й помилки
Варто зазначити, що в ті роки уряд ФРН в принципі не був готовий, ба більше – здатний протистояти терористам. Відігравало роль те, що на дії армії ФРН після поразки Німеччини у Другій світовій війні було накладено певні обмеження. Тому в операції з порятунку заручників брали участь не навчені для здійснення таких дій поліцейські (до речі, спочатку на території Олімпійського містечка поліцейських взагалі не було, лише звичайні охоронці). Ізраїль запропонував Німеччині провести операцію за допомогою своїх добре підготовлених спецназівців, але, з нез’ясованих причин, західнонімецька влада категорично відмовила ізраїльтянам у проханні дозволити їм взяти участь в операції з порятунку заручників.
Відіграло роль і те, що керівники операції не знали, скільки терористів у будівлі. Коли вдалося домовитися з терористами про те, що до будівлі увійдуть представники німецької влади, щоб переконатися, що заручники живі, вони нарахували п’ятьох терористів. Згодом виявилось, що бандитів було вісім. І це теж стало однією з фатальних помилок.
Спочатку було ухвалено рішення звільнити заручників, атакувавши будівлю готелю. Звичайних патрульних поліцейських відправили на дах будівлі, переодягнувши їх у спортивні костюми, але залишивши їм поліцейське взуття (!). Проте автомати в руках цих «спортсменів» все одно видавали їхні наміри. Однак операцію згорнули не через це, а через ще одну припущену помилку.
Готель оточував натовп, серед якого були і представники ЗМІ, що оперативно коментували події. Таким чином, не тільки весь світ стежив за операцією, а й терористи опинилися в курсі того, що відбувається зовні. Коли це стало зрозуміло керівникам операції, було ухвалено надати бандитам вертольоти, доставити їх на аеродром і вже там знешкодити.
Згодом, аналізуючи ситуацію, автори досліджень трагедії в Мюнхені дійшли висновку, що спочатку терористи не збиралися вбивати заручників, а хотіли вивезти їх з метою подальшого торгу. Адже вони не були терористами-смертниками. Про це свідчило те, що вони були у масках. Важко сказати, якою була б доля заручників, якби терористам дали вилетіти до Каїра. Але, у будь-якому разі, всі подальші дії німецької влади виявилися гранично незграбними.
На військовому аеродромі Фюрстенфельдбрюкке, де стояв приготовлений «Боїнг-737», на терористів чекали снайпери. Але, по-перше, це були звичайні поліцейські, а не навчені спеціально армійські снайпери, оскільки в той період армії Німеччини було заборонено діяти на території держави. Не всі мали рушниці зі снайперськими прицілами. По-друге, поліцейських було п’ятеро – за передбачуваною кількістю терористів, яких насправді, як уже говорилося, виявилося вісім. По-третє, снайпери були розосереджені певним чином, і вертолітникам було надано чітку вказівку, як мають бути зорієнтовані вертольоти під час посадки. Йшлося про те, щоб вони сідали так, аби їхній борт опинявся під прицілом і в променях прожектора. Але чомусь обидва гелікоптери сіли «носом» до снайперів.
Ці останні взагалі були дезорієнтовані тим, що терористи частково помінялися із заручниками одягом, тож відрізнити ізраїльтянина від палестинця у темряві аеродрому стало неможливо.
Остаточний внесок у провал операції зробило боягузтво двох поліцейських, які мали зіграти роль пілотів «Боїнга», якщо терористам вдалося б дістатися літака. Оскільки ліквідацію терористів під час висадки з гелікоптерів було зірвано, два терористи піднялися на борт літака. За початковим планом перевдягнені в льотчиків поліцейські повинні були вбити терористів, які піднялися на борт. Але вони втекли, злякавшись, що бандити можуть під час нападу на них скористатися гранатами і повний літак вибухне. Піднявшись на борт, терористи виявили, що літак порожній, і зчинили тривогу. Тоді поліцейські снайпери, які перебували в укритті, відкрили вогонь.
Це повністю суперечило плану операції, згідно з яким стрілянину потрібно було розпочинати лише тоді, коли всі пасажири гелікоптерів – і заручники, і терористи – вийдуть на злітну смугу. А тим часом у кожному гелікоптері залишилися заручники і по одному головорізу. За кілька секунд після пострілів повністю вимкнулося освітлення. Коли прожектори спалахнули знову, з’ясувалося, що снайпери вбили лише двох терористів…
Бандити, що залишилися в живих, відкрили безладну стрілянину. Незабаром прибуло поліцейське підкріплення, і на територію аеропорту в’їхав бронетранспортер. Тоді один з терористів розстрілює чотирьох заручників, інший кидає у вертоліт, де перебувають ще п’ятеро спортсменів, ручну гранату. Лунає вибух. Протягом кількох секунд повністю згорають уламки вертольота.
Один з поліцейських оточення, опинившись на лінії вогню снайперів, був убитий пострілом у голову. Інший поліцейський-снайпер, що сховався за парапетом, зробив свій єдиний постріл, вбивши терориста, що біжить до нього, і сам був поранений вогнем прибулих поліцейських. Вдалося захопити лише трьох терористів.
Радянські спортсмени дізнавалися про всі події, сидячи у своєму прес-центрі. На територію містечка їх не випускали. Як прокоментував тоді Яків Железняк: «Дали б нам з Мельником рушниці, жоден бандит не пішов би».
Вересневі події 1972 р. стали для Західної Німеччини важким уроком. Незабаром після Мюнхенської олімпіади у ФРН було створено спецпідрозділ для боротьби з тероризмом (GSG-9). 1977 р. воно провело вдале звільнення пасажирів літака Люфтганзи в аеропорту Могадішо в Сомалі.
Наступного ранку після трагедії відбулася панахида на згадку про загиблих ізраїльтян. Відкрив панахиду увертюрою до опери Бетховена “Егмонт” оркестр Мюнхенського оперного театру. Журналіст Юрій Рост пізніше писав, що на церемонії були присутні спортсмени з усіх країн, окрім СРСР: «Так вирішили в Москві». Після одноденної перерви (єдиний такий випадок в історії Ігор) Олімпійський комітет відновив змагання.
Ізраїльські спортсмени, що уникли захоплення, достроково покинули Ігри. Також покинули їх ряд спортсменів з Алжиру, Нідерландів, Філіппін та США. З Мюнхена виїхала і делегація Єгипту, посилаючись на можливість помсти.
Канцлер ФРН Віллі Брандт виконав вимогу лідера Лівії Муаммара Каддафі та видав йому трупи п’яти вбитих терористів. Каддафі особисто очолив 30-тисячну процесію на їхньому похороні як «героїв палестинського народу» і вручив 5 млн дол. Ясіру Арафату. Уряд Ізраїлю зажадав передати йому для суду терористів, що залишилися живими, але Брандт відповів, що їх судитимуть у ФРН. Через деякий час їх випустили на волю у рамках обмінної угоди.
Перемога справедливості Родичі одинадцяти ізраїльських спортсменів 49 років домагались, щоб Олімпійський комітет хвилиною мовчання на відкритті Ігор вшанував пам’ять загиблих. Безрезультатно. На жаль, давалася взнаки сильна протидія арабських країн. І от, нарешті, 23 липня 2021 р. на відкритті Олімпіади у Токіо відбулася довгоочікувана подія. За рішенням нинішнього голови Міжнародного олімпійського комітету Томаса Баха було оголошено хвилину мовчання на згадку про вбитих ізраїльських спортсменів. Справедливість перемогла.
