“З таким прізвищем я краще єврея візьму”
Як японці ледь не створили свій аналог Біробіджана та в роки Голокосту ставилися до євреїв
Шанхайське гетто в 1943 році. Фото: Wikipedia / Громадське надбання
Давид ГЕНДЕЛЬМАН
Єврейське питання в 30-ті та 40-ві торкнулося і Японії. Як через нацистські вимоги, так і зі своїх причин: у Японії та на окупованих японцями територіях євреїв було мало, але в певних політичних і військових колах євреям надавалося велике значення через горезвісне “світове єврейство” та, зокрема, його великий вплив на політику США. Були й різко антисемітські діячі, на кшталт відставного генерала Нобутака Шіодена, були й філосемітські, зокрема фахівці з єврейського питання при японських армії та флоті полковник Норіхіро Ясуе та капітан Корешіге Інузука (вони були філосеміти в японському стилі: вірили і в “Протоколи сіонських мудреців”, які полковник Ясуе сам переклав японською, і в решту єврейської змови, але вважали, що саме через це з євреями треба дружити), та інші групи й діячі.
6 грудня 1938 року єврейське питання обговорювалося на вищому рівні “комісією п’яти міністрів”: прем’єр, міністр закордонних справ, міністр армії, міністр флоту, міністр фінансів. Було вирішено назустріч німцям не йти, євреїв не видавати і не переслідувати, але стежити за ними і нових біженців надмірно не пускати.
11 березня 1942 року імператорська рада ухвалила рішення продовжувати приблизно в тому ж дусі.
На окупованих територіях загальну політику спустили таку саму, але конкретно вирішували командири на місцях. Здебільшого ставлення було суто за паспортом, тож найкраще було євреям із Німеччини та Росії, а єврейських громадян західних держав, супротивників Японії у війні, інтернували, як і решту громадян тих самих країн, і майже ніде особливо євреїв попервах не виокремлювали.
У власне Японії поділ був за паспортом, крім того, єврейських транзитних біженців, які застрягли в Японії з початком війни, вислали в Шанхай, щоб не створювати надто великої єврейської громади в метрополії.
У Китаї та Маньчжурії полковник Ясуе носився з думками створити єврейську автономію під японським протекторатом (у літературі потім ці пропозиції дістали назву “план Фугу”), але згори це не прийняли і вирішили знову ж таки в дусі загальної політики з варіаціями: через велике скупчення єврейських біженців у Шанхаї більшість із них переселили в лютому 1943 р. у гетто в кварталі, де багато хто з них жив і так, але знову ж таки не всіх, а осіб без громадянства, китайців із гетто не виселили, можна було виходити тощо. Це теж було зроблено для нагляду, крім цього, утисків майже не було.
Штандартенфюрер Йозеф Мейзінгер, “варшавський м’ясник”, який спеціально приїхав у липні 1942 року і який на той момент був аташе СД у Токіо, схиляв флотських офіцерів, які відповідали за Шанхай, відправляти євреїв на каторгу до Японії тощо, а найкраще – завантажити всіх на кораблі й втопити. Деякі офіцери схилялися до думки, що щось таке, можливо, і треба зробити, і не тільки з євреями, а й з іншими іноземцями в Шанхаї, але потім згори все це припинили і в результаті обмежилися описаним вище гетто, а далі гнобити не стали.
У Сінгапурі євреїв зобов’язали з’являтися в поліцію і носити пов’язку з написом “юдаї”, крім власників “правильних” паспортів. Крім цього, і тут утисків спочатку не було. У квітні 1943-го частину євреїв заарештували, а в березні 1945-го заарештували і всіх, хто залишився, майже всі дожили до кінця війни.
У Бірмі, Гонконзі та на Філіппінах усе було чисто за паспортом, окремих переслідувань євреїв не було.
У французькому Індокитаї вішистська влада обмежувала євреїв згідно з вішистськими законами, японці ж вимагали тільки спостерігати за євреями серед інших підозрілих елементів, без запровадження окремих антиєврейських заходів.
У Голландській Індії (Індонезії) спочатку все було за паспортом, у серпні 1943-го заарештували всіх євреїв. Це було пов’язано з вимогами Гельмута Вольтата, німецького економічного представника в Токіо, який прибув до Батавії. Загалом умови утримання євреїв були аналогічні умовам інших інтернованих, ворожість було виявлено не японським командуванням табору, а голландськими інтернованими: вони зажадали утримувати євреїв окремо від них.
Ну і як історичний анекдот можна навести “музичний” випадок із японської політики на цю тему.
Єврейські музиканти з Німеччини Йозеф Розеншток і Клаус Прінгсгайм під час Другої світової обіймали посади диригентів відповідно симфонічного і камерного оркестрів у Токіо, незважаючи на протести німецького посольства.
Мирон Медзіні, “У тіні висхідного сонця – Японія і євреї в період Катастрофи”, стор. 147:
ВІД РЕДАКЦІЇ. “ПЛАН ФУГУ”
З Вікіпедії:
“План Фугу” був уперше висунутий 1934 року і полягав у тому, щоб дозволити створення на території Японської Імперії поселень для тисяч, а то й десятків тисяч, єврейських біженців з Європи, окупованої нацистами, – у Маньчжурії та окупованому японцями Шанхаї. Уряд Імперії хотів у такий спосіб залучити єврейських спеціалістів і просто людей із грошима як потенційних інвесторів, переконуючи США, особливо американських євреїв, інвестувати в японську економіку. План уперше обговорювали 1934 року, його затвердили 1938-го на Конференції П’яти Міністерств під головуванням Ф. Коное. Однак підписання 1940 року Берлінського пакту вкупі з низкою інших подій не дозволили цьому плану збутися.
План спочатку був ідеєю невеликої групи офіційних осіб японського уряду і керівництва армії, очолюваної капітаном Коресіге Інудзукою і полковником Норіхіто Ясуе, які також відомі як “Експерти з питань євреїв”, разом із промисловцем Йосісуке Аікава та деякими офіційними особами в Квантунській армії (“Маньчжурське угруповання”). План був названий на честь японського делікатесу, риби “Фугу”, голкочеревої риби, чия отрута може вбити, якщо страву приготовано не за правилами. План ґрунтувався на наївному прийнятті забобонів європейського антисемітизму, що підтверджується в японському перевиданні книги “Протоколи сіонських мудреців”. Уявлення авторів плану про єврейську силу і багатство ґрунтувалися частково на їхньому досвіді спілкування з Джейкобом Шиффом, американсько-єврейським банкіром, який тридцятьма роками раніше позичив гроші японському уряду, що дало їм змогу виграти Російсько-японську війну.
“Експерти з євреїв” об’єдналися певною мірою з “Маньчжурською фракцією”, японськими військовими чиновниками, які хотіли домогтися військової експансії в Маньчжурії. Фракцію очолював полковник Сейсіро Ітагакі та підполковник Ісівара Кандзі, які мали проблеми із залученням японських поселенців та інвестицій у Маньчжурію. У 1938 році керівники уряду обговорювали ідею і плани “Експертів з євреїв” на Конференції П’яти Міністерств. План так ніколи і не здійснився. У 1939 році євреї Шанхаю попросили, щоб єврейських біженців більше не доправляли в це місто, тому що можливості громади підтримувати своїх членів були на той час сильно обмежені.
